1.2. Формування культури

Матеріали спеціальних досліджень культур різних народів і етапів розвитку стали основою для виникнення загальносистемних уявлень, згідно з якими культуру можна вважати різновидом упорядкованих систем. Це досить абстрактний підхід, але він відповідає інтуїтивній по­требі протиставляти культуру та хаос, а також дає змогу виявити щось загальне, властиве всім культурам світу. З пошуків загального почина­лася європейська наука історично, і за цим принципом вона логічно організована. Викладання у школі та вузі теж орієнтоване насамперед на вивчення законів і спільних рис. Ми виховані в цій культурі й тому намагаємося зрозуміти її, оцінити ззовні, не порушуючи відповідних принципів, згідно з якими після виявлення загального, абстрактного можна зробити наступний крок і врахувати специфічні умови існування того чи іншого явища. Якщо ж до цієї загальнонаукової рекомен­дації додати ще й філософське зауваження про якісну відмінність різних систем, що виникають у процесі розвитку, то ми наблизимося до конкретного знання того явища, яке вивчаємо, адже культура, як уже було виявлено, відрізняється від "натури" й одночасно має з нею спільні риси. Спробуємо зрозуміти, у чому полягає відмінність культури від "натури" та як вона сформувалася.

Відомо, що люди є біологічними й соціальними істотами водночас. Але не дуже зрозуміло, як ці дві складові співвідносяться. Про кон­флікти серця й розуму вже багато сказано в любовній ліриці, але кожне нове покоління знову й знову розв'язує цю проблему. Для неї немає способу загального розв'язання, і на рівні міжособистісних від­носин його й не може бути.

Але ми розглядатимемо проблему співвідношення біологічного й соціального на іншому рівні — суспільно-історичному, бо таким чином легше виявити момент повторюваності, універсальності. Це дасть мож­ливість використати дані різних наук і наблизитися до розуміння різних варіантів розв'язання проблеми, їх сильних і слабких сторін.

Якщо спробувати згрупувати все розмаїття позицій у розв'язанні про­блеми походження людської культури та її відмінностей від біологічних форм поведінки, можна виокремити три основних підходи.

Перший з них можна назвати еволюціоністським. Його прихильни­ки називають себе соціобіологами, розглядаючи культуру як продовжен­ня й ускладнення тих форм поведінки, що властиві тваринному світові. Зокрема, вони звертають увагу на альтруїзм, тобто здатність пожертву­вати собою заради інших, і колективізм — схильність до співпраці. На­водиться багато прикладів, які свідчать про те, що такі форми поведін­ки притаманні не лише вищим тваринам, а навіть птахам. До того ж видатний австрійський зоолог Конрад Лоренц (нар. 1903) пише про і втрату людством соціальності як про один із восьми смертних гріхів цивілізованого людства, що ставить людей нижче птахів, котрі, як і нормальна людина, мають вроджені "реакції на асоціальну поведінку" [10, с. 6]. Звичайно, такий висновок видається досить несподіваним для тих, хто вважає індивідуалізм відмітною рисою цивілізованого суспільства й позитивним явищем, і цим він цікавий. Крім того, його можна використати для пояснення причин тієї популярності, якої на­буває в останні роки психотренінг, що ставить за мету лікування від індивідуалізму. Правильно, звичайно, і те, що людські форми поведін­ки мають свої прототипи у тваринному світГ, але пряме їх ототожнен­ня суперечить закону переходу кількісних змін у якісні.

Другий підхід можна було б умовно назвати концепцією гріхопадін­ня. Сюди можна віднести безліч зовсім несхожих міркувань богословів та атеїстів, фізиків та істориків. Об'єднує їх теза про ненормальність людської поведінки порівняно з тваринною. Причини наводяться різні: порушення заборон Бога, божевілля, радіація, вплив магнітного поля Землі. Останні дві тези підкріплюються даними фізики та антропології. Зокрема, автори посилаються на певну відповідність між періодами геомагнітної інверсії (зміни магнітних полюсів Землі) та стадіями антро­погенезу. Використовуються також аналізи ґрунту зі Східної Африки, де було виявлено перших прямоходячих істот, щоб показати зв'язок цьо­го явища з підвищеною радіацією в тій місцевості [3]. Ми не будемо де­тально аналізувати ці матеріали. Відзначимо лише сумнівність такого підходу в цілому, оскільки він суперечить еволюційній теорії Дарвіна й орієнтує на чудо чи випадок, недоступні для наукової реконструкції.

