Перша світова держава

Крах їхнього суперника поставив Сполучені Штати в унікальне становище. Вони залишилися єдиною справді світовою державою. А проте виняткова роль Америки в глобальному плані легко ототожнюється з такою самою роллю давніших імперій, хоч вона й була регіональне обмеженіша. Ці імперії будували свою владу на ієрархії васальних територій, протекторатів і колоній, які сплачували їм данину і народи яких звичайно розглядались як варвари. До певної міри ця застаріла термінологія не є цілком недоречною для деяких держав, що нині перебувають в орбіті Америки. Як і в минулому, застосування “імперської” сили Сполучених Штатів значною мірою опирається на вищу організацію, на здатність швидко мобілізувати значні економічні та технологічні ресурси для воєнних цілей, на непрямий, але значний культурний вплив американського способу життя, а також на голий динамізм та на конкурентну природу, внутрішньо притаманну соціальній та політичній елітам Америки.

Давні імперії також почасти володіли цими атрибутами. Першим на думку спадає Рим. Його імперія створювалася протягом приблизно двох із половиною століть через постійну територіальну експансію в північному напрямку, а потім і на захід та південь, так само як і через утвердження ефективного морського контролю над усім узбережжям Середземного моря. В географічному масштабі він досяг своєї вершини приблизно в 211 р. н. е. (див. карту). Рим був централізованою державою та єдиною самодостатньою економічною системою. Його імперська влада активно і цілеспрямовано здійснювалася шляхом комплексної системи політичної та економічної організації. Стратегічно розроблена система наземних і водних шляхів, яка брала свій початок у столиці, дозволяла швидко передислоковувати і концентрувати (у випадку значної загрози) римські легіони, розташовані у різних васальних державах та в колоніальних провінціях.

У період розквіту імперії римські легіони мали за кордоном не менш як 300 тисяч воїнів — це відчутна сила, ще могутніша внаслідок переваги римлян у тактиці та в озброєннях, а також здатності центру порівняно швидко дислокувати війська. Хоч як дивно, але в 1996 р. набагато населеніша світова держава — Сполучені Штати Америки — захищала далекі рубежі свого панування, розміщуючи за кордоном лише 2% тисяч професійних солдатів.

Однак імперська потуга Риму базувалася також на важливій психологічній реалії. Civis Romanum sum — “Я громадянин Риму” — це було предметом найвищої гордості, омріяною метою для багатьох людей. Високий статус римського громадянина, який надавався навіть тим, хто не народився в Римі, був знаком культурної вищості, яка виправдовувала месіанські амбіції цієї імперської держави. Це не тільки узаконювало панування Риму, а й спонукало тих, хто був ним підкорений, прагнути асиміляції та включення до складу імперії. Культурна вищість, яка сприймалась як належне завойовниками і яку визнавали завойовані, ще більш підсилювала імперську владу.

Ця імперська потуга, якої майже ніхто не зміг похитнути, проіснувала близько 300 років. Лише один раз, на певному етапі, кинув їй виклик розташований неподалік Карфаген, а на її східних рубежах — Парфянське царство — а взагалі зовнішній світ був переважно варварським, не дуже добре організованим, здатним протягом більшості часу лише на спорадичні атаки, а в культурному плані явно нижчим. Поки імперія була спроможна підтримувати внутрішню життєспроможність та єдність, зовнішній світ не міг з нею суперничати.

До розпаду Римської імперії у кінцевому підсумку привели три головні причини. По-перше, імперія стала надто великою, щоб нею можна було керувати з єдиного центру, а коли вона розкололася на західну і східну половини, це автоматично зруйнувало монополістичний характер її влади. По-друге, тривалий період імперської гордині породив культурний гедонізм, який поступово висотав волю політичної еліти до величі. По-третє, постійна інфляція також підірвала здатність системи підгримувати свій розвиток без соціальних жертв, які громадяни вже не готові були приносити. Культурний занепад, політичний розкол та фінансова інфляція об'єдналися і зробили Рим вразливим навіть для варварів з близького зарубіжжя.

За сучасними стандартами, Рим не був справді світовою державою, а тільки регіональною. Однак, зважаючи на ізоляцію, в якій перебували тоді різні континенти земної кулі, його регіональна могутність була цілком самодостатньою та ізольованою і він не мав близького чи навіть далекого суперника. Таким чином. Римська імперія була “світом у собі”, а її висока політична організація та культурна вищість зробили її провісником пізніших імперських систем ще більшого географічного масштабу.

