5. Розвиток психологічної думки в Росії та Україні (м. Ломоносов, а. Радищев, г. Сковорода, с. Яворський).

Важко знайти витоки психологічних ідей на Україні, ту першооснову, що дала поштовх розвитку вчень про душу, про свідомість і психіку.

Проте слід звернути увагу на прогресивні гуманістичні ідеї філософії Відродження щодо буття людини, смислу її життя, місця в навколишньому світі, ідеї, які знайшли своє відображення у постановці гносеологічної проблематики у філософії ХVІІ – ХVІІІ ст. на Україні.

Першими спробами вітчизняних авторів створити підручник з філософії і психології є твори Касіяна Саковича (1578 – 1647), вчителя і ректора Київської братської школи. Його праці “Арістотелівські проблеми, чи Питання про природу людини з додатком передумов до шлюбних обрядів” і “Трактат про душу”, видані у Кракові в 1620 і 1625 роках, були призначені як підручники для слухачів братських шкіл, де філософія та психологія ще не викладались систематично. Ці твори написані у формі діалогу, точніше, запитань і відповідей учителя та учнів, що зумовлювалось дидактичними шляхами.

Твори Саковича відображають процес виділення філософії і психології з-поміж інших форм суспільної свідомості. Прагнення до знань взагалі, до знань про людину, її душу зокрема він вважає одним із визначальних.

Посилаючись на Аристотеля, автор говорить про те, що всі люди за своєю природою прагнуть до знань як вияву людської досконалості. Усі знання про зовнішню природу потрібні людині для пізнання її власної природи, її життєвого призначення, індивідуального самовизначення.

Найвищою мудрістю Касіян Сакович вважає досконале пізнання самого себе. Переконаний, що наука про душу –– най благородніший предмет, прекрасний, піднесений і конче необхідний людині. Адже через незнання природи душі виникають між людьми чвари, що перешкоджають досягненню досконалого життя.

У книзі “Арістотелівські проблеми...” приділяється значна увага тілесним основам духовного, психічного, особливо діяльності органів чуття; тіло людини зображується як певна цілісність, що керується природними механізмами регуляції. Беручи до уваги три аспекти –– об’єкт, середовище, будову органів чуття –– К. Сакович активність у відчуттях і в пізнанні взагалі приписує не об’єкту, а суб’єкту. Пізнаване існує і до пізнання, але первинною є не дія об’єкта, а активна спрямованість суб’єкта на світ речей.

“Трактат про душу” (1625) можна розглядати як систематизований виклад проблем психології. В цій праці автор знову повертається до проблеми чуттів, розглядає її в контексті більш загальних підходів до розуміння психічного. У творі висвітлено питання:

1. про сутність душі;

2. види і генетичне походження душі;

3. про здібності та операції душі і їх об’єкт;

4. про локалізацію душі і її місцезнаходження після смерті.

Звертаючись до питання про сутність душі, Касіян Сакович допускає близьке до платонізму розуміння її як самосущої субстанції, простої і безсмертної. Та поряд з цим, в традиціях Аристотеля називає душу формою, що дає буття природному тілу, робить його живим.

Розглядаючи види душі –– вегетативну (рослинну), відчуваючи (тваринну) і розумну –– автор, на відміну від Аристотеля, вважає їх не окремо існуючими душами в єдиному тілі, але різними здібностями, якими володіє одна душа, наявна в кожній живій істоті. Особливості видів душі:

• душа рослинна розглядається в біологічних актах –– харчуванні, рості, народженні;

• душа тваринна –– пов’язана з чуттєвим життям, походить від тілесних факторів. Її чуття Сакович поділяє на:

а) внутрішні –– загальне чуття, фантазію, пам’ять, які перебувають в голові. Їх життєва доцільність –– у зберіганні цілісності організму, що дає можливість виконувати всі дії, сприймати впливи від усіх окремих зовнішніх відчуттів;

б) зовнішні –– зір, нюх, слух, смак, дотик, які перебувають на поверхні тіла.

