Перехід від старої теорії до нової — це, по суті, перехід до нових, несумірних з притаманними старій теорії вихідних принципів. Такий перехід, зрозуміло, не може здійснюватися логічним шляхом, оскільки суперечність між вихідними посиланнями нової і старої теорій є насамперед логічною суперечністю. Тому вироблення нових вихідних принципів теорії є вільним, таким, що виводить думку за межі старої теорії, вибором. І джерело виникнення всіх вихідних принципів (аксіом, базисних положень тощо) — практика. Оскільки вихідні принципи теорії є за формою теоретичними положеннями, вони не можуть бути безпосереднім продуктом практики (вона ж бо матеріальна, а не теоретична діяльність). Водночас вихідні принципи не можуть бути і продуктом теоретично-логічної діяльності, позаяк за своєю суттю (як вихідні принципи) вони передують усякій теоретичній діяльності, є її відправним пунктом. Однак річ у тому, що, крім теоретичного, існує ще «дотеоретичний», досвідний рівень пізнання. Саме на цьому рівні й відбувається становлення вихідних положень усякої теорії. Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв'язок, який полягає в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосередньою діяльною моделлю об'єкта. Звичайно, і теоретичне знання, як уже зазначалось, є діяльним за своєю природою. Проте діяльне (суб'єктивно-практичне) тут ніби увійшло в фундамент теоретичної конструкції, воно сховане, недосяжне безпосередньому поглядові. Недаремно суб'єктивне так важко знайти в теоретичному знанні. Інша річ — досвід. Тут практична природа знання безпосередньо явна. Саме досвід і виявляє себе передусім як знання тих дій, які необхідно здійснити на шляху подолання опору нового, ще не пізнаного об'єкта. Таким знанням (назвемо його «досвідним», на відміну від теоретичного) є знання селянина, який уміє вирощувати хороший врожай і водночас не має уявлення про наукову агрономію. Досвідний характер часто мають і наукові уявлення, як, наприклад, уявлення М. Планка про кванти або Е. Шредінгера про «псі-функцію». Спочатку це були знання про способи подолання труднощів на шляху пізнання фізичних явищ у мікросвіті, які не містили майже ніякої інформації про причини, котрі ці труднощі породжували. Звичайно, досвідне й теоретичне знання ніколи не існують окремо одне від одного, їх скоріше слід розуміти як функціональні моменти певної цілісності. Зустрічаючись з принципово новими об'єктами, теоретичне знання даного історичного періоду виявляється нездатним проникнути в їх суть. Об'єкти ніби опираються такому проникненню, внаслідок чого дійсність втрачає свій раціональний характер. З точки зору логіко-дискурсивного пізнання усунення неадекватності, здолання опору якісно нових об'єктів здається здебільшого «ірраціональним стрибком». Насправді ж ця «ірраціональність» є лише ілюзією, породжуваною тією обставиною, що сам стрибок здійснюється на іншому, якісно відмінному від логіко-дискурсивного рівні пізнання, — на рівні досвіду. У досвіді як формі початкового пізнавального проникнення в новий об'єкт відбувається своєрідна «інтеграція» об'єкта з пізнаючим суб'єктом, яка і створює передумови перетворення об'єкта з чужого для людини в олюднений. Як «олюднення» природи, так і «натуралізація» людини являють собою зміну структури кожного з названих компонентів. Проте йдеться не про зміну фізичної (хімічної, біологічної тощо) структури. Атмосферна електрика (блискавка) залишається у фізичному відношенні тією ж електрикою незалежно від того, пізнана вона людиною чи ні. Так само і людина, незалежно від того, пізнала вона електрику чи ні, залишається не тільки біологічно, але й соціально людиною. Зміна структури, що відбувається в процесі інтеграції, є зміною типу взаємодії. Електрика, залишаючись і після її пізнання тим же фізичним явищем, отримує ніби новий — людський — «вимір» (набуває соціальної властивості). Вона включається в практичну діяльність людини як одне з головних джерел енергії для машин, механізмів і приладів, що складають «неорганічне тіло» людини. Те саме можна сказати про фізичні, хімічні та інші властивості матеріалів, з яких зроблені машини й механізми. «Натуралізація» ж людини проявляється в тому, що її об'єктивні потреби стають щораз універ-сальнішими, поступово охоплюють усе багатство навколишнього світу. Здійснювана в досвіді інтеграція суб'єкта і об'єкта й постає тим початковим пунктом, що є спільним і для процесу «олюднення» природи, і для процесу «натуралізації» людини. У своїй елементарній формі інтеграція суб'єкта з об'єктом добре знайома кожному, хто оволодіває тими чи іншими навичками, скажімо, водінням автомобіля чи їздою на велосипеді. За перших спроб оволодіти навичками водія автомобіля новачок переживає реальне відчуття «опору». Автомобіль «поводить» себе як норовиста жива істота, що не підкоряється зусиллям водія. Проте через деякий час новачок стає досвідченим водієм, що так само реально відчуває своє «злиття» з автомобілем, як раніше відчував його «опір». Зникає межа між автомобілем і водієм (зрозуміло, не в буквальному розумінні), водій відчуває найтонші нюанси «поведінки» автомобіля, легко впорюється зі складними маневрами, ніби автомобіль є одним з органів його тіла. Отримуване в такий спосіб досвідне знання, на перший погляд, може здатися тотожним вихідним принципам теорії. На користь такої думки, здавалося б, свідчить та обставина, що й дані досвіду, і вихідні принципи теорії являють собою необумовлене (очевидне) знання. Проте між досвідним знанням і вихідними принципами теорії існує якісна відмінність. Досвідне знання виявляє об'єкт у відношенні до активного діяння на нього суб'єкта. Вихідні ж принципи теорії (принаймні безпосередньо) вже не містять у собі слідів суб'єктивно-практичного походження. Такими постають аксіоми ев-клідової геометрії, принципи відносності Ейнштейна, поняття «хви-лі-частки» Л. де Бройля тощо. Інакше кажучи, вихідні принципи теорії — це вже теоретичне знання, тобто вони несуть у собі інформацію про сам об'єкт. Відмінність між вихідними принципами теорії і досвідним знанням виникає внаслідок того, що пізнавальне проникнення в структуру нового об'єкта, хоч і здійснюється майже цілком у сфері досвідного знання, своє завершення знаходить вже за його межами, у сфері теоретичній. При вивченні нового об'єкта потрібний певний період «зживання» дослідника з новим предметом чи проблемою. І тільки після того, як таке «зживання» відбулося (а воно можливе ще в межах досвідного знання), приходить довгоочікуване рішення. Так, Менделєєв довго й безрезультатно розробляв періодичний закон хімічних елементів, але протягом цих шукань настільки «зжився» з досліджуваною проблемою, що її рішення прийшло до нього навіть не в момент активної роботи, а уві сні, без свідомо стимульованих зусиль. Проблема інтуїції Інтуїція, таким чином, є завершальним моментом процесу здійснення у сфері