Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Кафедра історії

Реферат

на тему:

«Політичний портрет Л.М. Кравчука.»

Виконала

студентка 1 курсу,

спеціальності МЕіМ, № 10,

Чайчевська Г.А.

Перевірив: Топчій О.С.

Київ – 2011

Біографічні дані

Леонід Макарович народився 10 січня 1934 р, у селі Великий Житин Рівненської області. Батьки Леоніда Макаровича були вихідцями з багатодітних родин, які насамперед привчили сина працелюбності, про що він у вже зрілому віці, в інтерв’ю газеті «Киевские ведомости» (28 травня 1994 р.) згадуватиме так: «Коли мені було 10 років і батько пішов на фронт, ми вели все господарство і ще 1,5 десятини землі, мали і коня. Головне, що мене навчила мати - працювати. Дякуючи мамі, праця для мене стала з дитинства невід’ємною частиною мого власного «я». Мати була зразком трудолюбивості, уникала конфліктів із сусідами, застерігала й мене: «Не заїдайся!». До речі, в період тоталітарного режиму «живу» українську мову можна було почути, як правило, на селі. Юнак завжди мав певний потяг до політики і економіки , вчився в школі досить добре, а після закінчення вступив до КНУ. 1958 р.— закінчує Київський державний університет ім. Тараса Шевченка з дипломом економіст, викладач політекономії. На даний момент являється кандидатом економічних наук,почесним доктором Києво-Могилянської Академії, професором багатьох національних та іноземних університетів.

У 1958-1960 роках викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі 1960-1967 р.— консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. 1967-1970 р.— аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС.

1970-1988 р.— завідувач сектором, інспектор, помічник секретаря ЦК, перший заступник завідувача відділом, завідувач відділом агітації та пропаганди ЦК КПУ.

1988-1990 р.— завідуючий ідеологічним відділом, секретар ЦК КПУ, другий секретар ЦК КПУ.

1989-1990 р.— кандидат у члени Політбюро.

1990-1991 р.— член Політбюро ЦК КПУ, Голова Верховної Ради УРСР, України. Народний депутат Верховної Ради УРСР Х-ХІ скликання, народний депутат України ХІІ (І) скликання. Склав повноваження у зв’язку з обранням Президентом України.

Серпень 1990 р.— заявив про вихід з рядів КПРС.

Грудень 1991 р.— обраний Президентом України.

1994-1998 р.— народний депутат України II скликання. Член фракції Соціально-ринковий вибір, пізніше Конституційний центр.

З 1998 р.— Член СДПУ(о) і Політбюро СДПУ(ПРО). Делегат ХІІІ-ХVІ з’їздів СДПУ(о).

1998-2002 р.— народний депутат України III скликання. Обраний за списком СДПУ(о). Член Комітету іноземних справ і зв'язків зі СНД Верховної Ради України.

З 2000 р.— Президент Українського муніципального клуба.

З 2001 р.— Президент Усеукраїнської благодійної організації Місія Україна - Відома.

З 2002 р.— народний депутат України IV скликання. Обраний за списком СДПУ(о). Член Комітету іноземних справ Верховної Ради України. Голова фракції СДПУ(о) у Верховній Раді України.

2006 р.— на парламентських виборах СДПУ(о) не подолала 3% бар’єр. Заявив про намір зайнятися суспільно-політичною діяльністю. Взяв участь у круглому столі стосовно Універсала національної єдності.

На даному етапі життя,одружений з Антоніною Михайлівною - доцентом економічного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.Має сина — Олександра

Леонід Макарович має багату кількість нагород, нижче наведені деякі з них:

• Срібний орден За вірність Вітчизні.

• Орден Міжнародної кадрової академії За розвиток науки й освіти.

• Орден Жовтневої революції

• Два ордени Трудового Червоного Прапора.

• Дві почесні грамоти Президії Верховної Ради України.

• 1999 р.— Орден Ярослава Мудрого IV ступеня.

• 2001 р.— Людина Року в номінації Парламентарій року.

• Серпень2001 р.— Герой України.

Протягом свого життя випустив 2 дуже відомі книги і являється автором більше ніж 500 статей на тему зовнішньої та внутрішньої політики України.

К ниги: 2001 р.— книга Держава і влада: досвід адміністративної реформи.

2 002 р.— книга Маємо те, що маємо.

Політичний портрет Леонід Макарович Кравчук являється першим президентом нашої незалежної України. Його постать, з одного боку, незаперечно визначна: він найвиразніша політична фігура в новітній історії України, а з другого – неоднозначна, і навіть суперечлива.

