1пит

Пізнання з давніх давен досліджувалось філософією. Як невід‘ємна складова людського буття, воно є предметом такого розділу філософії, як теорія пізнання, яку по іншому називають гносеологією, інколи – епістемологією. Ці терміни мають грецькі корені: “gnosios” – пізнання, “episteme” – знання, вміння, наука.

Гносеологія – це розділ філософії, що вивчає природу знання і його можливості, співвідношення знання і реальності, загальні передумови пізнання та його форми, закономірності пізнавальної діяльності людини, її можливості і здібності, критерії істинності та достовірності знань тощо.

Що ж таке пізнання?

Це процес набуття і оновлення знань. До знань же відносять все те, що є в пам‘яті людства і може бути в будь-який момент  актуалізоване. Тобто пізнання – це процес поповнення і оновлення змісту пам‘яті. Таке найбільш загальне визначення пізнання, яке з‘єднує всі його види і форми. Саме завдяки пізнанню, в такому найширокому його розумінню, людина із біологічної можливості перетворюється в реальну соціальну дійсність. Так відбувалося впроміж історії людського роду, так проходить і в житті кожного індивіду. Лише завдяки пізнанню людина стає людиною в повному розумінні цього слова, а саме: стає особистістю, яка через пізнання досягає більш чи менш  високого рівня розвитку. Таким чином, пізнання виступає засобом саморозвитку людини.

Пізнання тісно пов‘язане з діяльністю нервової системи людини. Воно неможливе без високоорганізованої матерії – мозку людини.

Пізнання виникає на основі взаємодії суб‘єкта і об‘єкта і не існує поза ними. Але воно не належить окремо взятим ні суб‘єкту, ні об‘єкту. Якщо ж ми будемо виходити з того, що пізнання належить тільки, скажімо, об‘єкту, то це буде рівнозначно одухотворенню  об‘єкта, визнання існування якогось об‘єктивного розуму, який існує незалежно від людини і людства і навпаки, якщо ми будемо притримуватись точки зору,  що пізнання – це властивість лише суб‘єкта, що воно плід чисто суб‘єктивної діяльності, то ми неминуче прийдемо до агностицизму, до відриву змісту пізнання від матеріального субстрату.

Таким чином, пізнання є моментом взаємодії суб‘єкта і об‘єкта. В силу цього воно одночасно є і об‘єктивним, і суб‘єктивним. Пізнання суб‘єктивне, бо поза людиною і людством немає пізнання, а існують тільки речі. Але воно, в той же час, об‘єктивне, по скільки спрямоване на об‘єктивний світ, яким суб‘єкт намагається оволодіти і теоретично, і практично.

Ця складна діалектична природа пізнання розкривається в понятті відображення. Відображення – це здатність свідомості людини відтворювати в певній формі і до певної міри повноти і точності існуючий поза неї об‘єкт.

Відображення не включає активність і творчий характер пізнання. Відображення і творчість – поняття, які в однаковій мірі розкривають істотні сторони пізнання. Одне  другого не виключає, а навпаки, доповнює, збагачує, виступає як творче відображення, як головна особливість пізнавального образу і його відношення до об‘єктивної  реальності.

Пізнання само по собі ніколи не може володіти властивостями об‘єкту, воно може бути образом, відображенням об‘єкта. І цей образ існує не в об‘єкті, а в голові людини, що пізнає. Пізнання – це процес ідеального осягнення реального світу.

Проте процес пізнання полягає не в простому створенні ідеальної копії наявного стану речей, а саме так уявлялася суть пізнання в метафізичному матеріалізмі, де під копією розуміють нерухоме, буквальне відтворення предмету.

Проте, пізнавальний образ відображає предмет (і в цьому він копія), але він відображає його по-творчому виходячи із потреб людини, синтезуючи взятий із об‘єктивної реальності зміст. І це вже не просто копія. Тут ми говоримо про діяльністний, творчий характер відображення.

Наприклад, поняття “трикутник” є не копією реальності, дійсно існуючого трикутника. Воно визначає трикутник як фігуру на площині, утворену взаємо перетином трьох прямих ліній (за умови, що вони не перетинаються в одній точці). Іншими словами, поняття трикутника вказує на ті дії, які необхідно зробити, щоб отримати будь-який трикутник, і такий, що існує в реальності, і такий, який ще ніким не побудований. Отже, пізнання безпосередньо відтворюючи практику є діяльним відображенням навколишнього світу, передаючи не чуттєву дійсність предметного світу, а його “конструктивну схему” і до того ж із елементами творчості.