• розумна душа, як пише Сакович, дає можливість людині жити розумно. Вона пов’язана з духовним буттям, яке сполучене з людським тілом, проте може бути мислиме і без тілесних членів.

У своїй праці “Трактат про душу” автор докладно аналізує теорії про локалізацію в людському тілі розумної душі: в голові, в серці або вся у всьому тілі і вся у кожній його частині. К. Сакович доводить локалізацію душі в мозку на тій підставі, що коли мозок пошкоджено, душа не може здійснювати свої вчинки. Якщо мозок пошкоджено дуже сильно, душа взагалі припиняє своє існування в людині.

К. Сакович порушує проблему цілісності організму, душі, що дає йому можливість внести в систему психології категоріальну єдність. Коли душа міркує про речі, вона називається розумом, коли пригадує їх –– пам’яттю, коли відчуває –– відчуттям. Психіка має різні імена і назви та виявляється в діях організму.

Ідея про діяльний прояв психіки підносить автора вище в його методологічних пошуках. Вчений початку ХVІІ ст. випередив тих психологів ХІХ і ХХ століть, які бачать в психіці сукупність функцій і не бачать того, що ці функції є лише матеріалізацією окремих здатностей, що виступають насправді лише у випадку, коли реалізується певна дія.

На основі дослідження проблеми цілісності Сакович розглядає здатності розумної душі, проблему вільної волі і ставить питання в цілому, що таке розум.

Волю він тлумачить як силу душі, яка визнає, приймає або не визнає речі, осягнуті розумом. Відчуття пізнають особливе, розум –– загальне.

Вирішуючи питання доброчинної поведінки, що походить з наявності вільної волі, автор не може подолати традиційного дуалізму у тлумаченні зв’язку тіла і душі. Він підкреслює важливість дотримуватися природного, істинного у вчинках, поведінці. Природне –– це не тільки тілесне, а й душевне і духовне.

Центральною категорією, на яку ніби нанизуються всі інші феномени психічного життя людини у К. Саковича є категорія вчинку.

Говорячи про будову органів чуття, про три рівні душевних проявів, про свободу і несвободу волі він спрямовує свій теоретичний розгляд до пошуку принципів поведінки, до питання “як я мушу чинити?”

Викладаючи систему психологічних знань, Касіян Сакович у всіх її структурних особливостях проводить головний принцип –– самопізнання. Жити –– означає пізнавати себе, творити себе, відчувати свою залежність від світу матеріального і вищого існування, здійснювати власну мету доброчинності, а через неї іти й до звільнення від неї, від порочного кола доброчинностей.

Братські школи не могли повністю розв’язати завдання підготовки високоосвічених людей. Виникає потреба організації школи вищого типу.

Так у 1632 році в Києві було засновано колегію на базі братської школи.

Київське братство і православний митрополит Петро Могила проектували її як академію, але польська влада погодилась на утворення тільки колегії, без права читати в ній курс богослов’я. Протектором колегії за згодою братчиків став Петро Могила, від чого новоутворена вища школа і одержала назву Києво-Могилянська колегія.

Спочатку колегія мала шість класів: інфіми, граматики, синтакси, піїтики, риторики та філософії.

Курс філософії складався з трьох частин:

• логіка;

• фізика, або натуральна філософія (психологія);

• метафізика.

Курс психології являв собою останню частину курсу фізики і викладався перед метафізикою приблизно протягом двох місяців (близько 100 навчальних годин).

Джерелом фактів, необхідних для дослідження психологічної думки ХVІІ ст. служать маловідомі рукописи курсів філософії, що читалися латинською мовою в Києво-Могилянській колегії, яка останнього десятиліття ХVІІ ст. була єдиним навчальним закладом вищим типом у нашій вітчизні. Психологічні ідеї, що викладались у цьому закладі, поширювались не тільки на Україні, а й у Росії та Білорусії.

