42. Жанр комедії ...

Комедії Шекспіра - яскравий, барвистий світ любові, веселих розіграшів, радості життя, бешкетних витівок, світ, в якому зло минуще і добро завжди бере над ним перемогу. Це не випадково. В епоху великого драматурга під комедією розумілася п'єса, здатна повеселити глядача, доставити йому радість і мати щасливий кінець. У сюжеті ж поєднувалися комічні ситуації, з трагічними подіями. Як правило, комедія починалася з сумних подій, а закінчувалася возз'єднанням закоханих. Але піднесені уявлення про любов сусідять з мотивами можливої ​​зради, мінливості почуттів. Більшість комедій Шекспіра створено в період між 1592 і 1603 роками: «Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Марні зусилля кохання», «Сон в літню ніч», «Венеціанський купець», «Багато шуму з нічого »,« Як вам це сподобається »,« Дванадцята ніч »,« Кінець - справі вінець ». Жанр комедії у Шекспіра еволюціонує від комедії положень до комедії характерів. «Комедія помилок» побудована на плутанини, зумовленої подібністю двох пар близнюків: панів і слуг. В основі «Приборкання норовливої» поширена в середні століття розповідь про приборкання сварливою дружини. Переодягання героїнь у чоловічий одяг широко використовується драматургом для створення комічної ситуації. Але драматурга в не меншій мірі, ніж комізм ситуації, цікавлять характери героїв. Надалі комедії Шекспіра - це, перш за все, комедії характерів. Серед дійових осіб комедій головне місце належить героїням. Саме вони ведуть інтригу, активністю, розумом, дотепністю вони перевершують чоловіків. Сміливо захищають своє право самим вирішувати свою долю, любити і бути коханою. Тема комедій - хвилювання любові. Гуманістична концепція любові пронизує комедії. Основний конфлікт комедій пов'язаний з прагненням героїв відстояти своє право на щастя і добитися взаємності. Комедії Шекспіра майже вільні від сатиричних елементів. Смішне в них не пов'язаний з осмеіваніем вад окремих осіб або всього суспільства. Воно тут результат витівок чи наслідок забавних випадковостей, збігів або непорозумінь. Гумор супроводжує у комедіях Шекспіра ліризму, переплітається з ним. Це особливо тонко проявляється в комедіях «Сон в літню ніч», «Дванадцята ніч» і «Як вам це сподобається». Шекспіровим комедіям притаманний сміх, але не осміяння. Його комедії можна в повному розумінні слова назвати святковими, бо вони збуджують радість веселощі. Вони є святковими ще й в іншому сенсі. Цілісність і сила характеру відрізняють молодих героїв і героїнь комедій. Особливо чарівні шекспірівські дівчини, віддані в любові, стійкі в життєвій боротьбі, тонкі в почуттях і дотепні в бесідах. Поруч з цими героями романтичного плану Шекспір ​​виводить цілу галерею комедійних персонажів - це його диваки-простолюдини, педанти і констебль, смішні і не усвідомлюють свого комізму, тоді як блазні-потішники і гострослови за професією.

43. Яке значення для розвитку літератури Відродження…

Принципове значення для розуміння особливостей та історичного місця Відродження має проблема співвідношення цієї доби з античною. Ця проблема була означена ще у ранній період розвитку гуманізму у творчості Ф. Петрарки, Дж. Бокаччо. Звернення до античності було наслідком глибинних процесів у пізньосередньовічній культурі. Тоді виникла нагальна потреба до відновлення прямого зв´язку зі «справжньою античністю», не зіпсованою середньовічним «варварством». «Шлях до античності» вимагав від митців Відродження критичного переосмислення Середньовіччя, оскільки у цю добу розуміння й використання античної класики було досить обмеженим. У період Раннього Відродження майстри інтуїтивно зверталися до античних попередників. Причому у ранньому гуманізмі виправдання античної мудрості не означало протиставлення її християнству. Навпаки, цілком виразним було прагнення замирити християнство з язичницькою культурою. У період розквіту ренесансної культури митці свідомо вивчали, перекладали й тлумачили твори древніх, намагалися пристосувати їх до запитів свого часу. Звернення до античності не було причиною Відродження, до неї звернулися «після того, як чітко сформувалися нові художні запити, що випливали з глибоких соціальних зрушень в італійській комуні».

