1. Основні принципи менеджменту:

   1. Принцип необхідної різноманітності – означає, що різноманітність (складність) організації управлінської підсистеми повинна бути не меншою ніж різноманітність або складність об’єкта управління.

   2. Принцип відповідності методів та засобів управління специфіці об’єкту управління.

   3. Принцип колегіальності – у прийнятті важливих рішень мають приймати участь всі ті керівники інтересів яких вони стосуються.

   4. Принцип єдиноначальності – керівництво окремими підрозділами або відповідальність закінчених завдань має покладатися на одну особу.

   5. Принцип демократичності – залучення до процесу прийняття рішень працівників об’єктів управління.

   Принцип науковості – застосування в практиці управління науково обґрунтованих методів, засобів. Прийняття управлінських рішень повинно ґрунтуватися на знанні економічних законів, нормативної бази, сутності людини тощо. Тому управлінські знання є комплексними, універсальними, мають теоретичний і прикладний характер, вони раціональні й інтуїтивні. Такі знання вимагають вивчення теорії організації та управління, філософії, соціології, психології, загальної теорії систем та інших наук.

6. Виконання суб'єктами управління взятих на себе зобов'язань, або принцип відповідальності. При невиконанні таких зобов'язань до них застосовують різні санкції з метою повного відшкодування завданих збитків тим суб'єктам, які зазнали втрат. Слід чітко з'ясувати, хто, перед ким і за невиконання чого відповідає.

7. Комплексний підхід до управління організацією як певною соціальною системою. Цей підхід нерідко розкривають на основі так званої концепції семи "С" (7—С), або семи характеристик організації: стратегії, структури, системи, складу кадрів, стилю керівництва, суми звичок, сумісних цінностей. Головним об'єктом управління має стати людський потенціал організації, який виявляється у кадровому складі, стилі та звичках працівників, цінностях організації.

Основні завдання менеджменту:

1.Поєднання різнорідної праці окремих працівників і спрямування їх діяльності у певному напрямку.

2.Забезпечення існування фірми та ринку.

4. Глибокий аналіз діяльності фірми

3.Створення нових ринків для фірми та забезпечення швидкого реагування на всі ринкові зміни.

• Основні школи управління.

  Формування наукового підходу до управління відбулося в кінці ХІХ ст. У 1886р американський інженер Генрі Таун виступив з доповіддю „Інженер як економіст”, де вперше було визнано менеджмент як окрему наукову галузь. До основних шкіл управління відносять: школу "Наукового управління", "Класичну" або "Адміністративну" школу, школу "Людських відносин" та "Поведінкову школу".

  Школа „наукового управління” (кін ХІХ – поч. ХХ): засновник Фредеріко Тейлор. Представники: Подружжя Гілберетів, Генрі Форд, Генріх Гант. Головний напрямок дослідження: пошук шляхів підвищення продуктивності праці. За цією школою головним завданням управління є синхронізація роботи машини і робітника. Вклад в науку: визнання управління як активного фактору виробництва, поділ виробничих операцій на складові, проведення карт-інструкцій, чітка ієрархічна підлеглість, запровадження мотивації праці. Подружжя Гілберетів використовували спостереження і заміри (за допомогою хронометражу) з метою вдосконалення ручної праці.

  Форд сформував принципи ефективної організації: масовість виробництва, уніфікація та стандартизація, поділ праці на простіші операції. Першими застосував мікрохронометр і фотокамеру. Підкреслив важливість добору людей для виконання певних операцій, їхнього стимулювання і підвищення професійного та освітнього рівня.

  Класична або адміністративна школа (1920-1950 рр.). Засновник Анрі Файоль – сформулював чіткі принципи управління, які увійшли в науку під назвою «14 принципів Файоля». Ними є:

  поділ праці – цей принцип аналогічний запропонованому А. Смітом - спеціалізація сприяє зростанню виробництва завдяки підвищенню продуктивності роботи працівників;

• повноваження та відповідальність – менеджери повинні мати повноваження віддавати накази. Таке право надає їм влада. Однак паралельно із владою наявна відповідальність. Там, де реалізується влада, зростає відповідальність;

• дисципліна – працівники мусять виконувати правила, запроваджені в організації. Дисципліна є наслідком продуктивного керівництва, чіткого взаєморозуміння щодо правил організації та законних стягнень за порушення правил;

• єдиновладдя – кожен працівник має одержувати накази лише від одного безпосереднього керівника;

• єдність напряму діяльності – кожен з видів організаційної діяльності, орієнтований на досягнення однієї й тієї самої цілі, має бути спрямованим одним менеджером із використанням одного плану;

• підпорядкування особистих інтересів загальним – інтереси будь-кого із працівників чи групи працівників не можуть переважати інтереси організації загалом;

• винагорода персоналу – для того, щоб працівники були відданими та підтримували менеджерів, останні мають забезпечити їм гідну винагороду;

• централізація – централізація означає ступінь, до якого підлеглі беруть участь в ухваленні рішень. Питання централізації (делегування менеджерам) або децентралізації (делегування підлеглим) є питанням належного співвідношення. Завдання менеджменту полягає у тому, щоб знайти для кожної управлінської ситуації оптимальний ступінь централізації;