Філософія Аристотеля, його праця “Про душу” служила тільки основою, виходячи з якої професори Києво-Могилянської колегії ставили нові питання і по-новому їх розв’язували.

У 1694 р. цар Петро І дозволив викладати в колегії богослов’я, а в 1701 р. дав їй права і титул академії.

Духовна спадщина Григорія Сковороди є важливим етапом розвитку психологічної думки в епоху Просвітництва. Як і Сократ Сковорода писав про три акти самопізнання:

1. пізнай своє буття, тобто свою природу;

2. акт громадянського буття пов’язує людину з народом –– кожен пізнає свій народ і себе в народі;

3. пізнай себе як буття, створене за образом і подобою Божою.

Акти самопізнання, на думку Г. Сковороди, –– це складний шлях повернення до себе через пізнання себе як представника народу та власної індивідуальності.

Г. Сковорода писав: “Людина, відштовхуючись від інших, пізнає і йде до самої себе”.

Психологія в Києво-Могилянській академії, що ввібрала в себе мудрість цієї формули, стає практичною дисципліною –– дає рекомендації людям, як вести себе в різних ситуаціях, що мають основу у самосвідомій поведінці, тенденція формування самосвідомості особистості.

Загальний характер становлення психологічних ідей в братських школах і Києво-Могилянській академії (ХVII-XVIII ст.) відбувався під впливом арістотелівсько-авіценівської традиції, що вплинула на західно-європейську науку. А звідси ––чітка розробка категоріального устрою психології, детальне дослідження змісту понять “матерія”, “форма”, “душа рослинна”, “тварина”, “розумна”, “ентелехія”, “самоуправління” на якісно новому рівні психології людини, пошук зв’язків між цими поняттями, що в свою чергу приводить до розробки у XVII ст. Проблем рефлексивності і монадності (співпереживання і самодостатність), розкриття принципів трактування психічного. Особлива увага приділялась питанням свободи волевиявлення людини (праці С.Калиновського, С.Кулябки, М.Козачинського, Г.С.Сковороди –– XVIII ст.).

Саме в братських школах та Києво-Могилянській академії працювали і творили цілий ряд непересічних вчених філософів-психологів.

Ідея рефлекторної природи поведінки людей представлена у психологічних працях К. Саковича, І. Гізеля, С. Яворського, Р. Кониського співпадає по часу з розробками природничих наук в західноєвропейській науці (Декарт, Гоббс, Лейбніц).

Пошук ведучої моральної категорії, системи етичної науки –– зрозуміти людину як істоту, що залежить від природи і суспільства і в той же час вільно відчуває себе у відповідності до усвідомлення самоповаги, достоїнства у вчинку; тенденція до проголошення переваги поведінки, вчинків, не зіпсованих порушенням природного стану людини, відповідно до вроджених якостей –– питання, якими займалися психологи України у XVIII-XVIII ст.

Практичний характер психології в Києво-Могилянській академії виражався у вимозі очищення людини від цінностей, в етичній спрямованості.

Важливе значення у розробці окремих питань з психології відіграли такі вчені як І. Гізель, І. Кроковський, С. Яворський, І. Поповський, К. Чорнуцький, Ф. Прокопович, І. Левицький та ін.

С. Калиновський і М. Козачинський заглиблюються в етичну сферу людських вчинків, Г. Щербацький (1751 р.) у своєму викладанні часто використовував твори Арістотеля, Августина, Декарта, Спінози, працював над проблемою людського вчинку –– його етичного змісту.

К. Сакович –– вчений, ректор Київської братської школи. В його працях “Арістотелівські проблеми чи питання про природу людини з доповненням передмови до шлюбних і похоронних обрядів” (1620) і “Трактат про душу” (1625) представлено систематичний виклад предмету.

