24. Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.

Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.

У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.

Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р.З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.

[ред.]

Програма

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

[ред.]

Розгром товариства

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з’явився новий мешканець – дев’ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому ж таки будинку, вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

Якось Петров почув, як гості Гулака, а це були поміщик Микола Савич, студент Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров, вели мову про республіканський устрій Росії. Олексій познайомився з сусідом, виявив цікавість до теми, і Гулак схибив, він довірився йому. Повідомив малознайомій особі основи конспірації товариства. Зокрема, показав Петрову золоту каблучку, на внутрішньому боці якої були слова: «В ім’я св. Кирила і Мефодія». Крім того, Гулак розповів Петрову про засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні з імперською ідеологією думки. Наприклад, : «І пропала Україна – але так тільки здається»; : «Лежить в могилі Україна – але не вмерла».

28 лютого 1847 р. Олексій Петров з’явився у заступника куратора Київського навчального округу Михайла Юзефовича і зробив усний донос на членів братства. Сам Юзефович, котрий знав Костомарова, Куліша, був їхнім покровителем, тому зажадав від Петрова письмового доносу, сподіваючись, що той побоїться його зробити. Проте Петров не зламався і незабаром повернувся з детальним описом всього, що він довідався про товариство. Юзефович порадив студенту звернутися особисто до опікуна київського навчального округу – генерал-майора Траскіна (він знав, як важко потрапити до нього на прийом, тим паче звичайному студенту). Та Петров подолав усі труднощі і донос таки опинився на столі Траскіна. Той негайно відправив доповідну записку київському губернатору Бібікову. 17 березня 1847 р. губернатор направив повідомлення про донос Петрова до сумнозвісного Третього Відділення, яке, зокрема, Герцен називав «центральною шпигунською конторою». Того ж дня шеф жандармів граф Орлов повідомив про це царя і отримав наказ заарештувати Гулака.

На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у канцелярії ради університету. Арешт відбувся у його помешканні. У Гулака вилучили вже згадувану каблучку. Під час обшуку він попросився до туалету, де спробував викинути рукопис. Але слідчі знайшли його: це був «Закон божий». Серед паперів Гулака знайшли листи колишнього вчителя петербурзької гімназії Куліша, колишніх студентів Київського університету Бєлозерського і Марковича. На допитах Гулак мовчав. Його помістили до камери-одиночки Олексіївського равеліну.

20 березня 1847 року Петров у Києві робить повторний донос. Повідомляє, що студент Маркович також читав рукопис Гулака «Закон божий» і висловлювався позитивно щодо його змісту. Почалися арешти інших членів товариства. Коли жандарми прийшли до Костомарова, той сам пред’явив каблучку з написом. У квітні в Києві арештували Шевченка і відправили до Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. [1]

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов’янського товариства». Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін.

[ред.]

Значення

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

25. Селянська реформа 1861 року — система заходів російського уряду, спрямована на поступову ліквідацію в країні кріпосницьких відносин.

Причини реформи

Економічна відсталість Росії.

Поразка Росії в Кримській війні (1853—1856).

Розвиток ринкових відносин вимагав скасування кріпосного права.

Селянські виступи (1855 р.- «Київська Козаччина»; 1856 р. — «Рух в Таврію за волею»)

[ред.]

Мета реформи

Зміцнення монархічної влади за збереження панування на селі її опори — поміщиків.

[ред.]

Розвиток реформи

19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про скасування кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 мільйонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов'язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.

Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Україна підпадала під дію трьох із них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях — за інвентарними правилами 1847—1848, і повинності тут були менші.

[ред.]

Наслідки реформи

Соціальна диференціація селян.

Збереження поміщицького землеволодіння.

Тимчасово зобов'язаний стан.

Викупна операція

Зниження купівельної спроможності селян.

Обмеження самоврядування і правового статусу селян.

Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були обезземелені, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 мільйонів — від 1 до З десятин на душу.

[ред.]

Сутність селянської реформи

Було запроваджено загально-російську систему селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості.

