Заняття 3 Елліністична філософія

1.Філофія Епікура

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу. Олександр Македонський завоював більшість грецьких полісів та приєднав до них колосальні території за межами Греції. Він створив грандіозну імперію, розміри якої важко піддавались звичайній уяві. Тому тра­диційні грецькі життєві орієнтири почали розмиватися та втрачатися. Цьому де більше сприяло взаємне проникнення елементів класичної грецької та східно-деспотичної типів цивілізації. Синтез цих елементів отримав назву елінізму. Тому пізня антична або ж еліністична філософія (із пізнішими доповненнями її римсь­кою та олександрійською) поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забар­вленою, такою, що прагнула надати життєві орієнтири окремій людині. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою довільно, без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікурейство заснував Епікур (342—271 рр. до н.е.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95—55 рр. до н.е.).

Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту). На цій основі Епікур заперечував тісний зв'язок думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільни­ти себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність (давньогрецькою мовою —досягнення стану "атараксії").

2. Скептицизм і стоїцизм

Скептицизм (від давньогрецького «сумнів»), що його заснував Піррон (360— 270 рр. до н.е.), звертав увагу на те: що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї. Звідси випливав висновок про неможливість ство­рення якоїсь однієї істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:

1. Якими є усі речі ? —Не більше такими, ніж будь-якими іншими.

2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень (так зване скептичне «епохе» - утримування).

3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію). Своєю вимогою у всьому сумніватися скептики сприяли розвиткові наукового критичного мислення.

Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека {4_р, до н.е.—65 р.), Епіктет (50—138) та Марк Аврелій Антонін(121 — 180).

Стоїки вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. ("Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає"). Людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого - спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії.