Дилема єдиної альтернативи

Єдиний реальний геостратегічний варіант для Росії — варіант, який дозволить їй відігравати реалістичну міжнародну роль, а також побільшить можливості самоперетворення та суспільної модернізації — це шлях до Європи. І не просто до якоїсь Європи, а Європи трансатлантичної, де розширюються ЄС і НАТО. Як ми бачили в розділі третьому, така Європа нині формується і, ймовірно, вона збереже тісні зв'язки з Америкою. Це саме та Європа, до якої Росія муситиме увійти, якщо вона хоче уникнути небезпечної геополітичної ізоляції.

Росія надто слабка, щоб бути партнером Америки, але все ще надто сильна, щоб просто бути її клієнтом. Якщо Америка не посприяє створенню ситуації, яка переконає росіян, що найкращий варіант для їхньої країни — це зміцнення органічних зв'язків із трансатлантичною Європою, то це, ймовірно, перетвориться на проблему. І хоча утворення довгострокового російсько-китайського та російсько-іранського стратегічного альянсу малоймовірне, для Америки, очевидно, дуже важливо уникати політичних дій, які могли б відвернути Росію від оптимального геополітичного вибору. Таким чином, наскільки можливо, стосунки Америки з Китаєм та Іраном повинні будуватися з урахуванням їхнього впливу на геополітичні розрахунки Росії. Увічнення ілюзій стосовно великих геостратегічних варіантів може лише затримати історичний вибір, який Росія має зробити, аби покласти край своїй глибокій недузі.

Лише така Росія, яка охоче прийме нові європейські реальності (як економічні, так і геополітичні), зможе дістати внутрішню вигоду від зростання масштабів трансконтинентального європейського співробітництва в галузі торгівлі, зв'язку, інвестицій, освіти. Отже, участь Росії в Раді Європи — це крок у дуже правильному напрямку. Це перша ластівка подальших організаційних зв'язків між новою Росією та Європою, яка зростає. З цього також випливає, що коли Росія піде далі цим шляхом, у неї не залишиться іншого вибору, крім як повторити шлях, обраний постоттоманською Туреччиною, коли вона вирішила відмовитися від імперських амбіцій і свідомо стала на шлях модернізації, європеїзації та демократизації.

Жоден інший варіант не дасть Росії тих переваг, які вона одержить від сучасної багатої й демократичної Європи, пов'язаної з Америкою. Європа і Америка не загрожуватимуть Росії, якщо Росія буде неекспансіоністською національною і демократичною державою. Вони не мають до Росії територіальних претензій, які раніше або пізніше може висунути Китай. Не мають вони і спільного з нею кордону, нестабільного та потенційно конфліктного, а саме таким є етнічно й територіальне нестабільний кордон Росії з мусульманськими країнами Півдня. Усе якраз навпаки: для Європи, як і для Америки національна й демократична Росія є бажаним у геополітичному плані утворенням, джерелом стабільності в нестійкому євразійському комплексі.

Отже, вибір на користь Європи та Америки (який дасть Росії відчутні переваги) ставить перед нею дилему: по-перше, їй доведеться зректися свого імперського минулого, а по-друге, погодитися на розширення Європою співпраці в галузі безпеки та політики з Америкою. Перша вимога означає пристосування до геополітичного плюралізму, який став переважати на просторах колишнього Радянського Союзу. Таке пристосування не виключає економічного співробітництва, яке, ймовірно, орієнтуватиметься на модель колишньої європейської зони вільної торгівлі, але в ньому не буде місця для обмеження політичного суверенітету нових держав — і то з тієї простої причини, що вони цього не бажають. Тут найважливіше, щоб Росія ясно й недвозначно прийняла факт незалежного існування України, її кордонів та її відмінної національної ідентичності.

З другим аспектом дилеми Росії буде, мабуть, ще важче змиритися. Відносини реальної співпраці з трансатлантичною спільнотою не можуть виходити з передумови, що ті демократичні держави Європи, які бажають бути її частиною, виключатимуться з цього процесу, якщо цього захочеться росіянам. Розширення цієї спільноти не слід штучно прискорювати і, безперечно, його не слід пропагувати на антиросійській хвилі. Однак його не можна і не слід зупиняти на догоду політичним примхам, які віддзеркалюють застаріле уявлення про відносини безпеки в Європі. Демократична Європа має право вільно розширятися, це безконечний історичний процес, який не втиснеш у політичне визначені довільні географічні рамки.

Для багатьох росіян дилема цієї однієї альтернативи може спочатку і протягом ще деякого часу здаватися складною для розв'язання. Вона вимагатиме великої політичної волі, а також, можливо, видатного лідера, здатного зробити вибір та запропонувати концепцію демократичної, національної, справді сучасної та європейської Росії. Такого може ще довго не статися. Подолання посткомуністичної та постімперської кризи вимагатиме не тільки більше часу, ніж у випадку з посткомуністичними перетвореннями Центральної Європи, а й появи далекоглядного і стабільного політичного керівництва. Поки що російського Ататюрка не видно. І все ж, у кінцевому підсумку, росіянам доведеться погодитися, що національне визначення нової Росії — це акт не капітуляції, а визволення'. Вони повинні будуть визнати, що сказані Єльциним у Києві в 1990 р. слова про неімперське майбутнє для Росії були абсолютно доречними. Бо й справді, неімперська Росія і далі буде великою євразійською державою з найбільшою у світі територією.