Джерелами відродження були:— готичні впливи;— візантійська спадщина;— вплив культури країн Східного Середземномор´я;— античність. Основним був вплив античності, особливо вплив творів Гомера і Вергілія. Саме античності зобов´язані представники Відродження своїми найхарактернішими рисами. Зобов´язані Гомеру та Вергілію, грецькій та латинській поезії, язичницькому сприйняттю життя, що прийшло з далекої Еллади. Античність надихала людей епохи Відродження, була для них джерелом та зразком творчості та світосприйняття. Вона була їм близька, але у цілому їхня творчість не була повторенням грецької та римської літератури й мистецтва. Це не було сліпим копіюванням або реставрацією. Це було прагнення до оновлення, до побудови нової культури. У добу Відродження антична спадщина осмислювалася критично. В античності вбачали не стільки зразок для наслідування, скільки певний еталон культурного розвитку, на який слід орієнтуватися у створенні власної культури. Так, наприклад, гуманістична латина, яка спочатку мала наслідувати класичну мову давнини, мову Вергілія й Цицерона, фактично розвивалася як самостійне явище, маючи на собі відбиток народної мови. У той же час без античних впливів Відродження не можна уявити. Відбувалося не просто запозичення мотивів та прийомів, але і проникнення у сутність світовідчуття, здорової чуттєвості й величавого ритму античності.

44. Идеалы и ценности культуры Возрождения. Важнейшей отличительной чертой мировоззрения эпохи Возрождения оказывается его ориентация на искусство: если средневековье можно назвать эпохой религиозной, то Возрождение - эпохой художественно-эстетической по преимуществу. И если в центре внимания античности была природно-космическая жизнь, в средние века - Бог и связанная с ним идея спасения, то в эпоху Возрождения в центре внимания оказывается человек. Поэтому философское мышление этого периода можно охарактеризовать как антропоцентрическое. В литературе Возрождения наиболее полно выразились гуманистические идеалы эпохи, прославление гармонической, свободной, творческой, всесторонне развитой личности. В полной мере сформируется гуманистическое идейное течение, сторонники которого заявили о человеке как высшей ценности и цели общества. Человек истолковывается как свободное существо, творец самого себя и окружающего мира. Центральная фигура не Бог, как это было в культуре Средневековья, а человек. Бог - начало всех вещей, а человек - центр всего мира. Общество не продукт Божьей воли, а результат деятельности людей. Человек в свой деятельности и замыслах не может быть ничем ограничен. Ренессанс характеризуется новым уровнем самосознания человека: гордость и самоутверждение, сознание собственной силы и таланта, жизнерадостность и свободолюбие становятся отличительными качествами передового человека того времени. Гуманизм означал возрождение античной традиции (Сократ, Эпикур и другие), уважительного отношения к человеку, защиту его самоценности, чести и достоинства, права на свободу и счастье. Материально-чувственная деятельность, в том числе и творческая, приобретает своего рода сакральный характер. В ходе ее человек не просто удовлетворяет свои земные нужды: он создает новый мир, красоту, творит самое высокое, что есть в мире - самого себя. Гуманизм как течение зародился в городах Северной Италии - центрах первых мануфактур. В это историческое время природа начинает восприниматься, прежде всего, как гигантская мастерская, а человек в ней - как умный, умелый работник. Гуманизм формировался в лоне художественной литературы как критическая реакция на догмы религии, на её учение о греховности и несвободе человека. Итальянские литераторы восстанавливали и пропагандировали творчество тех античных философов и поэтов (Сократ, Эпикур, Вергилий, Гораций), которые отстаивали идеи высокой ценности человека и его свободы. Истинным родоначальником эпохи Возрождения в литературе, принято считать итальянского поэта - Данте Алигьери. Он раскрыл сущность людей того времени в своем произведении "Божественная комедия". Любовные сонеты Франческо Петрарки (1304—1374) открыли глубину внутреннего мира человека, богатство его эмоциональной жизни. Таким образом, центральное место в культуре эпохи Возрождения занимает гуманистическое течение, сфокусированное на человеке во всем его многообразии.

45. Основные жанры куртуазной лирики.