Пізнання виявляє об‘єктивний зміст реальності як діалектичної єдності – того, що є і можливості, того, що могло бути в минулому, але не здійснилося і того, що буде і може бути в майбутньому. Тому пізнання відображає не тільки існуючі  (або же, що дійсно існували чи будуть існувати) предмети, процеси, явища. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Для відображення, яке фіксує лише дійсне (чуттєве), загальне просто не існує. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки практичному своєму походженню орієнтується на “конструктивні схеми” реальності, виявляє здатність відобразити специфічне існування загального. “Конструктивна схема” тієї чи іншої речі, по суті, вказує на таку  множинну можливостей”, який здатен реалізувати певний спосіб діяння, тому, відображуючи “конструктивну схему” речей, свідомість відтворює можливості.

Таким чином, пізнавальний процес відображає не саму реальність, а “конструктивні схеми” речей, процесів, що складають її, і тому відтворює не тільки здійснені варіанти цих схем (дійсність, наявний стан речей), але й водночас, всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливостей.

Звідси витікає, що пізнання – це процес творчого відображення  реальності в свідомості людини. В ньому, на перший погляд, можна виділити три елементи: суб‘єкт, об‘єкт і процес пізнання.

Суб‘єкт – носій предметно-практичної діяльності, пізнання (індивід чи соціальна група), джерело активності, направленої на об‘єкт.

Об‘єкт – те, на що спрямований суб‘єкт в предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Об‘єкт не просто тотожний об‘єктивній реальності, а виступає як така її частина, що знаходиться у постійній взаємодії з суб‘єктом.

Процес пізнання виникає в результаті взаємодії суб‘єкта і об‘єкта. Суб‘єкт і об‘єкт складають єдність протилежностей. Вони єдині, поскільки єдині природа і суспільство. Але вони одночасно і протилежні, різноякісні. Людство розвивається по своїм хоча і об‘ктивним, але специфічним законам. В суспільстві діють люди, які наділені свідомістю, а в природі – стихійні, сліпі сили.

Вирішення протиріч між суб‘єктом і об‘єктом пізнання відбувається через практику, зміни об‘єкту, підпорядкування його свідомій волі людини. В процесі практики суб‘єкт змінює об‘єкт для того, щоб він відповідав потребам і цілям людини. Практика служить і основою людського пізнання, і критерієм його істинності.

Процес пізнання носить суспільно-історичний характер. Це проявляється у наступному:

По-перше, всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовлені нею. Практика не тільки породжує здатність до пізнання, але і створює ту соціальну атмосферу, в якій формуються і розвиваються знання. На основі практики водночас виникає знання і розвивається потреба в його прогресі для подальшої реалізації в суспільно-історичній діяльності.

По-друге, пізнання завжди опосередковане деякими висхідними положеннями бачення світу, уявленнями про буття. Ці змістовні передумови пізнавального процесу не є абстрактним поглядом на світ, вони історично зумовлені, поскільки в них  зібраний і відповідним чином узагальнений досвід попередніх поколінь. Виражаючи попередній досвід відображення світу, ці висхідні посилки задають певний спосіб його розгляду і аналізу, тим самим виступають як норми і орієнтири формування і розвитку нового знання. Накопичене в результаті попередньої пізнавальної діяльності об‘єктивне  знання виступає передумовою і основою подальшої діяльності по освоєнню навколишнього світу.

По-третє, процес оволодіння досвідом попередніх поколінь передбачає життя людини в суспільстві, в людському колективі. Поза суспільством немає і не може бути людини. Індивід, який має всі антропологічні ознаки сучасної людини, але повністю відірваний від людського суспільства, по суті не є людиною. Причиною цього є позбавлення для такого індивіда можливості включатись в систему суспільних відносин, механізмом такого приєднання і включення виступає культура, в якій зафіксований досвід, попередніх поколінь (традицій) і новації.

По-четверте, те, що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку знань, закріплених в цінностях матеріальної і духовної культури, в категоріальній системі мислення, його структурі, мові.