Третій підхід названо трансформаційним, щоб підкреслити ідею пе­ретворення біологічного на соціальне як певного закономірного про­цесу. Ця позиція найбільш докладно обґрунтована у працях Юрія Се-менова, який пише: "Формування людського суспільства було процесом приборкування зоологічного індивідуалізму, яке завершилось утвер­дженням людського колективізму. Соціальне могло виникнути лише в напруженій боротьбі з біологічним" [19, с. ЗО]. Для розкриття суті цьо­го підходу потрібні додаткові пояснення. Насамперед слід оцінити ти­пову форму поведінки у тваринному світі. Якщо врахувати, що так звані суспільства комах (бджіл, мурашок) — це не об'єднання автономних організмів, а лише такий особливий "надорганізм", в якому групи комах виконують роль певних органів, то типовою формулою організації гру­пової поведінки тварин можна вважати стадо. Це доволі жорстка сис­тема. Принцип її впорядкування називають принципом домінування чи панування, що означає ієрархію підлеглості. На чолі стада стоїть фізично найсильніший самець, якому беззастережно підкорюються всі. На другому щаблі стоїть слабший самець, який підкорюється вожакові, але пригнічує всіх інших. І так кожна істота у складі стада посідає певне місце в ієрархії сили [8].

Такий тип порядку був винаходом еволюції й забезпечував вижи­вання, оскільки зменшував кількість бійок. Особина нижчого рангу не осмілюється доторкнутися до ласощів у присутності істоти вищого ран­гу. Приналежність до вищого рангу може набувати й деяких зовнішніх, символічних форм. Так, у стаді північних оленів розмір рогів свідчить про фізичну силу, і там діє "ієрархія рогів". У стаді людиноподібних мавп принцип домінування діє й досі, але у стаді предків сучасних лю­дей його, мабуть, було порушено, що антропологи пов'язують із фактом використання кам'яних знарядь праці, які були також і зброєю. Кам'я­на сокира давала можливість несподіваної перемоги слабшого над фізично сильнішим. Від цього моменту ієрархію фізичної сили було порушено. Боротьба за самок,кількість яких із переходом до прямохо-діння до того ж зменшилася внаслідок збільшення смертності під час пологів, зумовила ситуацію самознищення. Цю гіпотезу підтверджують тим, що черепи австралопітеків, як правило, знаходять пробитими. Це антропологічні дані, які можна трактувати по-різному, оскільки справ­жньої повторюваності немає. Знахідки ці поодинокі, неповні, вони пе­ребували та виявлені за різних умов.

На підтвердження цієї гіпотези можна скористатися досить надійни­ми даними культурології. Так, культурологи, вивчаючи звичаї різних народів, виявили універсальне культурне правило — заборону інцесту, юбто статевих зносин між найближчими родичами. Універсальність цього правила свідчить про його необхідність і може бути аргументом на користь тієї думки, що далекі предки сучасних людей змогли при­пинити самознищення запровадженням такої заборони. Оскільки ця за­борона належить до найважливішої функції живого — продовження роду, вона не могла бути повною, а поширювалася тільки на членів пер­винної орди-роду, які вважалися братами й сестрами, а поза межами роду шлюбні відносини дозволялись із представниками іншого роду. Звідси й виникає поняття "екзогамія", тобто зовнішній шлюб. Із появою звичаю екзогамії можна говорити про наявність культури — такої форми поведінки, за якої біологічні потреби (розмноження) підпорядко­вані соціальним (спільній діяльності без конфліктів).

