Політичне лідерство: підходи та функції
Поняття лідерства західні політологи трактують по-різному, залежно від особистих поглядів та оцінок політичного процесу. Тому політичне лідерство, згідно із західними концепціями, виступає як: 1) центр групових процесів; 2) прояв особистісних рис; 3) мистецтво досягнення згоди; 4) дія й поведінка; 5) інструмент досягнення мети або результату; 6) взаємодія; 7) уміння переконувати; 8) здійснення впливу; 9) відношення влади; 10) диференціація ролей; 11) ініціація або введення структури.
Узагальнений погляд на політичне лідерство дає можливість виокремити такі підходи у його визначенні:
· лідерство як різновид влади, носієм якої виступає не більшість, а одна людина або політична група;
· лідерство як управлінський статус, керівна посада, пов’язана із прийняттям важливих політичних рішень;
· лідерство як вплив на інших людей, що передбачає: 1) постійний і стійкий вплив (до лідерів не можна зараховувати людей, що зробили разовий вплив на політичний процес); 2) керівний вплив лідера повинен здійснюватися на політичну структуру (групу, партію, рух) з подальшим поширенням на все суспільство або його більшість; 3) політичного лідера відрізняє від інших явна інтелектуальна, організаторська і вольова перевага; 4) вплив лідера формується не силою, а авторитетом або визнанням правомірності керівництва;
· лідерство як особливий вид підприємництва на специфічному ринку, на якому політики в конкурентній боротьбі обмінюють свої політичні програми й пропоновані шляхи їх реалізації на владні посади;
· лідерство як символ спільності та зразок політичної поведінки певної групи, партії, руху, політичної еліти, що відображають інтереси й сподівання широких народних мас або більшості суспільства.
Отже, попередньо можна зробити такі узагальнення: 1) лідерство є тісним взаємозв’язком, взаємодією і взаємовпливом складових (лідер, послідовники, середовище, завдання); 2) лідерство не обмежується набором неординарних якостей і здатностей лідера, а є особливим видом міжособистісних відносин; 3) лідерство пов’язане з роллю, яку виконує особистість у певній політичній системі; 4) з лідерством асоціюється не абстрактний вплив, а вплив цілеспрямований; 5) процес лідерства тривалий у часі й динамічний.
В одній статті неможливо охарактеризувати всі теоретичні положення й розробки, що стосуються політичного лідерства. Автор вважає можливим обмежити свою роботу лише загальним означенням основних науково-теоретичних понять і визначень політичного лідерства. Однак такий підхід був би явно недостатнім, тому що внутрішньополітична ситуація в нових державних утвореннях на пострадянському просторі, міжнародний статус і становище цих держав, поведінка й практична діяльність їх політичних лідерів потребують певних додаткових акцентів стосовно теорії політичного лідерства.
Політична наука сформулювала й обгрунтувала функції сучасного політичного лідера, які розкривають зміст управління суспільством. Серед них: інтегративна (узгодження й об’єднання спільних ідей, цінностей і ідеалів); орієнтаційна (вироблення політичного курсу й програми діяльності); інструменталістська (проведення політичного курсу й вироблення механізму); мобілізаційна (проявляється в умовах глибоких перетворень у суспільстві); соціального арбітражу й патронажу (в умовах надмірного засилля й сваволі чиновників); легітимації політичного порядку.
Англійський політолог Д. Томпсон запропонував власне тлумачення функцій сучасного політичного лідера, яке полягає в: 1) створенні політичної коаліції на основі вміння переконувати й вести переговори; 2) визначенні програми дій і формуванні політики; 3) здатності викликати оптимізм та ентузіазм; 4) формуванні й підтриманні власного іміджу; 5) доборі й вихованні ефективного управлінського персоналу; 6) збиранні й умілому використанні інформації; 7) своєчасному вирішенні насущних проблем суспільства.
Отже, прагматичний підхід до виконання лідерських функцій дозволяє результативно й універсально вирішувати основні управлінські завдання загальнонаціонального політичного лідера. В сучасних умовах переважна більшість лідерів держав прагнуть здійснювати управлінські функції у відповідності зі своїми індивідуальними (інтелектуальними й організаторськими) здібностями, властивостями темпераменту, професіоналізмом найближчого оточення, якістю керівної еліти, соціально-економічним і внутрішньополітичним станом суспільства, міжнародним статусом країни тощо.
Однією з головних функцій політичної еліти є висунення політичних лідерів (від англ. ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільно-політичні процеси.