Сучасна теорія пізнання ґрунтується на таких принципах:

а) об‘єктивності – визнання об‘єктивного існування дійсності як об‘єкта пізнання, що не залежить від людини і людства;

б)  пізнавальності – визнання того факту, що пізнання здатне адекватно відображати дійсність й йому в принципі немає меж. Проте на кожному історичному етапі розвитку пізнання обмежене рівнем розвитку практики;

в) активного творчого відображення – визнання того факту, що пізнання – це процес творчого відображення дійсності в свідомості людини. Воно не є процесом створення ідеальної копії наявного стану речей, а виявляє об‘єктивний зміст як діалектичної єдності з можливістю;

г) діалектики – визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів та категорій;

д) практики – визнання основою пізнання та критерієм його істинності практику; суспільно-історичну предметно-чуттєву діяльність людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе;

е) історизму – визнання того факту, щоб розгляд усіх предметів і явищ слід проводити з врахуванням їх виникнення і становлення;

є) конкретності – визнання того, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна, зумовлена конкретними умовами, місцем та часом.

2 пит

Практика як основа і рушійна сила пізнання

Пізнання має суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питання філософії — про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом (грец. а — не, gnosis — знання). Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.

Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб’єктивного і об’єктивного. Суб’єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість — суспільна людина.

Об’єктом пізнання є фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

Практика, як критерій істини, її абсолютний і відносний характер

Яким же чином ми можемо переконатися, чи правильні наші знання, чи помилкові? У кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики. Практика різноманітна — від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об’єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так, як передбачалося, то це означає, що наші уявлення про нього правильні. Практика історично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Про цю та інші проблеми пізнання студенти більш докладно можуть дізнатися з рекомендованих підручників.

Крім указаного критерію, є багато інших критеріїв істини: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний та ін.

3 пит

Досягнення істинного знання здійснюється за допомогою всіх пізнавальних здібностей людини і, передусім, даних, що дають для мислення органи чуттів. Питання про роль, місце і називається трояндою, не дається безпосередньо у відчуттях, а є результатом мислення. співвідношення чуттєвого і раціонального в процесі пізнання було поставлено в історії філософії давно.

Одні філософи вважали, що джерелом нашого знання, формою безпосереднього зв‘язку людини з зовнішнім світом є відчуття й сприйняття. Таке вирішення питання про джерело знань стало називатись сенсуалізмом (від лат. sensus – сприйняття, відчуття). Сенсуалістична концепція була висунута ще давньогрецькими філософами (Демокрітом, Епікуром, стоїками, почасти Арістотелем), але свою класичну форму сенсуалізм набув в філософії нового часу (Локк, Кондільяк, французькі матеріалісти, Л. Фейєрбах).

Сенсуалізм існує в двох формах: матеріалістичній і ідеалістичній. Матеріалізм і ідеалізм в сенсуалізмі вирізняється в відповіді на питання: “Чи є джерелом відчуттів та сприйнять об‘єктивна реальність?”. Матеріалізм ясно і однозначно стверджує, що наші відчуття і сприйняття – образи об‘єктивної реальності. Ідеалісти ж або вважають, що нам невідомо і ми не можемо знати, чим викликаються відчуття: речами, богом чи ще якоюсь силою (Д. Юм), або, як махісти, оголошують самі відчуття єдиною реальністю, а саме: чуттєві уявлення і є поза нами існуюча реальність.

Сенсуалізм може бути не тільки ідеалістичним, але і метафізичним. Односторонній метафізичний сенсуалізм називається емпіризмом (від лат. empirio – досвід). Термін “досвід” вживається в різних значеннях, філософія трактує досвід як дані сприйнять і відчуттів людини. Відповідно знання, які отримують через досвід, носять назву досвідних.

Емпіризм виходить з основного положення сенсуалізму, що чуттєві дані є джерелом людських знань. Проте його представники вважають, що відчуття і сприйняття не просто фундамент знань, але весь його зміст. І основна помилка емпіризму полягає не в сенсуалізмі, а в односторонності, абсолютизації досвіду, і недооцінці ролі теоретичного мислення, зведення його до простого об‘єднання даних досвіду.

Для представників емпіризму мислення якісно не відрізняється від відчуттів, сприйнять. Для них воно виступає як допоміжне чуття, яке збирає дані всіх інших органів чуття.

Існує інше розуміння співвідношення досвіду і теоретичного мислення – раціоналізм (від лат. ratio – розум, мислення).

