4. Іv Універсал цр та проголошення незалежності унр.

9 Січня 1918р. – цр ухвалено іv Універсал

Причина виникнення : поразки у війні з більшовицькою Росією, загроза захоплення Києва військами Червоної армії, прагнення в критичний момент об’єднати всі сили заради спасіння УНР.

ІV Універсал :

1. Проголосив незалежність та суверенність УНР.

2. Поклав на Уряд завдання «цілком самостійно» довести до кінця переговори з країнами Четверного союзу та укласти з ними мир.

3. Гарантував передачу землі селянам ще до початку весняних робіт.

4. Констатував націоналізацію лісів, вод та підземних багатств України.

5. Проголошував курс на запровадження монополії на виробництво й торгівлю залізом, тютюном та ін.. товарами, встановлення державно-народного контролю над усіма банками.

6. Заявив про скликання в найближчий час Українських установчих зборів, які мали схвалити конституцію УНР.

Утвердження в України нової влади супроводжувалося кровопролиттям, жертвами з обох сторін. Іст. рішення ЦР про незалежність не могло вже врятувати УНР. Сили були надто нерівні, а соц.. база втрачена.

На жаль, ІV Універсал було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського народного руху вже минув.

Бій під Крутами

Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 року. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня у складі вже наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 - 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Наступного ранку 29 січня 1918 року, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл оборонців із тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів закінчувалися набої і скінчилися снаряди для гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.

Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики, або не хотіли, або, швидше за все, не могли [Джерело?] наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

Червоний терор

Перші кроки нової влади в Україні ознаменувалися жорстоким терором. Напередодні

вступу до Києва Муравйов видав такий наказ: «Військам обох армій, Єгорова і Берзіна, наказую безпощадно знищити в Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Цей заклик впав на добре підготовлений ґрунт. Розправи з противниками більшовицької влади, а часто і зовсім випадковими громадянами набули масового характеру. Число жертв «червоного терору» на початку 1918 р. в Києві становило, за оцінками різних істориків, від 2 до 5 тис. чол. Розстрілювали офіцерів, юнкерів, прихильників Центральної Ради, причому підставою для розправи нерідко було українське посвідчення чи відповідь на запитання муравйов-ців українською мовою. У Маріїнському парку розстріляли 200 учнів гімназій і училищ лише за те, що вони були в списках української військово-спортивної організації. Справжня вакханалія насильства вибухнула по всіх захоплених більшовицькими військами селах і містах України. Вона мала яскраво виражений антиукраїнський характер. В. Затонсь-кий у своїх споминах 1926 р. писав, що більшовицький комісар Дубнівського повіту на Волині заборонив п'єсу «Сватання на Гончарівці», яка без перепон ставилася в царські часи. «Грати дозволяю, - говорив комісар, - тільки не на контрреволюційній (тобто українській. — Ф.Т.) мові». Цей шовіністичний розгул справив негативне враження на українське населення, посилюючи в ньому антибільшовицькі та анти-російські настрої.

Формування органів більшовицької влади в УНР

Через деякий час після захоплення Києва сюди з Харкова переїхали члени українського більшовицького уряду. М. Муравйов звітував голові РНК Росії В. Леніну: «Всю владу,

встановлену багнетами, я передав Советові України». Водночас на Україну була поширена чинність усіх тогочасних декретів РСФРР. Було оголошено про скасування посад повітових і міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради. Ліквідовано також земські установи, міські думи, волосні, повітові й губернські органи управління. Однак повноваження ліквідованих органів урядування досить рідко передавали відповідним радам та їхнім виконкомам. Гасло «Вся влада радам!» в Україні наприкінці 1917 — на початку 1918 р. так і не було втілене в життя. Більшість рад перебувала під контролем меншовиків, есерів і бундівців і не могла бути опорою нового режиму. Після взяття будь-якого населеного пункту командування червоних залишало тут свого комісара з військами або утворювало революційний комітет (ревком) чи воєнно-революційний комітет (воєнревком). Цим, по суті, окупаційним органам і передавалася вся повнота влади. Місцеві ради розпускались або підпорядковувалися новоствореному більшовицькому ревкому чи воєнревкому. Ліквідації підлягали також усі судові установи. Їх заступили новостворювані народні суди, робітничі й

селянські трибунали. Оголошувалося про розпуск старої міліції, обов'язки якої на перших порах передавали Червоній гвардії. 20 січня 1918 р. Народний Секретаріат прийняв декрет про організацію в УНР власної армії — Червоного козацтва.

Інші більшовицькі територіальні утворення на землях України

Свій номінальний контроль Народний Секретаріат УНР здійснював лише над територіею, яка свого часу була окреслена «Тимчасовою інструкцією Тимчасового уряду», тобто на території «чотирьох з половиною» губерній України замість дев'яти. Крім Донецько-Криворізької республіки, оформлення якої остаточно відбулося в січні 1918 р. на IV з'їзді рад Донецько-Криворізького басейну, на території України була утворена ще Таврійська (в Криму) і Одеська республіки, котрі відрізали більшовицьку УНР від Чорного й Азовського морів. П'ятою радянською республікою, до складу якої увійшла частина українських земель, була Донська.