У надії бачити у своїх кумирах втілення найкращих людських якостей, ми інколи забуваємо, що вони такі ж, як і ми, зі своїми сильними сторонами і слабкими, перевагами над іншими й особистими вадами. Ось чому на них орієнтуємося, позаяк сподіваємося: таки кращі, бо виправдають наші надії. А буває, що самою своєю особистістю вони постійно стверджують щось не менш важливе, ніж їхні справи. Кожний оцінює політичного і державного діяча на свій лад, виходячи зі свого розуміння добра і зла, з політичних симпатій чи антипатій.

Чи є Кравчук кумиром публіки? Безсумнівно. А політичної еліти – незаперечно. Невідомо, як повернулося би колесо нашої історії, якби у відповідальний момент суспільного розвитку країни на владному Олімпі виявилася інша особистість. Адже на роль національного героя у боротьбі за незалежність претендувало чимало різних осіб , які заради соборності України важили найдорожчим – життям. Таких проявів пожертви за Леонідом Макаровичем не помічалося Кравчук завжди був у вирі подій нашої історії , входив у першу п’ятірку лідерів тоталітарного режиму. 

Чим же він здобув авторитет у політичної еліти нашої країни? Один з трьох учасників Біловезької угоди, по якій Радянський Союз фактично припинив своє існування, і було утворено СНД. Ініціатор Всеукраїнського референдуму, в результаті якого 90,32 % громадян України підтримали Акт проголошення незалежності України.

Наші батьки ще не забули сумнозвісні «кравчучки», на які в побуті перейшла тоді чи не кожна родина України. І хоч сам Леоніч Макарович ніколи не послуговувався такою «тарою» для перенесення продуктів, у той час ця назва виражала ставлення населення до свого лідера.

Між тим мусимо визнати: в усі етапи нашої історії – від важких переймів проголошення незалежності до нинішніх назрілих проблем України – він бере найактивнішу участь.

Про Кравчука майже до кінця 1989 року по суті нічого не знали навіть в Україні – ні як про людину, ні як про політика, за винятком партійного активу. Це відбувалося через закритість радянського суспільства та життя його «верхів». Практично уся його біографія пов’язана з компартійною роботою. Щоправда, кажуть, що партійний працівник – це не фах, а стан душі.

У прагненні збагнути й відтворити політичний портрет перешого Президента України, ставимо собі завдання дослідити, яким чином відбувається формування політичної еліти в нашій країні.

Народився 10січня 1934 року в селі Великий Житин (Рівненська область). Закінчив у 1958 році Київський державний університет, у 1970р. – Академія суспільних наук при ЦК КПРС. Кандидат економічних наук. Дружина – Антоніна Михайлівна – доцент економічного факультету Київського національного університету ім. Т.Шевченка. У 1958 -1960рр. викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі. У 1960-1967рр. – консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967 – 1970рр. – аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС. У 1970-1988 рр. – завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, Перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ.

У 1988-1990рр. – завідувач ідеологічного відділу, секретар КПУ, у 1990р. – другий секретар ЦК КПУ. У 1989 – 1990рр. – кандидат у члени Політбюро, у 1990 – 1991рр. – член Політбюро ЦК КПУ.

Народний депутат України Х – ХІV (в тому числі І – ІV)  скликань. У 1990-1991рр. – Голова Верховної Ради України.

У серпні 1991 року Кравчук залишив лави КПУ і балотувався на посаду  президента як безпартійний. Водночас його підтримали як активісти забороненої на той час компартії, так і частина націонал-демократів, які рекламували голову Верховної Ради як «батька незалежності».

У 1991 – 1994рр. – Президент України. У 1993р. погодився на дострокові вибори глави держави . В першому турі набрав найбільшу кількість голосів серед інших кандидатів, але в другому – програв Леоніду Кучмі.

Обраний народним депутатом у 1994 р. – на довиборах в одному з мажоритарних округів. У 1998 році, залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Напередодні голосування став членом СДПУ (о) і привів її до Верховної Ради.

З жовтня 1998 року чле Політбюро і Політради СДПУ (о). У 2002-2006 році очолив фракцію СДПУ (о) у ВРУ.

У 2006 році очолив список опозиційного блоку «Не так!». Але за підсумками виборів не подолав 3-відсотковий бар’єр. Герой України (2001р.) У листопаді 2004 року позбавлений звання почесного доктора Києво-Могилянської Акакдемії за «негромадянську позицію під час Помаранчевої революції».

Нині, якщо зазирнути в біографії наших видатних мужів влади, можна спостерегти, що попри їхню різноманітність, є спільна характерна особливість: більшість з них – вихідці з села. Згадаймо, Володимира Литвина, Олександра Мороза, Віктора Ющенка… Можливо, ми помиляємось, що абсолютизуємо свою думку, але дозволимо собі припустити, що духовної культури, наполегливості, працьовитості люди, які в майбутньому досягли високих щаблів влади, черпали саме у своїй батьківщині (на селі), яка завжди є берегинею українських традицій і культури в цілому. 

