71. Індустріалізація

Курс на індустріалізацію визначив XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), затвердивши директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/29 – 1932/33 роки. XI з’їзд більшовиків України, що проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив оптимальний варіант п’ятирічного плану для України.

Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР, адже її успіх залежав в основному від кількості та якості українського вугілля і металу. Тому Україна отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР, 400 із 1500 промислових підприємств планувалось спорудити у нас в першій п’ятирічці. У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення. Разом з тим держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35–45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих „ворогів народу”. Нещадно експлуатувалося і село. Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані „Запоріжсталь”, „Азовсталь”, Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п’ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8 % продукції, республіканського – 20,3 %, місцевого – 9,9 %. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.

Поряд з цим , індустріалізація мала і позитивні наслідки:

– у 1940 р. рівень промислового виробництва у порівняні з 1913 р. збільшився у 7 разів;

– за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місце в Європі по випуску машин (після Великобританії ) і виплавці чавуну (після Німеччини );

– Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально – аграрну. Було ліквідовано безробіття, з’явилися тисячі нових робочих місць.

72. Формування тоталітарного режиму.

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х роках. Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. Її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». Хоча він тут же підкреслює, що «елементом допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У довоєнний період, починаючи з 1929 p., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — розкуркулення, депортації; друга (1932— 1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936—1938) — доба «Великого терору». Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів. Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня — на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно — 1111 в'язнів Соловецького табору. Жахливим за наслідками був і удар по армії. У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань, у тому числі щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 pp. загинули коменданти всіх Укріплених районів — особливих з'єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис., «оновлені» практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.

Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. З 11 членів Політбгоро ЦК, обраних на пленумі після XIII з'їзду КП(б)У 1937 p., загинули 10 осіб (живим залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з'їзд, репресовано 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «ворогами народу». Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного режиму, люди намагалися знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресивного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші — в підлабузництві до начальства. Масові репресії, що набули в 20—30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.