Радянський уряд та голод

Якими були дії українського уряду під час голоду? Як ми вже зазначали, на відміну від голоду в Поволжі, про голод на Україні держа­ва на певний період, так би мовити, забула, або зробила вигляд, що такого явища взагалі не існує. Навіть Центральна українська комісія допомоги голодуючим, яка була утворена 17 серпня 1921 р., всю свою діяльність спрямову­вала на допомогу голодуючим Поволжя, «за­бувши» про власний народ, який нещадно по­терпав від голоду. Майже все зібране продо­вольство та кошти відправлялись у неврожайні місцевості РСФРР. Проте ситуація в Україні погіршувалась з кожним днем. Масовааселення неврожайних губерній). Відділ інфсмертність людей у південних губерніях зму­сила українських більшовиків виступити про­ти політики московського Центру на VI всеук­раїнській конференції КП(б)У (грудень 1921 р.). Ініціатором «бунту на колінах» був М.Скрипник, який заявив відкрито про голод на Україні. На конференції була прийнята постанова про дер­жавну допомогу неврожайним губерніям.

Після цієї постанови московський уряд зму­шений був визнати реальність голоду на Ук­раїні і перестав заперечувати проти спряму­вання частки її продовольчих ресурсів в голо­дуючі місцевості. Але мова йшла лише про об­межену частку. Перед широкою громадські­стю питання про голод в Україні було постав­лено на VI Всеукраїнському з'їзді Рад. Проте необхідність допомоги голодуючим розгляда­лася лише в контексті підготовки до сівби ярих культур. Лише 14 січня 1922 р. український Раднарком прийняв давно очікувану постано­ву про визнання неврожайними деяких губерній УСРР. Через два дні політбюро ЦК КП(б)У зня­ло блокаду з інформації про голод на Україні.

Проте визнання голоду на півдні України було багато в чому декларативним. По-перше, не всі неврожайні губернії отримали статус голодуючих, а ті, що його набули, не отримува­ли пільг, що надавались голодуючим регіонам РСФРР. По-друге, неврожайні місцевості Ук­раїни, незважаючи на тяжке становище, трива­лий час не звільнялись від сплати продподат- ку. Тому навіть після прийняття декрету про послаблення продподаткового тиску представ­ники Наркомпроду продовжували нещадно відбирати рештки продовольчих запасів у го­лодуючих селян. В березні 1922 р., коли на Одещині лютував голод, командуючий зброй­ними силами України і Криму М.Фрунзе по­відомляв про хід продкомпанії у голодуючому Балтському повіті (Одещина): «Становище на­сіннєвої кампанії викликає серйозне побою­вання. Всі сили повіту кинуто на завершення продкампанії, за якою ще треба зібрати дещо більше 20 тис. пудів. Між тим, наявних ресурсів не вистачає для повного проведення накрес­леного центром посів-плану. Продподаток зби­рається відкритою силою. Війська оточують села і обходять кожнухату. На цій підставі була вже низка відкритих виступів цілих сіл, голов­ним чином жінок і дітей. Вибивання недобра­ної наявності, за твердженням повіторганів і представників губернського центру, які спос­терігають за проведенням продподаткової кампанії, призведе до зриву посівної... Про-

||АУКОВО-1\ЛЕТОДИЧНИЙ ЖУРНАЛ

блема потре­бує негайного розв 'язання» [ЗО].

Для допо­моги голодую­чим Поволжя продоргани України впер­то стягували продподаток, не звертаючи уваги на факти голодних смертей. Навіть коли

р Є С П У б Л і - В.Ленін і Й.Сталін: у Горках канські органи голоду не відчувалось

влади отримали дозвіл в 1922 р. допомогти українським голодуючим, то зробити це мог­ли лише за рахунок внутрішніх резервів і за умови переважного забезпечення голодуючих Російської Федерації.

Серед мешканців урожайних губерній взим­ку 1922 р. було введено розкладку так званих «голодних пайків», що надсилались в голоду­ючі губернії. При визначенні їх розмірів і під час стягнення пайків панувало необмежене свавілля. Хоча формально примусовість у стяг­ненні пайків поширювалась лише на заможні верстви населення, їх стягували майже з усіх. Як результат, розкладка пайків для голодую­чих була виконана на 227%. Відрахування про­водилось навіть в неврожайних місцевостях, іноді досягаючи чверті заробітку (при плано­вому завданні у розмірі 4%).

8 березня 1922 р. був введений разовий прогресивний загальногромадянський податок на користь голодуючим, від якого звільнялись лише червоноармійці, інваліди, багатодітні ма­тері, безробітні, голодуючі селяни[31]. Водно­час проголошувалась кампанія вилучення цер­ковних цінностей на користь голодуючих [32].