В 11 ст. при дворах вельможних феодалів Провансу зароджується нова поетична традиція. Це були перші спроби писати ліричні твори народною мовою. Вони оспівували ідеали станової честі, рицарські чесноти, намагалися заглибитися у стан інтимних переживань. У куртуазних поетів склалася характерна традиція трактування теми кохання, воно зображувалося як почуття витончене, платонічне. Твори трубадурів писалися для вокального виконання, поет виступав і як композитор. Характерною рисою любовної лірики трубадурів є її жанрове різноманіття. Жанри куртуазної лірики створювалися відповідно до лицарського освідчення в коханні. Серед жанрів любовної лірики трубадурів найпопулярнішим був жанр канцони – любовна пісня, обмежена інтимними або релігійними темами, відрізнялася складною будовою строф, що об’єднувало вірші різної довжини. Інша жанрова форма – альба. У рефрені кожної строфи повторюється слово зоря або світанок, що також відрізняє альбу від інших жанрів. У цьому творі з’являється образ друга рицаря, який дбає про безпеку коханців та нагадує про світанок. У альбах відображені справжні, щирі почуття. Згодом виникає серена – вечірня пісня кохання, прототип серенади. Виник жанр пасторели – лірична пісня, яка зображувала зустріч рицаря з пастушкою та їхню суперечку, у якій рицар часто зазнавав поразки (Макабрюн). Зміна адресата пісні істотно позначалася на особливостях змісту, поетиці та трактуванні теми кохання. Твір іноді набував ігрового характеру. У ліриці трубадурів відображені події і почуття, пов’язані із суспільним життям рицарів, із враженнями, почуттями, викликаними хрестовими походами. Такі теми розроблялися в сирвентах – вірш на політичну або громадську тему, який містив особисті виступи поета проти його ворогів. Серед інших жанрів виділялася тенсона – віршований діалог двох поетів, який був диспутом на інтимні, поетичні або філософські теми, балада – танцювальна пісня, яка супроводжувалася приспівом. У 13ст. поезія трубадурів починає занепадати. У Німеччині 12 ст. зародилася своєрідна куртуазна лірика – міннезанг. У ньому виявилися 2 напрями – аристократичний та народний. У першому оспівувалось високе кохання, а у другому – простота, природність у відтворенні почуттів. Провансальська лірика вплинула на розвиток європейської ліричної поезії в цілому. Саме вона створила ті поетичні форми, мотиви, образи та стиль, які визначили подальший розвиток європейської лірики. Вперше зобразивши любов як високий сум за ідеалом, трубадури створили таку модель любовних хвилювань, яка залишилася домінуючою в європейській літературі до нашого часу.

46. Великим произведением искусства считается роман Сервантеса Дон Кихот.Это пародия на рыцарские романы. Сатира на рыц романы распространенный жанр, но Сервантес его трансформировал и углубил. Преследуя цель осмеять рыцарские романы, о чем прямо заявлено в Прологе к первой части, автор «Дон Кихота» создает не литературную пародию как таковую, а радикально новый тип повествования. Сервантес представляет «рассудительное сумасшествие» Дон Кихота как особое состояние сознания человека, находящегося в положении читателя созидаемого им в процессе чтения текста. Это открывает писателю-романисту путь к изображению самой структуры сознания героя. Процесс рождения и становления самосознания героя как жанрообразующая тема романа выходит на первый план. Особую роль во второй части играет Санчо, образ которого начинает конкурировать по значимости с образом его господина. В основе развития сюжета второй части лежит изобретательная выдумка Санчо, который, вполне освоив стиль мышления своего хозяина, внушает ему, что крестьянка на ослице, встреченная ими на дороге, и есть Дульсинея, превращенная в уродливую поселянку злыми волшебниками. В ряду ключевых эпизодов второй части,особое место занимает рассказ о правлении Санчо на Острове Баратария. В нем Санчо демонстрирует всю глубину своей карнавально-шутовской «дурацкой мудрости», контрастно дополняющей «мудрое безумие» Дон Кихота. В финале второй части, в момент смерти Дон Кихота-Алонсо Кихано, образ Санчо приобретает особую символическую значимость: он воплощает бессмертие народа, его неумирающее телесное целое и становится духовным наследником своего господина, живым носителем донкихотовского отношения к миру. Сервантес представил драматическое положение человека в мире, утратившем средневеково-ренессансную патриархальную цельность и гармонию, единство «слов» и «вещей», «духа» и «материи», помысла и деяния. Осмеивается не только рыцарские романы, но и рыцарство вообще. Это борьба с феодальным сознанием, против реакции и правящей верхушки. Осуждение не дон Кихота, а рыцарских идей. Грустный комизм образа – несоответствие между фантазиями и реальностью. Кихот даже соц вреден. Высокие нравств качества Кихота, цель высока, желание принести пользу. На первый взгляд панса – противоположность Кихоту. Кихот изнуряет себя, панса любит поесть и поспать. Он весь в практике, в настоящем, Кихот в прошлом. Но между ними сходство – оба очень добры, отзывчивы, человечны, беспечны, активны. Судьба аналогична – увлечены фантазиями, уходят из дома, в конце концов исцеляются. Но если Кихот пленился рыцарством, то панса пленился современной ему идеей легкой наживы. Социальная дистанция между Пансой и Кихотом постепенно исчезает. Панса исцеляется задолго до конца романа в результате суровых испытаний при губернаторстве. Помогает Кихоту уже из сердечной привязанности. Под его влиянием Кихот мудреет, а панс человечен и справедлив. Сервантесу приходилось маскировать свои мысли. Единственный положитльный образ монаха – не зациклен на религии. Санчо шут, поэтому в его устах часто сатира. Хорошо описана жизнь народа. Показ возможностей народа насмотря на все его недостатки.

