2. Натурфілософські вчення

Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія —- це філософське осмислення природи («натури» — лат.). Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною", а філософів цього періоду — «фізиками» або '"фізіологами".

Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити «все»? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", з дечого простого, очевидного та спостережуваного, з чого може це "все" постати або початися. Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об»ект, а першою проблемою цієї філософії— проблема пошуку вихід­ного початку буття («архе»).

Філософське вчення Фалеса

Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624—526 рр. до не). Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток («архе») світу ("все з води»), а насамперед тому, що він почав це обгрунтовувати, доводити. Він посилався на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини.

Друга теза Фалеса («все має душу») :засвідчує. що він замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній при­роді речей.

Прості тези Фалеса мають важливе пізнавальне значення:

1) вони зводять багатоманітність світу до одного початку (води), подаючи світ єдиним;

2) йдучи подумки за цим єдиним початком буття крок за кроком, ми можемо не просто сприймати дійсність, а й розуміти її, пояснювати, інтелектуально моделювати.

І. Мілетська школа

Філософія Анаксимандра

Учень Фалеса - Анасимандр (610—546 рр. до не.) стверджував, що "архе" само по собі не схоже ні на що; це — "апейрон"— невизначене та безмежне (саме так перекладається означене слово). Думка Анасимандра була прониклива: те, що здатне породити все,. не може бути чимось із того, що воно породжує. Але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні «апейрона». До того ж було незрозумілим, як можна спиратись на невизначене у міркуваннях та моральних принципах.

Філософське вчення Анаксимена

Третій представник мілетської школи Анаксимен (588—525 рр. до н.е.)

синтезував ідеї своїх учителів-попередників: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, реальний, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксимена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Філософська система Піфагора

Мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570—500 рр. до н.е.).

Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що «все» є щось "одне'', то тоді світ ("все") постає однорідним, тобто постає в одній. єдиній для усього якості. У такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, і все можна виміряти числом.

Дуже важливим також є і те, що своїми міркуваннями Піфагор зафіксував загальний закон розвитку мислення: воно рухається від наочного, якісного до абстрактного, кількісного. Окрім того Піфагор вирахував також числове співвідношення музичних тонів (яке він поклав в основу співвідношення планет Сонячної системи), ввів в обіг такі поняття, як "космос" (впорядкований всесвіт), "гармонія" (єдність різнорідного, навіть - протилежного), «філософія». Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

Вчення Геракліта Ефеського

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський (544—483 рр. до н.е.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції. Вона поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю. У творах Геракліта вже фігурували ос­новні поняття Піфагора, проте вони були вписані в більш-менш натуралістичну картину реальності.

На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече. У течії, у становленні, за Гераклітом, перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами. Загалом виходить, що світовий коловорот здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної; темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону— "логосу". "Логос" —-перекладається як слово, мовлення, хід дум­ки, і, отже, —розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі. Такий погляд на світ, у жому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби то поєднання протилежностей, згодом дістав назву діалектики.

Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається багатоманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики.

ІІ. Елейська школа

Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через поєднання питань "Що? " (Що є світ?) і "Як? " (Як його слід мислити?).

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540— 450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.).

Філософське вчення Парменіда

Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є, а небуття узагалі немає". Бо, :з одного боку, про що б ми не мислили, думка не буде порожня. З іншою боку, будь-який реальний рух - це лише перехід від одного виду буття до іншого, проте це не є вихід за межі буття як такого. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет.

Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Вчення Зенона

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок ("апорії Зенона"), які доводили немислимість руху і змін.

ІІ. Школа атомізму

Атомістичне вчення Демокріта

Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) вже виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — найменша частинка речовини, атом (неподільний); його існування — запорука незнищуваності світу. За допомогою такого міркування Демокріт пояснював багато явищ дійсності; наприклад, розчинення одних речовин у інших, поступове стирання золотих монет та ін.

ІІІ. Школа еволюціонізму

Вчення Емпедокла

Розробив ідеї еволюціонізму Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох світових сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

ІV. Школа ноології

Вчення Анаксагора

Ідеї ноології, або концепції всесвітнього розуму розробив Анаксагор (500— 428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається із частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Але кон­кретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає єдиною мірою для усього сущого.

Огже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демон­струючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від не диференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.