64. Рос білогвард рух

Біла армія, або Білий рух (також «Біла гвардія», «Біла справа» «Білогвардійці») — загальна назва політичних рухів, організацій і військових формувань, які воювали проти більшовиків в роки Громадянської війни в Росії.

Полонені білогвардійці. Осінь 1919 року.

Походження терміну «Біла армія» пов’язано з традиційною символікою білого кольору як кольору прихильників законності та правопорядку. Самі прихильники білого руху називали себе добровольцями або Російською армією. Назва "Біло—" також вживалася по відношенню до іноземних збройних з’єднань, які надавали підтримку білогвардійським військам, або які діяли самостійно проти радянських військ. В більшовицькій пресі і в ужитку також використовувалися терміни: «білочехи», «білофіни», «білополяки», «білоестонці». Аналогічно застосовувалася і назва «білокозаки». Примітно й те, що часто в радянській публіцистиці «білими» називали будь-яких представників контрреволюції взагалі [1] і навіть всіх осіб, які емігрували з Радянської Росії під час Громадянської війни, хоч не всі з них самі брали в ній участь

Білий рух зародився взимку 1918 р. після розгону більшовиками Всеросійських установчих зборів, які намагалися мирним шляхом вирішити питання про державний устрій Росії після Лютневої революції. Спочатку метою руху було скликання нових Установчих зборів. Проте, це гасло поступово втрачало привабливість в умовах хаосу, що охопив країну, і особливо — після розправи Колчаком в листопаді 1918 р. в Омську над багатьма членами Установчих зборів. Альтернативою стала військова диктатура під гаслом порятунку вітчизни: «За єдину і неподільну Росію». Серед Білого руху монархісти складали лише невелику частину. Велику роль відігравали різні уряди, що утворилися на місцях, різнорідні за своїм політичним складом, але єдині в ідеї неприйняття більшовизму.

65 Більшовицький режим.

Після проголошення УНР (20 листопада 1917) більшовики почали підготовку до захоплення України за допомогою зросійщеного міського елементу та російських гарнізонів і прифронтових частин, що перебували під їх впливом. Підготоване на 11 грудня 1917 більшовицьке повстання у Києві було придушене, а більшовицькі частини вислано ешелонами за кордони України. Збільшевізовані відділи 2 Гвардійського корпусу, що під проводом Є. Бош їхали з фронту до Києва, були роззброєні українським корпусом П. Скоропадського біля Жмеринки і відряджені до Росії.

Український уряд відкинув ультиматум Ради Народних Комісарів у Петрограді (17 грудня 1917), який намагався легалізувати більшовицькі військові загони в Україні. Так почалася українсько-радянська війна, яку більшовики вели від імені створеного 25 грудня 1917 у Харкові свого уряду. В Україні більшовики мали, крім прихильних військових загонів на Західному фронті, запасні полки у містах, також частини червоної гвардії, що набиралися з робітників Харківщини і Донеччини. Однак головну їхню силу становили загони російської червоної гвардії, що наступали з півночі. Цій більшовицькій армії протиставлялось військо Української Центральної Ради, що складалося з малочислених добровольчих частин і куренів Вільного Козацтва. 17. 11. 1918 у Москві створено Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України, який з допомогою армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнко, Й. Сталіном і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918 почав з Курська наступ на Україну. Проти цієї агресії Директорія вислала радянському урядові ноти протесту (31.12.1918, 3, 4 і 9.1.1919), на які не одержала відповіді, тоді вона 16.1.1919 оголосила війну радянській Росії. На той час українські військові сили складалися з регулярних формацій: Корпус Січових Стрільців, Запорізький корпус, а також з недисциплінованих повстанських загонів, якими командували політично нейтральні отамани (Н. Махно, М. Григоріїв, Ангел, Зелений та ін.), які часто переходили на бік більшовиків. Впродовж грудня 1918 — січня 1919 більшовицькі війська, за співпраці деяких отаманів, зайняли Лівобережжя, а 5.2.1919 підійшли до Києва, і український уряд знову був примушений залишити столицю. У лютому 1919 більшовики повели подвійний наступ: на півночі по лінії Мозир-Коростень, Лунинець-Сарни-Рівне, намагаючись відтягти відділи Армії УНР від УГА, і на півдні з району Кременчук-Катеринослав через Знам'янку на Бірзулу-Жмеринку, з метою ізолювати українські військові частини від десанту Антанти. На цьому відтинку Армія УНР зазнала поразки, бо в певний момент отаман М. Григоріїв, незадоволений поступливістю Директорії супроти Антанти, перейшов на більшовицький бік. Третя більшовицька група повела наступ з Києва в напрямі Бердичів-Козятин-Жмеринка, щоб не допустити з'єднання між північними і південними частинами Армії УНР. Останній збройний виступ добровольців з-поміж інтернованих у Польщі вояків УНР проти більшовиків, під командуванням генерала Ю. Тютюнника, відбувся в листопаді 1921. Завданням цього так званого Другого Зимового походу було рейдом підпілля проти більшовиків з метою скоординувати партизанські загони, дії яких мали викликати повалення радянського режиму в Україні. Організовані дві групи: подільська (400 бійців) і волинська (800 бійців), перейшли радянський кордон і оперували на Правобережжі. Подільська група 25 жовтня перейшла через Збруч у районі Гусятина, пройшла з успішними боями Поділля і дійшла до с. Вахнівки на Київщині, звідки повернула через Волинь до польського кордону і перетнула його 29 листопада. Волинська група перетнула радянський кордон 4 листопада, 7 листопада захопила Коростень і дійшла до с. Леонівки на Київщині, але, не з'єднавшись з подільською групою, також подалася на Захід. Оточена кіннотою Г. Котовського, волинська група була розбита у бою під Малими Міньками (17 листопада), а 359 бійців, що потрапили до полону, були 21 листопада 1921 розстріляні під Базаром. 150 вояків з Волинської групи прорвались до польського кордону.

[ред.]Партизанський опір

Таким чином закінчилася українсько-радянська війна, ведена регулярними військовими формаціями, поразкою України. Ще кілька років велася, головним чином на Правобережжі, партизанська боротьба проти більшовицької влади. Повстанські загони, хоч формально не підлягали командуванню Армії УНР, що вже була в екзилі, проте ідейно були пов'язані з боротьбою УНР за незалежність України.