2. Наукова класифікація земельних прав.

О. І. Заєць вважає, що надати вичерпний перелік земельних прав не видається можливим (та й потрібним), а з метою їх реалізації та обрання за потреби належного способу, форми та засобу захисту достатньо визначитися з видом земельного права, яке порушене. Для цього дослідниця запропонувала класифікувати земельні права за такими критеріями: залежно від форми об’єктивації у законодавстві; за характером зв’язку між суб’єктом права і таким об’єктом, як земля (земельна ділянка); за сферою реалізації; за поведінкою правоволодільців; залежно від обсягу і характеру повноважень правоволодільця та ступеня їх конкретизації.

Класифікуючи земельні права громадян України варто передусім, брати до уваги те, що їх субординацію, можна використати, як умовний критерій. Тож, земельні права громадян України можна поділити на базові (ті, що утворюють основу правового статусу усіх суб’єктів суспільних земельних відносин) та похідні (ті, що розкривають зміст базових земельних прав та є засобом їх реалізації).

Умовний поділ земельних прав громадян України за їх функціональним спрямуванням на матеріальні, процедурні та процесуальні земельні права, дав підстави окреслити взаємопов’язаність земельних прав громадян України та цілісність юридичного механізму їх регулювання, охорони та захисту. Окрім цього, ця класифікація вказує на те, що у системі земельних прав існують такі їх групи, реалізація яких є імперативною. Проведений системний аналіз земельних прав громадян України уможливив запропонувати такі критерії їх класифікації, як: субординація, що дозволяє поділяти земельні права на базові та похідні; обсяг умов, які є необхідними та достатніми для набуття земельних прав, за якими їх можна поділяти на загальні та особливі; функціональне спрямування земельних прав, відповідно до якого можна виділити матеріальні, процедурні та процесуальні земельні права. Наведена класифікація земельних прав, вказує на те, що правова захищеність суб’єктів земельних правовідносин досягається завдяки законодавчому визначенню їх правових можливостей, належному процедурному забезпеченню реалізації таких можливостей, та завдяки неодмінному закріпленню гарантій їх судового та позасудового захисту.

3. Фактичне володіння та його захист.

1. Володіння, яке спирається на певний правовий титул (законне володіння), захищається цивільно-правовими та земельно-правовими засобами відповідно до чинного законодавства.

Фактичне володіння припиняється в разі: відмови володільця від подальшого володіння цим майном; витребування майна від володільця власником даного майна або іншою особою, яка має право на нього; знищення майна. Фактичне володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Набувач будинку, квартири, дачі, транспортного засобу, земельної ділянки тощо був позбавлений можливості належним чином оформити договір з вини відчужувана. Фактично договір виконано обома сторонами: набувач прийняв майно й оплатив його вартість, відчужувач передав майно й одержав плату. Таке фактичне володіння підлягає захисту законом.

2. В чинному земельному законодавстві знайшов своє визначення інститут набувальної давності на землю. Частиною 1 статті 119 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених кодексом.

Безумовно, існування в земельному праві інституту набувальної давності на землю розширює коло підстав набуття прав на землю та є додатковою правовою гарантією реалізації і захисту прав на землю громадян, проте варто зазначити, що поряд з цим в законодавстві відсутній правовий механізм реалізації цього права, що породжує низку проблемних положень які потребують розв’язання з метою можливості реалізувати свої права на землю тим громадянам, які є фактичними землекористувачами але не мають відповідних правовстановлюючих документів на земельні ділянки. Суттєвою проблемою, яка потребує розв’язання є невизначеність, перед усім, механізму встановлення (доведення) ознак (критеріїв) давності користування. Тому природньо, що це робить неможливим для громадянина юридично обґрунтувати чи довести уповноваженому органу добросовісність, відкритість і безперервність використання земельної ділянки. Така ситуація може бути підставою для відмови у задоволенні клопотання про передачу у власність чи надання у користування цієї земельної ділянки.

Щодо вирішення цієї проблеми варто звернутись до положень цивільного законодавства, оскільки воно буде застосовуватись субсидіарно до норм земельного, так як останнє цих відносин не врегульовує. Таким чином для встановлення відповідних юридичних фактів ( відкритість, добросовісність, безперервність) можна посилатись на показання свідків, тощо. Зазначені вище проблеми пов’язані із недосконалістю земельного законодавства призводять до того, що набувальна давність, як підстава виникнення прав на земельну ділянку, залишається лише декларативним положенням яке на практиці реалізувати, по суті, неможливо.

Згідно ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Отже право на земельну ділянку за давністю користування теж виникатиме з моменту його державної реєстрації.

3. До набуття права власності на майно особа, що володіє ним як своїм власним, має право на захист свого володіння від третіх осіб, які не є власниками майна, а також котрі не мають права на володіння ним в силу іншої передбаченої законом чи іншими правовими актами або договором підстави. При цьому фактичний володілець за давністю володіння має право приєднати до часу свого володіння також володіння особи, правонаступником якої став фактичний володілець.

Таким чином, ЦК, нехай навіть нерішуче, все ж визнав наявність фактичного (безтитульного) володіння і доцільність та необхідність його захисту. Недобросовісний (і незаконний) володілець на вимогу власника або іншої особи, що має право на володіння цим майном, повинен негайно повернути дане майно. Таким правом наділяється також і добросовісний володілець цього майна, якщо з тих чи інших причин він втратив право володіння ним.

Фактичне володіння захищається тими ж позовами, що і право власності — позовом про витребування майна і позовом про усунення перешкоди до володіння. Крім того, володілець може скористатися позовом про запобігання можливим порушенням фактичного володіння. Володілець має право також на відшкодування завданих йому порушенням володіння майнової та моральної шкоди. Крім того володілець може пред'явити позов про визнання його володільцем даної речі (майна). Для захисту володіння можуть бути застосовані й інші позови, передбачені для захисту права власності.