1. Правопорушення, його ознаки
Правопорушення є прямою протилежністю правомірній поведінці.
Правопорушення – це протиправне, винне, таке, що завдає шкоди особі, суспільству або державі, діяння деліктоздатної особи, за яке передбачена юридична відповідальність.
Ознаки правопорушення:
1) протиправність. Правопорушення суперечить конкретному правовому припису і є невиконанням обов’язку або порушення заборони;
2) винність. Винність як ознака правопорушення виявляється у внутрішньому ставленні суб’єкта до здійснюваного ним діяння та його наслідків. Правопорушенням є лише діяння, вчинене умисно або по необережності;
3) шкідливість, тобто нанесення шкоди особі, суспільству, державі, природі або, у ряді обумовлених законом випадків – реальна загроза нанесення такої шкоди. Юридично шкідливість виражається у перешкоджанні до використання суб’єктивних прав, невиконанні юридичних обов’язків, порушенні заборон. Фактично шкідливість правопорушення полягає у завданні фізичної, матеріальної або моральної шкоди правоохоронюваним інтересам;
4) правопорушення – це завжди діяння (акт поведінки), яке має форму дії або бездіяльності. Образ думки, переконання, установки, якими б антигуманними або зловмисними вони не були – некарані;
5) відповідальним за правопорушення може бути тільки особа, здатна нести відповідальність за свої дії (деліктоздатна особа);
6) караність. За правопорушення передбачені конкретний вигляд і міра юридичної відповідальності, хоча не завжди реально вона застосовується до правопорушника.
Залежно від ступеня небезпеки правопорушення і заподіяної ними шкоди правопорушення розділяють на злочини і проступки.
Види правопорушень
Злочини – суспільно небезпечні правопорушення, що посягають на найбільш значущі соціальні цінності (життя, здоров’я індивіда, власність, національну безпеку, громадський порядок тощо). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.
Проступки – суспільно шкідливі правопорушення (порушення трудової дисципліни, порушення правил торгівлі, невиконання цивільно–правового договору тощо).
Залежно від виду юридичної відповідальності виділяють:
1) кримінальні правопорушення (злочини) – це передбачені кримінальним законом суспільно-небезпечні, винні, карані діяння (дія або бездіяльність), що посягають на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і суспільну безпеку, довкілля, конституційний лад України. Вичерпний перелік злочинів міститься в Кримінальному кодексі України.
У вітчизняній юриспруденції останніми роками дискутується питання про виділення поряд із злочинами кримінальних проступків. Під ними розуміють діяння, що посягають на об’єкт, який охороняється кримінальним правом, але через свою малозначність не представляють суспільної небезпеки. Такий вид правопорушень виділяється в Англії, ФРН, США;
2) адміністративні правопорушення (проступки) – це протиправні, винні діяння, що посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яке законодавством передбачена адміністративна відповідальність.
Основні критерії, що дозволяють відрізнити адміністративне правопорушення від злочину, аналогічного за об’єктом посягання: відсутність тяжких наслідків і менший розмір матеріального збитку;
3) цивільно-правові правопорушення (проступки) – відрізняються від інших специфічним об’єктом посягання, яким є майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного, трудового, земельного і сімейного права. Зовні вони виражаються в неналежному виконанні договірних зобов’язань, у заподіянні майнової або моральної шкоди;
4) дисциплінарні правопорушення (проступки) – це протиправні діяння, що порушують внутрішній розпорядок діяльності підприємств, установ і організацій (прогул, запізнення на роботу, пропуски учбових занять, невиконання розпоряджень адміністрації тощо);
5) матеріальні правопорушення (проступки) – це винне спричинення матеріального збитку працівником працедавцю – тобто, підприємству, установі, організації (поломка устаткування, знищення сировини тощо);
6) процесуальні правопорушення (проступки) – це порушення встановленої законом процедури відправлення правосуддя, провадження в юридичних справах, видання правозастосовчого акту (нез’явлення свідка за викликом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду, порушення порядку і форми видання правозастосовчих та юрисдикційних актів – вироків і рішень суду, постанов слідчого тощо);
7) конституційні правопорушення (проступки) – невиконання або перевищення повноважень, порушення закріпленого конституцією порядку організації і діяльності органів державної влади і глави держави, органів місцевого самоврядування (наприклад, видання правового акту, що виходить за межі компетенції державного органу, або що суперечить конституції і законам країни, зловживання владою, що не має ознак злочину тощо);
8) міжнародні правопорушення – дії або бездіяльність суб’єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов’язанням і заподіюють шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству. За ступенем суспільної загрози вони підрозділяються на:
– найтяжчі – злочини, які ставлять під загрозу світовий правопорядок в цілому (геноцид, підготовка та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни тощо);
– серйозні – правопорушення, які хоча й не створюють безпосередньої загрози миру та безпеці, але все ж торкаються їх суттєвих інтересів (забруднення довкілля, державне піратство, виробництво або передача іншій країні заборонених видів зброї);
– ординарні – правопорушення, які торкаються інтересів окремих держав (порушення кордонів виключної морської економічної зони, порушення угод щодо розподілу водних ресурсів прикордонних річки або озера).
