13 Грудня 1981 року генерал Войцєх Ярузельський, який стояв на чолі уряду, оголосив впровадження у Польщі воєнного стану.

Першої ночі, з 12 на 13 грудня, більшість керівників профспілки “Солідарність” були інтерновані, та ж доля спіткала діячів з установ, які були визнані особливо важливими, інтелігентів, які підтримували рух (офіційно понад 5 тисяч осіб, пізніше повторилися нові арешти; в грудні 1982 р. – незважаючи на звільнення – зафіксовано понад 10 тисяч інтернованих).

На основі декрету про воєнний стан впроваджено юридичні закони, які дали мотивацію для арешту і засудження багатьох тисяч осіб. Під час формального тривання воєнного стану – від 22 червня 1983 року засуджено майже 12 тисяч осіб. Арешти тривали аж до осені 1986 року. “Солідарність” була заборонена, однак, їй вдалося витримати 7-літній період підпілля.

За часів адміністрації Дж. Картера США намагалися відкрито протиставляти СРСР його союзникам та за допомогою ідеологічних та економічних методів впливати на соціалістичні країни. Серед конкретних проявів принципу “підключення” були: кампанія боротьби за права людини, дисидентська проблема, спостереження за соціально-політичною кризою у Польщі .

Слід відзначити, що принцип “диференційованого підходу” зберігався, а “підключення” спрямовувалося перш за все до тих процесів, які вважалися довготерміновими. Саме в цей період активно застосовувалася і так звана політика “кризової дипломатії”, яка полягала у тому, щоб використовувати будь-яку кризову ситуацію у Східній Європі для досягнення основних цілей американської політики в регіоні.

Одним з напрямків “кризової дипломатії” було створення такої міжнародної атмосфери, яка б перешкоджала наданню допомоги ззовні тим силам, які сповідували соціалізм. Іншим напрямком була підтримка опозиційних сил у східноєвропейських країнах, що полегшувалося самою кризовою ситуацією, бо в умовах конфлікту протистояння урядових та опозиційних кіл було більш-менш легальним.

Найбільш яскраво політика “кризової дипломатії” та “підключення” проявилася під час конфлікту у Польщі між опозиційною профспілкою “Солідарність” та урядом. “Солідарність” була сформована та організована самими поляками, а США тільки “підключалися” до її діяльності. Під час президентства Дж. Картера, США надавали незначну допомогу “Солідарності” у вигляді постачання літератури та розмножувальної техніки. Все робилося поза межами Польщі: головною умовою було зберігання таємності допомоги, бо будь-який натяк на підтримку ззовні давав Москві підставу оголосити, що “Солідарність” діяла як зброя ЦРУ, що вказувало на втручання США у внутрішні справи Польщі.

Введення в цій країні військового стану у грудні 1981 р., коли до влади у США вже прийшла адміністрація Р. Рейгана (1981-1988 рр.), зробило неможливим “відрив” Польщі від СРСР. Наслідком цього стало застосування засобів економічної війни: були введені обмеження на постачання Польщі товарами, у тому числі і продовольчими, та знов припинена дія режиму найбільшого сприяння торгівлі. При адміністрації Р. Рейгана створили спеціальну “кризову групу” на чолі з віце-президентом Дж. Бушем, на засіданнях якої обговорювалися проблеми розвитку конфлікту у Польщі. З нею співпрацювали розвідка Пентагону, ЦРУ, держдепартамент, керівництво радіостанції “Голос Америки”.

У березні 1982 р. була прийнята директива Ради національної безпеки № 32, яка рекомендувала “нейтралізацію” радянського впливу у Східній Європі за допомогою таємних та інших заходів підтримки антирадянських організацій в цьому регіоні. Слід пригадати і затверджену у серпні 1982 р. директиву РНБ-54, в якій офіційно підтверджувалося, що Сполучені Штати у східноєвропейській політиці використовують “диференційований підхід”. Серед основних елементів стратегії адміністрації Р. Рейгана можна назвати таємну фінансову, розвідувальну та політичну допомогу руху “Солідарності” в Польщі, що мало гарантувати збереження опозиції у центрі радянської імпері. Ситуація у Польщі використовувалася США для введення різних санкцій проти СРСР. Були заборонені польоти літаків Аерофлоту до США, обмежений доступ до портів, закрите радянське торговельне представництво у Нью-Йорку. Окрім того, був блокований експорт передових технологій до Радянського Союзу, американським фірмам заборонялося продавати нафтове та газове обладнання та ін.

