Жовтневий переворот

Під час Лютневої революції (1917) Сталін повернувся до Петрограду і у травні був кооптований до Політбюро ЦК. З березня 1917 року брав участь в підготовці і проведенні Жовтневого перевороту: входив до складу Політбюро ЦК РСДРП(б), був членом Військово-революційного центру по керівництву збройним повстанням.

До приїзду Леніна з еміграції був одним з керівників ЦК РСДРП і Петербурзького комітету партії більшовиків. У 1917 році — член редколегії газети «Правда», Політбюро ЦК партії більшовиків, Військово-революційного центру. Спочатку Сталін підтримував Тимчасовий уряд. По відношенню до Тимчасового уряду і його політики виходив з того, що демократична революція ще не завершена, і скидання уряду не є практичним завданням. Проте потім приєднався до Леніна, який виступав за перетворення «буржуазно-демократичної» лютневої революції на «пролетарську соціалістичну революцію».

14 — 22 квітня був делегатом I загальноміської конференції петроградських більшовиків. 24 — 29 квітня на VII Всеросійській конференції РСДРП(б) виступив в дебатах по доповіді про теперішній момент, підтримував погляди Леніна, виступив з доповіддю з національного питання; обраний членом ЦК РСДРП(б).

У травні — червні був учасником антивійськової пропаганди; був одним з організаторів перевиборів Рад і в муніципальної кампанії в Петрограді. 3 — 24 червня брав участь як делегат I Всеросійського з'їзду Рад робочих і солдатських депутатів; був вибраний членом ВЦИК і членом Бюро ВЦИК від фракції більшовиків. Також брав участь в підготовці демонстрацій 10 і 18 червня; опублікували низку статей в газетах «Правда» і «Солдатська Правда».

Зважаючи на вимушений відхід Леніна в підпіллі Сталін виступив на VI з'їзді РСДРП(б) (липень — серпень 1917) із звітною доповіддю ЦК. На засіданні ЦК РСДРП(б) 5 серпня був вибраний членом вузького складу Центрального комітету. У серпні — вересні головним чином вів організаційно-журналістську роботу. 10 жовтня на засіданні ЦК РСДРП(б) проголосував за резолюцію про збройне повстання, був вибраний членом Політичного бюро, створеного «для політичного керівництва на найближчий час».

У ніч на 16 жовтня на розширеному засіданні ЦК виступив проти позиції Л. Б. Каменєва і Г.ЕЗінов'єва, які проголосували проти рішення про повстання; був вибраний членом Військово-революційного центру, у складі якого увійшов в Петроград ВРК.

24 жовтня (6 листопада), після розгрому юнкерами друкарні газети «Рабочий Путь», Сталін забезпечив вихід газети, в якій опублікував редакційну статтю «Що нам потрібне?» із закликом до скидання Тимчасового уряду і заміни його Радянським урядом, вибраним представниками робочих, солдатів і селян. Того ж дня Сталін і Троцький провели нараду більшовиків — делегатів 2-го Всеросійського з'їзду Рад РСД, на якому Сталін виступив з доповіддю про хід політичних подій. У ніч на 25 жовтня (7 листопада) брав участь в засіданні ЦК РСДРП(б), який визначив структуру і найменування нового радянського уряду.