Отже, культура не є просто продовженням біологічних форм поведінки чи їх відкиданням. Це діалектичний процес заперечення зі збереженням необхідного. Наприклад, продовження роду триває, але цей процес ре­гламентується чинниками культури, тобто є частиною складнішої систе­ми, ніж біологічна. Справді, у суспільстві зберігаються всі життєво важ­ливі процеси, проте вони регламентуються великою кількістю заборон (подібних до табу в первісному суспільстві, а також моральних, юридич­них, технічних правил безпеки) і зобов'язань, які треба вивчити й засвої­ти, щоб стати повноправним членом суспільства. Крім цих регламентацій біологічних процесів до складу культури входить велика й постійно збільшувана кількість норм поведінки, що прямо не стосуються життє­вих процесів. Це виробничі технології, математичні, граматичні та му­зичні правила, дотримання яких забезпечує успіх у 20 тис. сучасних про­фесій. Не завжди ці норми поведінки узгоджені між собою й корисні людству, але спільне для них полягає в тому, що вони формуються поза межами людського тіла й засвоюються після народження в соціальних умовах. Якщо новонароджена дитина з тих чи інших причин позбав­лена можливості розвиватися так, щоб засвоїти соціальні (культурні) норми, вона втрачає можливість стати людиною. Легенди про Мауглі й Тарзана не мають нічого спільного з реальними можливостями тих дітей, які залишилися поза суспільством. У світовій літературі описані де­сятки випадків виявлення дітей серед тварин. У кожному з них у ма­люків були відсутні мова, прямоходіння, інтелект. Але всі ці випадки піддаються сумніву, оскільки невідомий час перебування дітей серед тва­рин. Є ще один жорстокий експеримент, який сама природа поставила над людиною, позбавивши її можливості засвоїти культуру, — сліпо-глухонімота, яка розглядатиметься далі.

КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНА ПРОГРАМА ПОВЕДІНКИ

Явище сліпоглухонімо™ й педагогічні зусилля, спрямовані на його переборення, можуть бути моделлю для розуміння суті культури та спо­собів її засвоєння.

Діти, позбавлені через дефекти зору й слуху можливості сприймати інформацію з навколишнього світу, перебувають щодо здатності навчан­ня в гіршому стані, ніж тварини. У них відсутній навіть рефлекс "що таке?". Вони абсолютно байдужі до спроб зацікавити їх чим-небудь. Тому вихователі говорять про таких дітей, що вони схожі на рослини. І все-таки з історії педагогіки відомі кілька випадків успішного виховання сліпоглухонімих дітей. Це Л. Бріджмен — вихованка американського педагога Хоува (про неї докладно розповів Ч. Діккенс), відома як "чудо століття" Е. Келлер — вихованка А. Суліван, і всесвітньо відо­ма письменниця О. Скороходова — вихованка І. Соколянського. Але найбільш вражаючий факт став відомий у лютому 1975 р., коли було опубліковано матеріали засідання вченої ради факультету психології Московського університету. Виявилося, що на цьому факультеті успіш­но навчаються четверо сліпоглухонімих — С. Сиротін, Ю. Лернер, О. Суворов і Н. Корнєєва. Усі вони виховувались у Загорському інтер­наті під керівництвом А. Мещерякова — учня І. Соколянського. Та об­ставина, що виховувалася група, а не одна особа, дає можливість роз­глядати цей експеримент за науковими критеріями, оскільки тут маємо повторюваність, за якої можлива закономірність.