За будь-якого розвитку подій нове усвідомлення того, “що таке Росія і де вона розташована, ймовірно, формуватиметься в кілька етапів, і протягом цього часу Захід має зберігати мудрість і твердість. Америка й Європа повинні допомогти в цьому Росії. Вони повинні запропонувати їй не тільки окрему угоду або хартію з НАТО; вони повинні також розпочати разом з Росією процес вивчення проблем формування трансконтинентальної системи безпеки та співпраці, яка піде значно далі розмитої структури Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). А якщо Росія зміцнить свої внутрішні демократичні інститути та досягне відчутного прогресу в економічному розвиткові, опертому на вільний ринок, не слід відкидати і її тіснішу взаємодію з НАТО та ЄС.

Водночас для Заходу (і передусім для Америки) не менш важливо здійснювати політику, яка підкреслюватиме значення дилеми єдиної альтернативи для Росії. Політична та економічна стабілізація нових пострадянських держав — це значний фактор, який підсилюватиме необхідність історичного переосмислення Росією своєї ролі та суті. Звідси випливає, що підтримка Заходом нових пострадянських держав (тобто геополітичного плюралізму на теренах колишньої радянської імперії) має бути невід'ємною частиною його політики, спрямованої на те, щоб заохотити Росію недвозначно зробити вибір на користь європейського варіанту. Серед цих держав особливе геополітичне значення мають три: Азербайджан, Узбекистан та Україна.

Незалежний Азербайджан може послужити кордоном для доступу країн Заходу до багатого на енергоносії басейну Каспійського моря та Середньої Азії. І навпаки, підкорений Азербайджан означатиме, що Середня Азія може бути відрізана від зовнішнього світу і таким чином стане політичне вразлива до реінтеграційного тиску з боку Росії. Узбекистан, національне найжиттєздатніша та найгустіше населена країна Середньої Азії, становить головну перешкоду на шляху відновлення будь-якого контролю Росії над цим регіоном. Його незалежність — критично важлива для виживання інших середньоазіатських держав, і він найменш вразливий до російського тиску.

Проте Україна для нас найважливіша. В міру того як розширюватимуться ЄС і НАТО, Україна рано чи пізно стане перед вибором: вступати їй чи не вступати до цих організацій. Щоб зміцнити свій самостійний статус, Україна, ймовірно, захоче приєднатися до обох організацій, коли почне межувати з країнами, що є учасниками ЄС та НАТО, і коли внутрішні перетворення самої України дозволять їй претендувати на членство. Хоча на це знадобиться чимало часу, для Заходу вже не так і рано (далі зміцнюючи зв'язки з Києвом у галузі економіки та безпеки) визначити десятиліття з 2005-го по 2015 рік як реалістичні часові рамки для початку поступової інтеграції України і в такий спосіб послабити побоювання українців, що розширення Європи зупиниться на польсько-українському кордоні.

Росія, незважаючи на свій опір, імовірно, примириться з розширенням у 1999 р. НАТО на кілька центральноєвропейських держав, оскільки культурний та соціальний розрив між Росією й Центральною Європою після падіння комунізму дуже поглибився. Натомість Росії буде незрівнянно важче примиритися з приєднанням України до НАТО, адже зробити це буде рівнозначно визнанню, що доля України більше органічно не пов'язана з долею Росії. І все ж, якщо Україна виживе як незалежна держава, вона муситиме стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, а якщо вона стане частиною Центральної Європи, то їй доведеться повною мірою взяти участь у зв'язках Центральної Європи з НАТО та Європейським союзом. Якщо згодом і Росія погодиться на ці зв'язки, це означатиме, що й вона вирішила увійти до Європи. Незгода Росії буде рівнозначна тому, що вона відмовиться від Європи на користь своєї особливої “євразійської” ідентичності.

Ключовий момент, про який слід пам'ятати,— це те, що Росія не може увійти до Європи, якщо там не буде України, тоді як Україна може бути в Європі і без того, щоб Росія належала до Європи. За умови, що Росія таки захоче пов'язати свою долю з Європою, приєднання України до європейських структур, які розширяються, в кінцевому підсумку відповідає й інтересам Росії. Більше того, зв'язки України з Європою можуть стати поворотним пунктом для самої Росії. Проте це також означає, що вирішальний момент у стосунках Росії з Європою ще не настав — вирішальний у тому розумінні, що вибір України на користь Європи виведе на передній план необхідність для Росії вирішувати, якою буде наступна фаза її історії: чи й вона увійде до Європи, чи стане євразійським ізгоєм, не належачи фактично ані до Європи, ані до Азії і загрузнувши в конфліктах у своєму

близькому зарубіжжі.