Аналізуючи досвід розвитку науки, зокрема, математики, Декарт, Лейбніц не могли не помітити, що роль мислення не зводиться до простого з‘єднання даних досвіду. В мисленні людина може вийти за межі досвіду. Досвід не дає нам геометричних ліній, позбавлених товщини, абсолютно твердого тіла. Ті чи інші подібні поняття сприяють успіху пізнавальної діяльності. Раціоналісти зрозуміли цю теоретичну функцію людського мислення, але абсолютизували її, перетворивши в самостійну, незалежну від чуттєвого досвіду і практичної діяльності, сутність. Ізолювавши мислення від досвіду, звівши його роль до першопоштовху, приводу, ілюстрації, прикладу, раціоналісти висунули поняття інтелектуальної інтуїції, завдяки якій мислення, минувши досвід, безпосередньо осягає сутність речей, критерій істинності вони вбачали в якості і чіткості.

Характерною рисою раціоналізму була неспроможність розкрити дійсне джерело творчої ролі мислення, зрозуміти роль досвіду як посередника між мисленням і об‘єктивною реальністю. В русі мислення до об‘єкту раціоналізм перескакує таку важливу ланку, як дані органів чуття. І тому їх інтелектуальна інтуїція, хоча і є раціональною, розумною, але утримує елемент містифікації. Недаром Декарт прийшов до ствердження про існування вроджених ідей.

Між емпіриками і раціоналістами в ХVІІ-ХVІІІ ст. проходить досить жвава полеміка, в процесі якої виявились слабкі місця тієї чи іншої концепції.

Локк, критикуючи Декарта і його вчення про вроджені ідеї, захищав сенсуалізм, він стверджував, що все знання – з досвіду, для якого людський розум представляє собою чисту дошку (tabula rasa). Лейбніц показав слабкі місця сенсуалістичної теорії Локка, заявивши, що  сенсуалізм заключає в собі можливості для появи скептицизму.

Кант спробував примирити сенсуалізм і раціоналізм, висунувши компромісну концепцію, яка, ґрунтуючись на раціоналістичному визнанні існування принципів розсудкової діяльності, відводить суттєву роль і чуттєвим даним.

За Кантом, знання має два незалежних одне від другого джерела: а) дані чуттєвих вражень; б) форми розсудкової діяльності, які носять незалежний від досвіду, апріорний характер. Ні те, ні інше само по собі не є знанням, знання виникає в результаті їх синтезу.

Шляхом визнання двох джерел знань – чуттів і апріорних (до досвідних) форм – Кант власне відірвав пізнання від об‘єктивної реальності. Він шукав джерело об‘єктивності знання не в його зв‘язку через чуттєві дані з об’єктивною дійсністю, а у всезагальності і необхідності суджень, які в свою чергу упираються в трансцендентальну єдність апперцепції, в “Я”, в формальну організацію розсудку.

З середини ХХ ст. і першій половині ХХ ст. в філософії в вирішенні питання про джерело наших знань все чіткіше стала проявлятись ірраціоналістична тенденція, яка набула найбільш оформленого вигляду в інтуїтивізмі . Ірраціоналісти стверджують, що людина і її оточення мають багато загадок, які розум не може розгадати, що для пізнання життя недостатньо ні досвіду, ні розуму, а потрібна особлива форма пізнання – інтуїція.

Які ж особливості інтуїтивної форми пізнання за ірраціоналістичною філософією? Передусім інтуїція, звичайно, розглядається як форма безпосереднього знання, яка знаходить шлях до дійсності, минувши дані органів чуття і розуму, це форма безпосереднього вживання в дійсність.

Велике значення проблемі інтуїції надавав А. Бергсон. Він, зокрема, звернув увагу на філософську інтуїцію, присвятивши їй окрему спеціальну працю. Інтуїцію він пов‘язав з інстинктом з пізнанням живого, мінливого, з синтезом, а логічне – з інтелектом, з аналізом. Пов‘язуючи інтуїцію з отриманням нового знання в формі чуттєвих і понятійних образів, він зробив ряд тонких спостережень; разом з тим у нього можна помітити занадто жорстке протиставлення інтуїції логіці.

Досвід пізнавальної діяльності людини свідчить, що важливе місце в пізнанні відіграє інтуїція, яка задає йому новий імпульс і напрямок руху. Проте інтуїція не існує в абсолютному відриві від дискурсивного, логічного. Логіка та інтуїція являють собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуїції прирікає мислення на беззмістовність, з науки вилучаються інтуїтивно пізнавані “необумовлені” вихідні принципи. Інтуїція ж без логіки перетворює мислення на “відображення безпосередньо даного”. В реальному пізнанні дискурсивне передує інтуїтивному, виступає обов‘язковою умовою формування і прояву інтуїції в сфері свідомості. Логічне має вже місце на рівні підсвідомого і включається в механізм самого інтуїтивного процесу.

