54. Причини перевороту 28-29 квітня. Суть гетьманського режиму.

Позиція як українських есерів, так і українських соціал-демократів щодо перевороту та тактики політичної боротьби в умовах гетьманського режиму викристалізувалася на їх травневих з’їздах, які нелегально проходили в лісових масивах під Києвом. На V з’їзді УСДРП, що зібрався 10 травня, було відзначено, що Українська революція, висунувши “гасла державної самостійности України і коренних соціальних реформ”, вийшла за рамки національної. Проведення ж її завдань було поставлено у залежність від міжнародних факторів, під якими розумілося, зокрема, збройне втручання Центральних держав у внутрішнє життя Української республіки. Саме як наслідок цього втручання українською соціал-демократією бачився “державний переворот 29 квітня з проголошенням гетьманської власти”. Було заявлено, що цей переворот, який спирався на підтримку класу великих і частини дрібних земельних власників, що йшла за ними, та при підтримці буржуазії, “має метою знищення Української Державности і всіх здобутків революції” . Пов’язуючи “остаточне розвязання” питань Української революції “з ростом революційного пролєтарського руху на Заході”, УСДРП проголошувала, що в поточний момент зусилля пролетаріату (читай – партії) мусять бути направлені на: 1) організацію і збільшення його сил та рішучу боротьбу з усіма проявами як контрреволюції, антидержавних і антиукраїнських тенденцій пануючих верств, так і з проявами втручання військ Центральних держав у внутрішні справи України; 2) відривання шляхом організованої політичної роботи дрібних земельних власників від великих земельних власників; 3) зав’язання зносин з Інтернаціоналом і організацію міжнародних акцій на користь України.

55. Зовн пол. Діяльність у держави

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона поширила дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 державами світу: Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Іспанією, Данією, Голландією та ін. Першочергового значення український уряд надав налагодженню добрих відносин з Німеччиною. Чималі зусилля українського посла в Берліні Ф.Штейнгеля, його безпосередні контакти з німецьким канцлером сприяли тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську Державу. Українсько-німецькі стосунки значно поліпшилися після візитів до Берліна у вересні 1918 р. глави уряду Ф.Лизогуба та гетьмана П.Скоропадського.

Правда, водночас гетьманський уряд дав німецько-австрійським окупантам нові «законні» підстави для пограбування України. Він підписав у вересні 1918 р. торговельний договір з Німеччиною і Австро-Угорщиною, за яким з України мало бути вивезено не менш як 100 млн. пудів хліба, 11 млн.. пудів м'яса (у живій вазі), 300 тис. голів овець, 400 тис. пудів сала, 2 млн. пудів м'ясних консервів, багато іншого продовольства й промислової сировини. Нова економічна угода ще більше посилювала залежність України від західних союзників. До того ж Австро-Угорщина займала щодо Української Держави вичікувальну позицію, зволікаючи з ратифікацією Брестського мирного договору.

Визначним досягненням української дипломатії стало підписання 12 червня 1918 р. в Києві прелімінарного (попереднього) миру з Раднаркомом РСФРР. У ньому Радянська Росія визнавала незалежність Української Держави. Також було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян, обмін консульськими представництвами.

Однак українська та російська делегації не знайшли спільної мови в питаннях про кордон, про поділ державного майна та боргів царської Росії. 3 листопада 1918 р. російська делегація відбула з Києва до Москви, що означало припинення переговорів. Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на включення до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії (північні повіти Чернігівщини, західні й південно-західні повіти Воронезької й Курської губерній), Польщі (Підляшшя й Холмщина), Румунії (Північна Бессарабія). Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних засадах мав увійти до складу України. Однак надто короткотривалим був період правління П.Скоропадського, щоб остаточно вирішити згадані проблеми.