Входження у владу

Найважливішою подією для кожного без винятку політика є момент його входження у владу, наступні сходження на якісно нові рівні політичної ієрархії і падіння (трансформації, фазові переходи).

Леонід Макарович у ЦК КПУ був не просто членом Політбюро, а спеціалізувався на ідеології і досяг вершини влади значною мірою завдяки наполегливій і винахідливій роботі проти того, що після 1991 року утворило стрижень його державної політики. Тепер у питаннях суверенітету України він «більший папа, ніж сам папа римський», демонструє, що готовий до ще жорсткішої позиції, ніж його нинішні соратники, стосовно незалежності й радикальних реформ. Запекло відстоював марксизм-ленінізм і компартію, а за нових умов не менш наполегливо доводив, що система, яка існувала 70 років, грунтувалася на принципах, які «суперечили не тільки об’єктивним законам, але й елементарному здоровому глузду».

Л. Кравчук не з тих, хто порушує встановлені правила гри. На відміну, скажімо, від Б. Єльцина, він не вийшов спочатку із партії, а потім почав боротися з нею. Він вистрибнув на ходу, але тільки після того, коли зрозумів, що потяг пущено під укіс. Судячи з його виступів після серпня 1991 року, лукавив, жив за умов психологічного роздвоєння особистості, повторював чужу неправду, за приказкою: з вовками жити – по вовчому вити.

Так індивідуальна доля конкретної людини починає неодмінно асоціюватись й узгоджуватись з долею регіону, соціальної групи, країни в цілому, з її сучасним і майбутнім. Як правило, подолання такого рубікону асоціюється із знаковим, вагомим, резонансним політичним вчинком (президентський злет Л.Кравчука був позначений його відмовою підтримати ГКЧП, а Б.Єльцина – відкритою опозицією М. Горбачову з наступним захистом «білого дому» і 1991-у і його ж розстрілом у 1993-у тощо…

Леонід Кравчук передав естафету влади Леоніду Кучмі. Але пригадаймо Ф.Ніцше, який стверджував, що величним для історії є той, хто задав напрямок. Усвідомлює це і Леонід Макарович, який в одному із своїх пост президентських інтерв’ю наголошував, що всі його наступники на президентській посаді – «п’ятий, десятий, сороковий – лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимуть».

Тільки самодостатня, мудра людина здатна не лише аналізувати свої помилки, а й публічно висловлювати результати такого аналізу. На наш погляд, саме таким є Кравчук. На запитання кореспонденту газети «Дзеркало тижня», яку найголовнішу помилку в 1994 році зробив, він відверто відповідає: «Погодився на дострокові вибори. Це перша помилка. Друга полягала в тому, що після того, як Верховна Рада проголосувала за дострокові перевибори Президента, мені потрібно було одразу ж включитися у виборчий процес. І знову злий жарт зіграла відсутність прагматизму і присутність ролі романтики. Як же так: рішення – незаконне, я – Президент, втягуюсь у цю кампанію, ніби підтверджуючи, що закон немає сили, а демократія – фіговий листок…Зараз я розумію, що треба йти чітко, впевнено продумувати кожен крок і ні в якому разі не зупинятися».

Але, на нашу думку, це тільки напівправда, у ній увесь Кравчук: говорить те, що люди хочуть почути, приховує усю повноту інформації. Які підстави для такого твердження? На жаль, за браком місця, ми не можемо процитувати все інтерв’ю, дане заступнику головного редактора тижневика «Дзеркало тижня» Юлії Мостовій. Але навіть з наведеного видно, так би мовити, «вуха» прорахунку шановного Леоніда Макаровича. Він був стовідсотково впевнений, що народ вдруге зробить свій вибір на його користь. Наші припущення він підтверджує й в іншому інтерв’ю, даному 2001 року в газеті «Ведомости» напередодні 10-річчя Всеукраїнського референдуму за незалежність і 68-річчя з дня народження Кравчука: «Я був обраний Президентом тим народом, що проголосував за незалежність. Моя позиція абсолютно збігалася з позицією мільйонів українців». Такою була його відповідь на запитання, як йому вистачило сміливості піти всупереч волі Москви, що ніколи так просто не відпустила би свого васала. Ніхто інший, сміємо стверджувати, з колишньої парт номенклатури, яка по суті, залишалася при владі, не розумів так виразно, як Кравчук – колишній головний ідеолог українських комуністів – споконвічного прагнення народу до незалежності. Так що в лукавстві Леоніда Макаровича не відмовиш – прорахувався чільник, самовпевнено вважаючи, що можна ввійти двічі в одну ріку.

Відома приказка: хто нічого не робить, той не помиляється. На нашій пам’яті чимало рухів, зроблених у політичному житті Кравчука, за які йому, напевно, також соромно. Маємо на увазі політичне лідерство (не будучи членом партії!) СДПУ (О), участь у виборах до парламенту у складі опозиційного блоку «Не так!» тощо.