
- •Вопросы для подготовки к экзамену
- •Предмет та проблематика мовознавства.
- •Місце мовознавства в системі наук.
- •Природа та сутність мови, її функції.
- •Мова й мислення.
- •Мова й суспільство.
- •Мова й мовлення.
- •Звуки мовлення: 3 аспекти вивчення.
- •Мовленнєвий апарат та його робота.
- •Система органів мовлення
- •Нижній поверх
- •Середній поверх
- •Принципи класифікації голосних звуків.
- •Голосні звуки
- •Принципи класифікації приголосних звуків.
- •Поняття фонеми, диференційні ознаки фонем.
- •Зміни звуків у мовленні.
- •Фонетичні закони
- •Фонетичні засоби та їхні функції.
- •Фонетичне членування мовленнєвого потоку.
- •Різновиди письма.
- •Принципи орфографії.
- •Основні ознаки слова.
- •Лексичне значення.
- •Полісемія й омонімія.
- •Синонімія й антонімія.
- •Гіперо-гіпонімія і лексична конверсія
- •Типи перенесення значень слова.
- •Фразеологічні одиниці та їхні класи.
- •Основні типи словників.
- •Граматичні значення та способи їхнього вираження.
- •Синтетичні способи вираження граматичних значень
- •Поняття морфеми, види морфем.
- •Позиційні класи афіксів.
- •Граматичні категорії.
- •Принципи виділення частин мови.
- •Словосполучення та їхні типи.
- •Основні ознаки речення
- •Генеалогічна класифікація мов.
- •Генеалогічна класифікація мов
- •Типологічна класифікація мов.
- •Ізолятивні (кореневі) мови
Фонетичні закони
Переважна більшість звукових змін відбувається закономірно, тобто під впливом фонетичних законів.
Фонетичні закони - закони, що керують регулярними змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень.
Сутність фонетичних законів полягає в регулярності фонетичних змін у мові на певному етапі її розвитку і регулярності фонетичних відповідників як у різних споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Так, скажімо, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській, польській і німецькій мовах - це фонетичний закон для цих мов. Фонетичний закон передбачає, що коли в мові відбувається якась фонетична зміна, то вона охоплює всі випадки, в яких трапляються ті самі звуки в однакових умовах.
Мовні фонетичні закони суттєво відрізняються від законів природничих наук. У математиці, скажімо, закони є абсолютними, тобто не залежать від жодних умов. Фонетичні закони діють у певний період і на певній території (в одній мові чи декількох споріднених, але не в усіх). Так, наприклад, закон відкритого складу (принцип висхідної звучності в складі) діяв до половини XI ст., закон палаталізації задньоязикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду приблизно з IV ст. до н. е. до IV ст. н. е. В англійській мові колись діяв закон переходу [sk] в [/]: skip -" ship [/ір] "корабель", fish -" fish [fr/] "риба". Нині він не діє: skill [skil] "мистецтво", score [ska:] "рахунок", skates [skeits] "ковзани", screw [skru:] "гвинт".
Усі фонетичні зміни відбуваються за суворими законами. Навіть їх порушення є закономірними. Усі винятки - результат дії закону, який замінив дію попереднього. Наприклад, в українській мові слово кінець повинно було б звучати конець, бо [о] - у відкритому складі. Однак у цьому випадку маємо [і], яке виникло за законом аналогії, тобто за принципом вирівнювання форм. В усіх інших відмінкових формах це слово має закономірне [і] (кінця, кінцю, кінцем, кінці, кінців, кінцям, кінцями, кінцях), оскільки [о] тут знаходилося в закритому складі. У російській мові слово рука в давальному та місцевому відмінках повинно було мати форму руце за законом переходу задньоязикових перед голосними переднього ряду (пор. закономірне укр. руці). Однак за дією закономірного процесу вирівнювання основи у цьому випадку закріпилася форма руке (в усіх інших відмінкових формах зберігся звук [к]: рука, руку, рукой, рук, рукам, руками).
Знання фонетичних законів дає змогу встановити відповідність звуків у різних мовах. Наприклад, українському звукові [і], який виник із індоєвропейського [6], відповідає давньоруський [1>], рос. [е], лит. [аі]: *кепа - цЬна - цена - ціна - каіпа.
-
Фонетичні засоби та їхні функції.
Об’єктом фонетичної стилістики слугують функції фонетичних засобів мовлення, передусім функції фонем в усіх можливих і нормативних поєднаннях їх у словах, а також наголошування слів.
Фонема — найменша мовна й мовленнєва одиниця, яка ні окремо, ні в слові чи реченні не має лексичного значення і, отже, окремої самодостатньої комунікативності.