Чим можна пояснити, що, попри неврожай та голод московський уряд наполегливо ви­магав возити хліб та інше продовольство за межі України?

По-перше, московський уряд прагнув за будь-яку ціну налагодити систему пайкового забезпечення робітників націоналізованої про­мисловості, особливо в центральних районах Росії. Як відзначає О.М.Мовчан, голодні, але згуртовані робітничі колективи були набага­то небезпечніші дУ листі, зокрема, зазначалося: «... Саме те­пер і тільки тепер, коли в голодних місцевос­тях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому по­винні) провести вилучення церковних ціннос­тей з самою скаженою і нещадною енергією і не спиняючись перед придушенням якого зав­годно опору... Нам, що б то не стало, необхідно провести вилучення церковних цінностей най- рішучішим і найш­видшим чином, чим ми можемо забез­печити собі фонд у декілька сот мільйонів золотих карбованців (по­трібно згадати гігантські багат­ства деяких монас­тирів і лавр)... Взя­ти в свої руки фонд у декілька сотень мілійонів золотих карбованців, а мож­ливо й декілька мільярдів ми повинні, що б то не ста­ло. А зробити це з успіхом можна тільки тепер. Усі міркування вказують на те, що пізніше зробити це нам не вдасться, бо жодний інший момент, крім відчайдушного голоду, не дасть нам такого настрою широких селянсь­ких мас, який би або забезпечував нам співчуття цих мас, або, в крайньому випадку, забезпечив би нам нейтралі­зацію цих у тому розумінні, що перемога в бо­ротьбі з вилученням цінностей залишиться бе­зумовно і повністю на нашому боці».

Далі в листі говориться про необхідність організації на з'їзді партії таємної наради всіх або майже всіх делегатів з цього питання спільно з головними працівниками ДПУ, НКЮ і Ревтрибуналу; на нараді провести таємне рішення з'їзду про те, що вилучення цінностей, особливо найбагатших лавр, монастирів і цер­ков, повинне бути здійснене з нещадною рішу­чістю, ні перед чим не спиняючись і в найко- ротший строк. «Чим більше число представ­ників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться нам з цього приводу роз­стріляти, тим краще» — вельми промовисто підсумовував В. Ленін.

Таким чином, в пресі більшовики експроп­ріацію церковного майна пояснювали необхід-

ля влади, аніж голодуючі роз-

ністю допомоги голодуючим, а в дійсності вони переслідували іншу мету, яку приховували від народу. Як видно з документу, мова йде не про допомогу голодуючим, а про експропріацію церковного майна та нейтралізацію мас (ма­буть цим самим голодом). Складається вра­ження, що більшовики навмисно організували голод. Так поводяться лише завойовники в чу­жих країнах і то далеко не всі.

Народний комісаріат юстиції і ЦК Допгол розробили інструкцію, яка передбачала всі де­талі по проведенню в життя декрету ВЦВК від 8 березня [35]. На місцях створювались спец­іальні комісії, які оглядали, обшукували церкви і приймали рішення про вилучення коштовно­стей, як зазначалося, «непотрібних для бого­служіння». Періодична преса, в свою чергу, про­водила широку безбожницьку (атеїстичну) пропаганду в ході цієї кампанії.

Представники Церкви вважали, що декрет

ВЦВК супере-

радянською владою прин­ципу відокрем­лення церкви від держави, а тому на закон­них підставах відмовилась підкоритися цьому декрету.

Патріарх Ти- хон закликав віруючих не здавати церковні цінності і па­сивно чинити опір владі, що відкидала геть усі християнські заповіді. На зборах московської єпархії 28 лютого 1922 р. (за старим стилем) була прийнята така постанова: «Самих цер­ковних цінностей не віддавати, а пасивно чи­нити опір, створюючи у мирян уяву, що церкву грабують; в усіх приходах влаштовувати за­гальні збори парафіян, на яких виносити про­тести проти вилучення церковних цінностей, спрямовуючи їх до ВУЦВК».

Найбільш поширеною формою протесту стали масові прохання і заяви груп віруючих, церковних рад про припинення конфіскацій, про заміну предметів культу грішми і продо­вольством, про повернення вже конфіскованих речей. В місцеві та центральні радянські орга­ни надходили численні скарги щодо конфіс­кацій. Зокрема, в Раднарком на адресу В.І.Ле-

в»

ніна щоденно надходило сотні прохань. В травні 1922 р. в конфлікт втрутився Ватикан. В офіційному звернені до В.І.Леніна та Г.В. Чичеріна містилося прохання припинити конфіскацію цінностей і замінити їх викупом [36].