практичної (предметно-діяльнісної) взаємодії суб'єкта У цьому процесі можна вирізнити такі послідовні етапи: 1) відчуття чужості об'єкта (коли структури суб'єкта і об'єкта ще неадекватні одна одній); 2) досвідно-діяльнісне відображення об'єкта, вміння подолати його опір (момент становлення спільної структури суб'єкта і об'єкта, що інтегрують); 3) інтуїтивне знання власної структури об'єкта, фіксоване у вихідних принципах, аксіомах, базисних положеннях нової теоретичної системи (момент завершення інтеграції, в результаті якого стає можливим своєрідне «відчування» структури об'єкта, подібне відчуванню суб'єктом своїх власних внутрішніх станів). Коли дев'ятирічний син А. Ейнштейна одного разу запитав у батька, чому той такий знаменитий, Ейнштейн відповів: «Бачиш, коли сліпий жук повзе по поверхні кулі, він не помічає, що пройдений ним шлях зігнутий, мені ж поталанило помітити це». «Поталанило помітити» — в цих словах відображена своєрідність виникнення всякого нового знання. Його безпосереднім джерелом не є логічне міркування відповідно до гегелівської формули «звідки» й «куди» (де «звідки» постає як «необхідність поняття, його доведення і дедукція», а «куди» —як таке визначення, «внаслідок якого окрема ланка спекулятивного кругообігу, як живий зміст методу, є в той же час початком нової ланки»). Безпосереднім джерелом нового знання є досвід. Тому саме на рівні досвідного (а не теоретичного) пізнання стає можливим вільний вибір вихідних принципів нової теорії. Адже саме сфера досвіду (жорстко не обмежена логічним «звідки» і «куди») виявляється досить широкою для вибору і водночас досить вузькою (внаслідок тісного зв'язку з матеріальною, практичною дією), щоб не дати вибору перетворитися на неосяжно безмежну сваволю. Визначеність (відповідність об'єктивному змісту пізнаваного об'єкта) — характерна риса як теоретичного, так і досвідного знання. Проте якщо на рівні теоретичного пізнання необхідну визначеність знанню надає логіка, то на рівні досвідного пізнання ця визначеність досягається через інтуїцію, яка виконує тут функції основного пізнавального засобу. Як логіко-дискурсивний, так й інтуїтивний способи пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось «прихованого» від безпосереднього погляду, але розкриття здійснюється по-різному. Логічне передбачення, на думку М. Борна, є «аналітичним передбаченням». У його основі лежить аналіз, тобто розчленування «видимої» частини досліджуваного явища на складові елементи з метою встановлення їх тотожності (чи близької подоби) чомусь добре відомому. Оскільки закономірності зв'язку цього добре відомого зафіксовані у відповідній теорії, то на основі встановленої тотожності робиться висновок про справедливість теорії і щодо «прихованої» частини явища. Безпосередність, очевидність результатів інтуїції, безперечно, зближує наукову творчість із художньою. В науковому мисленні, згідно з Ейнштейном, завжди наявний елемент поезії. Справжня наука і справжнє мистецтво вимагають однорідного мислительного процесу. І справді, подібно до того як наукове дослідження нових фактів вимагає активного проникнення вченого «всередину» цих фактів, так і всякий художній твір, вводячи читача (глядача та ін.) в ситуацію свого змісту, вимагає активного засвоєння цього змісту. Недаремно багато видатних учених наголошували на великому значенні для визначення істинності тієї чи іншої наукової теорії не тільки логічних, а й естетичних критеріїв (критерію «внутрішньої досконалості» в Ейнштейна або «математичної витонченості» в А. Пуанкаре). Естетичним критеріям належить особлива роль у визначенні напряму свободного вибору вихідних принципів нової теорії з певного числа формально можливих. «У Ейнштейна, — пише Б. Г. Кузнецов, — математична витонченість набуває антологічного смислу, витонченість теорії відображає її близькість до дійсного світу... При виборі наукової теорії з числа багатьох теорій, що відповідають спостереженням (спостереження, згідно з Ейнштейном, не визначають теорію однозначним способом), свідомість діє активно і виходить з критеріїв внутрішньої досконалості, зокрема — з максимальної витонченості теорії, з мінімальної кількості її незалежних засновків»1. За свідченням Д. Даніна, англійський фізик П. Дірак висловив думку, що красу фізичної теорії слід визнати одним із критеріїв її істинності. Той же Дірак говорив, що основні ідеї класичної механіки й закони, що керують застосуванням цих ідей, утворюють просту й витончену схему. Здавалося б, ця схема не може бути поліпшена без втрати всіх її привабливих властивостей. Проте виявилося можливим ввести нову схему, названу квантовою механікою, яка більш придатна для опису явищ атомного масштабу і певною мірою більш витончена й задовільна, ніж класична схема. Говорячи про логіко-дискурсивне та інтуїтивне осягнення реального світу, вказуючи при цьому на їх глибоку відмінність, багато авторів виявляють тенденцію до їх абсолютного протиставлення. На нашу думку, таке протиставлення має рацію лише як протиставлення двох різних способів отримання знання про внутрішню структуру досліджуваних об'єктів. «За допомогою логіки доводять, за допомогою інтуїції винаходять» — у цьому висловлюванні А. Пуанкаре вдало (хоч і не зовеш точно) вказано межу між логікою та інтуїцією. Інтуїція дає початкове знання про об'єкт («винаходить»), логіка ж розгортає з цього початкового знання низки висновків, роблячи явним те, що неявно, приховано вже містилося в цьому початковому знанні («доводить»). Неточність Пуанкаре полягає в дещо спрощеному розумінні «доведення» як нетворчого акту. Насправді ж логіка «винаходить» не меншою мірою, ніж інтуїція. Прикладом може слугувати майже увесь зміст математичного знання або відкриття більшості елементарних часток. Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомої людині сфери буття, друга — самі ці сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. До речі, інтуїція також «доводить», тільки доведенням інтуїтивних положень слугує не логічне міркування, а очевидність. Протилежність між логікою та інтуїцією, що особливо рельєфно проявляється в зустрічі пізнання з новою сферою буття, серед дослідників проблеми інтуїції, як уже зазначалося, фіксувалась як абсолютна протилежність. В основі такої абсолютизації лежала неможливість зведення інтуїції до логіки. Численні спроби такого зведення незмінно закінчувалися невдачею. Подібно до того як анатомічний розтин живого організму, вбиваючи його, не може виявити сутність життя (хоча й дає певну важливу інформацію про деякі моменти життєвого процесу), так і логічний аналіз інтуїції здатний дати нам лише статичну сукупність елементів, єдність яких і складає інтуїцію. Однак сама ця єдність (інтуїція) за умов логічного «розвитку» не може бути відтворена у формі «живого», «цілісного» процесу. Оскільки звичайно факт не-звідності інтуїції до логіки осмислюється