Кругова порука.

Загальна відповідальність за сплату податків.

Способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх «дарчими ділянками». Всього у 1861 році в Україні відбулося близько 3,1 тисяч селянських виступів, в яких брали участь понад 2 мільйона мешканців 4160 сіл. Найзначнішими були Безуглівське, Бездненське повстання та Кам'янсько-Слобідське заворушення.

Земська реформа 1864 року - Положення про губернські і повітові земські установи — буржуазна реформа, викликана необхідністю пристосувати самодержавний лад Росії до потреб капіталістичного розвитку, прагненням царизму залучити на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом.

Проект реформи розроблявся з 1859 комісією при міністерстві внутрішніх справ (голова М. А. Мілютін, з 1861 - П. О. Валуєв).

[ред.]

Суть реформи

Згідно з «Положенням» 1864, створювалися губернські та повітові земські збори і земські управи. В основу виборчої системи були покладені виборне, майнове (цензове) і станову початку.

Виборці ділилися на 3 курії: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських товариств. Правом участі у виборах за 1-й курії користувалися власники не менш ніж 200 дес. землі, власники промислових, торговельних підприємств або нерухомого майна на суму не нижче 15 тис. крб. або приносить дохід не менше 6 тис. руб. на рік, а також уповноважені від землевласників, товариств і установ, що володіли не менше 1 / 20 цензу 1-й курії. Виборцями міської курії були особи, які мали купецькі свідоцтва, власники підприємств або торгових закладів з річним оборотом не нижче 6 тис. руб., А також власники нерухомої власності на суму від 500 руб. (у невеликих містах) до 3 тис. руб. (у великих містах). Від виборів, таким чином, усувалися робітники, дрібна буржуазія, інтелігенція. Вибори по селянської курії були багатоступеневими: сільські товариства вибирали представників на волосні сходи, ті - виборщиків, а останні - голосних у повітове земське зібрання. Губернські голосні обиралися на повітових земських зборах. Система виборів забезпечувала значне переважання в земствах поміщиків. Головами губернських і повітових з'їздів були ватажки дворянства. Земські збори і управи були позбавлені права як установи спілкуватися між собою, вони не мали примусової влади, так як поліція їм не підпорядковувалася; їх діяльність контролювалася губернатором і міністром внутрішніх справ, які мали право припиняти виконання будь-якої постанови земських зборів. Побоюючись впливу земських установ, уряд надав їм право відати лише місцевими господарськими справами: утриманням шляхів сполучення, будівництвом і змістом шкіл і лікарень (для чого земства обкладали населення місцевими зборами), «піклуванням» про розвиток місцевої торгівлі і промисловості тощо. Земська реформа проводилася не повсюдно і не одночасно. До кінця 70-х років ХІХ століття земства були введені в 34 губерніях Європейської Росії і в Області війська Донського (де в 1882 році ліквідовано). Багато національних та інші райони Російської імперії земств не мали. Земська реформа сприяла розвитку місцевої ініціативи, буржуазного господарства і культури.

гідно з Міським положенням [затв. імп. Олександром II 16(28).УІ 1870] на міські органи самоврядування (думи та управи) було покладено виконання адм.-госп. завдань на тер. міста: питання благоустрою (тр-т, освітлення, опалення, каналізація, водогін, благоустрій бруківок, тротуарів, мостів), завідування шкільною, мед. справою, міською торгівлею і пром-стю, міським кредитом тощо.