47. Головний твір Боккаччо — «Декамерон» створений у 1351—1353 pp. Назва книги грецького походження, в перекладі — «десятиденник», тобто «збірка новел з обрамленням». Боккаччо водночас став і новатором цієї форми, оскільки підпорядкував її закону «готичної вертикалі», відповідним чином розташувавши новели. А саме поняття низького та високого автор «Декамерона» витлумачив з гуманістичних позицій, так що і самі новели, і спосіб їхньої композиції набули гуманістичної тенденції. Задум «Декамерона» позначений впливом Данте. Концепція світу була також гармонійною — доброго і злого у світі порівну, при цьому зло внизу, а добру належить вись, що певною мірою уособлювало собою і майбутнє. Новаторство Боккаччо полягало в тому, що дантівську композицію космічного простору він переніс винятково на одне лише земне, повністю вилучивши образи чортів та ангелів і відмовившись від алегоричного зображення життя. Універсальність «Декамерона» задовольняється самим лише земним простором. Обрамлююча новела не заявляє одразу ж про нові гуманістичні принципи естетичного зображення дійсності. Змальована чума у Флоренції — це опис очима очевидця. Розповідь сконденсована у конкретному художньому часі — близька письменникові сучасність. Водночас обрамлююча новела має й умовності, у ній розрізняються доля спільна і доля індивідуальна: в «холерному» місті все ж існують Божі храми, осередки культури і милосердя, і в одному з них, у церкві Санта Марія Новелла, — автор конкретний в адресуванні подій — зустрічаються сім юних вродливих жінок і троє шляхетних юнаків. Молоді люди змовляються покинути Флоренцію і перебути холеру в одній із заміських вілл. Саме їхнє гаяння часу є зразком нового, гуманістичного спілкування, культурного дозвілля, скрашеного небайдужістю молодих людей, яка, проте, жодного разу не переходить в куртуазне залицяння і не передбачає серйозної пристрасті. Новела-обрамлення залишається у цьому плані статичною, її функції — охоплювати собою всі інші новели, з якими вона співвідноситься як ідеальне з реальним, умовне — з конкретним. І все ж таки внутрішня композиція обрамлюючої новели — контраст поміж хаосом як найстрашнішим життєвим явищем і гармонійною людською особистістю, представленою десятьма оповідачами. Новела Боккаччо широко вводить діалог, що було його художнім новаторством, вона настільки багата на події, що драматурги багато разів запозичували сюжети з «Декамерона «для своїх драм.

48.Які жанри відіграли провідну роль в епоху середніх віків

Литература делится на религиозную, рыцарскую и городскую. Центральное место – религиозная литература, которая представлена лирикой песнопений, прозой проповедей, житий и драматургией обрядовых действий. Самая многочисленная – рыцарская. Выделяется 4 основных жанра: героический эпос, куртуазная и придворная лирика, рыцарский роман, городская литература. 1) героический эпос представлен языческими сказаниями кельтских и скандинавских культов, возникает в период формирования нации и государственности. Сюжетная основа – великое переселение народов. («Песнь о Нибелунгах» – нем., «Песнь о Роланде» – фр., «Песнь о моем Сиде» – исп.). Основной сюжет раннего эпоса – сказки; героического эпоса – исторические события, в которых закрепляется представление о вассальном героическом и религиозном долге.

2) куртуазная поэзия возникает после первых крестовых походов. Рыцари принесли с Востока новые знания, новый представления о поведении. Основная тема – тема любви. Впервые после античности трубадуры создали систему жанров лирической поэзии:

Канцона, сирвента,плач,тенцона. Пасторелла, альба. 3) рыцарский роман возник в границах куртуазных традиций. Возникли литературный города, новый тип героя – крестьянин-веллан. 4) городская литература носила пародийный характер. Появляется жанр животного эпоса. В лит. городе возникла СРЕДНЕВЕКОВЬЯ система театральных жанров (быт. комич. пьеса) и маралите. В рамках городской литературы сложилась своя система жанров: фаблио -название стихотворных, по большей части анонимных, повествований обычно комического или сатирического характера, из которых позже возникнет жанр новеллы) сатирический животный эпос –сказки главными героями которых являются животные, носят сатирический характер.

аллегорический эпос. Драма, возродившаяся в церкви, а затем вышедшая из ее пределов и перекочевавшая на торговые городские площади средневекового театра.