Є багато поглядів вчених на те, кого слід вважати лідерами.
На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії).
Інші автори, на противагу вказаній позиції, заявляють, що лідерство — це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. Видатним лідерам — рятувальникам нації або реформаторам (в Україні — Б.Хмельницький, в США — Рузвельт) — протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності.
З позицій третіх вчених — лідерство є неформальним, заснованим тільки на авторитеті, аспектом управління і як таке протистоїть формальному керівництву — управлінню особи, яка обіймає офіційну посаду. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, вплив яких здійснюєься тільки на основі авторитету, особистої харизми. Прикладом такого лідерства є Ганді.
Але загалом лідерство — це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов’язаний з суб’єктивними особливостями, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові та адміністративні ресурси.
Отже, політичний лідер — це учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство вцілому на досягнення певної мети.
Потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оцінити від імені цих груп. Політичне лідерство є точкою перетину потреб, інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших соціальних груп. Головне чим займається лідер — це вираження загальних цінностей, стремлінь, бажань реальних та потенційних послідовників і здійснення керівництва суспільством, відповідно до цього.
Теорії політичного лідерства.
Теорія рис пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно призводять її до влади. Серед цих специфічних рис — розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність. Перелік цих здібностей змінюється.
Ситуаційна теорія обгрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов’язково буде лідером в іншій ситуації. Саме конкретні обставини зумовлюють виникнення політичного лідерства, визначають його функції та поведінку. Проте, ситуаційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.
Серед психологічних концепцій виділяються концепції:
Фройда: витоки лідерства знаходяться у людській психіці. Він пояснював лідерство несвідомим пригенням індивіда панувати над іншими. Виділив дві групи осіб: ті, хто прагнуть влади, і ті, що відчувають потребу у підпорядкуванні.
Лебона: народ складається з лідерів і мас. Лідери можуть все, достатньо тільки навчитися їм володіти психологією маси. Наповп завжди шукає вождя і сам прагне до підпорядкування.
Фромма та Адорно: індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються в авторитарних вождів. Така особистість формується найчатіше в суспільствах, що охоплені системною кризою, в рузультаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства і демократії.
Маркситські теорії при трактуванні природи політичного лідерства виходять з соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з’являються як реакція на об’єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна та історична ситуація потребує лідерів, то вони неодмінно з’являються. Політичні лідери виступають як представники певних класів.
Теорія визначальної ролі послідовників лідерів „роблять” оточуючі його послідовники. Лідер визначається як людина, яка найбільш успішно виражає потреби інших людей. Тут може бути два варіанти: лідер здатний розпізнати потреби своїх послідовників і запропонувати їм програму їхнього здійснення, лідер — лише маріонетка в руках своєї групи і виконує її прямі вказівки.
Інтегративна теорія — лідерство є результатом сукупного впливу цілої низки факторів (суб’єктивні якості, ситуація, взаємозв’язок з послідовниками).
Багатогранність феномену політичного лідерства, що включає у себе стиль керівництва, домінуючі риси характеру, мотивацію до лідерства і образи лідера, існуючі у свідомості його послідовників, спонукала до життя різноманітні варіанти типологій лідерства. Одна з найпопулярніших типологій опирається на ідею М.Вебера про різні типи легітимності.
Залежно від природи аторитету, на якому побудована влада лідера, виділяють:
1. традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);
2. харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;
3. раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду (сучасні президенти).
Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником. У цьому полягає новаторська функція лідерства. Вона означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв'язання.
Інтегративна функція політичного лідерства полягає в тому, що на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Хоча на практиці це неможливо через суперечність в інтересах, лідер мусить прагнути максимально узгодити всі інтереси й таким чином залучити на свій бік якомога ширші верстви населення.
Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди. Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. Подолання кризових явищ і своєчасне розв'язання суперечностей сприяють розвитку інтегративних суспільних процесів і підтримці цілісності соціальної системи. Лідери, які відстоюють вузькогрупові або лише суто класові інтереси, діють на шкоду суспільству, сприяють його розколу, розпалюють соціальні конфлікти.
Організаторська, або прагматична, функція політичного лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя. Щоб організовувати і спрямовувати дії мас, політичний лідер повинен мати організаторські здібності, вміти завойовувати довіру мас, вести їх за собою. Невід'ємними складовими організаторської діяльності політичних лідерів є регулювання ходу суспільних перетворень та контроль за їх здійсненням.
Комунікативна функція політичного лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв'язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави -- парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб'єктів політики.