з позиції, що ототожнює мислення взагалі з дискурсивним (логічним) рівнем мислення, інтуїція ніби виноситься за межі мислення і абсолютно протиставляється йому. У зв'язку з цим деякі мислителі зробили висновок про непізнаваність інтуїції. Логіка та інтуїція являють собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуїції прирікає мислення на беззмістовність, призводить до обезсмислювання науки, оскільки з неї вилучаються інтуїтивно пізнавані «необумовлені» вихідні принципи. Інтуїція ж без логіки перетворює мислення на «відображення безпосередньо даного». Таке мислення виявляється нездатним для ідеальної перебудови наявного з метою його практичного перетворення, тобто робить неможливою практику як специфічно людський спосіб буття у світі. І в тому, і в іншому випадку мислення руйнується, втрачаючи свої специфічно людські риси. Інтуїція і логіка виступають не просто як елементи людського мислення, а як взаємопрониклі його моменти. Тому неправильно було б різко розмежовувати досвідне пізнання як сферу панування інтуїції і теоретичне пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання інтуїції чи логіки у вказаних сферах. У найстрогіше логічне доведення органічно вплетена інтуїція. Вона стає тут елементом, що об'єднує в цілісність увесь ланцюг елементів доведення (інтуїтивним є й перехід від однієї ланки ланцюга до іншої). Наявність інтуїції в будь-якому логічному міркуванні виявляється у факті недостатності однієї лише формальної сторони доведення. Кожному викладачеві відомо, що замало просто послідовно викласти хід доведення того чи іншого положення. Для слухачів таке доведення виступає лише як механічна сукупність ланок логічного ланцюга. Необхідні певні зусилля, щоб ці ланки (кожна окремо добре відома слухачам) злилися в їх головах у єдиний, цілісний ланцюг — висновок. Слід зазначити, що й осягнення такої цілісності відбувається інтуїтивно. Проблема інтуїції стає тут проблемою розуміння, що набула нині глобального значення, вийшовши далеко за межі суто навчальних питань. У філософському плані ця проблема нині інтенсивно опрацьовується представниками герменевтики, у вітчизняній філософській літературі вона тільки-но починає розроблятися. Донедавна не тільки дослідженню, а й самій постановці проблеми розуміння заважали настанови на заперечення будь-якого інакомислення, утвердження «класової непримиренності» до будь-яких проявів «непролетарської» ідеології. Немає інтуїції, «вільної» від логіки. Логіка присутня в будь-якому інтуїтивному знанні. Адже логічне конструювання теоретичної системи на базі інтуїтивно отриманих вихідних принципів є не чим іншим, як утіленням тієї неявної логіки, яка в «згорнутому» вигляді містилася у вихідних принципах. Більше того, логіка та інтуїція являють собою, по суті, один і той самий рух пізнання, але тільки в протилежних напрямах. Висловлюючись мовою математики, їм притаманні «різні знаки». Вище вже йшлося про те, що вихідні принципи теорії не можуть бути результатом логічних міркувань і пізнаються лише інтуїтивно. Та це справедливо лише тоді, коли мова йде про логічні засоби даної теорії, які цілком можливо отримати логічними засобами іншої, більш потужної теоретичної системи. Так, класична механіка (зі своїми вихідними принципами) може бути виведена з квантової механіки як граничний випадок останньої. Таким же чином параболічна (евклідова), гіперболічна (Лобачевського) та еліптична (Рі-мана) геометрії можуть бути отримані логічними засобами геометрії Рімана в широкому розумінні. Реальний рух пізнання, звичайно, йде від теорії меншої загальності до теорії більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а включає її в себе, по-новому організуючи її зміст. «Кожна епоха в науці, — зауважує Б. Г. Кузнецов, — відрізняється від попередньої не заходом вчорашнього сонця, а появою нового, більш яскравого світла. В новому освітленні старе джерело світла не згасає і не зникає. Воно тепер освітлює лише частину картини світу. Стара теорія стає окремим випадком більш загальної і точної»1. Тому цілком природно, що засновки, з яких можуть бути отримані логічним шляхом вихідні принципи теорії, завжди лежать за її межами, у сфері нової, більш загальної теорії. Вихід за межі неможливий за допомогою засобів даної теорії, оскільки тут правомірна лише інтуїція. Рухаючись від даної до більш загальної теорії, а від неї до ще загальнішої і т. д., людина реалізує переходи за допомогою інтуїції. І лише оглядаючи з позицій більш загальної теорії компоненти, що входять до неї як граничні випадки, можна вивести за допомогою логіки те, що в реальному історичному русі пізнання осягалося інтуїтивно. Набуті засобами інтуїції знання пізніше можуть бути опредмет-нені в мові, виражені, згідно з Я. О. Пономарьовим, у знакових моделях звичайної мови, формалізовані засобами метамови та ін. Вони, таким чином, можуть зовсім перестати бути інтуїтивним знанням. Однак за походженням завжди залишаться інтуїтивно здобутими знаннями. Тому логіка може обгрунтувати вихідні принципи попередніх теорій лише «заднім числом», при зворотному рухові — від теперішнього до минулого. Проте, щоб мати можливість такого зворотного руху, необхідно, щоб минуле вже здійснилось, а це можливо лише інтуїтивно. Таким чином, абсолютне протиставлення логіки та інтуїції (як і всяка абсолютизація) неправомірне. Логіка та інтуїція органічно пов'язані, взаємопроникають у реальному процесі пізнання, і всяка спроба розірвати їх унеможливлює саме пізнання. Осягнення істини, отже, це не знаходження якогось готового результату. Таке осягнення є вибором, вільним творчим вибором. Так, закони електрики (сукупність об'єктивних взаємозв'язків, що утворює сферу електричних явищ) у своєму функціонуванні знаходять найрізноманітніші природні прояви, які, однак, обмежені певним колом можливого в природі. Ні електростанції, ні високовольтні лінії електропередач не народжуються в самій природі. І яким би повним і глибоким не було відображення людиною природної електрики, коли б це відображення лише копіювало природний процес, людина ніколи не тільки не збудувала б жодної електростанції, навіть найелементарнішого громовідводу. Але в тому-то й справа, що, осягаючи істину про електрику, людина не просто «знаходить» її в певному об'єктивному стані речей, не просто «йде услід за порядком природи», а й привносить у цей порядок щось від себе, стає ніби співавтором природи, а не лише її слухняним учнем. Процес осягнення істини, оскільки він здійснюється в ході пізнавальної діяльності реальної (а не зведеної, як у Гегеля, до самосвідомості) людини, є насамперед активним творчим процесом, а не автоматичним, однозначно детермінованим природною необхідністю «доведенням» істини. В процесі пізнання людина не просто «виконує настанови» тієї чи іншої логічної схеми, що відображає вимоги наявної необхідності, а вільно обирає свій шлях.

