29. Виговський. Гадяцький трактат.

Хмельницький бажав передати булаву своєму єдиному ще живому сину Юркові (старший Тиміш, на якого Богдан покладав надії, загинув у Молдавську кампанію 1653 р.). З одного боку, таке рішення відповідало звичним для політичної культури того часу династичним уявленням, з другого — могло б охолодити амбіції старшини і запобігти усобицям. Формально волю гетьмана було виконано: на Чигиринській раді 1657 р. старшина поклала гетьманські обов'язки на писаря Івана Виговського, але тільки до досягнення Юрасем повноліття. В атмосфері гострих суперечностей та посилення московського тиску гетьманом України було врешті обрано Івана Виговського (Корсунська рада 21 жовтня 1657 р.). В особі Виговського Українська держава мала досвідченого політика, вмілого адміністратора та дипломата, хороброго й талановитого воєначальника. І все ж він поступався Богдану Хмельницькому, хоча вмів гнучко проводити центристську лінію, особливо у гострих соціальних питаннях. Щоправда, і перехід булави до Виговського припав на складний час, коли міжнародне та внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах. В 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією, яка всіляко підтримувалася Москвою. Спочатку йому вдалося розгромити опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш . Побачивши крах першої опозиції, Москва все нахабніше втручається у внутрішні справи Української держави. Це призводить до російсько-української війни 1658—1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ще в 1656 р., гетьман уклав з Річчю Посполитою відому Гадяцьку угоду 1658 р. На його підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.

30. Боротьба за об’єднання. Дорошенко

Гетьманом Лівобережної України обирають Івана Брюховецького. Певний час перебував на Січі, у 1661 – 1663 роках був кошовим отаманом. Це був яскравий представник доби Руїни. В 1665 році Брюховецький на запрошення царя відвідав Москву, де йому присвоєно боярський титул і де він одружився з княжною Долгорукою. Підписані тоді ж так звані Московські статті не тільки підтверджували Переяславські статті 1659 року, та ще більше обмежували права українського народу. Згідно з цим договором в усіх полкових містах України вводились московські залоги, вся податкова система перейшла до московського управління, гетьман не мав права вести які-небудь зовнішньополітичні стосунки, митрополит Київський призначався московським патріархатом. Московські чиновники активно взялись за свою справу, і серед народу почали з’являтись ознаки незадоволення, які поступово зростали. Та переповнив чашу народного терпіння складений 1667 року між Москвою та Польщею Андрусівський договір, на підписання якого українську сторону навіть не запросили. В 1667 - 1668 роках по Лівобережній Україні прокотилась хвиля повстань проти московських залог, і Брюховецький, побоюючись загального повстання і розуміючи неминучість зміни політичного курсу 1668 року скликає Генеральну Раду, де перед старшинами заявляє, що єдиний шлях порятунку для України – вигнати московських воєвод та просити протекції турецького султана. До Царгорода відправляють послів, і султан згоджується на прийняття підданства України на умовах васальної залежності. Одночасно Брюховецький веде таємніф переговори з гетьманом Правобережжя Дорошенком, який також веде переговори з Туреччиною та Кримським ханом. На обох боках Дніпра починається повстання проти московської присутності на Україні. Весною 1668 року Дорошенко переходить Дніпро, тріумфіально крокуючи по Україні. Народ вітав його і переходив на його бік. Коли він наблизився до с. Будищі поблизу Опішні, де стояв табір Брюховецького, козаки збунтувались проти Брюховецького і вбили його. Дорошенка проголошують гетьманом обох сторін Дніпра.