5. Основні етапи становлення світової політичної думки

Із виникненням держави з’являлися перші політичні вчення. Найшвидше цей процес розпочався у країнах Стародавнього Сходу.

Особливості політичних течій Стародавнього Сходу:

• обгрунтуваня божественного походження влади;

• ототожнення державної влади із владою царя або імператора;

• визнання божественного втручання в управління державою і визначення людської долі;

• проголошували верховенство етичних принципів над політичними;

• торкалися питань управління, а не структури і функцій політичних інститутів.

Концепції політичних учень Стародавнього Сходу:

• Конфуцій розглядав державу як велику сім’ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданим розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім’ї, а благо народу було основною метою державної адміністрації. Правитель повинен мати шляхетне походження і піклуватися про достаток народу, захищати його зброєю і виховувати. У свою чергу народ повинен був би проявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази;

• Легісти (законники) відмовилися від від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління мало грунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний аппарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Політичні концепції античності:

• античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь;

• на місце східної колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов’язку;

• в політичних теоріях рохроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права.

Періодизація розвитку західної політичної думки:

• античний (від V ст. до н.е. до ІІ ст. н.е.), що охоплює політико-філософську думку Стародавньої Греції та Риму;

• просвітницько-раціоналістичний (від XV до половини ХІХ ст.), що поєднує європейську та американську політико-філософську думку епохи Відродження, Просвітництва та раціоналістичні концепції ХІХ ст.;

• політико-соціологічний (з кінця ХІХ ст. до другої світової війни), коли політична проблематика розвивається в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологічних емпіричних методів;

• політологічний (після другої світової війни), коли політологія була визнана ЮНЕСКО як самостійна наука і навчальна дисципліна, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.

Погляди мислителів античного періоду:

ПЛАТОН (пояснював генезис держави як природне прагнення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава має служити високому ідеалові – наближенню людей до ідеї добра, спокою, щостя. Платон розробив дві концепції держави: ідеальну та реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність і постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави. В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належали правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби – всі ті, хто здобуває матеріальні засобидля існування. Їхня чеснота – поміркованість. Два перших стани повинні жити за комуністичними принципами – без приватної власності, подружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання. Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості і регремисвної лінії розвитку. Аристократія – влада кращих, тимократія – влада військових, олігархія – влада багатих, демократія – влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей, тиранія -–влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Ідеальна форма державного правління існувала у минулому. Якщо у державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці “Закони” проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій парці Платон висловив геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закони – володар над правителями, а вони – його раби.

Аристотель не пропонував ідеальної держави, а зосередив увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Аристотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів, егоїзму. Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Аристотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних – тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави він вважав політію – помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демократичного правління і грунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими і убогими.

Полібій розкрив логіку виникнення і змін шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як єдиновладне правління царя або вождя грунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється в тиранію, а незадоволення тиранією призводить до того, що благородні мужі з допомогою народу встановлюють аристократію. Аристократію поступово перероджується в олігархію, де використовується влада з метою наживи. Народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її і встановлює своє правління – демократію. Її спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Натовп, що нездатний управляти, знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка б поєднувала монархію, аристократію і демократію.

Марк Тулій Ціцерон обгрунтував республіканський принцип побудови держави. Основна мета державної влади - безпека громадян, подолання у них страху один перед одним. Він виступав за змішану форму держави за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (передусім це влада консулів), а аристократична – в повноваженнях Сенату, демократична – в повноваженнях народних зборів і народних трибунів.

Особливості розвитку політичної думки у феодальній Європі:

• політична думка перебувала під впливом теології;

• догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами;

• доктрина “двох мечів” (один меч церква зберігає при собі, інших – вручає володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви

Політична думка нового часу:

Ніколо Макіавеллі (намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність віровчення важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди,. Відстоював гасло “мета виправдовує засоби”, що означало можливість порушення задля слави і могутності моральних норм. Допускав аморальність правителя лише у випадках сммертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен бути чесним і справедливим. Ідеалом державного правління була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноосібна диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку. Основні принципи політики за Н.Макіавеллі можна узагальнити так:

А) для того, щоб управляти треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання і інтереси;

Б) в політиці треба завджи сподіватися гіршого, а не ідеально кращого;

В) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;

Г) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противником пасток;

Д) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;

Е) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;

Ж) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Жан Боден (сформулював поняття суверинітету як істотної ознаки держави. Суверинітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. Основними ознаками суверинітету є: 1) самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо – у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави; 2) постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявляється в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого; 3) незв’язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути зв’язана правом як виявом загальної справедливості); 4) невідчудженість і неподільність влади. Суверенна влада має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету та встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди (визнання того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід’ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені у природньому (додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному і у відповідності до цього розуміння вони пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми:

Т.Гоббс – як “війну всіх проти всіх” (люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі, щоб позбутися постійного страху за своє життя);

Дж.Локк хоч і підкреслював мирний характер людей у природньому стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей (люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй “мінімальні” повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості);

Ж.-Ж.Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства (трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи. Руссо вважають засновником концепції народного суверинітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу є невідчудженою і неподільною. Руссо критикував прихильників поділу влади. Суверинітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Руссо заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, відображає інтереси окремих партій і клік, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.