Громадянська війна та інтервенція в Україну, Білорусь та Польщу

Після Жовтневого перевороту став членом радянського уряду як народний комісар у справах національностей (1917 — 1923). У роки громадянської війни та більшовицької інтервенції в Україну та Польщу Сталін входив до складу очолюваної Левом Троцьким Революційної Військової Ради республіки, а з квітня 1922 року став генеральним секретарем ЦК РКП(б). Своїй кар'єрі у партії Сталін завдячує Володимирові Леніну. Як і Ленін, Сталін цікавився національним питанням і написав працю «Марксизм і національне питання» (1913 рік). Сталін продовжував близьке співробітництво з Леніном і після 1917 року, але не без конфліктів. Після обрання Сталіна генеральним секретарем ЦК РКП(б) Ленін застерігав партію від зосередження влади в руках Сталіна. На посаді генерального секретаря Сталін розбудував партійний апарат й спирався на нього як на керівну політичну силу. Завдяки цьому Сталін розгромив у 1920-их pp. спершу ліву опозицію, очолювану Львом Троцьким, а пізніше праву — Миколи Бухаріна, О. Рикова та ін. Наприкінці 1920-их років Сталін поступово відмовився від концепції світової пролетарської революції і висунув теорію про «побудову соціалізму в одній країні», на основі якої проголосив ліквідацію НЕП і розпочав політику прискореної індустріалізації країни на базі суцільної колективізації шляхом пограбування села, із застосуванням терору. Прискорена індустріалізація призвела до порушення економічної рівноваги і руїни всього народного господарства. Щоб утримати населення в покорі, Сталін посилив терор системою концентраційних таборів, кількість в'язнів у яких досягла 10 млн. Разом з тим Сталін розбудував каральний апарат від первісної ЧК через ҐПУ й НКВС, сприяв возвеличенню себе як «безпомилкового вождя», «вірного ленінця», «батька народів» тощо. Запобігаючи можливій опозиції, Сталін запровадив терор і в самій партії; внаслідок чисток і так званих «московських процесів» 1936 — 1938 з ВКП(б) виключено майже половину її членів; 139 членів ЦК було розстріляно (зокрема, більшість членів уряду та Політбюро), із 1 966 делегатів XVII-го з'їзду партії (1934 рік) до XVIII з'їзду (1939 рік) 1 108 було заарештовано. В армії ліквідовано більшість вищого і старшого командного складу.

Посилення терору супроводжувалося централізацією влади шляхом звуження прав національних республік; прославленням російського народу як «першого серед рівних», відновленням традицій Російської Імперії, обвинуваченням неросійських діячів у «буржуазному націоналізмі»; в наслідок чого у державно-партійному апараті дедалі більшої сили набирали російські великодержавні імперські елементи.

У більшовицькій партії Сталіна вважали знавцем національного питання, в якому він у цілому був послідовником Леніна, підкреслюючи «право націй на самовизначення аж до відокремлення», але з тим, щоб до відокремлення справа ніколи не дійшла. Після революції він підкреслював Другу частину ленінської формули: збереження неподільності імперії. Вже у 1920 році Сталін був проти «відділення окраїнних областей» (України, кавказьких країн тощо) — джерел сировини, палива і харчових запасів для «Центральної Росії». У грудні 1922 року при створенні СРСР він пропонував, замість рівноправного союзу «суверенних республік», т. зв. автономізацію (див. Національна політика КПРС). Але тоді ще були сильні відцентрові тенденції в національних республіках і перемогла концепція СРСР з залишенням керівної ролі в ньому за РРФСР. Сталін скористався з цього і поступово звів нанівець декларовані в конституціях права національних республік. Сталін спирався на російські шовіністичні елементи в державно-партійному апараті, яки стали у його руках знаряддям відбудови імперії. Проти цього на XII з'їзді партії у 1923 році виступив Микола Скрипник, засуджуючи русофільство партійного апарату. Особливий наголос Сталін поставив на переслідуванні національного руху в Україні як найбільшій республіці, що стояла на перешкоді його централістичним планам. У листі до Лазара Кагановича 1926 року застерігав проти національних тенденцій у КП(б)У (Микола Хвильовий, Олександр Шумський та інші); цим листом датується початок розгрому українського відродження, етапами якого були заслання української інтелігенції на Соловки, «процес Спілки Визволення України» та ін.

Найтяжчого удару Сталін завдав Україні у роки колективізації; 1932 року за його прямими вказівками було змінено політику хлібозаготівель, що призвело до загибелі від голоду кількох мільйонів українських селян. Водночас було винищено національно свідомі кадри української інтелігенції, на яких було покладено провину за Голодомор. На XVII з'їзді КПРС (26 січня 1934) Сталін засудив націоналістичний ухил Миколи Скрипника, стверджуючи, що небезпечнішим для СРСР є місцевий, а не «великоросійський націоналізм». Складовою частиною сталінського терору була так звана «єжовщина».

У міжнародній політиці Сталін використовував Комінтерн в інтересах СРСР, а також для контролю над комуністичними партіями та ліквідації національних антибільшовицьких прагнень у них. Наприкінці 30-их p. стало зрозуміло, що сталінський соціалізм — це побудований на визиску безправного робітництва і селянства державний капіталізм, економіка якого, завдяки знеособленню централізованого управління і відсутності приватної ініціативи, перебувала в хронічній руїні, а в зовнішній і внутрішній політиці Сталін почав повторювати політику російських царів. Зокрема у зовнішній політиці він повернувся до традиційного засобу російського самодержавства затьмарювати внутрішні труднощі зовнішньою експансією.