Основним механізмом формування людських якостей виявилася спільна дія (спочатку примусова) вихователя з вихованцями із самооб­слуговування (їсти ложкою, а не руками, одягатися та ін.). Після фор­мування в дітей образів предметів і дій з ними початкові ланки цих дій, що виконуються дорослими, використовуються спочатку ними ж, а потім дітьми для сигнальної функції. Так починається мова жестів і виникає новий вид діяльності — спілкування. Це жести, які принципово від­різняються від виразних рухів тварин, оскільки вони зображальні, а не виражальні. Вони зображають предмет або дію з ним і тим самим ви­носять образ предмета за межі психіки, де він стає доступний іншим. У цій операції закладається вихідна клітинка культури. Засвоюючи призначення певного предмета, дитина засвоює інформацію, закладе­ну людьми під час його створення; засвоюючи спосіб позначення предмета чи дії з ним — спосіб акумуляції й передавання інформації поза межами свого організму. У цьому полягає принципова відмінність соціальної інформації від генетичної, яка не може швидко змінюватись І обмежена кількістю клітин організму. Використання певних знарядь для задоволення біологічних потреб веде до розриву автоматичного ів'язку між потребою та предметом для її задоволення. Так створюєть-• и пауза, можливість для міркування й вибору — суто людська программа.

Отже, соціальний спосіб передавання інформації схожий на генетич­ний (нагромадження корисних змін і відтворення в нових знаряддях), але» протилежний йому за своєю суттю через несумісність із органічним «кріпленням та автоматичним відтворенням. Якщо генетична пам'ять • •пмежена, то зовнішня пам'ять, якою користується соціальна система, не має меж. Будь-яка річ (будинок, споруди, знаряддя праці, предмети побуту) може стати носієм соціальної інформації для кожного нового покоління людей, які продовжують культуру попередніх поколінь. Якщо ж спадкоємність порушується, то зв'язок часів намагаються відновити археологи, вивчаючи втрачені культури за допомогою речових носіїв інформації, які не дуже зручні, оскільки створені для виконання певної ділової, а не інформаційної функції. Спеціально для нагромадження й передавання інформації людство створило велику кількість знакових систем. Це насамперед звукові мови (попередником яких, мабуть, була мова жестів) та їх писемні репрезентації (ієрогліфічна, складова та алфавітна), математична та хімічна символіка, малюнок і креслення, му­зична та шахова нотації, дорожні знаки й різноманітні торгові марки. Останнім часом дедалі більшого значення набувають машинні мови.

Уся сукупність інформації, якою володіє певна група людей за до­помогою речових і знакових носіїв інформації, становить пам'ять гру­пи, до складу якої належить знання не лише певних технологій (ви­робництва чи мислення), правил, інструкцій, а й того, що інші люди теж обізнані з цими правилами. І це дає їм можливість взаємодіяти навіть за відсутності безпосередніх інформаційних контактів. Так, ав­томобілісти на перехресті можуть не бачити один одного, але діяти узгоджено, оскільки розраховують на однакове розуміння всіма учас­никами вуличного руху його правил. Представники різних етнічних або професійних культур можуть сприймати одні й ті самі моральні чи юридичні конструкції з протилежних позицій. Скажімо, відомий психолог В. Лефевр виявив серйозні розбіжності в реакціях корінних американців і радянських емігрантів за допомогою простого тесту. Він ставив перед ними чотири прості запитання:

1. Чи повинен лікар приховати від хворого діагноз онкологічного захворювання, щоб зменшити його страждання?

2. Чи треба покарати злочинця суворіше, ніж передбачає закон, щоб іншим не кортіло?

3. Чи можна неправдиво свідчити на суді для врятування невинного?

4. Чи слід підказати другові на іспитах?

Виявилося, що на всі чотири запитання американці відповідали "ні", а радянські емігранти — "так".

Ці результати можна пояснювати по-різному: як неповагу до закону, схильність або несхильність поєднувати добро та зло, здатність особи­сто розв'язувати світоглядні проблеми [9; 17]. Тут лише зазначимо, що різні людські спільноти мають різну культуру, оскільки їхні представники реагують протилежним чином на ту саму інформацію. Отже, інфор­мація, пам'ять є лише передумовою культури. Культурою інформація стає лише тоді, коли з пам'яті про минуле вона перетворюється на про­граму майбутньої поведінки. Слово "програма" тут можна розуміти й у кібернетичному значенні як певну послідовність команд, кожна з яких складається з адреси елемента та коду операції, і в культурологічному, коли його можна наблизити до терміна "архетипи", щоб позначити пев­ну сукупність стандартних реакцій, властивих якійсь спільноті, що засу­джує відхилення від цього стандарту.