Органами самоврядування у містах були міські виборні збори, міська дума та міська управа. Міські виб. збори скликалися виключно для обрання гласних членів міської думи; час їх скликання визначався думою. Гласні обиралися таєм. голосуванням на 4 роки. Кількість гласних у міській думі залежала від кількості населення міста (від ЗО до 72); у столицях — значно більше (у Москві — 180, Санкт-Петербурзі — 250). У виборах мали право брати участь міські жителі будь-якого стану, котрі досягай 25-річного віку, володіли нерухомістю, зокрема пром. або торг, підприємствами, займалися промислами або дріб, торгівлею і сплачували міські податки. Юрид. особи та жінки брали участь у виборах через представників. Не допускалися до виборів особи засуджені, звільнені з посади, ті, що перебували під слідством, позбавлені духовного сану тощо. Виборці поділялися на 3 курії (великі, середні та дрібні платники податків). Кожна з них обирала однакову кількість (третину) гласних міської думи. Встановлений порядок забезпечував перевагу в складі дум і управ представників заможних верств, оскільки перші 2 курії мали 2/3 гласних, становлячи при цьому лише бл. 14 % від заг. кількості виборців. Діяльність органів міського самоврядування перебувала під наглядом губернаторів і м-ва внутр. справ. З цією метою згідно з Міським положенням були створені губернські з міських справ присутствія під головуванням губернатора, які розглядали скарги на міські органи самоврядування. Особовий склад міської управи вважався таким, що перебуває на державній службі. М. р. 1870 була проведена і в 9 губерніях та прирівнених до них містах України. В решті укр. міст реформа проводилася на розсуд міністра внутр. справ з урахуванням місц. особливостей. На Одесу чинність Міського положення з деякими змінами була поширена за особливими Правилами від 20.VI 1872, а на зх. губернії — за спец, законом від 29.IV 1875. Процес проведення М. р. 1870 в Україні розтягнувся на 14 років. За цей час міське врядування було реформоване у 135 містах і посадах, а нереформованим залишилось у 25 містах і посадах. Цей процес не був одночасним: якщо на більшій частині тер. України реформа проводилась у стислі строки (часто не враховувалося навіть бажання більшості городян), то на Правобережжі уряд, передусім з політичних міркувань, здійснював реформування поступово, починаючи з тих міст, де «не видається це шкідливим і небезпечним у політичному відношенні». Літ.: Горбачов В. П. Міське самоврядування в Україні (за реформою 1870 p.). X., 1995; Хрестоматія з історії д-ви і права України, т. 1. К., 1997.

Судова реформа 1864 - ліберальна реформа судової системи, кримінального та цивільного судочинства. Зміст С.р. відображено у статутах, проекти яких затверджено у листопаді 1864. Проголошувала демократичні принципи судочинства: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Засновувалась адвокатура, проведено реорганізацію прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки станового судочинства (станові суди - церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини). Реформа створила подвійну систему судів: місцеві суди - одноосібний мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди - окружні суди, судові палати і Сенат. В окружних судах для розгляду більшості кримінальних справ запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи у погодженні з губернатором або градоначальником. Дія реформи поширювалася переважно на центральні губернії імперії. В Україні суди обох ланок були створені тільки в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У Правобережній Україні реформа проводилась двома етапами: спочатку з 1871 запроваджено мирові суди, причому вони не обиралися земськими зборами або міськими думами, а призначалися міністром юстиції. Тільки у 1880 були відкриті Київська судова палата і Житомирський, Кам'янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди. У післяреформенні роки до судової реформи внесено понад 700 поправок. З підсудності суду присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про державні (політичні) злочини. Було запроваджено слухання за закритими дверима справ широкого переліку категорій, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю вилучали можливість участі у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів.

Військова реформа, проведена протягом 1864-1874 pp. установлювала всестанову військову повинність чоловіків, яким виповнився 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 15 років (на флоті до 10 років); вона складалася з дійсної військової служби й служби в запасі. Строк дійсної служби становив 6 років (на флоті — 7 років). Кадри запасу під час мобілізаційних заходів становили солідний потенціал зміцнення армії. На території України з'явилися воєнні округи: Київський, Одеський та Харківський (ліквідований у 1880 p.).

26. Харків.

27. Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.

Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання iмператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творiв українською мовою заборонялося практично повністю.

