Тема 3. Міжнародний поділ праці як об’єктивна основа міжнародних економічних відносин

1. Сутність та передумови розвитку міжнародного поділу праці

2. Міжнародна спеціалізація виробництва

3. Міжнародне кооперування виробництва

4. Сучасна модель МПП

5. Участь України у міжнародному поділі праці

1. Сутність та передумови розвитку міжнародного поділу праці

Міжнародний поділ праці є особливою формою суспільного поділу праці, що набирає свого змісту в умовах становлення індустріальної цивілізації, формування світового ринку, перетворення міжнародної торгівлі у світову.

Суттєвий внесок в дослідження процесу поділу праці зробив К.Маркс. В І томі ”Капіталу” він виділяє три основні функціональні види суспільного поділу праці. А саме:

• загальний – поділ праці між значними сферами матеріального та нематеріального виробництва;

• частковий – поділ праці у середині значних сфер по галузям і підгалузям,а також у середині них;

• одиничний – поділ праці у середині одного підприємства.

Поділ праці як економічний процес пройшов у своєму розвитку наступні основні етапи:

I етап - відділення землеробства від скотарства ( І СПП).

II етап - відділення ремесла від землеробства. (ІІ СПП)

III етап - відділення торгівлі від ремесла.

На першому і другому етапах в основному завершується загальний поділ праці, суспільне виробництво розчленовується на великі сфери – промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво і т. д. На третьому етапі одержує всебічний розвиток частковий (усередині окремих галузей) і одиничний (усередині окремих підприємств) поділ праці. При цьому поряд з поділом праці за видами корисної діяльності формується і поглиблюється територіальний поділ праці, у тому числі поділ праці між країнами.

У світі не існує жодної самодостатньої країни. Навіть найрозвиненіші країни не в змозі абсолютно самостійно забезпечити умови для ефективного виробництва всіх видів товарів та послуг. Такі завдання вирішуються за допомогою міжнародного співробітництва, яке базується на міжнародному поділі праці (МПП) .

МПП обумовлений міжнародною спеціалізацією не окремих виробників, а країн світу, при цьому спеціалізація виробництва в межах національних економік підпорядкована міжнародній торгівлі, а виготовлені продукти призначені на експорт.

Міжнародний поділ праці – вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами праці.

Теорія міжнародного поділу праці набула свого обґрунтування і розвитку в класичній школі економіки, насамперед у працях її засновників – А.Сміта та Д. Головним досягненням класиків вважається Теорія порівняльних витрат виробництва. В основі цієї теорії лежить ідея про існування відмінностей між країнами у витратах, пов’язаних з виробництвом тих чи інших товарів. Таке становище приводить до висновку, що замість випуску всіх товарів, на які виникає попит, вигідніше зосередитись на виробництві товару, що потребує найменших витрат. Спеціалізація на виробництві цього товару дасть змогу через обмін придбати на зовнішньому ринку товари, витрати на виробництво яких всередині країни вищі, ніж в інших країнах. Найбільший економічний ефект даватиме спеціалізація на виробництві того товару, перевага по якому максимальна. Якщо країна не може виробити жодного товару з витратами, нижчими від міжнародного рівня, то для неї відносно ефективніше буде спеціалізуватися на виробництві того товару, по якому перевищення світового рівня витрат буде найменшим.

Спеціалізації національних економік в межах світового господарства визначається існуванням абсолютних та порівняльних переваг:

• Абсолютні переваги — здатність країни виробляти товари з найменшими витратами (більший обсяг продукції з одиниці фактора виробництва) за інші країни.

• Порівняльні переваги – здатність країни виробляти той чи інший товар з дещо нижчими витратами у порівнянні з іншими товарами в країні.

Отже, країна має спеціалізуватися у виробництві і експорті тих товарів, які вона може виробляти за відносно нижчих витрат, та імпортувати ті товари, по яких має відносно вищі витрати.

В історичному аспекті на зміну теорії порівняльних переваг прийшла Теорія конкурентних переваг. Порівняльні переваги, що лежать в основі конкурентоспроможності країни, визначаються наявністю та використанням факторів виробництва, таких як:

• праця – фізична та розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного результату;

• капітал – засоби в грошовій, продуктивній і товарній формі, необхідні для створення матеріальних благ;

• земля – багатства природи, які використовуються людьми у виробничій діяльності

Але по мірі розвитку технологічних інновацій та глобалізації світового господарства змінюється структура міжнародної конкуренції та на зміну порівняльним перевагам приходить нова парадигма - конкурентні переваги, що визначаються наявністю та використанням нового фактору виробництва:

• технології – сукупність науково обґрунтованих методів організації і здійснення виробництва;

Спроможність країни виробляти ту чи іншу продукцію ефективно залежить від забезпечення її факторами виробництва. Не має у світі країни, що у повній мірі забезпечена всіма факторами виробництва. Але в кожній країні один з факторів є провідним і економіка орієнтується на ефективне використання цього фактору. Одні з країни володіють більшою мірою капіталом, інші наділені дешевою робочою силою, треті – новітніми технологіями, ще одні – родючими землями, внаслідок чого кожна з них спеціалізується на виробництві тих товарів, виготовлення яких є більш ефективним і вигідним.

Конкурентні переваги існують тоді, коли у країні ціни на товари, якими вона торгує на світовому ринку, нижчі від світових. Відмінності в цінах зумовлені різними витратами виробництва, котрі залежать від двох груп чинників.

Першу групу чинників формують природні конкурентні переваги, так би мовити, дані ззовні. До них відносяться природно-географічні чинники. Природно-географічні фактори - кліматичні умови, родючість ґрунтів, наявність мінеральних копалин тощо.

Другу групу чинників формують набуті конкурентні переваги, так би мовити, надбані в процесі розвитку народного господарства. До них відносяться соціально-економічні чинники. Соціально-економічні фактори - характеризують науково-технічний та економічний потенціал країни, її виробничий апарат, масштаби і серійність виробництва, виробничу та соціальну інфраструктуру, масштаби науково-дослідних робіт.

Отже, конкурентні переваги можуть бути:

• природні конкурентні переваги – дані ззовні

• набуті конкурентні переваги - надбані в процесі розвитку народного господарства.

Довгий час основою МПП були природно-географічні умови країн, які формували природні конкурентні переваги і що давали змогу виробляти товари для світового ринку з максимальною ефективністю. Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки, тобто набуті конкурентні переваги, що є підґрунтям сучасної моделі МПП.