Працював над вирішенням практичних завдань: як жити у згоді з природою, якої міри варто дотримуватись у буденній діяльності і у найвідповідальніші моменти життя. В поведінці радить дотримуватись “розумної помірності”, вказує, що вина і сором –– інструменти самопізнання і оправдати людське буття можна передусім як буття моральне. Він будує типологію людей на основі особливостей їх самопізнання: в якій мірі людина осягає вселюдське в собі самому і співвідносить його зі своїми індивідуальними якостями. Висновок самопізнання: “Як я повинен поступати ?”

Вважає, що ідея смерті –– фактор самопізнання і визначник цінності людського буття.

Висвітлює своє бачення арістотелівських проблем психіки.

І.Гізель –– архімандрит, ігумен Києво-Печерської лаври. Найосвіченіший мислитель XVII ст., якого називали другим Арістотелем. Читав курс психології в 1645-1647 р. р. Його праці –– “Синопсіс” (основний підручник з історії) і трактат “Про душу”.

Основою його поглядів є девіз: “Нічого немає в інтелекті, чого не було б попередньо у відчуттях”.

Вчений розкриває своєрідність психічних здібностей, займається проблемами інтелекту, мислення, як властивість особистості, розглядає мотиваційну сферу –– переконання, правдоподібність, віру, аналізує співвідношення емоцій та волі, пов’язує індивідуальні риси темпераменту із нахилами особистості. Вважав, що розуміння внутрішнього зв’язку розуму і волі приводить до того, що воля стає вільною, а це важлива умова переходу до етичних проблем людського буття.

Г.Кониський читав курс лекцій з психології у 1749 р. Вчений також займався питаннями інтелекту, точніше співвідношенням інтелекту та волі, і дав визначення інтелекту. Це духовна пізнавальна потенція, яка має своїм предметом розумово досяжні речі, волі – як активної вільної особливості розумної душі, об’єктами якої виступають добро і зло.

Вивчення індивідуальних рис особистості, її темпераменту і характеру передбачає врахування перш за все мотиваційних особливостей дії як вчинку –– найважливіша риса психології XVII-XVIII ст. в Україні.

Зупинимось детальніше на описі курсу психології Стефана Яворського.

Стефан Яворський (1658-1722) громадський діяч і вчений XVII – початку XVIII ст., професор Києво-Могилянської академії. Розробив і викладав курс психології, який вважають одним із найповніших і оригінальних курсів психології у Києво-Могилянській академії.

Курс складається із чотирьох диспутацій, в яких розглядаються питання про душу та її вегетативний, чуттєвий та раціональний прояви. Стефан Яворський звертається до античних авторів Гіпократа і Галена, використовує спадщину арабських філософів середньовіччя і сучасності. Хоча і дотримувався основних положень Арістотеля, проте вказував, що багато висновків з окремих питань застаріли і вимагають суттєвих уточнень.

У першій диспутації курсу Яворський дає критичний огляд спадщини низки античних авторів (Піфагора, Біанта, Філеса, Гіпарха, Анаксімена, Гіпократа, Гелена, Геракліта, Зенона). Особливо сильно він критикує атомістичне трактування життєвих актів. Слідуючи за визначеним Арістотелем поняттям “душа”, Яворський вказує: “Душа –– це перший акт фізичного органічного тіла, що має потенцію до життя.” Вчений розглядає види душі: вегетативний, чуттєвий, раціональний. Різниця між ними пов’язується діяльністю природи, яка, на його думку, починаючи з менш досконалих видів душі слідує до найдосконалішого –– раціонального.

Нижчі види –– вегетативний та чуттєві, властиві рослинам і тваринам –– матеріальні та смертні, на відміну від духовної і безсмертної –– раціональної душі. Така характеристика видів душі, стверджує С.Яворський, не суперечить “Святому письму” і критикує погляди античних філософів.

Цікаві погляди вченого на анатомо-фізіологічні властивості людини. Він вважав, що всі життєві функції людини обумовлені життєвими духами, що формуються у серці із крові.