Бути культурною людиною означає входити до складу певної спіль­ноти, бути здатним мислити, відчувати й діяти у визначеній послідовності, що дає змогу стати передбачуваним. Якщо людина сказала "а", то мусить сказати "б"; якщо сказала "один", то мається на увазі, що на­ступним числом буде "два". Але знання норм ще не гарантує їх вико­нання: злочинці добре вивчають юридичні норми, щоб ефективно їх по­рушувати. Отже, поняття "культура" має бути доведене до оцінювання вчинків людей, які відповідають або не відповідають певним взірцям. Введене поняття "програма" охоплює собою знання правила та схиль­ність до дії чи саму дію відповідно до цього правила.

Звичайно, соціальна програма не може бути однозначною на відміну від генетичної чи машинної. У суспільстві одночасно зі стандартом існує творчість, яка порушує існуючу програму, а потім сама стає новим стандартом. Крім того, можливі різні варіанти співвідношення поколінь з більшим або меншим дотриманням стандарту та з можливим впливом молодшого покоління на старше. Так, відомий сучасний етнограф Мар-гарет Мід (1901—1978) виокремила за цією ознакою три типи культур. Перший із них, у яких старші навчають молодших і в останніх не вини­кає ані сумнівів, ані бажання усвідомити свою залежність від стан­дартів, названо постфігуративними. Другий тип культур іменується кон-фігуративними, аби підкреслити ту обставину, що діти й дорослі вчаться у своїх ровесників. І нарешті, третій тип культур, у яких дорослі вчать­ся також у своїх дітей, названо префігуративними. Якщо перший тип властивий примітивним суспільствам, другий — усім великим цивіліза­ціям, то третій лише зароджується.

В усіх типах культур зберігається одне спрямування — упорядкувати хаос. При цьому чим важче досягти порядку, чим він менш імовірний, гим вищим вважається. Можна провести таку аналогію: на триколісно­му велосипеді може їздити дитина, на двоколісному — доросла лю­дина, а на одному колесі — лише циркач. Завдання культури полягає в боротьбі з ентропією, тенденцією до хаосу. Як говорив засновник кібернетики Норберт Вінер (1894—1964), ми пливемо вгору проти течії, борючись із величезним потоком дезорганізованості, який відповідно до другого закону термодинаміки намагається все звести до теплової смерті, загальної рівноваги та однаковості. До цієї думки Н. Вінера можна лише додати, що останніми десятиріччями виявлено нові спо­соби впорядкування світу за рахунок трансформації хаосу в тимчасо­вий порядок. Це вже не рух проти течії, а реорганізація самої течії, підсилення наявних у ній тенденцій до самоорганізації. Ці явища вив­чає нова наукова дисципліна — синергетика, про яку згадувалось у підрозділі 1.1.

Наголошуючи на програмності культури, її орієнтації на впорядкуван­ня дійсності за певними зразками, виробленими людьми, не варто за­бувати, що культура має у своєму складі й протилежний механізм — відхилення від стандарту. Скажімо, раніше йшлося про творчість як по­рушення стандарту, але результати творчості мають бути визнані, тобто якось узгоджені з попередніми перевіреними досягненнями. Прикладом може бути співвідношення класичної та некласичної фізики, які супере­чать одна одній, але існує принцип відповідності, за яким об'єкти одних розмірів і швидкостей описуються класичною фізикою, а інших — не-класичною. Крім цих ситуацій у культурі є спеціальні механізми нав­мисного відхилення від норми без перспективи узгодження з поперед­німи стандартами (у поезії й під час формулювання парадоксів). Це такі відхилення, які виявляють можливість нового типу порядку чи вка­зують на якусь невпорядкованість. І нарешті, треба звернути увагу на те, що максимальна впорядкованість перетворюється на свою проти­лежність, штамп, який веде до втрати змісту, тобто до здатності впоряд­ковувати невпорядковане. Так, у суспільному житті максимальна регла­ментація переростає в бюрократизацію, а фольклор зберіг чимало веселих прикладів того, як дурень застосовує правильні ритуальні фор­мули за межами їх застосування.