У деяких країнах особливо виділяють статусні правопорушення – правопорушення, карані тільки у разі здійснення їх неповнолітніми (вживання спиртних напоїв, перебування зовні удома в нічний час, прогули уроків тощо).
3. Юридичний склад правопорушення
Склад правопорушення – це система елементів правопорушення. Її повнота і цілісність є необхідною умовою для притягнення особи до юридичної відповідальності. До складу правопорушення входять:
1) суб’єкт правопорушення – деліктоздатна особа. В основному правопорушення здійснюють фізичні особи (а злочини – виключно фізичні особи), але суб’єктом цивільного проступку може виступати також юридична особа. Суб’єктом міжнародного злочину або проступку може бути держава;
2) об’єкт правопорушення – суспільні відносини, соціальні блага, цінності, права і свободи особи, інтереси держави, природне середовище, на які посягає правопорушник. Виділяють загальний і конкретний об’єкт правопорушення. Загальний об’єкт – це сукупність всіх суспільних відносин і соціальних цінностей, що охороняються правом. Конкретний об’єкт – це визначені для кожного випадку матеріальні і нематеріальні блага і цінності (природне середовище, власність, життя, здоров’я, честь, гідність), а також відносини, що виникають з приводу володіння ними;
3) суб’єктивна сторона правопорушення – психічне відносини особи до здійснюваного їм протиправного діяння і його негативних наслідків. Головний елемент суб’єктивної сторони – вина у формі умислу або необережності.
Умисел в свою чергу підрозділяється на:
– прямий умисел – особа усвідомлює неправомірність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих його наслідків і бажає їх настання;
– непрямий умисел – особа усвідомлює неправомірність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих його наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання.
Необережність виступає в якості:
– самовпевненості – особа усвідомлює неправомірність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих наслідків, але легковажно розраховує на їх запобігання;
– недбалості – особа не усвідомлює або недостатньо усвідомлює неправомірність своєї поведінки, не передбачає шкідливих наслідків, хоча при необхідній передбачливості повинна була усвідомлювати суспільну небезпеку діяння і передбачати шкідливі наслідки.
Факультативними (необов’язковими) елементами суб’єктивної сторони є мотив і мета правопорушення. Вони враховуються при кваліфікації правопорушення і визначенні міри відповідальності тільки в тому випадку, якщо це прямо вимагається приписом правової норми. Наприклад, ч.2 ст.115 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за вбивство з метою приховати інший злочин. За наявності такої мети в конкретному випадку вбивство кваліфікуватиметься саме за цією правовою нормою.
Відповідальність за цивільну проступок може наступати і за відсутності вини (у випадках, спеціально обумовлених законом);
4) об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішня характеристика правопорушення, що включає протиправне діяння (дія або бездіяльність), його шкідливі наслідки (результат діяння, наприклад, смерть людини, шкода здоров’ю, матеріальна шкода) і причинно-наслідковий зв’язок між діянням та його шкідливим результатом. Місце, час, спосіб, обстановка вчинення правопорушення – це факультативні елементи об’єктивної сторони, які враховуються при кваліфікації діяння тільки у випадках, прямо вказаних в правовій нормі. Наприклад, для кваліфікації діяння як розбою місце і час не мають значення, а для кваліфікації діяння як контрабанди місце вчинення злочину (державний кордон) є обов’язковою ознакою: у іншому місці контрабанду вчинити неможливо.
4. Причини правопорушень
Причини правопорушення – це об’єктивні і суб’єктивні чинники, що спонукують особу до вчинення правопорушення.