Вимовлена у слові фонема виконує тільки словофор- муючу функцію і нічого не називає. Лексема Україна утворилася внаслідок всенародно усталеного порядку розміщення кожної з восьми фонем; навіть без однієї з них слово зруйнується, виявиться втраченим як окрема лексема з тільки їй властивою семантикою. Значення цього слова сприймається тільки сукупно, тобто внаслідок усталеного в мові поєднання всіх його фонем. Однак, будучи використаною синтаксично, фонема стає словом — реченням, набуваючи певної комунікативної (спілку- вальної) функції. Словом-реченням А (чи А!, А? та ін.) виражається певний стан мовця — переважно більш чи менш емоційний.
Фонема — це один з основних звуків мови, явище одночасно і фізіологічне (анатомо-фізіологічне), бо утворюється й вимовляється мовними органами людини, і явище акустичне (сприймається на слух), і смислорозрізню- вальне (базар і Назар) або форморозрізнювальне (рука —
Н. в. одн. і руку — Зн. в. одн.), або смисло- і форморозрізнювальне одночасно: подяка студента (студент дякує) і подяка студенту (студентові дякують).
У шкільному курсі мови прийнято вживати лише термін «звук мови» («мовний звук»), а в науковій галузі і вузівському викладанні використовують два терміни — «звук мови» і «фонема». Мовний звук становить конкретну реалізацію певної фонеми. Якщо, наприклад, фонему [а] впродовж якогось відрізка часу вимовити 100 разів, то вона щоразу виявиться реалізованою в окремому і дуже близькому до всіх інших звукові. В такий спосіб з’явиться 100 звукових реалізацій тієї самої фонеми [а] або стільки ж варіантів цієї фонеми. Абсолютно однаково не можна вимовити одну й ту саму фонему навіть двічі: у вимові обов’язково з’являється якийсь інший відтінок, який не завжди вловлюється на слух.
Завдання стилістики у вивченні фонемного складу мови різноманітні і стосуються багатьох, нерідко активних, фонетичних процесів, які регулярно, але неоднаково простежуються в усіх стилях мови, особливо в художньому. Найповнішим, компактним і науково вмотивованим є розгляд фонетичної стилістики в окремому розділі «Стилістика» (1973) п’ятитомного академічного видання «Сучасна українська літературна мова».
Традиційно явища української фонетичної стилістики розглядаються за вже досить усталеною схемою: частотне вживання фонем у текстах; звукові повтори, їх різновиди, функції; рима; звуковідтворення, звуконаслідування.
-
Частотне вживання фонем у текстах різних стилів мови. Такий аналіз мовних явищ ще називають кіль- к і сни м , або математичним. Його методичне підґрунтя становлять підрахунки певних складових мови — фонем, морфем, різнофункціональних слів (чи деяких їх форм у певному тексті), членів речення, словосполучень, речень певного різновиду та ін. Внаслідок проведених досліджень (С. Перебийніс, І. Чередниченко, В. Коптілов та ін.) уже встановлено, що, зокрема, в науково-популярних і газетних текстах частіше, ніж у текстах художніх, уживаються багатоскладові слова. Цілком доречно вести мову і про кількісний вияв найменших за обсягом мовних одиниць, тобто фонем. У драматичних текстах низьку частотність мають сонорні приголосні; в поетичних текстах середню частотність мають м’які приголосні, а голосні — низьку.
Частотно переважають сонорні фонеми (порівняно з дзвінкими й глухими). Цим створюється ефект очевидної звучності поетичних рядків, їх внутрішньої потужності, енергії. Фонемою [р] створюється така поетична фігура, як алітерація (лат. ad — до, при і littera — літера): Звітрені… віспини град розсипав щедро по лиці; приголосні фонеми [р], [м] разом з голосною фонемою [о] чи [а] слугують одним із засобів побудови досить виразного зорового образу: Простягав мороз із тьмави лапу, волохату, з кігтями, важку, нагромадження, скупчення глухих, а серед них і глухого [ш] посилює інтимність почуттів ліричного героя, наприклад його ніжне ставлення до рідної домівки: Ти лише у шибочку шкрябни…
Неоднакові градації (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення), поєднання певних однотипних фонем у тексті, особливо поетичному, є одним із засобів наповнення тексту мовленнєвими барвами і позитивно впливає на його власне художні якості. Кількісний вияв різних фонем і створювані ними стилістичні нюанси властиві також прозовим творам, надають їм певної ху- дожцьо-мовленнєвої неповторності, індивідуальності.
Повтор (повторення) мовних одиниць буває різнотипним, але зазвичай характеризує мовлення поетичне і має назву рефрен (франц. refrain), або
приспів (у пісні) — слово або група слів, які вживаються в тексті по кілька разів:
А втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — трава забуяє вгору; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи —
Научать літати листя; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — повіє весняний вітер… (В. Підпалий).
Може повторюватися (рефренуватись) окремий звук у функції окремого неповнозначного слова. Цим також створюється певне стилістичне забарвлення художньо- поетичних рядків:
І — о диво! Трупи встали І очі розкрили,
І брат з братом обнялися І проговорили слово.