Дискурсивне пізнання  повинне доповнюватись  інтуїцією, йти за нею. Необхідність завершення інтуїтивного дискурсивним зумовлена вірогідним характером результату інтуїції. Дослідники інтуїції зауважують, що інтуїція розвивалася в результаті тривалої еволюції живих організмів внаслідок необхідності приймати рішення при неповній інформації про події, і властивість інтуїтивно пізнавати можна розцінювати як вірогідну відповідь на вірогідні умови середовища. Вірогідний характер інтуїції означає для людини як і можливість отримання істинного знання, так і можливість мати помилкове неістинне знання. Доказ (в самому широкому смислі) заключає в собі звернення до чуттєвих сприйнять деяких фізичних предметів і явищ, а також логічні аргументи.

Розвиток філософії, науки і інших форм духовної діяльності людини показує, що в дійсності будь-яке знання є єдністю двох протилежних моментів, сторін – чуттєвого і раціонального. Воно неможливе без жодного із них. Органи чуття поставляють розуму відповідні дані, факти. Розум же узагальнює їх і робить відповідні висновки. Без органів чуття немає роботи розуму, а чуттєві дані в тій чи інші формі завжди обдумані, теоретично обґрунтовані, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (чи живе споглядання) здійснюється через органи чуття (зір, слух, дотик, смак, запах), які для людини є продуктами суспільно-історичного розвитку, людської практики, а не тільки біологічної революції. Живе споглядання – це спостереження, чуттєве відображення світу в процесі активної, перетворюючої світ матеріально-практичної діяльності людини. Чуттєве пізнання в формі відчуттів, сприйнять, уявлень з самого свого народження вплетено в практику.

Відчуття – первинні форми чуттєвого пізнання – відтворюють ті чи інші окремі властивості об‘єкта. Вони виникають лише в результаті впливу об‘єкта на органи чуття (рецептори). По модальності відчуття поділяють на зорові, тактильні, слухові, смакові, нюхові тощо і характеризуються  вони порогами чутливості, інтенсивності і тривалості.

Відчуття, як правило, виступають компонентом більш складної форми чуттєвого пізнання – сприйняття. Сприйняття – це цілісний образ предмета, який безпосередньо заданий в живому спогляданні в сукупності всіх своїх сторін. На відміну від відчуттів, які відображають окремі властивості речей, сприйняття дає інформацію про об‘єкт в його цілісності при безпосередньому впливу об‘єкта на органи чуття, сприйняття – це синтез відчуттів.

На основі відчуттів і сприйнять формуються уявлення суб‘єкта.

Уявлення – чуттєво-споглядальний образ предмету, який зберігається і відтворюється в свідомості людини без безпосереднього впливу самих предметів і явищ на органи чуття. На відміну від сприйнять уявлення піднімаються над безпосередньою даністю одиничних об‘єктів і пов‘язує  їх з поняттями. Уявлення здійснюються в двох формах: образах пам‘яті і уяви. Уявлення пам‘яті – необхідна умова процесу пізнання, в ході якого збережений образ об‘єкта актуалізується через уявлення. Через образи уяви створюються уявлення і мисленні ситуації, які безпосередньо не сприймаються в цілому в дійсності. Якщо сприйняття відносяться тільки до наявного, теперішнього, то уявлення відносяться водночас і до теперішнього, і до минулого, і до майбутнього.

В порівнянні з сприйняттям в уявленні відсутній безпосередній зв‘язок з реальним об‘єктом. Це розмитий і не чіткий образ предмета, але вже в ньому здійснюється елементарне узагальнення з виділенням деяких загальних ознак і відмежовування від несуттєвого.

Для живого споглядання в цілому характерне відображення світу в наявній формі, безпосередній зв‘язок людини  з реальною дійсністю, відтворення переважно зовнішніх сторін і зв‘язків.

Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання протікає в таких формах, як: поняття, судження, умовивід.

Поняття – це втілені в словах продукти пізнання, що виділяють і фіксують загальні, суттєві властивості відношення предметів і явищ. Через окремі  поняття  й системи понять відображаються фрагменти дійсності, які вивчаються різними науками і теоріями.

Судження – це форма думки, в якій через зв‘язок понять стверджують що-небудь і про що-небудь. Поняття є елементами суджень.

На базі понять і суджень формуються умовиводи, які є ствердженнями, і в ході яких логічно виводяться нові судження, висновки.