Слід сподіватися на те, що відносини співробітництва між Європою, що розширюється, та Росією зрештою перетворяться із формальних двосторонніх стосунків на органічніші зв'язки в галузі економіки, політики й безпеки. У такий спосіб протягом перших двох десятиліть наступного сторіччя Росія, можливо, дедалі більшою мірою ставатиме невід'ємною частиною Європи, яка охоплюватиме вже не тільки Україну, а й сягатиме Уралу і навіть далі. Зв'язки чи навіть певна форма членства Росії в європейських трансатлантичних структурах, у свою чергу, може відкрити туди двері для трьох кавказьких країн — Грузії, Вірменії та Азербайджану, які так палко прагнуть увійти в Європу.

Годі передбачити, як швидко зможе рухатися цей процес. Проте одне не викликає сумніву: він піде швидше, якщо буде сформована геополітична ситуація, яка заохотить Росію просуватися в цьому напрямі і водночас дозволить їй відкинути інші спокуси. І чим швидше Росія простуватиме до Європи, тим швидше “чорна діра” в Євразії заповниться суспільством, яке ставатиме все сучаснішим і демократичнішим. Прийняти дилему єдиної альтернативи — це для Росії вже не справа геополітичного вибору, а проблема усвідомлення імперативів виживання.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

…

ГЕОСТРАТЕГІЯ ДЛЯ ЄВРАЗІЇ. ТРАНСЄВРАЗІЙСЬКА СИСТЕМА БЕЗПЕКИ

Вихідним пунктом для такої політики, яка нам потрібна, має стати тверезе усвідомлення того, що нині геополітичний стан світових справ визначають три безпрецедентні умови:

- вперше в історії одна держава стала справді глобальною державою;

- неєвразійська держава домінує у світі;

- на центральній арені розвитку світових подій — Євразії — провідну роль відіграє неєвразійська держава.

Проте всеосяжна та інтегрована стратегія для Євразії має також базуватися на усвідомленні обмеженості реального впливу Америки та неминучого зниження його масштабів із плином часу. Як уже зазначалося раніше, сама масштабність та розмаїтість Євразії, а також потенційна могутність деяких із її держав обмежують глибину впливу Америки та ступінь її контролю за ходом подій. Ці умови висувають на передній план здатність до геостратегічних передбачень та цілеспрямованого селективного розміщення ресурсів

Америки на величезній євразійській шахівниці. А що безпрецедентна сила Америки неминуче з плином часу зменшуватиметься, пріоритетом має стати управління процесом піднесення інших регіональних держав у спосіб, який загрожуватиме глобальній провідній ролі Америки.

Як і в шахах, ті, хто розробляє американську глобальну політику, повинні розраховувати на кілька ходів уперед, передбачаючи можливі ходи у відповідь. Життєздатна гео-стратегія має ділитися на три окремі стадії: короткотермінову (приблизно 5 наступних років), середньотермінову (до 20 років) та довготермінову (20 років і більше). Крім того, ці стадії мають розглядатися не як окремі фази, а як частини одного процесу. Перша фаза має поступово й неухильно переходити в другу — більше того, бути спрямованою на її розвиток, а друга так само має переходити в третю.

У короткотерміновій перспективі Америка має зосередити свою увагу на зміцненні та збереженні на тривалий час геополітичного плюралізму, який переважає сьогодні на карті Євразії. Це висуває на передній план необхідність у маневруванні та маніпулюванні, щоб запобігти утворенню ворожої коаліції, яка, в кінцевому підсумку, кинула б виклик американській провідній ролі, оскільки навряд чи якась одна конкретна держава спроможна сьогодні кинути виклик Сполученим Штатам. На середній стадії треба буде приділити більше уваги появі важливих і стратегічно сумісних партнерів, які, підштовхувані лідерством Америки, могли б допомогти їй у формуванні трансєвропейської системи безпеки, опертої на співробітництво. І нарешті, у ще дальшій перспективі, всі попередні заходи мають посприяти виникненню справді спільної глобальної політичної відповідальності.

Найнагальнішим завданням є забезпечення того, щоб жодна держава чи коаліція держав не набули потенціалу, який дозволив би виключити Сполучені Штати з участі в євразійських подіях чи бодай значно зменшити їхню провідну роль арбітра. Проте зміцнення трансконтинентального геополітичного плюралізму не слід розглядати як самоціль, а лише як засіб досягнення середньотермінової мети формування справжніх стратегічних партнерств у ключових регіонах Євразії. Малоймовірно, що демократична Америка захоче брати на себе тягар керівництва Євразією, удаючись до постійних маніпулювань та маневрів, підкріплених американською військовою потугою, щоб запобігти домінуванню в регіонах якоїсь однієї держави, та це й коштувало б їй надто дорого. Таким чином, перша фаза логічно й однозначно переходить у другу, протягом якої доброзичлива гегемонія Америки й далі знеохочуватиме інших кинути їй виклик, не тільки тому, що такий виклик коштував би дуже дорого, а й тому, що вона не загрожуватиме важливим інтересам потенційних регіональних євразійських лідерів.