4. На зламі 1970-1980 рр. СРСР впритул наблизився до досягнення силової переваги над капіталістичними країнами. Пленум ЦК КПРС 1980 р. назвав «завоюванням принципового історичного значення» встановлення військово-стратегічної рівноваги «між світом соціалізму і світом капіталізму». Позаяк в поняття «світ капіталізму», радянські керівники відносини не тільки США й інші країни НАТО, а й Японію і, навіть, були готові в умовах радянсько-китайського протистояння, потенційним союзником Заходу розглядати також КНР, то фактично глобальною військово-стратегічною доктриною СРСР стало досягти військової могутності, яка давала б можливості протистояти усім названим державам разом взятим.

Суттєво відбилася на радянсько-американських відносинах невдача США у війні в Індокитаї, що створила в Америці своєрідний «в’єтнамський синдром», основними ознаками якого були болючість ганьби поразки й відчуття провини, невпевненість і острах втручання в інші подібні конфлікти та водночас нестерпність до можливого тріумфу у В’єтнамі іншої третьої держави.

Лідери національно-патріотичних рухів в державах «третього світу» розцінили поразку США у В’єтнамі як послаблення їхньої рішучості використовувати для «стримування комунізму» військову силу. Радянський Союз розпочав надавати неприховану економічній й надто військову допомогу ряду країн, стимулювати їх до проголошення соціалістичних ідей.

Радянське керівництво увірувало в те, що історична ініціатива завойована, капіталістична система приречена й остаточно знищити її можна буде тільки активними діями, попри будь-які домовленості , бо почала діяти теорія «доміно». Москва почала активно розширювати сферу свого впливу, без коливань втручалася у військові конфлікти в Ємені, Сомалі, Ефіопії, Анголі. У Латинській Америці СРСР встановили тісні відносини з Нікарагуа і Гренадою, які почали отримувати економічну та військову допомогу. Найяскравішим прикладом радянського експансіонізму було вторгнення в 1979 р. в Афганістані. Ця акція викликала обурення американців і розглядалася в США як прагнення встановити в перспективі контроль над важливими районами Перської затоки. До того ж, саме в цей період виникла проблема з персоналом американського посольства в Тегерані, що став заручником іранських студентів-ісламістів. США вважали себе глибоко ображеними і приниженими. Вони не вважали дії адміністрації президента Д. Картера адекватними новим викликам. Стала переважати думка, що країні час рішуче заявити про себе перед наступом комуністів і релігійних фанатиків. На момент приходу. Рейгана в Білий дім лише 13 % американців мали позитивну думку про Радянський Союз, при тому як у 1973 р. їх було 45 %.

Отже, для проведення рішучої політики відносно СРСР новий президент міг розраховувати на масову підтримку.

Антикомунізм Р. Рейгана був глибшим за антикомунізм його попередників. Він завжди виступав проти розрядки, вважаючи, що вона використовується нещирими радянськими лідерами для досягнення переваги над «західним світом». Уже на першій своїй президентській прес-конференції Р. Рейган назвав СРСР «імперією розбою, готовою на будь-які злочини, брехню, шахрайство заради своїх цілей».

Тим часом довіра до Радянського Союзу подала у всіх верствах американського суспільства, найнижчої позначки (9 %) вона досягла після інциденту з південнокорейським пасажирським літаком, де перебували переважно американці, які прямували в Сіетл, збитим радянським винищувачем 1 вересня 1983 р.