Із двох протилежних механізмів культури (упорядкування та відхилен­ня) важливішим є механізм упорядкування та програмування поведінки людей за допомогою структуризації дійсності. Це — звичайна мова, структурний "штампувальний пристрій", який перетворює "відкритий" світ реалій у "закритий" світ імен. Звичайна мова забезпечує спільноті, яка нею користується, "презумпцію комунікабельності", тобто здатність позначити словом і прийняти до уваги будь-яку нову реальність. Зви­чайній (етнічній) мові вдається поєднувати альтернативні вимоги: норму та відхилення, старе та нове (моду), стабільне та рухливе.

На основі етнічних мов формується велика кількість вторинних зна­кових систем, які розвивають одну зі сторін, властивих звичайним мовам. Правила, ритуали, математика, логіка, інструкції, машинні мови підсилю­ють момент стабільності в соціальній програмі. Міф, казка, шаманство, анекдот, карикатура, поезія реалізують вихід за межі стандартного.

Для засвоєння окремим індивідом суспільної культури в усій її складності стихійно сформувалися певні типи й організації, що назива­ються соціокодами.

ІСТОРИЧНІ ТИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ (СОЦЮКОДИ)

Оскільки соціальна (позагенетична) інформація нагромаджується за межами організмів людей, для її засвоєння потрібне спілкування (між індивідами, професійними групами, поколіннями, різними науковими шко­лами в межах однієї професії). Існують три різновиди спілкування: ко­мунікація, трансляція та трансмутація.

Комунікація — це обмін оперативною інформацією. Вона забезпе­чує взаємодію людей і життєдіяльність усього суспільства. Комунікація буває безпосередня, з адресами спрямування інформації, й опосередко­вана за допомогою засобів масової комунікації, які надсилають інфор­мацію не конкретному адресатові, а якійсь множині можливих адресатів.

Безпосередня комунікація має на меті перевірку та стабілізацію існу­ючих норм взаємодії. Сюди належать повсякденні формули ввічливості, які мають ритуальне, а не інформаційне значення, сигнали готовності до праці, повідомлення про функціонування технічних систем. Якщо нідсутні відхилення від стандартних норм, то немає й підстав для кому­нікації. Якщо ж відхилення є, комунікація стає бурхливою. Отже, голов­ний режим безпосередньої комунікації мовою кібернетики називається негативним зворотним зв'язком, а її головне призначення — підтримка га збереження однозначних відповідностей між світом знання та світом діяльності.

Трансляція — це спілкування, спрямоване на соціалізацію молоді, її уподібнення старшому поколінню за допомогою відповідних органі­зацій (сім'ї, школи, вищих навчальних закладів) і засобів. Основний режим цього спілкування — навчання. Він відрізняється від розгля­нутого раніше режиму негативного зворотного зв'язку, в якому кому-міканти вважаються рівноцінними й повноцінними носіями соціальних норм, тим, що така рівність відсутня. Якщо одна сторона спілкування (батьки, вихователі, викладачі) володіє масивом інформації, то інша — ні. Крім того, немає гарантії, що всі засвоюють це знання з однаковою швидкістю й достатньо адекватно. Тому трансляція зорієнтована на якогось середнього чи навіть найслабшого учня. Діє щось подібне до "закону ескадри", швидкість якої визначається швидкістю найтихо-хіднішого корабля. Засоби трансляції можуть бути формальними (урок, лекція) і неформальними (атмосфера сім'ї, приклад друзів). У первісних культурах регламентується й роль сім'ї: часто матір усу­вають від виховання синів, а старі люди вважаються офіційними вихо­вателями дітей.