Конкретно це вимагає в діяльності, спрямованій на досягнення середньотермінової мети, сприяти формуванню справжніх партнерств, серед яких домінуватимуть партнерства з більш об'єднаною та політичне визначеною Європою та Китаєм, який гратиме провідну роль у своєму регіоні, а також, як хотілося б сподіватися, з постімперською та орієнтованою на Європу Росією, а на південному фланзі Євразії — з демократичною Індією, що є стабілізуючою силою в регіоні. Саме успіх чи провал зусиль Америки у формуванні ширших стратегічних стосунків відповідно з Європою та Китаєм сформує визначальний контекст для позитивної або ж негативної ролі Росії.

Звідси випливає, що розширення рамок Європи та НАТО добре послужить як короткотерміновим, так і довготерміновим цілям американської політики. Розширення Європи збільшить масштаби впливу Америки, а внаслідок прийняття нових центральноєвропейських членів приведе також до збільшення в європейських організаціях кількості держав, які схильні будуть підтримувати позиції Америки; водночас це не сприятиме створенню Європи, яка в політичному плані стала б настільки інтегрованою, щоб невдовзі кинути виклик Сполученим Штатам у геополітичних питаннях, які мають важливе для Америки значення в інших регіонах світу, а надто на Близькому Сході. Політична визначеність у Європі має також істотно важливе значення для поступового включення Росії в систему глобального співробітництва.

Проте зрозуміло, що власними зусиллями Америка не зможе створити більш об'єднану Європу — це мають зробити самі європейці, а передусім французи та німці; проте Америка могла б перешкодити появі більш об'єднаної Європи. Це стало б згубним для стабільності в Євразії, а отже, й для власних інтересів Америки. Більше того, якщо Європа не стане більш єдиною, то цілком імовірно, що вона стане більш роз'єднаною. Тому, як уже згадувалося раніше, для Америки життєво важливо тісно співпрацювати як з Францією, так і з Німеччиною у створенні політичне життєздатної Європи, Європи, яка залишалася б у тісних стосунках зі Сполученими Штатами, Європи, що розширювала б рамки демократичної міжнародної системи співробітництва. Справа не в тому, щоб зробити вибір між Францією та Німеччиною. Без Франції чи Німеччини не буде Європи, а без Європи не буде трансєвразійської системи.

З практичного погляду вищенаведені аргументи говорять за те, що Америка має поступово пристосуватися до спільного лідерства в НАТО, позитивніше поставитися до претензій Франції на роль провідної європейської держави не тільки в Африці, а й на Близькому Сході, та сприяти дальшому розширенню ЄС на Схід навіть у міру того, як ЄС ставатиме дедалі важливішим гравцем на світовій арені в політичному та економічному відношеннях'. Укладення Трансатлантичної угоди про вільну торгівлю, за яку вже виступає ряд видатних діячів по обидві сторони Атлантики, також може зменшити ризик наростання економічного суперництва між згуртованішим ЄС та Сполученими Штатами. У будь-якому випадку кінцевий успіх ЄС у тому, щоб покінчити з багатовіковими європейськими націоналістичними антагонізмами, які мають глобальні руйнівні наслідки, цілком вартий того, щоб Америка погодилася на поступове зменшення своєї вирішальної ролі як євразійського арбітра на сучасному етапі.

Розширення НАТО та ЄС послужить посиленню почуття власної гідності європейців, яке нині ледь жевріє, надихне їх на усвідомлення своєї більш широкої місії і водночас зміцнить на користь як Америки, так і Європи демократичні завоювання, здобуті внаслідок успішного закінчення “холодної війни”. Від успіху цих зусиль залежать і довготермінові відносини Америки з Європою. Нова Європа все ще формується, а якщо така Європа має залишатися в геополітичному плані частиною євроатлантичного простору, то розширення НАТО має істотне значення. З огляду на ці ж таки причини невдача у спробі розширити НАТО тепер, коли щодо цього взяті зобов'язання, завдасть шкоди концепції розширення Європи та деморалізує центральноєвропейців. Вона може навіть знову розпалити геополітичні сподівання Росії на провідну роль у Центральній Європі, сподівання, які нині або приглушені, або згасають.

Більше того, провал зусиль, спрямованих на НАТО під проводом Америки, може сприяти відродженню ще амбітніших прагнень Росії. Ще зовсім не очевидно (а історія вказує зовсім на протилежне), що її політична еліта поділяє прагнення Європи бачити сильну і тривалу політичну та військову присутність Америки. Таким чином, хоча розвиток усе більш плідної співпраці з Росією, очевидно, є бажаним, для Америки важливо чітко сповістити про свої глобальні пріоритети. Якщо постане питання про вибір між розширенням євроатлантичної системи та покращенням стосунків із Росією, перше для Америки матиме незрівнянно більшу вагу.