• ієрархія управління (без ієрархічної підпорядкованості людей не може існувати жодна організація, але ієрархію недоцільно зберігати тоді, коли вона заважає справі);

• порядок – люди й усі ресурси мають перебувати у потрібний час у належному місці;

• справедливість – справедливість менеджера – це поєднання доброзичливості і правомірних рішень;

• стабільність робочого місця – висока плинність кадрів неефективна. Обов'язок менеджерів – забезпечити належне планування штатів і простежити за призначенням на вакантні посади належних осіб;

• ініціатива – ініціатива працівника полягає у зародженні прогресивної ідеї, формуванні плану її здійснення і реалізації. Вона забезпечує організації силу та енергійність;

• корпоративний дух – формування духу цілісної команди сприяє гармонії, єдності і силі організації.

Файоль представив управління як послідовність виконання певних функцій: передбачення, планування, організація, координація, контроль. Крім того, А. Файоль визнав три обов’язкові підрозділи на будь-якому підприємстві – фінансовий, виробничий та маркетинговий. Представник цієї школи Макс Вебер в залежності від характеристики влади, яку має керівник виділив 3 типи організації: харизматичний (заснований на впливі лідерських якостей керівника), традиційний (колектив по традиції підкоряється вищим шаблям), ідеальний (коли керівник призначається на „посаду” лідера). В ідеальній організації керівник повинен зберігати дистанцію, бути справедливим, просування по службі має залежати від кваліфікації та успішної роботи.

Головним недоліком наукової та адміністративної шкіл було неврахування соціально-психологічних аспектів управління діяльністю фірми.

Велике капіталістичне виробництво в 20 – 30 роки майже вичерпало резерви підвищення продуктивності праці за рахунок технічних факторів. Тому саме в ці роки виникає школа "людських відносин".

Школа людських відносин (20 – 30 роки ХХ ст.), засновник – Меррі Фоллет, представник Елтон Мейо. Вона разом зі своїми послідовниками вважала, що підвищення продуктивності праці окремими працівниками організації тісно залежить від соціально психологічного клімату, який склався в ній. Вирішенням конфліктних ситуацій в організації має займатися менеджер, тому він повинен добре знати стан психіки своїх підлеглих, проявляти турботу по відношенню до них. На їх думку, для ефективного управління людьми необхідно розширювати спілкування між виконавцями та керівниками, залучати якомога більше людей до процесу управління. Завдяки представникам цієї школи на виробництво прийшли психологія та соціологія. На ґрунті школи “людських відносин” виникає напрям науки, що досліджує міжособистісні стосунки людей у виробництві (interpersonal communications), який активно розробляється і нині.

Поведінкова школа виникає в середині ХХ ст. Маслоу, Арджирі, Мак-Грегор. Займались налагодженням мікроклімату в колективі, дослідженням потреб людини. Головна мета – допомогти самому працівнику зрозуміти власний мотиваційний механізм, а також надати менеджеру необхідні знання, щодо виявлення та задоволення потреб працівників.

Представники напряму системних концепцій (з 1950-х років до сьогодні) виходять із того, що: кожна організація — це соціотехнічна (поєднання людей і техніки) відкрита система. Завдання науки управління та ефективність управлінських рішень залежить від уміння привести у відповідність те, що є на “вході” системи (різноманітні виробничі ресурси та інформація) і на “виході” (прибутки, частка “завойованого” ринку, задоволеність працівників своєю працею).

Представники напряму, що називається ситуаційним підходом (з 1960-х до сьогодні), виходять з того, що, хоча і є загальні принципи управління, але менеджер повинен приймати рішення, розраховані на конкретні ситуації. Для цього він повинен: а) бути озброєний знанням усіх сучасних теорій та методів, розуміти їхні сильні та слабкі сторони; б) вміти аналізувати конкретну ситуацію, розклавши її на елементи, визначивши найважливіше та зв’язки між складовими; в) уникати негативних наслідків, що зменшують ефективність рішень.

Формування системних і ситуаційних підходів у менеджменті. Розпочався цей етап з розглядом організації як системи, діяльність якої постійно залежить від різноманітних обставин, що змінюються. В основі системного підходу — використання теорії систем, яка у менеджменті сформульована наприкінці 50-х років XX ст.

Система — сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих елемен­тів, яка має на меті досягнення певних цілей і грунтується на прин­ципах самоорганізації, синергії і розвитку.

Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів: структура, завдання, технологія, люди, цілі, ресурси. За способом організації системи бувають закритими (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від навколишнього середовища) і від­критими (взаємодіють із зовнішнім середовищем). Усі організації є відкритими системами.

Відособлені частини систем утворюють підсистеми (це­хи, відділи тощо). Цей поділ може поглиблюватися. Для повноти картини і оптимальності висновків слід вивча­ти всі підсистеми організації (технічну, економічну, соці­альну та ін.). Графічне зображення організації як відкритої системи представлено на рис. 1.

ВХІД (матеріали, паливо, сировина, трудові ресурси, інвестиції та ін.)