Трансмутація — різновид спілкування, за допомогою якого вно­сяться зміни до наявних стандартів поведінки (мислення, переживан­ня, діяння). Це наукові дискусії, пропаганда нових знань, технологій, виробів. Головний режим трансмутації — пояснення. Він нагадує на­вчання, але принципово відрізняється від нього, оскільки у трансмута-ційному поясненні завжди є нове, відоме лише новаторові, який ство­рив об'єкт пояснення. Цей об'єкт унікальний і новий, тому не існує стандартних процедур пояснення. їх теж змушений вишукувати нова­тор. Якщо вчитель передає учневі створені в різні часи і не ним фраг­менти знання, намагаючись упорядкувати їх так, щоб зрозумів кожен, то новатор пропонує нові фрагменти знання та, можливо, навіть нові конструкції, які не кожному зрозумілі. Так виникає конфлікт між ро­лями вчителя та новатора. Певною мірою його вирішують у вищих навчальних закладах, де викладають дослідники, а студенти працюють у проблемних лабораторіях.

У ширшому значенні конфлікт трансмутації та трансляції є визна­чальною сучасною рисою взаємодії різних наук і етнічних культур. Наукові журнали, створені для виконання трансмутаційних функцій, по­ступово перетворюються на органи трансляції й відхиляють ту науко­ву продукцію, яка відрізняється від існуючих стандартів. Особливо по­мітно це тоді, коли до професійних журналів надсилають оригінальні статті представники якоїсь іншої професії. Аналогічна ситуація спо­стерігається, коли наукові досягнення розвинених країн потрапляють у традиційні суспільства. Вони там перетворюються на ритуальні кон­струкції. І навпаки, усілякі засоби розрядки (наприклад, фільми про злочинців, поведінку сексуальних меншин і несоціалізованої молоді), що усувають напруженість у жорстокому технологічному й конкурент­ному світі, — це відхилення від соціальних норм, проте за умов нашої країни вони перетворюються на зразок якогось незвичайного поряд­ку, тобто на реальне відхилення від норм. Так ненормальне перетво­рюється на нормальне.

Усі ці приклади свідчать про те, що функція стандартизації домінує над функцією новації за всіх часів і в усіх культурах, але конкретна питома вага комунікації, трансляції та трансмутації буває різною. Про­тягом історії людства було вироблено три різних способи організації соціальної інформації, що забезпечують її єдність, механізми спілку­вання (комунікацію, трансляцію, трансмутацію) і квантифікацію масиву спільної інформації на порції, які були б доступними індивідові. Ці типи організації називають особисто-іменним, професійно-іменним і універ­сально-понятійним (європейським) соціокодами [14].

Особисточменний тип соціокоду властивий первісним культурам, у межах яких стан засвоєння соціальної програми поведінки фіксував­ся за допомогою спеціального обряду посвячення в дорослі (ініціації), під час якого підлітку надавалося "доросле" ім'я. Кількість таких імен була обмеженою, їх пам'ятали старики. Кожне з них відображало певні функції у процесі полювання. Той, хто одержував відповідне доросле ім'я, віднині мав удосконалювати себе в певному мисливському на­прямі. Отже, ім'я людини було водночас назвою певної підпрограми, а сукупність таких підпрограм формувала всю соціальну програму (була її соціокодом) та інтегрувала мисливський колектив. Виникав синкре­тичний, нерозривний зв'язок соціальних значень (культури) і соціальних функцій (соціальної структури). Така нерозривність підтримувалася й містичним ставленням до слова. Ім'я вважалося невід'ємною частиною того, хто його носив, і вимовити його означало доторкнутися до носія імені. Тому своє доросле ім'я новопосвячені старанно приховували. Це давало додатковий трансляційний ефект, адже те, що не підлягає розголошенню, краще запам'ятовується.