З цієї причини будь-яка домовленість про розширення НАТО не повинна привести до того, щоб Росія де-факто стала членом альянсу, який братиме участь в ухваленні рішень, а отже, зможе впливати на розмивання особливого євроатлантичного характеру НАТО, а новоприйняті члени водночас будуть відсунуті на задній план. Це створило б для Росії можливості не тільки для відновлення спроб поширити сферу своїх інтересів на Центральну Європу, а й для використання своєї присутності в НАТО, щоб грати на аме-рикано-європейських суперечностях з метою зменшення ролі Америки в європейських справах.

Надзвичайно важливо також, щоб у міру того як країни Центральної Європи вступатимуть до НАТО, будь-які гарантії безпеки, видані Росії щодо цього регіону, були справді взаємними, а отже, взаємозаспокійливими. Обмеження в розміщенні військ та ядерних озброєнь НАТО на території нових членів може стати важливим фактором у заспокоєнні законної стурбованості Росії. Але це має супроводжуватися аналогічними запевненнями з боку Росії про демілітаризацію потенційно загрозливої в стратегічному плані Калінінградської зони та обмеження в розгортанні військ поблизу кордонів майбутніх членів НАТО та ЄС. Хоча всі нові незалежні держави на захід від Росії прагнуть мати стабільні відносини співробітництва з нею, всі вони досі остерігаються її з історично зрозумілих причин. Таким чином, досягнення справедливої домовленості НАТО/ЄС із Росією вітатимуть усі європейці як ознаку того, що Росія, нарешті, робить такий бажаний постімперський вибір на користь Європи.

Такий вибір, імовірно, прокладе шлях ширшим зусиллям, спрямованим на зміцнення статусу Росії та поваги до неї. Формальне членство у “великій сімці”, а також налагодження політичних механізмів ОБСЄ (в рамках якої може бути створений спеціальний комітет із питань безпеки, куди увійдуть Америка, Росія та деякі ключові європейські країни) створять можливості для відігравання Росією конструктивної ролі у формуванні Європи як з погляду політики, так і безпеки. Якщо Захід і далі надаватиме фінансову допомогу Росії, якщо здійснюватимуться амбітніші плани налагодження тісніших зв'язків Росії з Європою через нові автошляхи та мережу залізниць, Росія може значно швидше зважитися зробити вибір на користь Європи.

Довготермінова роль Росії в Євразії значною мірою залежатиме від цього її історичного вибору, можливо, ще в цьому десятилітті. Навіть при тому, що Європа та Китай збільшуватимуть радіус свого впливу у відповідних регіонах, саме Росія залишатиметься відповідальною за найбільшу частину земного суходолу. Ця частина охоплює десять годинних поясів і має територію вдвічі більшу, ніж Сполучені Штати або Китай, і порівняно з нею навіть розширена Європа здаватиметься невеликою. Отже, центральна проблема для Росії — це не проблема втрати територій; вона, радше, повинна тверезо оцінити й зробити належні висновки з того факту, що і Європа, і Китай в економічному плані вже потужніші за неї і що Китай також загрожує випередити Росію на шляху до модернізації суспільства.

За цих обставин для російської політичної еліти має стати більш очевидним, що першочерговий пріоритет Росії — це модернізація, а не марні зусилля, спрямовані на відновлення колишнього статусу глобальної держави. Зважаючи на величезні розміри та різноманітність країни, децентралізована політична система, оперта на вільний ринок, звичайно ж, набагато швидше розбудить творчий потенціал російського народу та мобілізує великі природні ресурси країни. У свою чергу, така менш централізована Росія буде менше здатна на брутальні імперські витівки. Нежорстка російська конфедерація, що складатиметься з європейської Росії, Сибірської Республіки та Далекосхідної Республіки, зможе успішніше розвивати тісні економічні зв'язки з Європою, з новими державами Середньої Азії та Сходу, і, таким чином, її розвиток прискориться. Кожне з трьох утворень, що входитиме до конфедерації, зможе краще використати місцевий творчий потенціал, який протягом століть придушувався московськими бюрократами.

Обміркований вибір Росії на користь Європи, а не імперії, стане більш можливим, якщо Америка успішно запроваджуватиме в життя другу обов'язкову лінію у своїй російській стратегії, а саме, зміцнюватиме геополітичний плюралізм на пострадянському просторі. Таке зміцнення сприятиме приглушенню будь-яких імперіалістичних інстинктів. Постімперська Росія, орієнтована на Європу, фактично має розглядати зусилля Америки в цьому напрямі як такі, що допомагатимуть зміцнити стабільність у регіоні та знизити можливість конфліктів на її нових потенційно нестабільних південних кордонах. Проте політика зміцнення геополітичного плюралізму не повинна залежати від наявності добрих стосунків з Росією. Така політика допоможе самій Америці застрахуватися на випадок, якщо добрі стосунки не розвинуться, вона створюватиме перешкоди для будь-яких виявів справді загрозливої імперіалістичної політики з боку Росії.

Звідси випливає, що політична та економічна підтримка ключових нових незалежних держав — невід'ємна від широкої американської стратегії для Євразії. Зміцнення суверенної України, яка тим часом по-новому визначає себе як центральноєвропейську державу та активно інтегрується в Центральну Європу, є критично важливим компонентом такої політики, як і сприяння тіснішим стосункам із такими стратегічно стрижневими державами, як Азербайджан та Узбекистан, як і загальні зусилля, спрямовані на прилучення Середньої Азії (незважаючи на перешкоди, що їх чинить Росія) до участі у світовому господарстві.

