VI ст. Слов'яни розселялися вгору Дунаєм. Звідси слов'янські поселенці займають басейн

Ельби і Заале, зустрівшися тут з потоком слов'ян-колоністів, що йшов від Вісло-

Одерського межиріччя. Так у УІ-УІІІ ст. виникла своєрідна культура слов'ян ободритів і

лужицьких сербів, селища яких проіснували у межиріччі Одера і Ельби до XIII ст.

У цей же час слов'яни Середнього Подніпров'я просуваються на північ Дніпром та

Десною і на схід на Сіверський Донець та на Дон. З тих далеких часів тягнеться разюча

схожість топонімів і гідронімів Житомирщини, Київщини, а також Балкан, По-дунав'я,

межиріччя Ельби та Одеру, спорідненість української мови з сербською і лужицькою.

Антропологічне центральноукраїнський тип подібний до словаків, сербів, хорватів.

Розширенню антського впливу перешкодила навала уйгурських племен аварів.

Розгромивши у 558 р. аланів Північного Кавказу, вони протягом десяти років завдали

поразки племенам Північного Причорномор'я, прорвалися до Дунаю і в Трансільванії

заснували Аварський каганат. Підкоривши склавінів, авари почали боротьбу і з антами.

Уклавши союз з Візантією, анти тривалий час успішно протистояли аварам у нижньому

Дунаї. Але відірвана від свого основного етнічного масиву частина антів не могла встояти

проти переважаючих сил кочівників. Боротьба з аварами підірвала сили антського союзу.

Після 602 р. анти вже не згадуються в джерелах.

У прикаспійських степах одночасно з Великою Болгарією почала формуватися

Хозарська держава. Як і болгари

21

, хозари були тюркомовними. В середині VII ст. вони

утворили Хозарський каганат, який поширив свою владу на значну територію. Він підко-

рив собі сіверян, в'ятичів і радимичів і змусив їх платити данину. Разом з тим Хозарський

каганат прикривав праукраїнські племена від вторгнення середньоазійських кочівників,

що сприяло їх відносно спокійному розвитку.

Отже, щодо перших століть нашої ери сучасну територію України за складом населення

можна поділити на дві частини - південну і північну У південному регіоні (Степ)

проживало різно-етнічне населення. Це нащадки скіфів, сарматів і греків, це готи. гунни.

Сюди, в Степ, проникали і ранні слов'яни. Північна частина (Лісостеп) була заселена

переважно осілими ранньослов'янськими племенами. На рубежі нашої ери слов'яни

сформувались як самостійна етнічна спільність, що співіснувала в Європі з германцями,

фракійцями, сарматами, балтами, угро-фіннами. У другій половині 1 тис. н. е. завершилося розселення слов'ян. В результаті 150-річного розселення вони зайняли

половину європейського континенту і стали значною силою.

Друга половина І тис. - це час, коли з загальнослов'янського масиву племен

виділяються три гілки - східна, західна та південна. Старі назви (венеди, анти) зникають.

Східні слов'яни у VI-IX ст. займали величезну територію Східної Європи - від Карпат до

Оки і від Ладоги до Чорного моря. 3 розпадом імперії гуннів на Сході утворився

Тюркський каганат. Після визволення з-під влади каганату хан болгарських племен

Кубрату 632 р. утворив державу, яка займала переважно нриазовські степи і Таманський

півострів і яку візантійці назвали Великою Болгарією. Під ударами сусідніх хозар частина

болгар відкочувала в Середнє Поволжя, де згодом виникла Волзька Болгарія. яка

проіснувала аж до монголо-татарськюї навали. Орда ж наймолодшого сина Кубрата,

Аспаруха, захищаючись, поступово відступала Приазов'ям і Північним Причорномор'ям

на захід. При цьому болгари то мирилися, то воювали з тими слов'янськими племенами,

чиї володіння прилягали до цих регіонів. Приблизно в 70-х рр. VII ст. болгари під

проводом Аспаруха перейшли Дністер, вигнали аварів з Лівобережжя Нижньої

Придунайщини й заснували Дунайську Болгарію.

Скифы — экзоэтноним греческого происхождения, применявшийся к группе народов, обитавших в Восточной Европе, Средней Азии и Сибири в эпоху античности. Древние греки называли страну, где обитали скифы, Скифией.

В наше время под скифами в узком смысле обычно понимают ираноязычных кочевников, занимавших в прошлом территории Украины, Молдавии, Южной России, Казахстана и частиСибири. Это не исключает иную этническую принадлежность некоторых из племен, которых античные авторы также называли скифами.