У структурі науки можна виділити три базові блоки її основ: 1) ідеали і норми наукового пізнання; 2) наукова картина світу; 3) філософські основи. Незважаючи на існування окремого філософського блоку в структурі науки, можна впевнено сказати, що й перші два блоки формуються під впливом філософських ідей. У найзагальнішій формі результати пізнавальної діяльності фіксуються в філософських категоріях, які поряд із загальним стилем мислення й панівною системою цін­ностей забезпечують входження наукового знання у систему культури.

Наука походить з неспеціалізованого, повсякденного знання, що існувало й існує у трьох основних формах: 1) рецептивного, технічного знання, що може бути частково спеціалізованим для мистецтва, ремесел, торгівлі, дрібного виробництва; 2) прото­науки, тобто підготовчого етапу становлення науки, сутність кот­рого полягає у збиранні фактів, встановленні каузальних зв’язків між явищами природи тощо; 3) псевдонауки, тобто сукупності переконань і дій, які мімікрують під наукові форми й методи представлення знань.

Перетворення повсякденного знання у науку здійснюється за умови виконання трьох правил: 1) перш ніж вирішувати питання про сутність того чи іншого явища або процесу, треба з’ясувати за допомогою експерименту його реальні параметри і форми існування; 2) для математичного моделювання явищ і процесів необхідно, щоб вони були представлені метрично, тобто у кількісних вимірах; 3) не тільки досвід, а й власні наукові твердження, висновки, узагальнення можуть використовуватися при будуванні наукової теорії.

Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази: перша є латент­ною і починається з виникнення «зародкових» робіт; друга характеризується «вибуховим», «лавиноподібним» зростанням інформації і початковим її впорядкуванням і оформленням; третя пов’я­зана з приходом у цю галузь науки широкого кола науковців і практичним використанням результатів; четверта характеризується насиченням знання, галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники, навчальні посібники, довідкову літературу.