Широкого розповсюдження набула інша форма опору — приховування цінностей. При обшуках знаходили церковні речі, сховані свя­щениками або віруючими. Так, в київському Михайлівському монастирі комісія виявила сховані срібні коштовності вагою в 16 пудів, а при повторній перевірці — ще 15 пудів срібла та інших цінних речей. Служителі культу ак­тивно протестували проти насильницького ставлення властей до релігійних установ і відправки вилучених цінностей у розпоряд­ження центральних урядових органів. Подаль­ша доля цих людей невідома. В окремих ви­падках офіційні представники влади натика­лись на опір священнослужителів та парафіян. Проте у більшості випадків вилучення церков­них цінностей проходило без ускладнень.

Всього по країні (мається на увазі май­бутній Радянський Союз) весною 1922 р. за­реєстровано біля 1500 антиурядових виступів віруючих і духовенства. В зв'язку з цим 55 трибуналів порушили 231 кримінальну спра­ву і притягли до судової відповідальності 732 особи [37]. В антиурядових виступах брали участь і представники дореволюційної право­славної інтелігенції.

Патріарх Тихон в пасхальному посланні зви­нувачував в заворушеннях, які відбувались по всій країні, Радянську владу, яка не погодилась замінити церковне майно грошима і продо­вольством. Тільки за такої умови, як він відзна­чав, можливо було уникнути гнів віруючих. Проте Радянський уряд не йшов ні на які компроміси з віруючими і Церквою. Радянські керівники прагнули цими діями підірвати позиції Церкви та християнської ідеології в суспільстві і одно­часно розраховували на поширення в масах комуністичної ідеології (т. зв. «класової свідо­мості»).

Ця боротьба була однією з причин розколу православної церкви. В травні 1922 р. група священиків з дозволу і за підтримки радянсь­ких органів влади утворила Вище церковне управління. Вони заявили про свою лояльність до радянської \влади і про готовність співро­бітничати з нею.

В цей період антибільшовицькі позиції зай­няло духовенство всіх релігійних культів хрис­

тиянського та мусульманського спрямування. Голова католицької церкви в РСФРР єпископ Цепляк закликав духовенство й віруючих не визнавати декрет про вилучення цінностей і не вступати у жодні угоди з Радянським уря­дом. Під час конфіскації цінностей відбулися антиурядові виступи віруючих у католицьких храмах в Петрограді, Кам'янець-Подільському та інших містах. Але, не зважаючи на це, в більшості костьолів були проведені конфіскації церковних цінностей. Мусульманське духовен­ство також намагалося протидіяти заходам радянських органів.

Не дивлячись на жорстку політику радянсь­ких органів, більшість церковних общин продов­жували збирати кошти та продовольство для надання допомоги голодуючим, відмовившись при цьому від співробітництва з ЦК Допгол.

Кампанію з вилучення церковних цінностей було завершено наприкінці липня 1922 р. В підсумку держава одержала три пуди, три фун­ти і 75 золотників золота, понад 3105 пуд. срібла, 125 крб. золотом і 8615 крб. сріблом, 856 діа­мантів (загальна вага — 1469 каратів), інші до­рогоцінні каміння та метали. Зібрані церковні багатства було оцінено сумою понад 834 тис. крб. золотом [38]. Хоча за попередніми про­гнозами більшовики оцінювали майно в сотні мільйонів (навіть мільярдів) карбованців золо­том. Можна лише здогадуватися, скільки було розкрадено радянськими службовцями золо­та, діамантів, іншого дорогоцінного каміння, ви­лученого у церкви.

Конфісковане церковне майно спочатку надсилалось до республіканської, а потім до російської комісії з вилучення. Український уряд звернувся до Москви з клопотанням про пе­редачу республіці для боротьби з голодом 15% надходжень від вилучених церковних ціннос­тей. Клопотання було задоволено на час з серпня 1922 р. до липня 1923 р. [39].

Проте є інша статистика кампанії з вилу­чення церковних цінностей. Як зазначає відо­мий російський письменник Володимир Соло- ухін: «Скільки людей при цьому було розстрі­ляно, закопано живими, утоплено в ополонках, задушено, розпилено пилками, зарубано соки­рами, замордовано, рахунку не підлягає.... До революції в Росії було 360 000 священнослу­жителів, 4 духовні Академії, 58 семінарій, 1250 монастирів, 55 173 православні церкви та 25 000 часовен... До кінця 1919 р. залишилось в живих 40 000 священиків... В 1921 році ліквідо­вано 722 монастиря. В 1922 р. Соловецький

монастир було перетворено в концентрацій­ний табір.

Після декрету про вилучення церковних цінностей пройшли масові процеси в ряді міст, показові процеси в Москві та Петрограді. За судом було розстріляно білого духовенства 2691, ченців-чоловіків -1962, монахинь та по­слушниць — 3447. Крім того, без суду загинуло ще не менше 15 000 білого та чорного духо­венства» [40].