До об’єктивних чинників вчинення правопорушень сучасна наука відносить обставини, не залежні від індивіда (наприклад, соціальні проблеми у вигляді безробіття, бідності, а також низький рівень правової культури, недоліки в роботі державних органів, зловживання владою, недосконалість законодавства).
Суб’єктивні чинники здійснення правопорушень пов’язані з правосвідомістю особи, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання індивідом вимог закону, неповага до права і закону, психологічна установка на протиправну поведінку).
Причини правопорушень відвіку цікавили філософів і юристів, але і тепер вони не мають однозначного пояснення. Існує декілька теорій причин неправомірних видів поведінки.
Теологічна теорія (розвинена, головним чином, в християнстві) бачить причину правопорушень в недосконалості світу, який є ареною боротьби Бога і диявола. Бог і диявол ведуть спір за людину, за душу людини. Бог звертається до кращих і світліших проявів людської душі, а диявол спокушає різноманітними спокусами. Піддавшись дияволу і опинившись у владі одного або декількох смертних гріхів, людина ступає на шлях порушення як божественних, так і людських законів.
З цієї теорії витікає, що єдиний шлях усунення правопорушень – це релігійне виховання людини, покаяння тих, що порушили Божі заповіді.
Метафізична теорія (старогрецькі мислителі, німецький філософ ХІХ ст. Артур Шопенгауер) стверджує, що причини правопорушень лежать за межами людини і людського світу. Людиною керують деякі безособові сили (доля, світова воля), перебороти які вона не в змозі. Причому, ці надприродні сили, як правило, або дуалістичні і сполучають в собі добро і зло, або відкрито ворожі добру. Так, Світова Воля у Шопенгауера виступає як сліпа і зла сила, що перетворює людину на подібність тигра або гієни. Лише охоронна функція права і держави запобігає самознищенню людства.
Перспективи подолання правопорушень з погляду цієї теорії дуже песимістичні. Людство повинне примиритися з недосконалістю світового порядку і всього лише спробувати зменшити прояви зла.
Антропологічні теорії (італійський криміналіст XІХ ст. Чезаре Ломброзо, австрійський лікар-психіатр ХХ ст. Зігмунд Фрейд) пояснюють причини правопорушень психофізіологічними властивостями людини: спадковістю, комплексом неповноцінності, душевною хворобою і психічними аномаліями. З погляду прихильників цього підходу до причин правопорушень, правопорушення – це не стільки юридична проблема, скільки проблема психології, психіатрії і медицини. Правопорушник потребує лікування, психологічної допомоги, а найбільш небезпечних злочинців потрібно ізолювати від суспільства.
Соціологічні теорії (утопіст-соціаліст Томас Мор, юрист епохи Просвітництва Чезаре Беккаріа, юристи соціологічного, зокрема – марксистського напряму) бачать причини правопорушень в різноманітних суспільних явищах. Так, Мор вважав головною причиною правопорушень власність. Беккаріа вважав причиною порушення законів бідність, різку майнову нерівність, несправедливий характер правових і державних інститутів. Марксисти розглядали правопорушення як породження класового суспільства.
Сучасні прихильники соціологічного підходу виділяють декілька чинників-причин правопорушень: дегуманізація людини і суспільства в цілому в результаті науково-технічної революції; наростаючий розрив між бідністю більшості і розкішшю меншини; міжнаціональні суперечності; руйнування традиційних суспільних зв’язків в результаті урбанізації, міграційних процесів, економічної і професійної конкуренції. Неоднакове положення соціальних спільнот (класів, шарів, груп) в системі суспільних відносин, в соціальній структурі суспільства обумовлює соціально-економічна нерівність, відмінності (і вельми істотні) в реальних можливостях задовольнити свої потреби. Це не може не породжувати заздрість, незадоволеність, соціальні конфлікти, протестні реакції, що приймають форму різних девіацій.
Соціологічні теорії правопорушень є найбільш популярними і містять найбільш реалістичну програму протидії правопорушенням. Правопорушення завжди складатимуть елемент суспільного життя, але їх можна мінімізувати, навіть запобігти шляхом цілеспрямованих соціальних і державних заходів. Наприклад, соціальна політика держави, направлена на подолання бідності, сприяє зменшенню кількості майнових злочинів.
Правильне встановлення причин певних правопорушень – неодмінна умова їх профілактики і зниження загального рівня протиправної поведінки.