А проте й Римська імперія не була унікальною. Римська і Китайська імперії виникли майже одночасно, хоча жодна з них не знала про існування іншої. Близько 221 року до Р. X. (коли між Римом і Карфагеном точилися Пунічні війни) сім тодішніх держав об'єдналися в першу Китайську імперію династії Цінь, що спонукало до побудови Великого муру на півночі Китаю, аби відокремити внутрішнє царство від зовнішнього варварського світу. Наступна імперія, Хань, яка виникла близько 140 р. до Р. X., ще більше вражала своїми масштабами та організацією. До початку християнської ери її владі підлягали не менш як 57 млн. людей. Сама ця кількість, будучи для того часу безпрецедентною, свідчила про надзвичайно ефективний центральний контроль, який здійснювався через централізовану бюрократію, що правила каральними методами. Імперська територія сягала нинішньої Кореї, включала в себе частину Монголії та більшість регіонів узбережжя сьогоднішнього Китаю. Проте подібно до Риму імперію Хань також почали роз'їдати внутрішні болячки, і її остаточний розпад прискорився, коли в 220 р. після Р. X. вона розділилася на три незалежні царства.

Подальша історія Китаю — це різні цикли возз'єднання та експансії, які перемежовувалися із циклами занепаду та фрагментації. Декілька разів Китай успішно створював імперські системи, які були самодостатніми, ізольованими й не мали більш-менш організованих зовнішніх суперників. Поділ імперії Хань на три царства був подоланий у 589 р. н. е., що нагадувало виникнення нової імперії. Проте період свого найвищого імперського розквіту Китай пережив під маньчжурами на ранньому етапі правління династії Цін. На початку XVIII ст. Китай знову був повноцінною імперією, а імперський центр оточували васальні та залежні держави, включаючи сьогоднішню Корею, Індокитай, Таїланд, Бірму і Непал. Зона панування Китаю поширювалася й на регіони нинішнього російського Далекого Сходу, на весь Південний Сибір до озера Байкал та до сучасного Казахстану, на півдні вона виходила до Індійського океану, а на сході — до Лаосу та Північного В'єтнаму (див. карту).

Як і Рим, ця імперія була складним фінансовим, економічним, освітнім та військовим організмом. Контроль над величезною територією та більш як 300 мільйонами людей, які на ній проживали, здійснювався всіма цими засобами, і при цьому велику роль відігравала централізована політична влада, яку підтримувала надзвичайно ефективно кур'єрська служба. Імперія була поділена на 4 зони з центром у Пекіні та позначенням кордонів зон, яких кур'єр міг досягти за 1 тиждень, 2, 3, 4 тижні відповідно. Централізована бюрократія, яка була професійно підготовлена і добиралася на конкурсній основі, створювала сухожилля цього єдиного організму.

Ця єдність підсилювалася, узаконювалася й підтримувалася (знову ж таки як у випадку з Римом) відчуттям культурної вищості, сильним і глибоко вкоріненим, а в ідеологічному плані — конфуціанством — такою собі імперською теорією, що наголошувала на гармонії, ієрархії та дисципліні. Китай — Піднебесна імперія — вважався центром усесвіту, а на його периферії та за ним проживали тільки варвари. Бути китайцем означало бути культурною людиною, і з цієї причини решта світу мала ставитися до Китаю з глибокою пошаною. Цим особливим відчуттям вищості просякнута відповідь, яку китайський імператор (навіть у часи занепаду Китаю наприкінці XVIII ст.) дав королю Великої Британії Георгові III, чиї емісари спробували втягти Китай у торговельні відносини, пропонуючи деякі британські промислові товари як дари доброї волі: “Ми, з ласки небес Імператор, наказуємо королю Англії взяти до уваги наше повеління. Піднебесна імперія, яка панує над усім між чотирма морями, не цінує рідкісні та коштовні речі...; не маємо ми також найменшої потреби в товарах із вашої країни... Тому ми наказали твоїм посланцям повертатися додому. Ти, королю, повинен просто виконувати нашу волю, зміцнюючи свою вірність і присягнувши нам про довічну покірність”.

Занепади і падіння кількох китайських імперій передусім були спричинені внутрішніми факторами. Монгольські, а пізніше західні “варвари” починали домінувати тоді, коли внутрішня втома, розвал, гедонізм та втрата економічної і воєнної творчої снаги сприяли краху китайської волі. Зовнішні держави скористалися внутрішніми негараздами Китаю (Великобританія — в опіумній війні 1839 — 42 рр., а Японія — століттям пізніше), що в свою чергу породило глибоке відчуття культурного приниження, яке домінувало у китайців протягом XX ст., причому це приниження переживалося ще тяжче внаслідок колізії між укоріненим відчуттям культурної вищості та політичною реальністю постімперського Китаю.