Валуєвський циркуляр - один з яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу

Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським[2]. Щоб не допустити друку перекладів, до ІІІ Отделєнія „звернулись” аноніми, які назвалися представниками „киевского духовенства”. В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього:“считаем излишним доказывать и то, что допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед». Дослідники звертають увагу[2], що аноними звернулись до охранки, а не до до Синоду і припускають[2][3], що ініціатором звернення був київський генерал-губернатор Аннєнков, оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого за смислом стовідсотково збігається з текстом анонімки: “Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии».

Вже 27 березня 1863 року Долгоруков поінформовав про справу царя[3], який розпорядився „розібратися” з ситуацією навколо перекладу[2]. Внаслідок резолюції царя від 27 березня В. Долгоруков листом від 4 квітня поінформував П. Валуєва про справу українофілів, додавши листа М. Аннєнкова[3]. Про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерал-губернатора, П. Валуєв повідомив В. Долгорукову в листі від 17 червня.

Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІ відділення, через підзвітне йому цензурне відомство, новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, останнім був інспірований[3]. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани» і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання[4]. О.Новицький стверджував, що учням-українцям на потрібно читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено»[4].

В листі також йшлося про те, що «само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». «Общерусский язык», сказано там далі, для народа «гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для него некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссиян упрекает в каких-то сепаративных замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии».

В поданні Новицький висловив тривогу щодо збільшення числа українських видань на початку 1860-х рр. і щодо загрози «обособления малороссийской народности». Він також зауважував, що «положение цензора при рассмотрении подобных рукописей [для народа] тем более затруднительно, что в них только цель и предосудительна, самое же содержание обыкновенно не заключает в себе ничего непозволительного». Завершувався лист вказуванням на те, що явище малоросійського сепаратизму «тем более прискорбно и заслуживает внимания правительства, что оно совпадает с политическими замыслами поляков и едва ли не им обязано своим происхождением».

Всі цитовані фрази, в тому числі відома «не было, нет и быть не может», без змін увійшли потім у текст Валуєвського циркуляра[3].

Отримавши подання, Валуєв розпорядився підготувати листа на ім’я Олександра II[4]. Звертаючись до царя стосовно малоросійських видань, міністр переказав текст подання Новицького. Також він звернув увагу царя на те, що раніше «произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную». Валуєв пропонував розглянути питання про видання українських книг для народу спільно з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду і шефом жандармів. До початку такого «совокупного обсуждения», міністр Валуєв зробив розпорядження по цензурному відомству, щоб «позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы; пропуск же книг на том языке религиозного содержания, учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа приостановится до разрешения настоящего вопроса».

Імператор наклав резолюцію: «Высочайше повелено исполнить. С.-Петербург, 18 июля 1863»[4].

За кілька днів до підписання циркуляру М. Костомаров виступив у газеті "День" із спростуванням вигадок про солідарність українофілів з поляками[5]. Він намагався також звести справу лише до намірів викладання українською мовою в початковій школі. Цей виступ, як і аудієнція українофілів у міністра внутрішніх справ, успіху не мав. Валуев у своєму щоденнику лише цинічно-принизливо відзначив, що Костомаров був "сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии", а він [Валуев] "прямо и категорически объявил ему [Костомарову], что принятая мною мера останется в силе".

Знаменита фраза з листа Валуєва Імператору

Дослідники стверджують[4], що фраза з валуєвського листа — «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» — цитувалася в українській публіцистиці безліч разів і стала найзнаменитішою, але в тексті вона не є думкою самого Валуєва - він, як і Новицький, знову-таки посилається на думку «большинства малороссиян»[4]. А сам лише приєднується до цієї думки, вважаючи її «весьма основательной».

28. Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II вiд 18(30) травня 1876, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ. До складу комісії увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти граф Дмитро Толстой, шеф жандармів Потапов і помічник попечителя Київського учбового округу Михайло Юзефович. Вважається, що виданню указу передував меморандум, надісланий імператору Юзефовичем, в якому той заявляв, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».

Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятники та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.

На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

Вперше повний текст указу за журналом Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды було оприлюднено у книжці Ф. Савченка «Заборона українства 1876 р.» сторінки 381-383.