Політика розчленування України яскраво свідчила про чітку орієнтацію більшовиків на російський імперський центр, який тепер виступав у новій, «інтернаціоналістській» оболонці.

Політика в галузі фінансів і промисловості

Вирішивши шляхом жорстокого насильства питання про владу в Україні на свою користь, більшовики почали докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин, прагнучи нав'язати її народу ті порядки, які утверджувалися в Росії.

Передусім під контроль бралися фінанси. Нова влада заборонила банківським установам здійснювати будь-які операції, надіславши туди своїх емісарів з наказом конфіскувати на користь рад золото в монетах і злитки дорогоцінних металів. Фінансове господарство в Україні підпорядковувалося фінансовим органам Радянської Росії. Безпорадний і неавторитетний Народний секретаріат фінансів УНР навіть не робив спроби вести самостійну фінансову політику. По суті він був однією з місцевих установ центральних фінансових органів РСФРР в Україні, яку інколи допускали до розподілу грошових сум, перераховуваних з центру. Ці кошти необхідні були для утримання військових частин і Червоної гвардії, видачі зарплати робітникам, багато з яких тривалий час страйкували або брали участь у повстаннях проти Центральної Ради.

З Росії прийшов й інший, суто більшовицький спосіб «ліквідації» фінансової кризи — контрибуції, реквізиції, конфіскації, об'єктами яких були не тільки заможні верстви населення, котрих більшовики сприймали як «буржуїв». Здійснювали ці акції як місцеві ради, ревкоми, так і різноманітні військові команди, що заполонили Україну і діяли за принципом «грабуй награбоване». Відносини окупанти-окуповані запанували й у фінансовій сфері.

Поряд із підпорядкуванням новим властям фінансів України відбувалось одержавлення її промисловості. Цим процесом керувала Вища рада народного господарства Росії (ВРНГ), утворена 1 грудня 1917 р. В Україні були сформовані філії ВРНГ, які не мали жодної автономії.

Так, постановою ВРНГ від 22 січня 1918 р. державною власністю Російської Федерації були оголошені акціонерні товариства «Продамет» і «Кровля». Було націоналізовано 9 із 15 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80% чавуну і сталі, 230 великих шахт, або 1/3 загального числа копалень басейну; вони давали близько половини вугілля. В державну власність перейшли великі суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава та інших міст Лівобережжя. Націоналізація великих підприємств не внесла позитивних змін в їхню роботу. Не маючи кваліфікованого керівництва, вони опинилися перед загрозою зупинки. Господарська розруха в Україні стала катастрофічними темпами поглиблюватися.

Аграрна революція

На селі розгорталася аграрна революція. Поміщики повністю втратили підтримку властей,

а селянство без вагань ішло на розгром маєтків,розиравляючись з їхніми власниками, змушуючи їх тікати в міста.

Спроби Центральної Ради і Генерального Секретаріату захистити законність і правопорядок, здійснити аграрну реформу мирними, цивілізованими методами були сприйняті найбідні-шим селянством як захист поміщиків і куркулів. Ці настрої підтримували більшовики. В деяких повітах Волинської губернії, де були сконцентровані фронтові частини, що підпали під вплив більшовиків, під час стихійних розгромів було знищено 50-60% маєтків. Селяни розподіляли землю, майно, худобу. Більшовики прагнули нав'язати селянству принцип артільно-комуністичного ведення господарства. Але майже все українське селянство виступало за індивідуальне господарювання.

Відновлення вивозу хліба в Росію

Одним із найважливіших для більшовиків в Україні було питання про хліб. Значною мірою їхня політика диктувалася прагненням

одержати продовольство для великих промислових міст Росії і забезпечити центр сировиною. Центральна Рада після ультиматуму Раднаркому припинила транспортування хліба на Північ. Після проголошення радянської влади в Харкові це рішення було негайно скасоване, а ешелони з українським

хлібом попрямували до Центральної Росії. Протягом перших чотирьох місяців 1918 р. більшовики вивезли з України 14-15 млн пудів хліба.

Вилучаючи хліб, більшовицька влада не гребувала реквізиціями, розправами над селянством, прямим насильством. 24 лютого Народний Секретаріат звернувся до рад «проявити всю рішучість у боротьбі із спекуляцією і з приховуванням, не зупиняючись перед застосуванням в необхідних випадках збройної сили». Це був прямий заклик до розгортання терору проти українського села.

Наростання антибільшовицького опору в Україні

Відмова від демократії, червоний терор, переслідування української культури, реквізиції продовольства на селі, товарів міських крамниць, контрибуції і конфіскації — все це

викликало хвилю незадоволення сільського й міського населення більшовицькою владою, В деяких містах і селах утворені М.