Масштабні зарубіжні інвестиції в Каспійсько-середньоазіатський регіон, що стає все доступнішим, не тільки допоможуть зміцнити незалежність нових країн, а й у довготерміновому плані принесуть також вигоду постімперській та демократичній Росії. Розробка енергетичних та мінеральних ресурсів регіону приведе до його процвітання і сприятиме підвищенню почуття стабільності та безпеки в ньому, а може, й знизить ризик виникнення конфлікту на зразок балканського. Вигоди від прискорення розвитку регіону, що фінансуватиметься коштом зовнішніх інвестицій, переходитимуть також на прилеглі області Росії, які залишаються економічно недорозвиненими. Більше того, коли нові правлячі еліти регіону усвідомлять, що Росія змирилася з його інтеграцією у світове господарство, вони менше боятимуться політичних наслідків тісних економічних взаємин із Росією. Отже, з часом імперська Росія зможе бути визнана основним економічним партнером у цьому регіоні, хоча вже й не буде його імперіалістичним правителем.

З метою сприяння стабільному і незалежному розвиткові Південного Кавказу та Середньої Азії Америка мусить діяти обережно, щоб не підбурити проти себе Туреччину, а також вивчити можливості реального поліпшення американо-іранських відносин. Туреччина, яка почуває себе ізгоєм у Європі, до якої вона хоче належати, може перетворитися на країну, більш орієнтовану на іслам, країну, яка чинитиме опір розширенню НАТО і, мабуть, менш тісно співпрацюватиме з Заходом у його зусиллях, спрямованих на стабілізацію та інтеграцію світської Середньої Азії у світове співтовариство.

Відповідно Америка має використовувати свій вплив у Європі, щоб прискорити вступ Туреччини до ЄС, і повинна ставитися до Туреччини як до європейської держави за умови, що її внутрішня політика не зробить крутого повороту в напрямі ісламу. Регулярні консультації з Анкарою про майбутнє басейну Каспійського моря та Середньої Азії зміцнять у Туреччини відчуття стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами. Америка також повинна рішуче підтримати прагнення Туреччини побудувати нафтопровід від Баку в Азербайджані до Джейхана на її Середземноморському узбережжі для транспортування енергоресурсів Каспійського басейну.

До того ж, увічнення ворожості в американо-іранських відносинах не в інтересах Сполучених Штатів. Будь-яке кінцеве примирення має опиратися на визнання взаємного стратегічного інтересу в стабілізації на сьогоднішній день дуже нестійкого регіонального середовища навколо Ірану. Очевидно, що будь-яка спроба примирення має бути вигідна обом сторонам, а не бути дарованою ласкою чи послугою. Існування міцного, навіть мотивованого релігією, але не фанатично антизахідного Ірану — в інтересах США, рано чи пізно навіть іранська політична еліта визнає цю реальність. Тим часом довготермінові інтереси Америки в Євразії посуватимуться краще, якщо Америка перестане заперечувати проти тіснішого економічного співробітництва Туреччини з Іраном, зокрема в будівництві нових трубопроводів, а також проти інших контактів між Іраном, Азербайджаном і Туркменістаном. У довготерміновому плані в інтересах США буде й участь Америки у фінансуванні таких проектів'.

Слід підкреслити потенційну роль Індії, хоча на нинішньому етапі вона відносно пасивний гравець на євразійській арені. В геополітичному плані Індію стримує китайсько-пакистанська коаліція, а слабка Росія не може запропонувати їй політичної підтримки, яку колись надавав Радянський Союз. Однак дуже важливо, щоб її демократія вижила, бо вона доводить більше, аніж цілі томи академічних книжок, той факт, що права людини та демократія — не винахід тільки Заходу. Індія також доводить, що антидемократичні “азіатські цінності”, які пропагуються багатьма представниками континенту від Сінгапуру до Китаю, є всього-на-всього антидемократичними, але не обов'язково азіатськими. З тих же таки причин невдача Індії в цьому плані завдасть удару по загальних перспективах демократії і усуне зі сцени державу, яка робить важливий внесок у зміцнення балансу сил в Азії, особливо зважаючи на зміцнення геополітичної ролі Китаю. Звідси випливає, що на часі поступове залучення Індії до обговорення проблем регіональної стабільності, особливо стосовно майбутнього Середньої Азії, не кажучи вже про сприяння тіснішим двостороннім зв'язкам між американськими та індійськими військовими колами.