Міжнародний курс адміністрації Р. Рейгана в умовах загострення ядерного протистояння з СРСР на зламі 1970-80-х рр. почався наміром відродити односторонню перевагу і домінування, що мали місце у перші повоєнні десятиріччя. Р. Рейган дав зрозуміти, що збирається розвинути та розширити доктрину Г. Трумена і надати їй дієвості та ефективності, а у використанні антикомуністичної риторики він перевершив самого Д. Даллеса. Термін «стримування» СРСР, що почав вживатися в період президентства Г. Трумена, для Р. Рейгана відійшов на другий план. На перше місце вийшло досягнення повної перемоги США у «конфлікті свободи проти тоталітаризму», в боротьбі з комунізмом як «найнебезпечнішим втіленням зла». При цьому йшлося про глобальний антикомуністичний аспект проблеми, що передбачало реалізацію трьох основних цілей:

1. Досягнення стратегічної переваги над СРСР шляхом збільшення американського військового потенціалу.

2. Зруйнування «радянської імперії зла», як основної сили, котра сприяла створенню і підтримці комуністичних режимів (варто вказати, що Р. Рейган та його радники вкладали в поняття «радянська імперія» не оцінку СРСР як великої держави, а його «імперські наміри» в міжнародній політиці).

3. Подолання тоталітаризму в світовому вимірі, маючи на увазі пріоритетність усунення комунізму не тільки щодо системних змін у соціалістичних країнах, а і претензії його глобального поширення.

Радник президента з питань національної безпеки Вільям Кларк, виступаючи 21 травня у Центрі стратегічних і міжнародних досліджень Джорджтаунського університету, чітко визначив, що стратегія Р. Рейгана включає «дипломатичні, політичні, економічній та інформаційні компоненти, побудовані на силовому фундаменті».

Основні ідеї антирадянської стратегії Р. Рейгана подані в низці директив з національної безпеки, його промовах і зверненнях. Підписана в жовтні 1981 р. передбачала застосування США першими ядерної зброї проти СРСР і досягнення переваги над ним на будь-якій стадії конфлікту. У виступі на засіданні Національної Асоціації євангелістів 8 березня 1983 р. президент Рейган використав для характеристики СРСР термін «імперія зла».

Значною мірою це було зумовлено політикою СРСР в Афганістані та Польщі. Вже в лютому 1981 р. на ХХVI з’їзді КПРС було заявлено про готовність СРСР обговорити питання Афганістану у контексті з питаннями безпеки Перської затоки. Так підтвердилися вищевказані побоювання американців.

Не було прогресу з проблем озброєнь у Європі. Більше того ще з 1977 р. в європейській частині СРСР почалося розгортання (під приводом заміни застарілих ракетних систем СС-4 та СС-5 з однією боєголовкою і дальністю 2 та 4 тис. км.) нових мобільних пускових установок СС-20 з трьома боєголовками і дальністю 5 тис. км. Радіус їхньої дії охоплював усю Західну Європу, що значно посилювало військові позиції СРСР на континенті. У зв’язку з цим НАТО прийняла рішення про розгортання на території Великобританії, ФРН, Італії, Бельгії та Нідерландів 572 американських ракет, зокрема 108 балістичних «Першинг-2». Спроби СРСР за допомогою своїх прихильників організувати рухи протесту проти розміщення американських ракет середнього радіусу дії в Європі, хоча і відсунули прийняття остаточного рішення НАТО до листопада 1983 р., у цілому виявилися невдалими. Розташування названих ракетних систем скоротило майже в п’ять разів час, необхідний для завдання удару по цілях в СРСР. У відповідь Москва перервала всі переговори, включаючи переговори з проблем скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО) і ліквідації ракет середньої і малої дії (РСМД).

23 березня 1983 р. Р. Рейган оприлюднив т.зв. Стратегічну оборонну ініціативу (СОІ). Програма СОІ підкреслювала різницю між наступальними і оборонними ядерними озброєннями. Передбачалося створення системи протиракетної оброни з елементами космічного базування, що, як заявляв президент, зробить неефективною і непотрібною ядерну зброю.

У доповіді ЦРУ та військової розвідки від 12 вересня 1983 р. можливості військової та технологічної відповіді Москви на СОІ оцінювалися як вкрай обмежені. Вже наступні роки показали, що американці достатньо реалістично оцінили нездатність економіки СРСР виграти новий виток гонки озброєнь заради переваги в т.зв. «зоряних війнах». В цьому аспекті СОІ можна розглядати як складову політичного наступу адміністрації Рейгана.