Нині теж частково зберігається містичне ставлення до імені. Так, на початку XX ст. серед православних виникла секта ім'яславців, які твердили, що слід славити ім'я Бога, а не Його самого. їх пересліду­вали як православна церква, так і радянська влада. Академік Дмитро Лихачов (1906—1999) писав про те, що на Соловках були в'язні з жіночого ім'яславського монастиря, яких визнали контрреволюціоне­рами за те, що вони відмовлялися назвати своє ім'я. Це було розці­нено чекістами як конспірація. Більш типовим явищем є вибір батьками іначливого імені для власної дитини. У цьому випадку діє психологічний механізм стимуляції носія імені бути гідним його. Але це вже явище сучасної культури, у якій особисто-іменний код не відіграє визначаль­ної ролі.

Професійно-іменний тип кодування виник у землеробських суспіль­ствах, де став можливим поділ праці. У стародавніх землеробських ци­вілізаціях (Єгипті, Індії, Китаї) близько 80 % населення було зайнято в землеробстві, а 20 % мали інші професії — гончарів, ковалів, воїнів, писарів або навіть муміфікаторів у Єгипті чи душителів у Індії. Кож­на професія мала свого бога, і його ім'я було іменем цілої групи лю­дей, що володіла такою професією. Трансляція професійної інфор­мації відбувалася в межах сім'ї, від батьків до дітей. Відносини обміну між представниками різних професій жорстко регламентувалися, ство­рюючи стабільну соціальну структуру. Такий тип відносин зберігаєть­ся й сьогодні у традиційних суспільствах. Найкраще це видно на при­кладі культури Індії, де існують навіть спеціальні імена для тих, хто обслуговує інших (каміни), і тих, хто одержує послуги (джад>кмани). Для представників різних каст фіксуються різні розміри компенсації за одну й ту саму послугу. Скажімо, джаджмани з вищої касти брахманів платять ковалеві 10,5 фунта зерна з кожного плуга, тоді як джаджма­ни з інших каст — 14 фунтів незалежно від обсягу фактично вико­наних робіт.

Універсально-понятійний (європейський) соціокод виник у нетра­диційній Греції. Його поява була зумовлена острівним землеробством, яке в поєднанні з піратським мореплавством позбавило греків можли­вості виділити 20 % населення для розвитку ремесел. Вихід було знай­дено в поєднанні професій. Для цього інформація мала стати загаль­нодоступною, письменність — загальною, закон мав набрати форму номосу й поширюватися на універсальні ("громадянські"), а не про­фесійні характеристики людини.

Греки доволі довго заздрили тим країнам, які зберегли професійно-іменний тип кодування. Традиційні країни, особливо Китай, створили переважну більшість технічних винаходів, якими користувалися в Європі до XX ст. Лише науково-технічна революція показала цілковиту пере­вагу універсально-понятійного типу кодування, і сучасні країни, що збе­регли традиційні типи кодування, шукають своїх шляхів у XXI ст. Деякі з них (Японія) поєднують різні типи соціокоду, інші намагаються ради­кально змінити основний тип соціокоду. Наш шлях ще не цілком виз­начився. Але значною мірою він зумовлений тим, що географічно та історично ми перебуваємо в Європі. Європейські культурні стандарти засвоюються в сім і, школі, вищому навчальному закладі и видаються єдино правильними, навіть природними. Насправді ж існує надзвичай­но багато способів перевпорядкування природи (власної й навколиш­ньої) і суспільства. Кожен із цих способів є певною послідовністю дій, певною технологією світозабудови (організації буття). Різні народи ство­рюють різні світозабудови, але прийоми, якими вони користуються, у чомусь повторюються. Культурологія дає можливість виявити цю "ме­ханіку культуротворення" (мімесис — катарсис, універсалізм — ло-калізм, культурна ідентифікація — відволікання), визначити спільні й відмітні риси в реалізації цих прийомів залежно від географічних та історичних умов. Знаючи, як створювалися різні культури, ми зможемо оцінити їх теперішній стан, можливості спілкування з ними без конфлік­тів, а також краще зрозуміємо самих себе.