Біля витоків розв’язання цих проблем був р. Декарт, а також т. Гоббс, б. Спіноза, г. Лейбніц та інші прогресивні вчені.

Рене Декарт (1596 – 1650) –– народився у Франції в знатній сім’ї. Здобув хорошу освіту в гімназії, закінчив університет (вивчав право і медицину). Переїхав у Голландію, де прожив 20 років. У 1619 р. записався в університет як студент філософії, також записався в інший університет для студіювання математики. Молодий Рене хотів «докопатись» до істини. Декарт подорожував, щоб отримати знання. Особливий інтерес виявляв до Біблії, яку називав “Книгою Природи”. Рене Декарт був різнобічно розвинутою ерудованою особистістю: займався музикою, добровільно служив у армії, вчився у військовому училищі.

Найвизначніші праці Р. Декарта:

1. “Правила для керівництва розумом”;

2. “Світ”;

3. “Пристрасті душі”.

Декарт увійшов у історію психології як людина-науковець, що дала початок розвитку таких напрямків психології:

• матеріалістичний;

• ідеалістичний.

Описав схему рефлексу, за яким функціонує організм загалом.

Р. Декарт замінив арістотелівське вчення про душу вченням про свідомість. Свідомість він трактував інтроспективно, що дало поштовх до розвитку ідеалістичної психології. У працях вченого у поняття “тіло” і “душа” вкладається різний зміст. На його думку, окремо існує тіло і окремо душа. Тіло і душа –– незалежні одне від одного.

Тіло –– це автоматизована система, організована за законами механіки. Вона не потребує душі, а вимагає лише зовнішніх поштовхів. Сутність тіла полягає у його протяжності.

Душа –– самостійна особлива субстанція, що складається з думок –– непротяжних явищ свідомості. Декарт ототожнює свідомість і психіку, вважає, що свідомість і тіло абсолютно різнорідні.

“Свідомість –– це пряме і безпосереднє знання суб’єкта про те, що відбувається в ньому самому”.

Вчений широко трактує поняття мислення, наближаючи його за обсягом до характеристик свідомості. За Р. Декартом мислення –– це все, що відбувається всередині нас (відчуття, розуміння). Мислення є вищою духовною якістю душі. З його допомогою можна пізнати себе. У Декарта єдиним і незаперечним об’єктом інтроспекції є власна думка: “Я мислю, отже, я існую”. Велике значення вчений надає рефлексії (властивості мислення).

В питаннях фізіології, як і природи загалом, Декарт –– матеріаліст. В поясненні впливу нервів на рухи м’язів і роботу органів чуття Декарт використовує поняття про “тваринні духи”. “Тваринні духи” –– це “тіла, які не мають ніякої іншої властивості, крім того, що вони надто малі і дуже швидко рухаються, подібно до частинок вогню, які вилітають з полум’я свічки” і становлять “тілесний принцип всіх рухів частин нашого тіла”, які здійснюються без участі душі”. Причина всіх рухів полягає у тому, що деякі м’язи скорчуються, а протилежні їм розтягуються. Це відбувається завдяки перерозподілу духів між м’язами, який можливий через те, що “в кожному м’язі є невеликі отвори, через які ці “душі” можуть перейти з одного в інший”. Від цього м’яз, з якого вони виходять, розтягується і слабшає, а м’яз, в який приходить більше духів, скорочується і приводить в рух ту частину тіла, до якої він прикріплений.

Щоб зрозуміти, яким чином відбуваються рухи м’язів, доцільно розглянути будову нервів, з допомогою яких здійснюється рух. Нерв –– це, ніби, трубочки, в яких є “серцевина чи внутрішня речовина, яка тягнеться у вигляді тоненьких ниточок від мозку, звідки вона бере свій початок, до кінцівок інших членів, з якими ці члени з’єднані”; оболонка, яка є продовженням тієї, яка покриває мозок і “тваринні духи”, що переносяться по цих трубочках з мозку в м’язи. Ниточки, які складають серцевину нерва, завжди натягнуті. Предмет, торкаючись тієї частини тіла, де знаходиться кінець однієї з ниток, приводить завдяки цьому ту частину мозку, звідки ця ниточка виходить, подібно до того, як рух одного кінця шнурка приводить в рух інший. Якщо нитку натягнути, то утвориться клапани утворів, що ведуть з мозку в нерви, що спрямовуються до різних членів. Тваринні духи переходять в ці нерви, входять у відповідний м’яз, роздувають його, заставляють скорочуватись –– і відбувається рух. Таким чином, рух виникає в результаті дії предмета на тіло, яка механічно проводиться до мозку, а від мозку –– до м’язів. Спрямованість “тваринних духів” кожен раз до певних м’язів пояснюється характером зовнішньої дії, яка вимагає визначеного, а не будь-якого руху. Іншою причиною спрямованості потоку “тваринних духів” є неоднакова рухливість “духів” і різноманітність їх частинок.