Треба також розуміти, що наукове знання є багатоманітним і багаторівневим. Існують три основні різновиди науки. В межах кожного різновиду науки відокремились певні галузі, дисципліни, окремі науки (фізика, хімія, біологія, історія, логіка, математика, соціологія, механіка, юриспруденція, політекономія тощо). Існують також так звані комплексні науки, предмет яких перебуває на перетині різних галузей знання: астрофізика, біоніка, біохімія, кібернетика тощо. Існують також класифікації наук, де окрему галузь становлять економічні науки. Кожна галузь наукового знання за глибиною проникнення у сутність об’єкта дослідження має декілька рівнів (фундаментальні, пошукові, прикладні, конструкторські розробки) і два основних рівня науко­вого пізнання (емпіричний і теоретичний

Структура свідомості

Структуру свідомості можна розглядати в кількох аспектах.

1. Свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну, які виникають як відображення різних типів буття. їх співвідношення, а також структура суспільної свідомості розглядатимуться в окремій темі.

2. Свідомість, з гносеологічної точки зору, можна поділити на форми відображення. Через них відбувається відображення дійсності людиною.

Форми чуттєвого відображення і пізнання світу:

- відчуття;

- сприйняття;

- уявлення.

Ці форми відображення значною мірою є формами індивідуального чуттєвого відображення (їх визначення див. у словниках).

Формами відображення, що належать до абстрактного мислення і за допомогою яких здійснюється раціональне пізнання, є:

- поняття;

- судження;

- висновок.

Вони значною мірою соціалізовані. Ці форми - продукт суспільного розвитку, трудової діяльності та спілкування людей, нагромадження матеріального й духовного досвіду багатьох поколінь. Вони дають змогу отримувати об'єктивне знання, що розвивається за законами, які не зводяться до процесу індивідуального пізнання (визначення поняття, судження, висновку див. у словниках).

3. Рівні пізнання (структура свідомості у вузькому розумінні). Як правило, у цьому разі виділяють такі:

- Підсвідомість. Вона накопичує і зберігає всю отриману інформацію.

- Усвідомлення. У ньому обробляється вся отримана інформація, осмислюються і фіксуються певні ідеї, цінності і т. д.

- Надсвідомість. Це синтез підсвідомості й усвідомлення. Вона здійснює

процес творчості, відкриття, виявлення, показує свідомості виразну ідею, думку після інтенсивної праці над вирішенням якоїсь проблеми. До цього рівня свідомості відносять інтуїцію.

- Самосвідомість. У ній відбувається аналіз, обробка змісту свідомості та

процесу мислення. За її допомогою здійснюється цілеспрямований контроль за діяльністю свідомості.

4. З точки зору структури людської діяльності, у свідомості можна виокремити такі сфери:

- Когнітивна (пізнання). У свідомості на різних гносеологічних рівнях з

властивими їм формами отримуються і накопичуються знання про дійсність і сам об'єкт пізнання з метою створення точної копії діяльності, отримання істинного знання.

- Ціннісноорієнтаційна або мотиваційна. Це сфера цінностей, ідеалів,

інтересів, які визначають життєдіяльність людини, її ставлення до світу, самої себе. Цей зміст свідомості має емоційне забарвлення і створює не точну, тобто об'єктивну копію, а суб'єктивно забарвлену інформацію, тобто оціночне знання.

- Нормативна. Це сукупність норм, правил, які мають регулювати

поведінку людей, їхню виробничу, соціально-політичну, моральну та іншу діяльність.

Сутність і структура суспільної свідомості розглядатимуться у темі "Духовне життя суспільства".

Пізнання як форма духовного освоєння дійсності

Пізнання є вищою формою відображення об'єктивної дійсності. Проте вважати його формою лише духовного освоєння дійсності можна тільки за певних теоретичних припущень, тобто абстрагуванні процесу пізнання від практики (виробничої і соціально-історичної).

Пізнання як сукупне знання і методи його отримання - це продукт, результат людської діяльності в цілому. Практика також диктує цілі пізнання, його можливі межі, визначає предметну зону і є критерієм істини. Таким чином, це духовна складова перетворювальної діяльності людини.

Становлення пізнання як форми духовного освоєння дійсності відбувається із формуванням і розвитком спеціалізованого духовного виробництва, коли пізнавальна діяльність перетворюється на відносно самостійний і окремий вид діяльності, відірваний від практики (матеріального виробництва).

Пізнання як форма духовного освоєння дійсності зорієнтоване на опанування світом і людським буттям у ньому через отримання суб'єктивно істинного знання, через відображення структури і закономірностей реальності у свідомості людини.

Свідомість, створюючи ідеальний образ, чуттєве і мисленне відображення дійсності, у своєму існуванні й розвитку відносно самостійна. Подвоюючи світ духовно, вона дає можливість здійснювати практичну діяльність спершу в ідеальному плані, а відтак у сфері матеріальних об'єктів.

Сутність пізнання як духовного освоєння дійсності розкривають передусім такі властивості свідомості.

1. Свідомість як відображення дійсності (суб'єктивний образ об'єктивного світу).

2. Відносна самостійність, активність і творчий характер свідомості.

3. Свідомості властива здатність визначення цілей. На основі свідомості людина визначає свої потреби, можливості, оформлює їх як цілі, шукає шляхи і контролює реалізацію досягнення цих цілей.

Пізнання як духовне освоєння дійсності характеризується тим, що спосіб людського існування - діяльність, тобто не пристосування до зовнішнього середовища, а активна, цілеспрямована його зміна, перетворення. Щоб нормально існувати, діяти, людина спершу повинна отримати точний образ об'єктивної реальності. Вона має пізнати її, опанувати своїм духом.

І чим складнішою стає життєдіяльність людей, масштабність впливу на природу, підвищення соціальної організації, тим більшої активізації і розвитку пізнавальної діяльності це вимагає.

Вищою формою духовного освоєння дійсності стає наука.