Наступальна антикомуністична стратегія Р. Рейгана, від середини 1982 р. дедалі виразніше спрямовувалася в русло намагань загострити етнонаціональні проблеми СРСР. Президент схилявся до того, щоб громадянам СРСР були гарантовані демократичні права в межах єдиної наддержави, бо її розпад пов’язувався з реальною загрозою воєнного конфлікту.

Конфронтація і примирення СРСР розглядалися як послідовні етапи політичного курсу. Рейган вважав, що для того, щоб вести переговори з позиції сили, а не слабкості, Америці потрібно збільшити свою військову міць.

Проте вже з осені 1984 р. США та СРСР почали виявляти схильність до переговорів. Ставлення Р. Рейгана до СРСР стало поміркованішим, ніж у перші роки його президентства. Москва у свою чергу відмовилася від вимоги виведення американських ракет середньої і малої дальності із Західної Європи, як умови початку переговорів сторін.

5. Наприкінці 70-х - на початку 80-х років панувало уявлення, що, ледь розпочавшись, гельсінкський процес уже вичерпав свої можливості. Згортання політики розрядки, різке загострення міжнародної ситуації, наростання конфронтації та повернення до холодної війни - саме в такій атмосфері проходила робота країн-учасниць НБСЄ в Мадриді. Вона затягнулася майже на три роки - з листопада 1980-го до вересня 1983-го, незважаючи на те, що в ході підготовчої зустрічі щодо організації Мадридського форуму було прийнято рішення завершити оформлення під­сумкового документа не пізніше 5 березня 1981 р.

В ході підготовчих переговорів (Мадрид, 9 вересня - 10 листопада 1980 р.) позиції Сходу й Заходу різко розійшлися у питаннях порядку денного та регламенту майбутньої зустрі­чі. Узгодження цих питань удалося досягти лише в перші дні роботи самого форуму, який розпочався в іспанській столиці 11 листопада 1980 р.

З самого початку зустрічі розгорнулася суперечка щодо ретроспективних та перспективних завдань: обговорення ви­конання гельсінкських зобов’язань та планів на майбутнє.

По-перше, країни — члени НАТО намагалися довести, що в умовах інтервенції Радянського Союзу в Афганістані, його активної участі у подіях в Анголі та інших конфліктах позитивний розвиток загальноєвропейського процесу в країнах «третього світу» стає неможливим. При цьому західні країни спиралися на концепцію «неподільності» розрядки, коли її грубе пору­шення в інших регіонах світу призводить до згортання і на Європейському континенті. За всієї незаперечної логіки такої постановки питання слід зазначити, що розрядка в Європі досягла найбільших успіхів саме в першій половині 70-х років, коли США вдалися до ескалації війни у В'єтнамі. Західна тактика мала й іншу мету - відволікти увагу учасників Мадридського форуму від підготовки до розміщення амери­канських ракет середньої дальності відповідно до «подвій­ного» рішення сесії Ради НАТО у грудні 1979 р. І ця тактика дала результати: радянська дипломатія була змушена зосе­редитися на обороні та захисті своєї політики в Афганістані, розцінюючи претензії Заходу як втручання у внутрішні справи СРСР.

По-друге, Захід чинив масований тиск на східноєвро­пейські країни у сфері прав людини, всіляко підтримуючи тамтешній правозахисний рух. У цьому питанні Схід також перебував у стані «глухої» оборони, звинувачуючи Захід у втручанні у внутрішні справи соціалістичних країн та намага­ючись віднайти контраргументи у прикладах порушення прав людини на Заході.

По-третє, вже в ході самої зустрічі, у зв’язку з політичною кризою у Польщі, забороною руху «Солідарність» та введен­ням у країні воєнного стану (грудень 1981 р.) відбулося різке загострення ситуації. До Мадрида спеціально прибули мі­ністри закордонних справ країн НАТО, які піддали нищівній критиці дії польського керівництва, СРСР та східного блоку в цілому, що викликало адекватну реакцію соціалістичних країн.