ПРОЦЕС ПЕРЕТВОРЕННЯ (виробничо-господарська діяльність)

ВИХІД (товари, послуги, напівфабрикати, прибуток, соціальна відповідальність, освоєння ринку, забезпечення працівників тощо)

Рис.1. Графічне зображення організації як відкритої системи

Усі названі вище школи зосереджувалися лише на пев­ній підсистемі (наприклад, біхевіористи вивчали тільки соціальну підсистему), не розглядаючи їх у комплексі.

Найвагоміший внесок у розвиток системного підходу належить Честеру Бернарду (1886—1961), який розгля­дав організацію як соціальну систему; Пітеру Друкеру (1909 р.н.), який зосереджував виняткову увагу на ролі професіоналізму менеджера, самоуправлінні, організа­ційній спрямованості тощо; авторам моделі Мак-Кінзі «7-Б» — Томасу Пітерсу (1942 р.н.) і Роберту Уотерману.

Подальші розробки П. Друкера, Р. Девіса, Л. Ньюме­на, Д. Міллера та інших дослідників стали основою «емпі­ричної» школи менеджменту, яка мала на меті вивчення змісту праці та функцій керівників, централізації та децент­ралізації в управлінні, делегування повноважень і відпові­дальності, умов застосування цільового управління.

Сформований у 60-ті роки XX ст. ситуаційний під­хід спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв'язання конкретних управлінських ситуацій з ме­тою найефективнішого досягнення цілей організації. При цьому менеджер повинен:

— знати процес управління, особливості індивідуаль­ної та групової поведінки, процедури системного аналі­зу, методи планування, мотивування і контролювання, кількісні методи прийняття рішень;

— вміти оцінювати переваги і недоліки;

— правильно оцінювати фактори, які відіграють най­важливішу роль і' конкретній ситуації, та ефект від змін­них величин;

— обирати прийоми менеджменту, застосування яких матиме найменший негативний ефект.

Найповніше обґрунтована теорія управління в пра­цях Джоан Вудворд (1916—1971), Джеймса Томпсона (1920—1973), Пола Лоуренса (1922 р.н.), Джона Гелб-рейта (1908 р.н.), Тома Бернса (1913 р.н.) та інших, чиї міркування передували ідеям «дослідження операцій», «моделювання», «організаційної поведінки».

6. Комп'ютеризація управлінських процесів (з 80-х років XX ст.). Передумова формування цього етапу — розвиток інформаційних і комп'ютерних систем, інфор­маційних технологій. Характерною особливістю викори­стання сучасних засобів обчислювальної техніки є за­стосування мережного оброблення даних, що забезпечує ефективне колективне використання обчислювальних та інформаційних ресурсів, поліпшення комунікацій, об­міну інформацією; створює умови для функціонування розподілених систем оброблення даних. У межах компа­нії, фірми, підприємства функціонують локальні мере-забезпечують інформаційний обмін між праців­никами організації. Регіональні (територіальні) мережі утворюються на регіональному або державному рівні й призначені для надання в режимі реального часу інфор­маційно-обчислювальних ресурсів значно віддаленим один від одного абонентам. В Україні послуги телекому­нікаційних мереж надають інформаційні мережі: ВІККІ, СВІТ (Система віртуальних інформаційних технологій), «Ділова інформація», що підтримують різноманітні ба­зи даних, багато з яких можна використовувати в мар­кетинговій діяльності.

Нині у світі зареєстровано понад 200 глобальних ме­реж, з них 54 у США, 16 — у Японії. Найпоширеніша глобальна мережа Internet, користувачі якої отримують інформацію з усього світу, мають доступ до звітів різних корпорацій та фірм, можуть користуватися статистич­ними даними більшості країн світу, регіонів, працюва­ти з бібліотечними фондами та звітами науково-дослідних інститутів тощо. В інформаційних системах маркетингу можна використовувати мережу Relcom (для держав СНД), а також спеціалізоване програмне забезпечення для комп'ютеризованого управління виробничо-госпо­дарськими та маркетинговими процесами. Найпошире­нішими спеціалізованими програмами є: «Marketing Expert І.І» (інструментальний засіб для розроблення стра­тегічного й тактичного планів маркетингу, розв'язання задач з аудиту і планування маркетингу); система «Га­лактика» (середовище управління бізнесом у промисло­вості та торгівлі з реалізацією повного ринкового цик­лу: аналіз ринку, макропланування, бізнес-планування, планування операцій, виконання господарських опера­цій, відображення діяльності у бухгалтерському обліку та звітності, аналіз господарської та фінансової діяльнос­ті); система автоматизації менеджменту Delo Pro v 1.5 (комплексна програма, призначена для управління за­купівлями, продажем, автоматизації складського облі­ку, аналізу руху грошей і товарів); SCALA 5 (програмне забезпечення для управління комерційними підприємс­твами); система MIRACLE (інтегрована система бухгал­терського обліку, фінансового аналізу і управління під­приємством); OFFICE 2000 для Windows (пакет програм для автоматизації роботи підприємства); програма «Project management* (призначена для бізнес-планування інвестиційних проектів).