Як і Рим, імперський Китай сьогодні може великою мірою бути класифікований як регіональна держава. Однак у період розквіту Китай не мав рівних собі у світі. В тому розумінні, шо жодна інша держава не була спроможна піддати сумніву його імперський статус чи навіть протистояти його подальшій експансії, якби китайці цього захотіли. Китайська система була самообмеженою і самодостатньою й була оперта передусім на спільну етнічну ідентичність при відносно обмеженому поширенні центральної влади на етнічно ворожих та географічне віддалених васалів.

Велике і панівне етнічне ядро давало Китаю змогу періодично відновлювати імперію.

В цьому плані Китай дуже відрізнявся від інших імперій, у яких малі за чисельністю, але натхнені духом гегемонії народи виявлялися спроможними на певний час підкоряти своєму пануванню набагато численніші та етнічно різні народи. Проте коли домінування таких імперій із малим ядром підривалося, відновлення імперії ставало неможливим.

Для того щоб знайти дещо ближчу аналогію до сучасного поняття глобальної влади, ми звернемося до такого визначного явища, як Монгольська імперія. Її було створено внаслідок запеклої і переможної боротьби з великими і добре організованими супротивниками. Серед переможених були королівства Польське та Угорське, Священна Римська імперія, декілька російських та руських князів. Багдадський Халіфат, а згодом навіть держава китайської династії Сун.

Чингісхан та його наступники, переміг-ши своїх регіональних суперників, установили централізований контроль над територією, яку пізніше вчені в галузі геополітики визначили як серцевину світу, або стрижень глобальної влади, їхня євразійська континентальна імперія сягала від берегів Китайського моря до Анатолії в Малій Азії та до Центральної Європи (див. карту). І лише в часи розквіту сталінського радянсько-китайського блоку його територія могла зрівнятися з територією Монгольської імперії на Євразійському континенті, якщо говорити про масштаби централізованого контролю над суцільною територією.

Римська, Китайська та Монгольська імперії були регіональними передвісниками

претендентів на глобальну владу. У випадку Риму та Китаю, як уже відзначалося, імперські структури були високо розвинуті як у політичному, так і в економічному плані, і водночас широко розповсюджене прийняття культурної вищості центру зміцнювало його керівну роль. Натомість Монгольська імперія утримувала політичний контроль, більше покладаючись на військову потугу, а пізніше на адаптацію і навіть асиміляцію до місцевих умов.

Імперська влада монголів опиралася переважно на мілітарну силу. Монголи здійснювали свої завоювання завдяки блискучому й нещадному застосуванню досконалішої воєнної тактики, яка поєднувала визначне вміння швидко переміщувати війська з їх своєчасною концентрацією. Але їхнє правління не створило якоїсь організованої економічної або фінансової системи, а їхній авторитет не був наслідком насаджуваного почуття культурної вищості. Монгольських правителів було надто мало в кількісному відношенні, щоб вони могли являти собою самовідтворюваний панівний клас, і в будь-якому випадку відсутність чітко усвідомлюваного відчуття культурної чи навіть етнічної вищості позбавила імперську еліту необхідного суб'єктивного почуття впевненості.

Але монгольські правителі виявилися досить сприйнятливими до поступової асиміляції з нерідко прогресивнішими в культурному плані народами, яких вони завоювали. Так, один із онуків Чингісхана, імператор китайської частини великого ханства, став ревним пропагандистом конфуціанства; інший став побожним мусульманином, перебуваючи на троні перського шаха, а третій, правлячи Центральною Азією, глибоко засвоїв перську культуру.

Саме цей фактор,— асиміляція правителів поневоленими через відсутність панівної політичної культури, а також нерозв'язані проблеми спадкоємства великому ханові, який заснував імперію,— спричинив її остаточний розпад. Монгольське царство стало надто великим, щоб управлятися з єдиного центру, проте спроба розв'язання цієї проблеми (поділ імперії на декілька окремих держав) спричинила ще більшу асиміляцію правителів із місцевим населенням і прискорила розпад імперії. Проіснувавши два століття, від 1206-го до 1405 р., найбільша континентальна імперія світу безслідно зникла.