Миракль — пьеса о чудесах. Мистерия — инсценирующая библейскую историю грандиозная пьеса, представление которой длилось несколько дней. Среди самых ранних мистерий — «Воскресение Спасителя». Моралите — пьеса религиозно-дидактического характера, в которой персонажами выступали аллегорические фигуры Вера, Надежда, Любовь и т. д. Пример моралите — «Нынешние братья» Светская драматургия, помимо фарса, представлена также жанром игры. Яркий пример — пьеса французского горожанина Адама де ла Аля «Игра о Робене и Марион, предполагавшая музыкальное исполнение и напоминавшая инсценировку пасторали.С возникновением драматургических жанров вся система жанров средневековой литературы обрела свою полноту и завершенность. Для литературы Возрождения характерны различные жанры. Но определенные литературные формы преобладали. Наиболее популярным был жанр новеллы, который так и именуется новеллой Возрождения. В поэзии становится наиболее характерной формой сонет. Большое развитие получает драматургия. Широко распространена публицистика и философская проза.

49. Монолог - це розгорнуте висловлювання однієї особи, що не вимагає негайної відповіді (в цьому сенсі протиставлений діалогу), що протікає незалежно від реакції співрозмовника. Також цей літературний прийом, що служить для передачі таємних думок та почуттів персонажів. Монолог може бути як в усній, так і в письмовій формі. У драмі так називають порівняно довгу промову героя з викладенням його думок, занадто інтуїтивних або небезпечних, щоб повідомляти їх іншим персонажам. У ліричній поезії монологом називають вірш, що відтворює мову якогось персонажа, звернену до наявного мовчазного слухача. У прозі монологом (або внутрішнім монологом) називають відтворення думок і почуттів персонажа. При цьому розрізняють монологи «на самоті» та монологи-звернення. Монолог «на самоті» звернений до самого себе або до вищих сил, може представляти собою уявний діалог, а монолог-звернення безпосередньо впливає на слухача, реалізується, як правило, в офіційних ситуаціях. У драмі з самого її виникнення монолог використовувався, щоб повідомити глядачам відомості про те, що не можна представити на сцені. У класичній грецькій драмі персонажі зазвичай зверталися з монологом до хору, а отже, і до глядачів. Служили ці монологи декільком цілям: у них розкривалася передісторія подій; повідомлялося про події, що відбулися за сценою; виражалося ставлення персонажа до того, що вже трапилося або можливим подіям. Іноді в монологах зустрічаються молитви богам або філософські роздуми. Нове значення монолог отримав в кінці XVI - початку XVII століття в англійському та французькому театрі. В англійському театрі тієї епохи сцена була маленькою і часто видавалася в середину залу для глядачів. Тому вже саме простір вистави створювало близькість між глядачем і акторами, і саме така атмосфера дії робила глядача безпосереднім адресатом промови. Головним змістом драми у той час став душевний рух персонажів розкрити які повинен був монолог. Іноді актор виголошував монолог, стоячи на сцені один, іноді були присутні й інші персонажі, але передбачалося, що вони монологу не чують. Гамлетівські монологи мають то сповідально-психологічний, ліричний характер, то постає у формі монологом запитування-відповіді. Вони хоч і виголошуються ним наодинці, але потенційно адресуються публіці. У них виявляється глибоко драматична напруга, яка передається свідомо і несвідомо тому, хто їх сприймає. Гамлет у своїх монологах виявляє здібність узагальнювати окремі факти, події, зіставляти слова і вчинки людей, знаходити загальні закономірності та робити висновки. Його думки часто висловлені в образних сентенціях, в алегоріях. У загальному значенні монологи в трагедії набувають узагальнюючого значення, концентруючи у собі вічні морально-філософські проблеми: життя і смерті, кохання і зради, волі та насилля, правди і лицемірства, совісті і ницості. Саме через монологи головних героїв ми можемо зрозуміти основний конфлікт очами автора, а також простежити розвиток характерів героїв.

50. У ХІ-ХП ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала «Пісня про Роланда». Задля свого сеньйора головний герой готовий витерпіти великі страждання і навіть віддати своє життя. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів», де звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст. Морально-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, — лицар повинен уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння «прекрасній дамі». Цей культ посідав центральне місце у творчості трубадурів — провансальських поетів. серед яких були і лицарі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність: любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо. Якщо говорити про середньовічну літературу, то на території сучасної Англії збереглися пам'ятники рунічної писемності англосаксів .Відомо про існування пісень, що виконувалися під час весільних і похоронних обрядів, у процесі праці, під час військових походів. Сказання, легенди і пісні передавалися з роду в рід. їх виконували співаки, що були в кожнім племені. Так, найбільш значний зі збережених творів середньовічної поезії — поема «Beowulf. Взагалі книга стає більш пов'язаною з реальним життям, набуває поширення навчальна література, а також записи поетичних та прозових творів. Створення книг перестає бути справою виключно церковних осіб. Література XII—ХНІ ст. мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце посідала поезія вагантів , які вперше з'явились Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, веселою, а отже, дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіч-я — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духівництва. Театр, що відігравав політичну роль у середньовічній культурі, на межі XI - XII ст. демонструє перехід від літургійної драми до містерії. Містерії були вже менше пов'язані з богослужінням. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого Завіту, або ними ставали події, пов'язані з життям і воскресінням Ісуса Христа. Міська драма тісно пов'язана з народними ігрищами, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами. Щодо розвитку світської літератури, то вона не була відображенням дійсності, а подавала ідеальні уявлення про людину. Значне місце в середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були «Лицар Лева» та «Роман про Тристана та Ізольду».