Таким чином, чисто тілесним механізмом пояснюються не всі рухи, а лише ті, які відбуваються без участі волі: ходіння, дихання і взагалі асі рухи, спільні для людини і тварини.

Пояснення мимовільних рухів являє собою історично першу спробу рефлекторного принципу. У цей же час в рефлексі, як механізмі, цілком незалежному від психіки, проявляється механістична односторонність Декарта.

Тварини, вважає Декарт, не мають душі. Вся складність явищ, яку ми спостерігаємо в поведінці тварин, в тому числі вищих, є чистий автоматизм природи. Найбільшим з пережитків минулого Декарт називає думку про те, що тварини думають.

Суть положення, яке переконує в тому, тварини позбавлені розуму, полягає в тому, що, хоч між ними бувають одні більш досконалі і інші, і хоча всі тварини ясно виявляють природні рухи гніву, страху, голоду та інше голосом, чи рухами тіла, тим не менше тварини:

1. не мають мови;

2. хоч багато з тварин виявляють більше, ніж людина, мистецтва в деяких діях, однак, при інших обставинах вони його зовсім не виявляють...

“...Тварини розуму не мають, і природа в них діє відповідно розміщенню їх органів, подібно до того як годинник, який складається з коліс і пружин, точніше показує і вимірює час, ніж ми з усім нашим розумом”. Заперечення наявності психіки в тварин ламало подібність тварини і людини і неминуче привело до ідей Бога як творця людського розуму.

Метафізичні роздуми Декарта про душу як самостійну субстанцію не підтверджуються матеріалом позитивного опису такого існування, бо хоч, судячи з природи, душа може існувати окремо від тіла, в дійсності вона існує не окремо від тіла, а у зв’язку з тілом, але не будь-яким, а лише з тілом людини.

Душа з’єднана з усім тілом, але найбільше її діяльність пов’язана з мозком, точніше, як говорить Декарт, не з усім мозком, а тільки з частиною його, яка “розміщена глибше інших. Це дуже маленька залоза, що знаходиться в мозковій речовині, в центрі мозку, розміщена над проходом, через які духи передніх його порожнин з’єднуються з духами задніх”.

Відомо, що ця залоза –– це головне місцезнаходження душі. Необхідне таке місце, де б два відображення, які ми отримуємо при сприйманні двома очима чи два відчуття, які ми отримуємо від сприймання предметів зливалися в одне, так як існує одна думка. Як душа і тіло діють одне на одного? Залоза приводить в рух частини тіла.

В ІІ розділі Рене Декарт дає пояснення шести простих пристрастей:

1. Здивування. 4. Бажання.

2. Любов. 5. Радість.

3. Ненависть. 6. Смуток.

Тут також розкриті першопричини пристрастей. “Останньою і найближчою причиною пристрастей є те, що духи коливають малу залозу, пристрасті можуть бути викликані предметами, які діють на почуття”. В даному розділі крім короткої характеристики пристрастей говориться і про їх призначення, дається також і характеристика й інших пристрастей, притаманних для людини (дається порядок і перелік пристрастей).

1. Першою є пристрасть –– здивування.

“Якщо при першій зустрічі нас подразнює який-небудь предмет, і ми вважаємо його новим, чи досить відмінним від тих предметів, які ми знали раніше, то в нас виникає здивування –– це перша пристрасть. До здивування приєднується повага чи зневага в залежності від того, чому ми дивуємось –– значущості предмету, чи його непотрібності”.

2. Любов і ненависть.

“Якщо річ видається нам хорошою, то це викликає в нас любов до неї, якщо поганою чи шкідливою –– ненависть.

Любов –– це хвилювання душі, викликане рухом духів, яке спонукає душу з доброї волі зв’язати себе з предметами, які здаються їй близькими, а ненависть –– хвилювання, викликане духами і спонукає душу відокремитися від предметів, які вважаються нею шкідливими”.

Приклад того, як пристрасті виникають в душі:

Якщо образ неприємний і дуже лякливий, то він викликає в душі пристрасть страху, а вслід за нею –– пристрасть сміливості чи страху і жаху, в залежності від особливостей тіла і сили духу.

“Немає душі настільки слабкої, щоб при доброму керівництві вона не могла набути певної влади над своїми пристрастями”.

Р. Декарт у філософії відомий як дуаліст. Декарт, з одного боку, був матеріалістом, орієнтувався на дедуктивний метод пізнання і математичний аналіз, а з іншого –– релігійною людиною, вважав, що єдність душі і тіла забезпечується лише Богом. Рене прагнув пізнати об’єктивну реальність, розумів, що це складний процес. Людина не повинна все приймати на віру, а сумніватись, аналізувати і пізнавати істину.