На фоні конфронтаційної риторики в Мадриді крок за кроком продовжувалося обговорення одного з найважливіших питань — заходів зміцнення довіри і безпеки та роз­зброєння. Ще у лютому 1979 р. Франція висунула розгорнуту пропозицію проведення європейської конференції з питань роззброєння, що знайшло підтримку Німеччини та інших західноєвропейських країн. У свою чергу у травні 1979 р. країни ОВД виступили з пропозиціями проведення конфе­ренції з питань воєнної розрядки та роззброєння в Європі. Скликання такої конференції стало для СРСР центральним завданням у ході мадридської зустрічі. В той час, коли СРСР та США вели справу до перетворення Мадридського форуму в арену непримиренних баталій, західноєвропейські країни сприяли конструктивному обговоренню проблеми зміц­нення довіри та контролю над звичайним озброєнням в Європі. Це пояснювалося як зацікавленістю цих країн у розв’язанні даної проблематики, так і їхніми намірами від­найти шляхи пом'якшення негативних для Європи наслідків спалаху напруженості між наддержавами. Зрештою учасники Мадридської зустрічі домовилися скликати на початку 1984 р. у Стокгольмі конференцію з питань зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі, що стало одним із найголовніших підсумків цього форуму.

Позитивну роль у Мадриді відіграли нейтральні країни та країни, що не приєдналися (група N+ N). У грудні 1981 р. вони висунули спільний проект підсумкового документа, який містив уже узгоджені положення, а також компромісні формулювання питань, що залишалися відкритими. Цей про­ект був визнаний учасниками зустрічі як прийнятна основа для подальшої роботи. У березні 1983 р. представники групи N+N запропонували оновлений підсумковий документ, який і ліг в основу рішень Мадридської зустрічі. 6 травня 1993 р. Радянський Союз виявив готовність прийняти проект групи N+N та закликав усіх учасників зустрічі погодитися на такий компроміс. Улітку 1983 р. західні країни відійшли від своєї лінії на затягування Мадридської зустрічі та розпочали активний пошук компромісних рішень. Важливим кроком стала ініціатива країни - господарки конференції - Іспанії, яка у червні 1983 р. внесла пропозиції з питань, що зали­шалися неузгодженими. Це відкрило шлях до остаточного оформлення підсумкового документа та завершення Мад­ридської зустрічі у вересні 1983 р. на рівні міністрів закор­донних справ. Підсумковий документ, підписаний 6 вересня 1983 р., зафіксував конкретні домовленості, які покликані були сприя­ти оздоровленню ситуації в Європі та розвиткові міждер­жавних відносин в усіх сферах, що охоплювалися гельсінкським Заключним актом. Серед домовленостей були такі: провести 30 липня - 1 серпня 1985 р. в Гельсінкі зустріч міністрів закордонних справ, присвячену 10-річчю НБСЄ; скликати на початку 1984 р. у Стокгольмі конференцію про заходи зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі; провести нову загальноєвропейську зустріч у Відні в 1986 р., а також ряд інших багатосторонніх форумів - семінар з еко­номічного, наукового та культурного співробітництва в Серед­земномор’ї (Венеція, жовтень 1984 р.); зустрічі експертів з питань урегулювання міжнародних спорів (Афіни, березень-квітень 1984 р.); нараду експертів з питань прав людини та основних свобод (Оттава, травень 1985 р.); зустрічі експертів з проблем контактів між людьми (Берн, квітень-травень 1986 р.).

У цілому результати Мадридського форуму свідчили про те, що гельсінкському процесові вдалося підтвердити свою життєздатність у період відновлення холодної війни та спри­яти дальшому пошукові спільних кроків щодо оздоровлення політичного клімату на Європейському континенті.

Значною віхою у розвиткові гельсінкського процесу стала Стокгольмська конференція про захо­ди зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі (січень 1984 р. - вересень 1986 р.). Хід роботи конференції віддзер­калив початок кардинальних змін у відносинах між Сходом та Заходом у середині 80-х років.