Після цього осередком як глобальної влади, так і головних борінь за глобальну владу стала Європа. І приблизно за три сотні років невелика південно-західна периферія Євразійського континенту вперше в історії досягла (через поширення влади на морі) справді глобального панування, закріпившись і утвердившись на всіх континентах земної кулі. Слід зазначити, що західноєвропейські імперські гегемони в демографічному плані не були дуже численними, особливо в порівнянні з кількістю населення, яке вони фактично підкорили. Отже, на початку XX ст. за межами західної півкулі (яка двома століттями раніше також підпала під цілковитий контроль Західної Європи і була населена переважно європейськими емігрантами та їхніми нащадками) лише Китай, Росія, Оттоманська імперія та Ефіопія були вільними від західноєвропейського панування (див. карту).

Однак це панування ще не означало, що Західна Європа здобула глобальну владу. Реальність радше полягала в тому, що Європа здобула глобальну цивілізаційну перевагу, не маючи водночас централізованої влади на власному континенті. На відміну від територіальних завоювань євразійської серцевини монголами або — в подальшому — Російською імперією, світовий імперіалізм європейців був побудований на постійних трансокеанських експедиціях та розширенні торговельного флоту. Але цей процес також передбачав невпинну боротьбу між провідними європейськими державами не тільки за заморські володіння, а й за гегемонію в самій Європі. В геополітичному плані фактом залишається те, що глобальна гегемонія Європи не базувалася на гегемонії якоїсь однієї європейської держави в самій Європі.

В широкому розумінні, до середини XVII ст. наймогутнішою європейською державою була Іспанія. Наприкінці XV ст. вона також стала великою заморською імперською державою, плекаючи глобальні амбіції. Релігія правила за об'єднувальну доктрину й наснажувала іспанців імперським місіонерським запалом. Більше того, Іспанії та її морському суперникові Португалії довелося звертатися до папи, щоб той узаконив формальний поділ світу на іспанську та португальську колоніальні сфери за Тордесільськими (1494 р.) та Сарагоськими (1529 р.) угодами. Проте, зіткнувшися згодом із суперництвом англійців, французів та голландців, Іспанія так і не спромоглася досягти справжнього верховенства ні в самій Західній Європі, ні за океаном.

З часом Іспанія поступилася першістю Франції. До 1815 р. Франція була провідною європейською державою, хоча суперники постійно стримували її як на самому континенті, так і за його рубежами. В часи Наполеона Франція мало не здобула справжню гегемонію в Європі. Якби їй це вдалося, вона могла б здобути статус панівної глобальної держави. Проте її поразка від європейської коаліції відновила баланс сил на континенті.

Протягом наступного століття й аж до першої світової війни Великобританія здійснювала глобальне морське панування в міру того, як Лондон перетворювався на головний фінансовий і торговельний центр світу, а британський військово-морський флот “панував на морях”. Великобританія, безперечно, мала великий вплив за кордоном, але, як і інші європейські претенденти на глобальну гегемонію, не змогла одноосібне домінувати в Європі. Замість цього вона опиралася на витончену дипломатію рівноваги сил, а в кінцевому рахунку на англо-французьку Антанту з метою не допустити домінування на континенті чи то Росії, чи Німеччини.

Свої закордонні володіння Британська імперія спочатку набувала шляхом поєднання дослідницьких експедицій, торгівлі та завоювань. Але, подібно до своїх римських та китайських попередників або французьких та іспанських суперників, вона також значною мірою черпала сили в усвідомленні своєї культурної вищості. Ця вищість була не лише суб'єктивною пихою з боку панівного класу імперії, а й концепцією, яку поділяли багато її підданих небританського походження. Ось як, наприклад, говорив перший чорношкірий президент Південно-Африканської Республіки Нелсон Мандела: “Я навчався в британській школі, й у той час Британія була батьківщиною всього найкращого в світі. Я не можу відкинути той вплив, який Британія та британська історія та культура справили на нас”. Культурна вищість, яка успішно насаджувалася і з якою охоче погоджувалися, мала своїм наслідком зменшення потреби опиратися на великі військові контингенти для підтримання влади імперського центру. На 1914 рік лише декілька тисяч британських військовослужбовців та цивільних службовців здійснювали контроль над приблизно 11 млн. кв. миль та майже 400 млн. небританського населення.