51. Новелла — повествовательный прозаический жанр, для которого характерны краткость, острый сюжет, нейтральный стиль изложения, отсутствие психологизма, неожиданная развязка. Иногда употребляется как синоним рассказа или называется его разновидностью. Жанр утвердился после появления книги Джованни Боккаччо «Декамерон», сюжет которой состоял в том, что несколько человек, спасаясь от чумы за городом, рассказывают друг другу новеллы. Боккаччо в своей книге создал классический тип итальянской новеллы, получивший развитие у его многочисленных последователей в самой Италии и в других странах. У предшественников Боккаччо новелла имела морализующую установку. Боккаччо сохранил этот мотив, но у него мораль вытекала из новеллы не логически, а психологически и часто являлась только поводом и приёмом. Позднейшая новелла убеждает читателя в относительности моральных критериев. Исследователи отмечают, многие особенности придуманного Боккаччо жанра. Вместо имперсональной болтовни он вводит фигуру рассказчика, которая одалживает всему повествованию единую точку зрения. Боккаччо разрабатывает единый, четкий сюжет, устраняя многочисленные перипетии и ответвления, которыми грешат его источники. Он придал героям новелл характеристичные черты вместо безымянных и чисто ситуативных фигур мужа, жены и любовника анекдота. Более того, часто он дает психологическую, историческую или социальную мотивировку действиям своих персонажей. Стиль \жанровые особенности: Боккаччо соединяет античную риторику и народное просторечие. Он не только сравнивает свой стиль с мастерством художников, но и вводит их образы в свое произведение (5 новелла 6 дня об остроумном ответе рассказывает о Джотто, за безобразной внешностью которого скрывается большой талант; в 3 новелле 8 дня и в 5 новелле 9 дня высмеивается глупый живописец Каландрино). В «Декамероне» доведен до совершенства жанр городской новеллы. Эта книга открыла дорогу всей ренессансной новеллистике. Как отмечают исследователи, у своих средневековых предшественников Боккаччо взял следующие элементы: анекдотическую фабулу, трезвый бытовой элемент, жизненную непосредственность, прославление находчивости и остроумия, непочтительное отношение к попам и монахам. К этим элементам он добавил собственные находки:интерес к жизни, последовательную реалистическую установку, богатство психологического содержания, сознательный артистизм формы, воспитанный внимательным изучением античных авторов. Благодаря такому подходу к жанру новеллы она стала «полноправным литературным жанром, легшим в основу всей повествовательной литературы нового времени. Свежесть и новизна этого жанра, его глубокие народные корни, отчетливо ощутимые даже под лоском изящного литературного стиля Боккаччо, сделали его наилучше приспособленным к выражению передовых гуманистических воззрений».