Слово тихої любові Навіки і віки!
І потекли в одно море Слов’янськії ріки! (Т. Шевченко).
Рефрен [і] в цих рядках міжстрофовий, фонетико- морфологічний; ним посилюється зміст і художньо- мовленнєва виразність поетичного висловлювання, емоційна глибинність і оригінальність Шевченкових слів.
Стилістичний прийом, створюваний рефреном, який полягає в повторенні тих самих звуків (як у рядках з початковим І), слів (інколи й речень) на початку двох або кількох суміжних рядків, називають анафорою .
Трапляються анафоричні повтори службових слів навіть в одній віршованій строфі, в одній поетичній фразі (реченні):
Місто от-от згасне, завмре, навіки заніміє — без хліба, без води, без ласки дружньої (П. Тичина). Один з особливих повторів мовних одиниць представлений алітерацією — поетично-стилістичним прийомом добору слів, який полягає в повторенні однотипних за певною ознакою приголосних звуків в одному чи кількох рядках:
Сліпучі тони — і дика воля!
Ой, хтось заплакав посеред поля.
Зловісна доля, жорстока доля
Здаля сміялась струнка тополя (П. Тичина).
Протилежним до анафори (за місцем розміщення слів, звуків) стилістичним прийомом є епіфора (грец. epiphora — перенесення, повторення) — повторення однакових звукосполучень, слів наприкінці віршованих рядків:
Шевченка вулиця зелена,
Нагадує його слова,
Що зійдуться землі племена —
Сім’я велика і нова (М. Рильський).
Епіфора властива і прозовим творам: Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лах- мату височенну хвилю (Ю. Яновський).
3. Рима. Римою називають один з елементів, ознаку інтонації, співзвуччя кінцівок слів у віршованих рядках. Вона буває повною (держава — іржава) або частковою (можливе — важливе):
0 Боже мій, така мені печаль
1 самота моя така безмежна, нема вітчизни. Око обережно обмацує дорогу — між проваль (В. Стус).
У цих віршованих рядках дві рими: повна — печаль і проваль і часткова — безмежна й обережно. Рима є своєрідною версифікацією (ладом, способом) мовлення, надання йому в багатьох випадках певного іронічного чи навіть каламбурного звучання. Використання рими в поезії та в інших текстах — це завжди вияв неабиякої художньої майстерності. Стилістично вмотивованою римою можуть створюватись такі важливі якості мовлення, передусім поетичного, як його естетика, барвистість, яскравість.
4. Звуковідтворення, звуконаслідування. Ці явища своєрідні, фонетично суміжні, тісно пов’язані. Звуковідтворення наявне тоді, коли текст (писаний чи усний) наповнений звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин, механізмів тощо. Такі звуки передаються певними засобами мови, словами: Жене з гір бурелом, котить валуни, ріка глухо гуркоче, перемелюючи все в глибині на кам’яних своїх жорнах. Серед брудних пінявих бурунів пливе дерево зелене, гіллясте! Культурна розкотиста яблуня то корінням, то кроною — разом з плодами — вигулькне з водовороту, з масної нафти… Буруни підгрібають під себе буруни, вода сама в себе не потовплюється, цю ще тільки проносить, а за нею знову з гуркотом летить жовтий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тачками та возами, що йдуть перекидом, лиш колесами ви- мелькують з піняви… Вулики пливуть! Разом із своїм унікальним укладом, із своїми залитими сім’ями, з щільниками й нектарами квітучих гір і долин… (О. Гончар). У тексті наявне багатократне повторення різних звукосполучень зі звуком [р]: гір-бур-гур-жор-ред-руд-бурун- тур-кор-крон-бурун-гріб-бурун-прон-гур-чор-перек і зву- косполуки із [л]: вули-ливу-аль-лами-іль-ли. Цими оригінально яскравими, водночас і грізними звуковими засобами створюється художньо виразна картина потопу, стихії, яка всесильна, усе долає на своєму шляху.
Звуконаслідування — це відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спеціально дібраних звуків: За вербами, за туманом в озеречці тривожилась птиця, плескалась риба, а за дорогою зовсім несподівано озвався лісовий жайворон: «Ли-ли-ли- ля, ю-ля» (М. Стельмах); Генерал не міг знайти слів, щоб сказати про почуття, кров вдарила йому в голову, аж вуха почервоніли. — Я йому… — Б-б-бах… — відповідно вибухом біля штабу — Дзя-а-ах! — задзвеніли шибки (С. Скляренко).
Фонетичними засобами стилістики суттєво формується краса й комунікативна принадність художнього тексту, слів у ньому. Вони вагомо впливають на довершеність, поглиблення змісту висловлюваного. За умов стилістично вмотивованого використання фонетично різноманітні і, водночас, близькі між собою слова виявляють свої функціональні можливості найповніше і найдоречніше.