Тілесне життя –– це поєднання вегетативної душі з теплом. Смерть –– відсутність вродженого тепла. Як зазначав С.Яворський, проблема “життя” є центральною у науці XVII ст. “Людина поки живе –– вмирає” –– основна думка Яворського. Звідси –– постановка і розвиток періодизації, усвідомлення цінностей, поява ідей, пов’язаних з життєвим циклом. Цінним є те, що професор дає ряд порад щодо продовження життя. Зокрема, дотримуватися міри у харчуванні, жити в здоровій і красивій місцевості, уникати афектів, не займатися непосильною працею, розумно дотримуватися посту. “Життя, – вказує він, – побудоване за законами природи, не в останню чергу залежить від людини.”

Найважливіше для живих організмів є харчування, від нього залежать всі процеси і загалом здоров’я. “Якщо хтось бажає зберегти на тривалий час здоров’я, перш за все він повинен дотримуватись вказівки медиків: їсти в міру не шкідливо, оскільки сама їжа –– ліки”. Здоров’ю шкодимо не кількістю їжі, а її якістю. Вибір їжі має велике значення для лікування хворого.” У цих питаннях спирається на праці Гіпократа, Галена, Авіцени, Авероса, Цельса та ін.

У третій диспутації вчений розглядає чуттєву душу, виявляє природу відчуттів, вказує на їх великий пізнавальний потенціал.

Почуття вчений розглядає дихотомічно, поділяючи їх на зовнішні та внутрішні. Зовнішні – це зір, слух, смак, запах, дотик; внутрішні –– загальні почуття, уява, фантазія, оцінка, пам’ять. Зовнішні і внутрішні почуття пов’язані між собою і залежні один від одного. Поряд з твердженням: “немає нічого в інтелекті, чого б не було в почуттях”, –– часто вживає вислів: “у внутрішніх почуттях немає нічого такого, чого б не було у зовнішніх”. Не сумнівається, що об’єкти пізнання знаходяться поза людиною і є пізнаваними. Вказує на ряд правил для адекватного відображення зовнішніх об’єктів:

1. правильність розташування об’єкту;

2. невелика віддаленість від нього;

3. нормальне функціонування людського організму.

Важливу роль в процесі пізнання відіграють фіксовані образи, що являють собою враження, що утворюють внаслідок звертання внутрішніх почуттів на об’єкти. Ці образи матеріальні, хоча внаслідок тонкості нагадують духовну суть і зображають колір без кольору, як золота печатка залишає слід на воску, не залишаючи золота. Образи автор поділяє на:

1. сенсуальні, інтенціональні;

2. внутрішні, зовнішні;

3. індивідуальні, загальні;

4. розсудливі, нерозсудливі;

5. абстрактні, концептуальні, неконцептуальні.

П’ять наступних розділів диспутації про чуттєву душу займає характеристика кожного почуття зокрема.

Диспутація про чуттєву душу закінчується розділом “про прагнення” (симпатія чи антипатія, що породжує надію, сміливість, любов, бажання, радість, ненависть, смуток, печаль, тобто всі ті афекти, що професор спостерігав у тварин.)

В останній диспутації курсу вчений розглядає питання, пов’язане з діяльністю раціональної душі, яка визначається як здатність органічного фізичного тіла породжувати роздуми, утворена Богом і формується в самому тілі. Один з проявів раціональної душі –– інтелект та інтелектуальна пам’ять.

Заключні розділи курсу присвячені розгляду поняття волі та інтелекту. Професор піднімає етичні проблеми добра, зла, виступає проти протестантів, що заперечують існування свободи волі. Доводить, що акти волі залежать від пізнання, а сама воля не може існувати без керівництва інтелекту.

Від самого себе ми йдемо до іншого і таким чином пізнаємо у собі й інші загальнолюдські якості.

“Людей роз’єднує несуттєве, але це несуттєве питання вони схильні сприймати за основне і таким чином нав’язувати іншим свій стиль життя і спосіб мислення”.

“Людина, яка знає глибину основи своєї психології, саму себе, повертається сама до себе”.