Геополітичний плюралізм у Євразії в цілому не може бути досягнутий або бути стабільним без поглиблення стратегічного взаєморозуміння між Америкою та Китаєм. Звідси випливає, що політика, спрямована на включення Китаю в серйозний стратегічний діалог, а в кінцевому підсумку, можливо, й у тристоронні зусилля за участю Японії,— це перший необхідний крок, щоб підвищити зацікавленість Китаю до досягнення домовленості з Америкою, оскільки ці країни об'єднує ціла низка спільних гео-політичних інтересів (передусім у Північно-Східній та Середній Азії). Америці також належить відкинути будь-які вагання і виконувати своє ж таки зобов'язання проводити політику “одного Китаю”, якщо тільки тайванське питання не загостриться, особливо після приєднання до Китаю Гонконгу. З цих же таки причин власні інтереси Китаю підказують, що це приєднання має продемонструвати, що навіть великий Китай може терпіти та оберігати розмаїтість економіко-політичних систем у своєму внутрішньому політичному устрої.

Хоча, як ми раніше розглянули в розділах четвертому та шостому, будь-яка ки-тайсько-російсько-іранська коаліція проти Америки навряд чи вийде за рамки тимчасових тактичних ходів, для Сполучених Штатів важливо розвивати стосунки з Китаєм у такий спосіб, який не підштовхуватиме Пекін у цьому напрямі. В будь-якому такому “антигегемоністському альянсі” Китай був би ключовим гравцем, його най-сильнішим, найдинамічнішим, а отже, й провідним компонентом. Така коаліція зможе виникнути лише тоді, коли Китай почуватиме себе відкинутим, розчарованим і вороже настроєним. Ні Росія, ні Іран не мають засобів, щоб стати центром тяжіння в такій коаліції.

Таким чином, американо-китайський стратегічний діалог у тих сферах, які обидві країни хочуть бачити вільними від домінування там інших кандидатів у гегемони, є нагальною необхідністю, але для того, щоб мати успіх, цей діалог повинен бути постійним і серйозним. У ході такого спілкування проблемніші питання, що стосуються Тайваню і навіть прав людини, можна було б розглянути у ширшому контексті. Більше того, можна було б цілком реально довести, що питання внутрішньої лібералізації Китаю — це не суто внутрішня справа цієї країни, оскільки лише такий Китай, який усе більше демократизується і процвітає, має шанси на те, щоб спокусити Тайвань до мирного приєднання. Будь-які спроби примусового возз'єднання не тільки поставлять під загрозу американо-китайські стосунки, але й неминуче матимуть негативні наслідки для здатності Китаю залучати іноземний капітал та успішно розвивати свою економіку. В такий спосіб можна буде перешкодити і намаганням Китаю досягти регіонального панування та глобального статусу.

Хоча Китай усе більше домінує в своєму регіоні, навряд чи він стане глобальною державою протягом іще тривалого періоду (з причин, про які йшлося в розділі шостому);

параноїдальний страх перед Китаєм як глобальною державою породжує в самому Китаї мегаломанію, а в Америці — балачки про посилення американо-китайської ворожості, які, дивись, і справдяться. Тому Китай не треба ні стримувати, ні задобрювати. До нього треба ставитися з повагою, як до найбільшої держави світу, що розвивається, і принаймні поки що держави дуже успішної. Його геополітична роль не тільки на Далекому Сході, а й у Євразії в цілому, ймовірно, також зростатиме. Отже, було б розумним залучити Китай до щорічних зустрічей “великої сімки” провідних країн світу, тим більше, що включення туди Росії примусило ці країни зосередитися не тільки на економічних, а й на політичних питаннях.

Мірою того як Китай усе більше інтегруватиметься у світову систему, а отже, ставатиме менш здатним та менш схильним до здійснення своєї гегемонії в регіоні політич-но небажаними методами, можна буде змиритися з тим, що поява сфери інтересів Китаю на територіях, де Китай історично мав свої інтереси, ймовірно, стане частиною новонародженої євразійської структури геополітичного устрою. Те, чи належатиме до цієї сфери об'єднана Корея, значною мірою залежатиме від того, чи помиряться Японія та Корея (Америка повинна активніше заохочувати їх до цього), але в будь-якому випадку возз'єднання Кореї без досягнення домовленості з Китаєм — малоймовірне.

“Великий Китай” на певному етапі неминуче намагатиметься активно розв'язати проблему Тайваню, але включення Китаю до все жорсткішої системи міжнародних економічних та політичних зв'язків може також справити позитивний вплив на характер його внутрішньої політики. Якщо поглинення Китаєм Гонконгу не буде репресивним, то формула Ден Сяопіна, розроблена для Тайваню (“одна країна — дві системи”), може бути переосмислена як “одна країна — кілька систем”. Це може зробити возз'єднання прийнятнішим для зацікавлених сторін. І це, в свою чергу, знову ж таки посилює думку, що без певної політичної еволюції самого Китаю його мирне возз'єднання в одну країну з Тайванем не буде можливим.