Єдність чуттєвої і раціональної сторін пізнання визначається  практикою, перетворює акти пізнання в активні пошукові процеси.

Перетворення чуттєвого і раціонального в самостійні ступені пізнання є помилковим, але це не означає, що не можна взагалі виділити деякі рівні в пізнанні, які якісно відрізняються одне від одного. Має сенс для більш глибокого розуміння процесу руху пізнання і досягнення об‘єктивної істини розрізняти емпіричний рівень знання і теоретичний.

Емпіричне і теоретичне відрізняються одне від другого не так як чуттєве і раціональне. І емпіричний, і теоретичний рівень можливі тільки як єдність чуттєвого і раціонального. Але єдність і співвідношення останніх може бути різним. Емпіричний і теоретичний рівень відрізняється одне від другого тим, як і з якої сторони в них дається об‘єкт, яким чином і способом досягається основний зміст знання, що слугує логічною формою його вираження і, нарешті, практичною і науковою значимістю знання.

В емпіричному знанні об‘єкт  відображений зі сторони його зовнішніх зв‘язків і проявів, які доступні живому спогляданню. Логічною формою емпіричного знання є окремо взяте  судження, яке констатує факт, чи їх деяка система, яка описує явище. Практичне застосування емпіричного знання обмежено, а в науковому відношенні воно є деяким вихідним пунктом в побудові теорії. На емпіричному рівні основний зміст знання отримують безпосередньо з досвіду. Емпіричним шляхом можна пізнати дуже багато, але він і обмежений. Ми знаємо, що емпіричним шляхом народна мудрість дійшла до багатьох істин науки. Народ навчився по-своєму прогнозувати погоду, знав цілющі дії багатьох трав і деяких видів плісені. Народна мудрість і зараз є джерелом багатьох ідей в науці, техніці і сільсько-господарському виробництві.

Але на прикладі народної мудрості можна бачити і слабкі сторони емпіричного знання: невідомо, наскільки положення, які висуває вона, носить всезагальний характер, що є причиною справжнього зв‘язку явищ, в якій залежності дане явище находиться від інших тощо. Емпіричним шляхом осягається явище, а не сутність, тому практичне використання емпіричного знання часто веде до помилок, до невдач. Не знаючи всезагальності поміченого зв‘язку, люди  починають примінять закономірність там, де вона вже не діє.

Теоретичне знання відображає об‘єкт зі сторони його внутрішніх зв‘язків і закономірностей руху, які осягаються шляхом раціональної обробки емпіричного знання. Його логічною формою є система абстракцій, яка пояснює об‘єкт. Практичне застосування теоретичного знання розширюється в порівнянні з емпіричним. Побудова теорії виступає як деякий кінцевий результат, завершення процесу пізнання. Задача теоретичного знання заключається в тому, щоб видиме, лише існуюче в  явищі звести до дійсного внутрішнього руху.

Раціональне тут – не просто форма вираження результатів досвіду, а засіб досягнення нового змісту знання, яке не дане в досвіді. Навпаки, роль чуттєвого і теоретичного знання міняється: воно залишається основою і формою вираження досягнутих мисленням результатів в вигляді чуттєвих знаків, формул, схем, графіків тощо.

На теоретичному рівні знання набуває загальний характер і намагається дати істину в усій конкретності і об‘єктивності  її змісту.

В силу своєї загальності і конкретності теоретичне знання має широку сферу практичного застосування. На основі наукових теорій проходить корінна  перебудова промислового і сільськогосподарського виробництва, теорії ведуть людину в безкінечні  далі Всесвіту тощо.

Емпіричне і теоретичне – відносно самостійні рівні пізнання. Виділення двох різних рівнів стало можливе тільки в період зрілого наукового пізнання, навіть для античної науки поділ пізнання на емпіричне і теоретичне втрачає сенс.

Оскільки пізнання об‘єктивної реальності залежить від суб‘єкта і оскільки можливе ілюзорне її відображення, то виникає питання про істину. Проблема істини – головна в теорії пізнання, все інше стосується чи то засобів і шляхів досягнення істини (питання чуттєвого і раціонального, інтуїтивного і дискурсивного), чи то форм існування істини (понять факту, гіпотези, теорії), форм її реалізації, структури пізнавальних відношень тощо. Всі вони концентруються навколо цієї проблеми, конкретизують і доповнюють її.         

4 пит

Наукове пізнання. При вивченні цієї теми особливу увагу слід звернути на особливості наукового пізнання, як його вищої форми.

Наукове пізнання — це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професійної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.