Будь-яка теорія пізнання проголошує результатом пізнання знання. Виняток становить агностицизм, що, розкриваючи обмеженість кожного етапу і кроку пізнання, приходить до висновку: результат пізнання може бути лише незнання і видимий прогрес пізнання у дійсності нагромадження незнання. Агностицизм (від грецької а - не, gnosis - знання), вчення, що заперечує повністю або частково пізнання світу. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гек-слі. Агностик розриває суть і явища, не йде далі відчуття, і зупиняється по цей бік явищ, відмовляючись бачити щось певне за межами чуття. Компромісна позиція веде до ідеалізму. Агностицизм, виникнувши у формі скептицизму в Стародавній Греції у працях Пір-рона, знаходить класичне оформлення у філософії Юма і Канта. Не торкаючись конкретних аргументів агностицизму, вкажемо на са-мосуперечливість загальних висловлювань про незнання і всіх окремих висловлювань, що послужили основою узагальнень. Будь-яке висловлювання є заявою про знання того, що висловлюється (складає предмет висловлювання), тому всі висловлювання, вид знання, в тому числі висловлювання про недосяжність мети у тому чи іншому кроці пізнання і про загальне незнання. Агностицизм, як заперечення всякого знання, неможливий, якщо користується висловлюваннями. Звичайно, можна вважати висловлюваннями будь-які сполучення слів, але тоді треба ділити їх на такі, що мають зміст і нісенітні, що передбачає знання. У підсумку загальний висновок агностицизму можна відкинути і почати з визнання того, що пізнання дає знання. Знання належить суб'єкту і без нього не існує (без нього можливі лише матеріальні знаки, втілення знання). Стосовно людини, яка володіє свідомістю, нове знання, що виникає у пізнанні, виявляється елементом свідомості, який вступив у різні відносини з іншими елементами свідомості. Інтуїтивні, психологічні, утилітарні та інші можливі оцінки відносин нового або будь-якого виділеного елементу знання до інших елементів свідомості дозволяють давати знанню різні характеристики, не виходячи за межі свідомості. Такими характеристиками виступають: очевидна істинність, задовільність, корисність (або протилежні їм) та інші. Свідомість має у розпорядженні елементи, тобто знання із певними характеристиками, що не викликають сумніву і прийняті нею. Характеристики інших знань, у тому числі привнесених пізнанням, визначаються їх ставленням до безсумнівно прийнятих знань. Зокрема, якщо свідомість і пізнання витлумачувати лише як сукупності психологічних станів, то приписування психологічних характеристик елементам свідомості зводиться до встановлення їх відносин з відмінними і визначеними психологічними можливостями Усяка свідома діяльність суб'єкта, що стосується перетворення елементів ("відомості або матеріального світу, відтворюється, тобто відображається у свідомості власними засобами (відчуттями і поняттями), не запозиченими і не такими, що здобуваються із зовнішнього світу. Свідомість здатна характеризувати свої елементи, не вдаючись до встановлення їх відносин поза нею. Більше того, якщо матеріальний світ з усіх поглядів відмінний від свідомості, то неможливо встановити якесь відношення елементів свідомості до нього: відношення можливе між речами, у чомусь подібними. Так що всі відношення елементів свідомості можуть бути лише відношеннями з іншими елементами свідомості. Противники приписування характеристик знань вказують на те, що характеристика ігнорує претензію знання, уставлення до світу поза ним, своєрідна спрямованість свідомості назовні - інтенціональність. Інтенціональність не дозволяє пояснити, чому одні знання втілювані у перетворення матеріального світу, а інші - ні. Засобами самої свідомості можливо визначити стосунки її елементів до світу поза свідомістю. Не зрозуміло також, як можна охарактеризувати першоелементи виникаючої свідомості за відсутності інших безумовно прийнятих елементів. Отже, основні характеристики знання мають визначатися його ставленням до світу поза знанням. Концепція істини. Істина Із численних характеристик знання основними для пізнання є істинність і хибність. Помилка, помилковість визначаються характеристикою знання, вираженою теорією або концепцією істинності у межах певної теорії пізнання. Уся різноманітність концепцій істини служить конкретизацією або розвитком трьох концепцій: відповідності, пристосування і зв'язності. Серед них першого явного вираження набула концепція відповідності у філософії Платона і Арістотеля. За концепцією відповідності, істина є знання, що відповідає дійсності, а хибність, помилковість є знання, що не відповідає дійсності. Якщо у визначеннях істини і хибності вказане лише одне ставлення до дійсності, то його стверджувальне вираження («відповідає») дозволяє встановити предмет знання, а заперечувальне («не відповідає») - ні. Тоді ж хибність, будучи знанням, повинна мати предмет, якому відповідає. Але тоді знання стає істиною і хибність неможлива, що суперечить фактам невідповідності знань дійсності. При формально-логічному підході вихід із скрутного становища полягає у відсутності предмета віднесення у тій події, до якої хибність стосується і припущення такого в інших подіях, діалектичний варіант концепції відповідності з початків, у визначеннях істини і хибності, розрізняє предмети віднесення: істина - це знання, відповідне суттєвому, а хибність - знання, відповідне несуттєвому в одній і тій же події. Не звертаючи уваги на слабкості кожного з варіантів на фоні іншого, відмітимо нездатність усіх варіантів вказати предмет віднесення заперечувальних суджень, унаслідок чого такі судження повинні бути позбавлені ознак істинності або хибності, тоді як фактичне вживання таких суджень ґрунтується на ознаках. Формально-логічний варіант теорії відповідності, що вимагає визначеності знання і предмета його віднесення, допускає приписування істинності або хибності окремим галузям знання, але не знанню повністю. Діалектичний варіант характеризує знання повністю з сполученнями взаємнозаперечних термінів: знання суб'єктивне і об'єктивне, істинне і хибне, абсолютне і відносне. Такі сполучення стосуються не певних предметів, а тих, що змінюються, проходять становлення, є невизначеними. Предмети