У будь-якому випадку як з історичних, так і з геополітичних причин Китай повинен вважати Америку своїм природним союзником. На відміну від Японії або Росії, Америка ніколи не мала територіальних претензій до Китаю, і, на відміну віл Великобританії, вона ніколи не принижувала Китай. Більше того, без досягнення справжнього стратегічного консенсусу з Америкою Китай, імовірно, не зможе далі залучати великі зарубіжні інвестиції, такі необхідні для його економічного зростання, а отже, й для зміцнення регіонального панування. З цієї самої причини без стратегічної домовленості Америки з Китаєм — цього східного якоря американської участі в подіях у Євразії — Америка не зможе опрацювати свою геостратегію для континентальної Азії; а без геостратегії для континентальної Азії Америка не матиме геостратегії для Євразії. Таким чином, для Америки, в її зусиллях забезпечити стабільність Євразії, зона регіонального впливу Китаю, включена в ширшу систему міжнародного співробітництва, може стати життєво необхідною стратегічною опорою — не менш важливою, ніж Європа, й вагомішою, ніж Японія.

Проте, на відміну від ситуації з Європою, політичний плацдарм на сході материка скоро не з'явиться. І тому ще важливіше, аби зусилля Америки, спрямовані на створення та поглиблення стратегічної співпраці з Китаєм, опиралися на безумовне визнання того, що демократична та економічно успішна Японія — це найперший партнер Америки в районі Тихого океану та її ключовий глобальний партнер. І хоча Японія не зможе домінувати в регіоні Азії, оскільки це викликало б там сильні негативні тенденції, вона може стати провідною країною в міжнародному плані. Токіо може стати впливовим гравцем, якщо співпрацюватиме зі Сполученими Штатами в тому, що ми б назвали новим порядком денним глобальних проблем, водночас уникаючи будь-яких марних та потенційно контрпродуктивних зусиль у тому напрямку, щоб самому стати регіональною потугою. Звідси випливає, що завдання американського керівництва — спрямувати Японію в цьому напрямі. Американо-японська угода про вільну торгівлю, яка створить спільний економічний простір, може зміцнити ці зв'язки та сприяти досягненню цієї мети, і, таким чином, слід спільно вивчити корисність реалізації такої ідеї.

Саме через тісні політичні зв'язки з Японією Америка зможе більш безпечно досягти домовленості стосовно регіональних претензій Китаю і протистояти його свавільним діям. Лише на цій основі можна буде сподіватися створити тристоронню домовленість, яка передбачала б глобальний вплив Америки, домінування Китаю в регіоні та міжнародне домінування Японії. Однак ця широка геостратегічна домовленість може бути підірвана нерозумним розширенням американо-японського військового співробітництва. Ключова роль Японії — це не її роль як непотоплюваного авіаносця Америки на Далекому Сході; не повинна вона бути і головним військовим партнером Америки в Азії або потенційною регіональною державою в Азії. Погано продумані зусилля щодо сприяння будь-чому, про що йшлося вище, тільки призведуть до того, що Америка буде відрізана від Азіатського материка, завдадуть шкоди перспективам досягнення стратегічного консенсусу з Китаєм і таким чином зірвуть можливості Америки зміцнити стабільний геополітичний плюралізм у всій Європі.

* * *

Стабільність геополітичного плюралізму в Євразії, що виключатиме можливість домінування якоїсь однієї держави, посилиться, коли, можливо, десь на початку наступного століття виникне трансєвразійська система безпеки (ТЄСБ). Така трансконтинентальна угода повинна охопити як розширене НАТО (зв'язане Хартією про співпрацю з Росією), так і Китай та Японію (пов'язану зі Сполученими Штатами двосторонньою угодою в галузі безпеки). Але щоб цього досягти, НАТО має спочатку розширитися, залучивши Росію до ширших регіональних рамок співпраці в галузі безпеки. Крім того, американці та японці повинні тісно консультуватися та співпрацювати, для того щоб задіяти тристоронній політичний діалог у галузі безпеки на Далекому Сході за участю Китаю. Тристоронні переговори між Америкою, Японією та Китаєм у кінцевому підсумку можуть привести до участі у них більшого числа азіатських країн, а пізніше — до діалогу між ними та Організацією з безпеки та співробітництва в Європі. У свою чергу такий діалог міг би прокласти шлях для цілого ряду конференцій за участю всіх європейських та азіатських держав і таким чином почати процес організаційного оформлення трансконтинентальної системи безпеки.

З часом могла б почати формуватися офіційніша структура, яка сприяла б утворенню трансєвразійської системи безпеки, що вперше охопила б увесь континент. Формування такої системи — спочатку визначення її сутності, а потім її організаційне оформлення — могло б стати однією з головних архітектурних ініціатив наступного десятиріччя, коли політичний курс, описаний раніше, створив би необхідні передумови. Такі широкі рамки трансконтинентальної системи безпеки можуть включити в себе і постійний комітет у галузі безпеки, який складався б з основних євразійських утворень, аби збільшити здатність ТЄСБ сприяти дійсному співробітництву з питань, критично важливих для глобальної стабільності. Америка, Європа, Китай, Японія, Російська конфедерація та Індія, а також, можливо, деякі інші країни могли б разом послужити ядром такої більш структурованої трансконтинентальної системи. Імовірне виникнення ТЄСБ змогло б поступово звільнити Америку від деяких нелегких обов'язків, хоч би при цьому й була увічнена її провідна роль як стабілізатора та арбітра в Євразії.