2.1 Еволюція власності на землю

Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у XIX — на початку XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі, у Франції в 1918 р. у 16% землевласників було 71,2% землі.

Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX ст. фермери, орендуючи землю у лендлордів, наймали майже 1 млн. осіб, а напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупнішим із них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. З млн. господарств мали менше 2 га землі. Переважна більшість власників цієї землі стала наймитами з наділом і орендарями. У Франції наприкінці XIX ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні відсотки, а значна частина їх ставала лише номінальними власниками землі.

У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку XX ст. тут налічувалося 5,8 млн. ферм, що утворилися переважно внаслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 25% віддані в заставу страховим компаніям, а 42% — приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства, у них працювало майже 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. сягала 2 тис. га. землі, малої — 1,5 га.

В Україні у першій половині XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії, до 8,2 десятин — у Херсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятини, а для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було мати не менше 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.

У Східній Україні після реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) у 9 губерніях селяни отримали 45,7% землі, у поміщиків залишилося 46,6%, церкві та державі належало 7,7% землі. Загалом з 48,1 млн. га земельного фонду надільне землекористування селян зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилися без наділів.

За рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння у 1861—1902 pp. збільшилося в 6,6 раза. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні в 60-ті роки XIX ст. десятина землі коштувала приблизно 20 крб., а на початку XX ст. — 190 крб.

Після столипінської реформи впродовж 1905—1915 pp. 48% селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі — 16,5%, на Півдні — 42%, було утворено 440 тис. хуторів. Упродовж 1906—1912 pp. в Сибір, на Далекий Схід виїхало майже 1 млн. осіб з України, але значна частина з них повернулася. У цих районах Російської імперії проживало до 2 млн. українців.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався за рахунок створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення кількості фермерських господарств, розширення орендних відносин. Так, в Англії існує успадкована ще від феодалізму земельна власність титулованої аристократії, яку здають в оренду.

У США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до середини 90-х років скоротилася з 5,8 млн. до приблизно 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. До 60% господарств обходяться без найманої робочої сили. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. Водночас 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х років понад 70% сільськогосподарської продукції, наймали до 80% робочої сили. Кожне з цих господарств володіло в середньому 1400 га землі. Їх роль у третьому тисячолітті значно зросте.

У США налічується майже 5 тис. кооперативів, які переробляють до 30% фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

У країнах Західної Європи фермерські господарства значно менші за розмірами. Так, у Данії середня ферма — 32 га землі, в Німеччині — 18, у Бельгії — 15, у Франції — 14, в Італії — 6, У Греції — 4 га. Але характерним для цих країн є виробництво основної маси сільськогосподарської продукції крупними капіталістичними фермами. Крім того, існування більшості таких ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50% на сільськогосподарську продукцію, у США — 35%, в Японії — 75%. Без якої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. За підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок. Значного поширення в розвинутих країнах світу набула оренда.

Оренда — тимчасове надання землі за плату капіталістові-орендарю або селянинові, який не наймає робочої сили.

У Франції, наприклад, орендують більше половини земель, в Англії – до 40%. У США понад третина сільськогосподарських угідь є власністю держави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору подовжується. Умови надання землі в оренду такі: орендар повинен мати відповідні знання й досвід роботи на землі, добре здоров'я, певний вік (в Англії — до 40 років, у Франції він до припинення 25-річного строку оренди не повинен досягти пенсійного віку), певний капітал, отриманий від праці на фермі, тощо.

Різновид оренди – сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі.

Особливістю орендних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. У США в такі корпорації об'єдналися майже 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій складаються з 10 ферм.

Після жовтневої революції в Росії почався процес колективізації, перерваний політикою НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92% її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу була скасована Сталіним, після чого почалася насильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося насильницьке Усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Не бажаючи вступати У колгоспи, селяни масово різали худобу. Кількість коней з 1929 по 1935 рік скоротилася з 32,6 до 14,9 млн., приблизно у два рази зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.

У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів були збитковими. У них впроваджувався позаекономічний примус до "Раці, відновлювалися деякі феодальні методи експлуатації (за Малійського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності — колективна і державна.

Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністративними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм "ножиць цін" (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту вилучалися у села. Внаслідок такого пограбування селян зросло відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика прискореного зменшення колгоспів і збільшення кількості радгоспів.

Про низьку ефективність сільськогосподарського виробництва в Україні свідчило й те, що витрати праці на виробництво 1 ц сільськогосподарської продукції в 1981—1985 pp. становили (в людино-годинах) при вирощувані кукурудзи (зерна) 1,2, у США (в 1978—1982 pp.) — 0,12, картоплі — відповідно 3,1 і 0,3, цукрових буряків — 0,9 і 0,11, молока — 8,5 і 0,66, приросту живої ваги великої рогатої худоби — 48,1 і 2,43, приросту живої ваги свиней — 34,1 і 0,88. Якщо в Україні з 1 га урожайність зернових становила в 1986—1990 pp. 30,1 ц, то в США та країнах ЄС — 44,4 ц, цукрових буряків — 264,458 і 494 ц, надої молока на одну корову — 2840, 6358 і 3975 кг. Проте значно більша кількість зайнятих у сільському господарстві України давала змогу виробляти на початку 90-х років у розрахунку на душу населення майже таку саму кількість сільськогосподарської продукції, як і в окремих країнах Європи (зокрема було зібрано 51 млн. т зерна). Водночас Україна щорічно експортувала такої продукції на суму до 30 млрд. крб.

Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шлях радикальної перебудови аграрних відносин.