віднесення і знання повинні вважатися такими, що змінюються, кожному з них притаманно бути процесом. / істина є процес. Істина об'єктивна за джерелом, предметом віднесення, за змістом; істина суб'єктивна за формою, засобами використання. Об'єктивність істини означає незалежність її змісту від суб'єкта. Істина, що не змінюється з дальшим пізнанням, називається абсолютною. Істина, що змінюється з дальшим пізнанням, називається відносною. З точки зору діалектичної концепції відповідності, абсолютні істини рідкісні і здебільшого банальні (як-от істини фактів), основний масив складають відносні істини, що не протистоять абсолютним, а включають їх у себе як частини. Якщо абсолютність істини витлумачується як повнота знання, вичерпне знання предмета пізнання у його безкінечних прямих і опосередкованих зв'язках, то, навпаки, абсолютна істина складається із відносних істин. Така абсолютна істина означає знання усієї матерії, що досягається безкінечною зміною поколінь, які пізнають, кожне з яких досягає відносних істин. З позицій формально-логічного варіанту теорії відповідності, діалектичний варіант видається набором банальностей, що базуються на спекуляціях двозначностями повсякденної мови. Діалектичний варіант, у свою чергу, вбачає у формально-логічному варіанті спрощення, що випливають із мислення у формі застиглих визначенос-тей, що неспроможне охопити пізнання як процес, як ціле. Історія логіки і математики показує, що нормалізація пізнання завжди доповнюється неформальними поясненнями (метамовами), включають повсякденну мову. Тому обидва варіанти теорії відповідності слід розглядати як взаємо-доповнюючі, а не як взаємозаперечувальні. Визначення істинності як відповідності (знання дійсності) інтуїтивно прийнятне, визначення видається найкращим і здоровому глуздові. Проте варто лише спробувати встановити вид відповідності знання дійсності, як настає розчарування у прийнятому визначенні істинності, насправді, зорові сприйняття просторових конфігурацій, залежність інтенсивності відчуття від інтенсивності зовнішніх дій, чергування сприйнять та ін. можна вважати схожими до просторово-часових і причинно-наслідкових відносин дійсності, а суб'єктно-предикатну форму речень - подібною до структури відносин предмет - властивість, суть - явище, і, нарешті, звучання деяких слів (як-от: ку-ку, няв) - подобами природних звуків. Але переважна більшість відчуття (запаху, смаку, кольору, тепла, холоду, болі) понять і суджень, тим більше їх знаково-символічних виражень, в дійсності не подібні. Яка ж тоді відповідність між ними і дійсністю існує? Якщо нема відповіді на запитання, то питання або передчасне, або нісенітне. Передчасною відповідь не здається, тому що досягнення пізнання, які наявні, в основному стали наслідком розумної віри в істинність як відповідність. Проти нісенітності виступає інтуїтивна (розумом осяйна, але логічно не виражена) виправданість істинності як відповідності. Між тим інтуїтивна виправданість виявляється недостатньою для одержання логічно прийнятної відповідності. Слабкістю теорії відповідності негайно скористалися її критики, запропонувавши інші визначення істини й істинності. Прихильники прагматизму (філософії дії) проголосили непотрібною претензію знати «що», вважаючи головним знати «як», і запропонували визначити істину як знання, що керує діями у пристосуванні до ситуації, до досягнення мети. Істинність - це придатність, доцільність знання як керівництва успішними діями. Успіх дій виправдовує обрані засоби, і якщо ними виявляються знання, то доводить їх істинність. Знання нічого не копіюють, а якщо б і копіювали, то копії некорисні. Знання дають приписи, як перетворити незадовільну ситуацію у задовільну, як досягти мети (стану, що відтворюється досвідом). Істини не абстрактно загальні, а досвідні, ситуативні, контекстуальні. З позицій теорії істинності як відповідності, пристосування входить у пізнання, але не виступає його складовою частиною. Само по собі пристосування не пояснює, чому одні знання забезпечують успіх, а інші - ні. Керівництво діями по перетворенню ситуації вимагає передбачення, що може ґрунтуватися тільки на знанні, відповідному ситуації. Копіювання знанням зовнішнього і випадкового у ситуації насправді некорисне, але копіювання внутрішнього і необхідного якраз і дозволяє передбачати, тому корисне. Критики теорії відповідності з позицій теорії зв'язності визначають істину як знання зв'язане, що гармонує з іншими знаннями, узгоджене з ними. Істинність знання це зв'язність, самоузгодже-ність. Встановлення відповідності або невідповідності знання світові, поза ним неможливе і самосуперечливе. Якщо зовнішній світ не є знанням, то невідомий і встановити якесь ставлення до нього неможливо. Якщо зовнішній світ відомий, то виявляється знанням, а не об'єктом поза ним і ставлення до нього не є ставленням до зовнішнього світу; вважати його стосунками до зовнішнього світу означає вважати зовнішній об'єкт знанням і незнанням одночасно, що самосуперечливо. Концепція істинності як зв'язності зустрічається з власними неподоланнями, логічними труднощами. По-перше, не усувається можливість великої кількості різних внутрішньо пов'язаних систем висловлювань, кожна з яких містить висловлювання, несумісні з висловлюваннями інших систем. По-друге, існує регрес визначень зв'язності за допомогою правил логіки і очевидності. По-третє, для остаточних думок неможлива повна зв'язність, оскільки частина зв'язків неминуче проминається. Неповнота, частковість зв'язків надає кожному висловлюванню характер частково істинного. Стосовно себе самої теорія зв'язності виявляється саморуйнівною, повинна бути визнана частково істинною і, отже, такою, що допускає можливість інших (зокрема таких, що суперечать їй) теорій істини. Противники теорії зв'язності вказують на ігнорування нею основного призначення пізнання: дати знання зовнішнього світу і способів його перетворення. їх аргументацію можна висловити одним судженням: через труднощі або неможливість логічно виразити стосунки знання до зовнішнього світу не випливає нестосовність знання до зовнішнього світу. Крім того, відомість об'єкта віднесення не обов'язково повинна мати вигляд, тотожний