Информация о скифах происходит преимущественно из сочинений античных авторов (особенно «Истории» Геродота) и археологических раскопок на землях от низовий Дуная до Сибири иАлтая. Скифо-сарматский язык, а также производный от него аланский язык, входили в северо-восточную ветвь иранских языков и, вероятно, был предком современного осетинского языка^[1][2], на что указывают сотни скифских личных имен, названий племен, рек, сохранившихся в греческих записях.

Позднее, начиная с эпохи Великого переселения народов, слово «скифы» использовалось в греческих (византийских) источниках для наименования всех совершенно различных по-происхождению народов, населявших евразийские степи и северное Причерноморье: в источниках III—IV веков нашей эры «скифами» часто называются и германоязычные готы, в более поздних византийских источниках скифами назвали восточных славян — русь, тюркоязычных хазар и печенегов, а также родственных древнейшим ираноязычным скифам алан.

Киммери́йцы (лат. Cimmerii, др.-греч. Κιμμέριοι) — племена, вторгшиеся в Закавказье во второй половине VIII и завоевавшие некоторые районы Малой Азии в VII вв. до н. э. Также условное название доскифских народов Северного Причерноморья эпохи железа

Киммерийская проблема является одним из сложнейших вопросов истории и археологии Передней Азии и Северного Причерноморья I тыс. до н. э.. Она включает в себя комплекс проблем связанных с происхождением и историей киммерийцев.

Сарма́ты (др.-греч. Σαρμάται, лат. Sarmatae) — общее название кочевых скотоводческих ираноязычных племён (IV в. до н. э. — IV в. н. э.), населявших степные районы от Южного Урала и Западного Казахстана до Дуная. Античные авторы выделяли различные сарматские группировки, имевшие свои названия, и занимавшие, в разное время, лидирующие положение в кочевом мире: аорсы, сираки, роксоланы, языги, аланы.^[1]

2 ) 1. Вступление

Главный источник наших знаний о древней Руси - средневековые

летописи: "Повесть временных лет" (начало 12 века), Киевская (12 век),

Галицко-Волынская (13 век), а также Новгородская, Суздальская, Московская и

другие. В архивах, библиотеках и музеях их насчитывается несколько сот, но

по существу это одна книга, которую писали сотни авторов, начав свой труд в

9 веке и окончив его спустя семь столетий. Свыше 11 веков тому назад

восточные славяне создали свое первое государство. Летописи и прочие

памятники древнерусской литературы называют ее Русью, или Русской землей,

ученые историки - Киевской, или Древней, Русью.

Уже к концу 9 века Киевская Русь объединяла половину всех славянских

княжеств: Киевское, Галицкое и Волынское, Полоцкое, Турово-Пинское,

Смоленское, Новгородское, Ростово-Суздальское, Черниговское, Переяславское,

Северское, Муромо-Рязанское, Тмутараканское.

Важным геополитическим фактором существования Киевской Руси является

постоянная борьба со степными кочевниками. Авары, хозары, затем печенеги,

которых вытеснили половцы. Другим важным фактором является то, что Днепр

был неотъемлемой составной частью пути "из Варяг в Греки". Именно этим

путем оказывала свое влияние Византия, особенно значительное после принятия

в 988 году христианства.

Разное географическое положение создавало неравномерную обстановку

внутри Киевской Руси, каждое княжество развивалось по-своему. Великому

князю трудно было управлять огромной страной, и он выделял своим князьям

уделы в наследственное владение. Между князьями возникали усобицы. Такая

обстановка не способствовала укреплению государства, вела к его

расшатыванию и ослаблению. Если Владимир Мономах умел еще держать Киевскую

Русь в единстве, то уже при его сыне Мстиславе она начала распадаться.

После смерти Мстислава почти все княжества вышли из повиновения великому

князю. Отделились Новгород (1136-1137), Владимиро-Суздальское, Полоцкое,

Смоленское, Северское, Черниговское, Галицко-Волынское княжества. К

середине 12 века Киевская Русь, как государство, полностью распалась. 15

княжеств постепенно превратились в маленькие суверенные государства. Власть

Киевского Великого князя безвозвратно ушла в прошлое, хотя символическая

величественность престола сохранилась. После смерти Ростислава на

великокняжеский престол предъявил свои наследственные права Андрей

Суздальский, который организовал поход против Мстислава. Киев подвергся

разорению. Андрей отдал опустошенный Киев младшему брату Глебу Юрьевичу.

Киев с этого времени перестал быть стольным городом Руси и сидевший в нем

князь не являлся теперь правителем Руси, что явилось событием поворотным,

от которого история Руси приняла новый ход.