Коротко підсумуємо. Рим здійснював своє панування головним чином через вищу військову організацію та культурну привабливість. Китай значною мірою опирався на ефективну бюрократію, яка правила імперією, опираючись на спільну етнічну ідентичність і посилюючи свій контроль завдяки високорозвиненому відчуттю культурної вищості. Монгольська імперія поєднувала військову потугу, що опиралася на передову воєнну тактику зі схильністю до асиміляції і цим забезпечувала своє панування. Британці (як і іспанці, голландці та французи) здобували авторитет мірою того, як їхній прапор ішов слідом за торговельними місіями, і їхній контроль аналогічним чином посилювався завдяки вищій військовій організації та насадженню своєї культури. Проте жодна з цих імперій не була світовою. Навіть Великобританія не мала справжньої глобальної влади. Вона не контролювала Європу, а лише підтримувала в ній баланс сил. Стабільність Європи була критично важливим фактором міжнародного панування Великобританії, а само-руйнація Європи з неминучістю знаменувала кінець британської світової могутності. На відміну від цього, сьогодні масштаби і ступінь проникнення американської глобальної могутності є унікальними. Сполучені Штати не тільки контролюють усі океани та моря світу, а й розвинули дієвий наступальний воєнний потенціал для прибережного амфі-бійного контролю, який дозволяє їм переносити свою потугу на суходіл у випадку необхідності зміцнення свого політичного впливу, їхні військові легіони твердо закріпилися на західній та східній околицях Євразії, і вони контролюють також Перську затоку. Американські васали та залежні держави, чимало з яких прагнуть поєднатися з Вашингтоном тіснішими офіційними вузами, розсіяні по всьому Євразійському континенту, як показано на карті.

Економічний динамізм Америки створює необхідні передумови для реалізації її глобальної першості. Спочатку, одразу після другої світової війни, американська економіка стояла осторонь від усіх інших, складаючи сама по собі понад 50 % ВНП світу. Економічне відродження Західної Європи та Японії, за яким виник іще ширший феномен азіатського економічного динамізму, означали, що частка США в світовому ВНП мала зменшитися порівняно з непропорційно високим рівнем у перші повоєнні роки. 1 все ж на момент закінчення “холодної війни”, що почалася згодом, американська частка в глобальному ВНП,— а конкретніше, її частка у випуску промислової продукції світу — стабілізувалася на рівні близько 30 %, і це той рівень, який був нормою майже протягом усього цього століття, якщо не рахувати виняткові роки відразу по закінченні другої світової війни.

Ще важливіше те, що Америка зберегла і навіть розширила свою провідну роль у використанні найновіших наукових досягнень у галузі воєнної техніки, створивши цим самим військовий істеблішмент, якому в технологічному плані немає рівних; це єдиний потенціал, який має змогу досягти будь-якої точки світу. Протягом усього цього періоду вона утримувала конкурентну перевагу в економічно вирішальних інформаційних технологіях. Освоєння американцями найновіших галузей економіки завтрашнього дня свідчить, що технологічна могутність США ще не скоро буде перевершена, а надто коли врахувати, що в економічно вирішальних галузях американці утримують чи навіть розширюють перевагу в продуктивності над своїми західноєвропейськими та японськими суперниками.

Звичайно ж, Росія і Китай — це ті держави, яким така гегемонія Америки не подобається. На початку 1996 р. вони оголосили про це у спільній заяві під час візиту до Пекіна президента Росії Бориса Єльцина. Крім того, вони володіють ядерним потенціалом, який може загрожувати життєво важливим інтересам США. Але очевидним фактом є й те, що ні сьогодні, ні протягом певного часу в майбутньому вони не можуть виграти самовбивчу ядерну війну, якби навіть наважилися б її розв'язати. Неспроможні перекидати війська на великі відстані для нав'язування своєї політичної волі і будучи набагато відсталішими за Америку, вони не мають засобів для здобуття тривалого політичного впливу на сучасний світ.

Одне слово, Америка стоїть на вершині у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади: у військовому плані вона спроможна досягти будь-якої точки земної кулі — і не має в цьому суперників; у плані економічному вона залишається головним локомотивом глобального розвитку, навіть якщо в деяких аспектах їй кидають виклик Японія та Німеччина (жодна з яких не має інших атрибутів глобальної могутності); у плані технологічному вона зберігає провідну роль у найновіших сферах; у плані культурному, незважаючи на деяку грубуватість, вона має незрівнянну привабливість для всього світу, а надто для молоді. Все це дає Сполученим Штатам політичну перевагу, на яку не може розраховувати жодна інша держава. Саме поєднання цих чотирьох факторів робить Америку єдиною всеосяжною глобальною наддержавою.