вигляду знання, що стосується, наприклад, раціонального, може мати вигляд чуттєвих даних, інстинктивного досвіду. У рамках кожної концепції істини формується свій критерій істинності - вид діяльності, що підтверджує або спростовує істинність. Концепція зв'язності вбачає критерій істинності у діяльності мислення, що керується правилами логіки й очевидності. Виявлення ним зв'язності або незв'язності знання свідчить про істинність або хибність знання. Для концепції пристосування критерій істинності полягає у пристосувальній духовній і матеріальній діяльності. Успіх або невдача у пристосуванні свідчать про істинність або хибність, що рівноцінно корисності або некорисності знання. Для концепції відповідності критерієм істинності служить той чи інший вид матеріальної діяльності - втілення знань у матеріальний світ, тобто практики: спостереження, експеримент, матеріальне виробництво та інші види суспільної матеріальної діяльності. Критерій істинності, прийнятий у концепції відповідності, виглядає найбільш переконливим, бо спирається на очевидний науково-технічний прогрес, на розвиток цивілізації, але не претендує на універсальність, особливо у діалектичному варіанті. У такому варіанті теорії відповідності практиці відводиться роль кінцевого критерію істинності, тоді як діяльність мислення (по виявленню зв'язності -не суперечливості, доказовості) і пристосувальної діяльності (що виявляє корисність) роль попередніх критеріїв істинності. Здатність практики остаточно розрізняти істину і хибність можна назвати її абсолютністю, тоді обмеженість її можливостей у кожній ситуації слід назвати її відносністю. Відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність, що охоплює взаємодію, пізнавальну діяльність спеціально підготовлених спільностей людей, які досягли певних знань, навиків, розуміння тощо, об'єкти пізнання, що можуть не співпадати безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, практики; уже сформовані логічні форми пізнання, особливі методи і засоби пізнання, мета, що спрямована на досягнення істинного та достовірного систематизованого знання і є наукове пізнання. Отже, наукове пізнання - цілеспрямований процес, що реалізує чітко визначені пізнавальні завдання, які визначаються метою пізнання. Мета ж пізнання визначається практичними потребами суспільства, а також потребами розвитку самого наукового пізнання. Раціональне мислення відіграє важливу роль у науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттево-сенситивного та раціонального. Та основні форми наукового пізнання (поняття, судження, умовиводи) не відображають повністю специфіку, бо функціонують на донауковому і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і стають відносно самостійними форми і засоби пізнання: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея (грец. idea - буквально: те, що видно, образ, філософський термін, що визначає зміст, значення, суть). Ідея - форма наукового пізнання, що відображає зв'язки, закономірності дійсності та спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення. Поняття ідея в науковому пізнанні має різноманітний зміст. Коли ж ідея розглядається лише як існуюча в свідомості, означає, по-перше, чуттєвий образ, що виникає у свідомості як відображення чуттєвих предметів (наївний реалізм); по-друге, зміст або суть речей, що зводяться до відчуття і вражень суб'єкта або до творчого початку, що породжує світ (суб'єктивний реалізм). В деяких філософських системах ідея визначала і матеріалістичний принцип (Де-мокріт називає свої атоми ідеями). В системах об'єктивного ідеалізму ідея вважається об'єктивно існуючою суттю всіх речей (об'єктивна ідея). У Георга Гегеля ідея - зміст і творець всіх речей - розвиваючись чисто логічно, проходить стадії об'єктивну, суб'єктивну і абсолютну. Ідея в науковому пізнанні реалізує багато функцій підсумку досвіду попереднього розвитку знання, синтезування знання в цілісну систему; здійснення ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; визначення і спрямування пошуку реалізації проблем. Ідея є і форма осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності і охоплює в собі усвідомлення мети та проектування дальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу. Ідея є особливою формою наукового пізнання. Ідея не просто відображає дійсність такою як є, а й її розвиток, можливі тенденції тощо. Проблема - форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням різноманітних ситуацій, що об'єктивно виникають в процесі розвитку суспільства, як суперечності між знаннями про потреби людей у яких-небудь результатах, практичних і теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема - це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, що відображає суперечність між знаннями і дійсністю, або суперечності в самому пізнанні, що є засобом і методом пошуку нових знань. Проблема - це етап зародження нових знань, що має активний пошук, і де істинне переплітається з неістинним та ін. Проблема є і початковий етап становлення наукової теорії, джерелом її розвитку. Гіпотеза - форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза - форма розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання. В процесі наукового пізнання формуються концепції, теорії. Концепція - форма та засіб наукового пізнання, що є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії. Теорія -найбільш адекватна форма наукового пізнання, системи достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, що має струнку, логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія, на відміну від гіпотези, є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми та засоби наукового пізнання - ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія діалектично взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну. Певна річ, знайомство з основними теоріями пізнання показує переваги і недоліки кожної з них, відсутність універсальної невразливої теорії. Якщо враховувати різноманітність стадій і сторін пізнання з їх можливостями і межами, то вдасться уникнути крайностей в уявленнях пізнання - безоглядної довірливості до першої-ліпшої теорії пізнання і скептичного відкинення їх усіх.