52. Хронологічні межі англійського Відродження - кінець XV- початок XVII ст. Але підготовка грунту для виникнення гуманістичної культури розпочалася раніше. Це був час значних соціальних змін: розпочався розклад феодалізму, відбувався швидкий розвиток міст, ремесла, торгівлі. Особливо тісні зв'язки встановилися з Італією, звідки й почали проникати в Англію гуманістичні ідеї. Великі соціальні зрушення були зумовлені Столітньою війною. Вона активізувала боротьбу за зміцнення королівської влади; принесла багато злигоднів народу, але водночас сприяла його єднанню, розвитку його свідомості і почуття своєї соціальної значимості. В 1381 р. в південних частинах Англії спалахнуло Велике селянське повстання на чолі з Уотом Тайлером. Виник реформаційний рух лоллардів, що виступили проти папства і католицької церкви. Усі ці процеси створили передумови для формування англійської нації, культури, мови. Видатним англійським письменником цього перехідного періоду був Джефрі Чосер. Йому належать поеми «Книга герцогині» «Пташина рада» «Дім слави», «Троїл і Крессіда». Найвидатнішим твором Чосера є «Кентерберійські оповідання» Ранній період розвитку літератури припадає на кінець XV- першу половину XVI ст. В останній чверті XV ст. спостерігається помітне пожвавлення культурного життя в країні і посилення впливу нових європейських віянь. В університетах вводиться викладання грецької та латинської мов. Починається книгодрукування. Особливо значною була культурна роль Оксфордського університету, який наприкінці XV ст. став центром передової гуманістичної думки. Тут діяла група вчених, які здобули освіту в Італії, де сприйняли нові ідеї і захоплене ставлення до античності. Встановлюються особисті контакт» між гуманістами Англії та інших європейських країн. З початку XVI ст. розпочинається розвиток латинської гуманістичної прози, значне місце в літератур займає поезія. Томас Мор(«Історія Річарда III» і знаменита книга «Утопія») Томас Уайет , Генрі Серрей, Джон Скелтон були найвидатнішими гуманістами раннього періоду. У другій половині XVI ст. в атмосфері швидкого зростання могутності країни й великого національного піднесення гуманістична культура в Англії досягає повної зрілості. Відбувається інтенсивний розвиток філософської думки, найвищим досягненням якої стала філософська система основоположника англійського матеріалізму Френсіса Бекона, швидко розвивається гуманістична література, збагачуючись різноманітним змістом та ідеями, новими жанрами й поетичними формами. Такий стан, однак, тривав не довго. Уже в першому десятилітті XVII ст. історичні умови значно змінюються: різко загострюються соціальні суперечності, посилюється політична реакція, антигуманістична войовничість пуританства. Все це вплинуло на розвиток пізнього англійського гуманізму і зумовило його кризу.Але з 50-х років почався стрімкий розвиток гуманістичної поезії. Театр Шекспіра не тільки був підсумком розвитку національного англійського театру, а й певною мірою підсумовував досягнення усієї попередньої драматургічної культури давнини і нового часу. Одночасно творчість Шекспіра відкривала перспективи для подальшого розвитку театру й драми на шляху соціально-філософського осмислення життя і глибокого розкриття внутрішнього світу людини.

53. Хоч епос в кожній країні мав свої національні особливості, йому були притаманні і спільні риси:- міфологізація минулого, коли опис історичних подій поєднувався з міфами і казками; - зображення боротьби людини з силами природи, що втілені в образах драконів, чудовиськ, велетнів; - наділення головних героїв - казково-міфологічних персонажів - надзвичайною силою та фантастичними здібностями (літати, ставати невидимими, зменшуватися, перевтілюватися в іншу людину тощо); - єдність фантастичного, надзвичайного з реальною дійсністю, історією. Героїчний епос мав загальнонародні і загально епічні риси. Це протиставлення героя і ворога; різні види описів, елементи міфологізації, своєрідні повтори (трикратні), розгорнутий діалог, зачини, кінцівки, усталену систему художніх засобів (гіперболізацію, постійні епітети, урочистий стиль, широту охоплення подій у часі, просторі, повноті зображення, розвинуту зовнішню сюжетність та драматизм, оскільки описувалися битви, поєдинки). У сюжеті переважали казкові образи й ситуації. Поетика ранніх зв'язків такого епосу тісно пов'язана з фольклорними елементами: зверненням до казкових образів та ситуацій, поєднанням реальних подій з фантастичними, наданням головної ролі надприродним силам і явищам, переосмисленням і міфологізацією подій, що у свою чергу, визначало сюжет епічних творів. Герой епосу богатир, втілення найкращих рис народного характеру. Він вирізняється надзвичайною силою, хоробрістю, причому завжди перемагає. Він бореться за незалежність рідної землі і свого народу, а якщо і гине, то за ним залишається моральна перемога. Його образ розкривається через вчинки. І хоча образ героя не був позбавлений індивідуалізації, у нього все ж переважало узагальнення. Незважаючи на те, що в кожній країні епос мав свої специфічні особливості, у цілому його загальні жанрові ознаки витримувалися кожною країною.