Перед початком конференції політична атмосфера в Єв­ропі досягла критичної позначки. Розміщення американських ракет у Західній Європі та контрзаходи Радянського Союзу, викладені в заяві Ю. Андропова від 25 листопада 1983 р., а також баталії навколо американської програми «зоряних воєн» відкинули Європу до найгірших часів «холодної війни». Саме в такій атмосфері 17 січня 1984 р. розпочав свою роботу перший етап Стокгольмської конференції, мандат якої був визначений у Мадриді: поетапна реалізація нових, ефективних і конкретних заходів зміцнення довіри та безпеки з метою зменшення військового протистояння на Європейсь­кому континенті; такі заходи мають бути суттєвими, забезпечуватися адекватними формами контролю та охоплювати всю Європу від Атлантики до Уралу, а також прилеглий морський район та повітряний простір.

З самого початку конференції зіткну­лися два протилежних підходи, дві філософії реалізації мадридського мандату. Радянські про­позиції передбачали насамперед заходи політичного та право­вого характеру: зобов’язання ядерних держав не застосовувати першими ядерну зброю; договір про невикористання війсь­кової сили та підтримку мирних відносин; переговори про незбільшення й скорочення військових витрат; створення без’ядерних зон в Європі тощо, а також розробку додаткових конкретних заходів зміцнення довіри.

США та інші країни НАТО протиставили радянським пропозиціям, які вони критикували за декларативність та неконкретність, свій пакет із шести пунктів: обмін інфор­мацією про організацію та дислокацію військових сил; обмін щорічними планами військової діяльності, що підлягає попе­редньому повідомленню; попереднє повідомлення про військові маневри за 45 днів до їх початку; запрошення спостерігачів на військові навчання, що підлягають попередньому повідомленню, проведення інспекцій на місцях; покращення можливостей зв’язку. Західні пропозиції базувалися на кон­цепції транспарентності (прозорості) військової діяльності і були розцінені соціалістичними країнами як намагання от­римувати інформацію розвідувального характеру стосовно цих країн. До речі, пропозиції щодо «прозорості» не стосувалися території США, а також діяльності військово-морських сил та авіації морського базування країн НАТО.

Суттєва різниця в позиціях сторін призвела до того, що дискусія з процедурних питань розтягнулася на 18 місяців. Не зміг прискорити справу і запропонований 9 березня 1984 р. групою N+N компромісний варіант проекту підсумкового документа, який передбачав необхідність поєднання полі­тичних і військових аспектів безпеки.

Позитивним зрушенням на конференції в Стокгольмі сприяли суттєві зміни зовнішньополітичної лінії Радянського Союзу після приходу до влади М. Горбачова. Перехід до «нового політичного мислення» благотворно позначився на всьому гельсінкському процесі. Радянський Союз уперше погодився на таку форму контролю, як проведення інспекції на місцях. У середині 1986 р. сторонам удалося подолати розбіжності та узгодити компромісний підсумковий документ першого етапу Стокгольмської конференції, який був прий­нятий 19 вересня.

Документ охоплював комплекс політичних і військово-технічних аспектів зміцнення взаємної довіри та безпеки, що сприяло зменшенню ризику військового конфлікту в Європі. В ньому містилися низка заходів щодо попереднього повідом­лення, спостереження, обміну щорічними планами та здій­снення інспекцій. Документ конкретизував принцип невикористання сили або погрози силою, насамперед невикористання військової сили.

Принципово новим елементом була домовленість про ефективні та адекватні форми перевірки, в тому числі про право кожної країни-учасниці проводити інспекції на тери­торії іншої держави з метою здійснення контролю за до­триманням узгоджених заходів. Це положення, яке на той час виглядало революційним, надалі увійшло в усі договори та до­мовленості щодо контролю над озброєннями та роззброєння. Результати Стокгольмської конференції стали вагомим кроком до пом’якшення напруженості та оздоровлення полі­тичного клімату в Європі. Мова йшла про початок нового етапу загальноєвропейського процесу на засадах відмови від догм холодної війни, повернення до політики розрядки та поступового подолання блокового протистояння.

Заняття 9. Криза політики розрядки і посилення конфронтації між Сходом та Заходом