54. Твором Петрарки, що здобув для нього безсмертя, є «Канцоньєре» ,іноді цю звичну назву в нас українізують — «Книга Пісень». Поет зневажливо ставився до своїх ліричних пісень, створених народною мовою. Є припущення, що спочатку Петрарка писав їх як тексти для вже готових мелодій. Лише згодом він почав сприймати ці вірші серйозно, багато разів їх редагуючи. Ця праця не припинялася до останніх днів життя. Свою збірку Петрарка розділив на дві книги: «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури». Так у самій композиції збірки з'явився її естетичний центр — образ Лаури та художній час. Він мав інший принцип, аніж у Данте, — мадонна Лаура, безумовно, постаріла би, якби не її передчасна смерть. Любов Петрарки до мадонни Лаури — реальне земне почуття, як сама вона — конкретна жінка, чиєї взаємності поет жадає, хоча дистанція поміж ним і мадонною Лаурою (мадонна — звертання до пані, обов'язково заміжньої жінки) завжди повинна зберігатися. В образі Лаури присутня певна алегоричність, недарма її ім'я нагадує про «лавр», тобто про таку жадану поетом Славу. Її ім'я суголосне й із італійським словом «лаура», тобто повітря, що нагадує про неземне, вивищене у самому вигляді прекрасної дами. І при всьому цьому Лаура конкретна, поет точно називає дату їхньої першої зустрічі: він уперше побачив її в Авіньйоні, у церкві Святої Клари, а померла вона у 1348 р. Портрет її не має виразних обрисів, є лише очі, яким надається цілком виняткове значення, вони нерідко стають символом самої Лаури.Петрарка вбачае не лише ідею вірності коханій жінці, а й ставлення до краси як вищої мудрості, здатної навчити найпрекраснішого на землі почуття. Сонети на смерть мадонни Лаури канонізують поетову кохану, як канонізував Данте свою Беатріче, це була вже традиція. Але в Петрарка інше ставлення до Лаури, котра покинула земне буття, головний смисл не в їхній майбутній зустрічі на небесах, а в земній пам'яті про Лауру. Образ Лаури є новаторським у літературі того часу, адже автор зобразив живу реальну жінку. І основним у висвітленні її образу не стали побутові деталі, бо Лаура розкривається через внутрішній світ поета, через сприйняття ним навколишньої дійсності. Зображуючи свою тугу, Петрарка часто переносив її на природу, і тоді його внутрішній світ, як і світ Лаури, ставав частиною природи й набував надзвичайної пластики. Понад шість століть чудовій образ Лаури хвилює серця людей .Геній Петрарка залишив такий світлий образ, на який рівнялися и рівняються жінки в усьому світі.

55. Доба, в яку жив і творив Вільям Шекспір, отримала назву - Ренесанс, або Відродження. Це було справжнім переворотом, внаслідок якого середньовічна система цінностей змінилася новим світоглядом. Вже людина, а не бог став центром світу. Людина Ця ідеологія засновувалася на вірі в людину, в її духовну й моральну природу, її необмежені можливості удосконалення. Середньовіччя не достатньо цікавилося внутрішнім світом людини. Звільнившись від світосприйняття Середньовіччя, згідно з яким людина була слухняною маріонеткою в руках Бога, вони зрозуміли величність людини. Саме в цей час філософське поняття “людини” підлягало значній зміні і розвитку. Саме в даному випадку “людина” вживається як термін філософії у повному розумінні цього слова. Аналіз показує, що дане слово Шекспір наповнює новим гуманістичним змістом, продовжуючи кращі традиції класичної і гуманістичної філософії. Термін “людина” виступає в його трагедіях як центральний член синонімічного ряду, члени якого, стаючи його синонімами або доповненнями, сприяють розкриттю його смислового і філософського змісту.Достатньо згадати його поему “Венера і Адоніс”, Не тільки естетично, але й філософськи людина була також високо піднята мислителями Ренесансу.

З поняттям людини також пов'язується наявність розуму, інтелекту. Лексико-семантичний зв'язок слів “людина” та “розум”, “тварина” є постійним і стоїть на передньому плані. Немає сумніву, що в основі співвідношення “людина - розум” лежить уявлення про розум як про суттєвий визначальний компонент змісту філософського поняття людина, причому словом “розум” позначається та якість, яка в першу чергу відрізняє людину від тварини.

Це проявилося в новому розумінні природи людини: вона вже сприймається не судиною гріха, якою її вважали в середні віки, але не найдосконалішим із творінням Бога.

Щодо вживання і розуміння слова “людина” можна твердити, що Шекспір виходить з того значення слова, яке склалось у творах видатних філософів нового часу -- продовжувачів традицій класичної філософії. Шекспір вірно схопив тенденцію розвитку і вживання терміну “людина” в філософії нового часу. Творчість Шекспіра поділяється на три періоди. Саме у другому “трагічному” періоді (1601-1608) створені “великі трагедії” (“Гамлет”,“Макбет”,“Король Лір”, “Отелло”). Трагедія постала на грунті кризи гуманістичного світогляду Шекспіра і, ширше, всієї ідеології ренесансного гуманізму; водночас вона є чи не найглибшим і найзавершенішим художнім вираження цієї кризи. Зміна світовідчуття, зрозуміло, не була в Шекспіра несподіваною, а стала наслідком діалектики його світогляду. База кризи гуманістичної ідеології Відродження - розчарування у досконалості людської природи. Джерелом трагічного у цей час стає не вирішуваний конфлікт між особистістю, носієм гуманістичної природи та світом, що живе за законами егоїзму та несправедливості.