2. Сторони, предмет, ціна та форма договору факторингу.

Сторонами договору факторингу є фактор і клієнт. Фактором мо­же бути банк, фінансова установа (юридична особа) або фізична осо­ба - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до законо­давства має право здійснювати факторингову діяльність, тобто набу­вати права грошових вимог та надавати факторингові послуги (ч. 3 ст. 1079 ЦК). Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1079 ЦК). Третя особа (боржник), право грошової вимоги до якої клієнт відступає факторові, не є стороною договору факторингу, а то­му на неї не поширюються не тільки вимоги щодо права здійснення факторингової діяльності, а й вимоги щодо наявності у неї статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Предметом договору факторингу є належне клієнту право грошо­вої вимоги до третьої особи, яке він відступає або зобов'язується відступити факторові. Це право грошової вимоги, подібно іншим майновим правам, як підставу свого існування може мати договір чи інший правочин, а також ґрунтуватися на інших підставах виникнен­ня цивільних прав та обов'язків (ст. 11, ч. 2 ст. 509 ЦК),

Залежно від того чи настав час платежу за вимогою розрізняють:

а) право грошової вимоги, строк платежу за яким вже настав (наявна вимога) та б) право вимоги, яке виникне у майбутньому (майбутня вимога) (ч. 1 ст. 1078 ЦК). Принципова відмінність цих різновидів предмета договору факторингу полягає у реальності існування на час укладення цього договору у клієнта майнового права, відповідно до якого він має отримати гроші від третьої особи (боржника). Якщо предметом договору факторингу є майбутня вимога, то вона вва­жається такою, що перейшла до фактора лише після того, як виникло право на одержання від боржника коштів, які він, у випадку не укла­дення договору факторингу, мусив би сплатити своєму кредитору (клієнту в договорі факторингу) (ч. 2ст. 1078 ЦК).

Передане фактору право грошової вимоги не одержання коштів (майбутня вимога) може ґрунтуватися як на вже укладеному між клієнтом та третьою особою договорі, строк виконання грошових зо­бов'язань за яким ще не настав, так і на договорі, що тільки буде укла­дено між клієнтом та третьою особою в майбутньому. Наприклад, фактор на початку весни укладає з сільськогосподарським виробни­ком договір факторингу, за умовами якого клієнт зобов'язується відступити першому право грошової вимоги за договором купівлі-продажу зерна, що буде укладено восени цього ж року. Зрозуміле, що укладення договору факторингу на подібних умовах є найбільш ризикованим для фактора, однак це не перешкоджає банку чи іншій особі здійснювати такого роду факторингові операції.

Звернемо увагу, що предмет договору факторингу стосується винятково відступлення права грошової вимоги, а тому у випадках, коли у відносинах з третіми особами клієнт має право, у тому числі май­нове, що не стосується отримання певної грошової суми, а пов'язане, наприклад, з отриманням певних речей, укладеній договору факто­рингу неможливе. У подібних ситуаціях можуть бути застосовані норми цивільного законодавства, що регулюють відносини з перехо­ду прав кредитора (цесії), тощо.

На сьогодні не можливе розглядати як складові предмета договору факторингу і можливі дії фактора щодо обслуговування боргу (ч. 2 ст. 1077 ЦК). Подібні дії фактора, згідно з позицією законодавця, не­обхідно інтерпретувати як складові змісту (прав та обов'язків сторін) цього договірного зобов'язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 1078 ЦК відступлення права грошової вимо­ги у договорі факторингу може бути обумовлене певною подією. Уявляється, що у цьому випадку йдеться про правочин, здійснений з відкладальною обставиною, а тому при необхідності слід застосову­вати положення ст. 212 ЦК. З настанням обумовленої події додатко­вого оформлення відступлення права грошової вимоги не потрібно.

На дійсність договору факторингу не впливає наявність між клієнтом та третьою особою (боржником) домовленості про заборону або обмеження передання права грошової вимоги іншій особі (ст. 1080 ЦК). У той же час подібна домовленість між клієнтом та його бор­жником не може бути визнана недійсною, у зв'язку з тим, що законо­давство, у тому числі гл. 73 ЦК, не містить для цього достатніх під­став. Більш того, у тексті закону міститься підтвердження проти­лежної позиції, тобто дійсності подібного договірного застереження, оскільки відповідно до абз. 2 ст. 1080 ЦК порушення клієнтом саме цієї домовленості не звільняє його від обов'язків та відповідальності перед боржником. Це означає, що у цілому боржник шляхом закріп­лення спеціального застереження в укладеному між ним та клієнтом договорі не зможе стовідсоткове «захистити» себе від появи нового кредитора (фактора). Проте, завдяки існуванню подібного застере­ження, первісний кредитор (клієнт у договорі факторингу) у якості санкції за укладення договору факторингу всупереч домовленості між ним та боржником може бути притягнутий боржником до цивіль­но-правової відповідальності, наприклад, у формі сплати неустойки.

Згідно з ч. 1 ст. 1083 ЦК наступне (мається на увазі після укладен­ня договору факторингу) відступлення фактором права грошової вимоги не допускається. Однак ця норма ЦК є диспозитивною, а то­му сторони договору факторингу, можуть дійти згоди щодо іншого. У випадку коли договором факторингу передбачена можливість на­ступного відступлення права грошової вимоги, правове регулювання цих відносин здійснюється згідно з загальними положеннями гл. 73 ЦК (ч. 2 ст. 1083 ЦК). Навпаки, якщо сторони в укладеному ними до­говорі факторингу не дійшли згоди щодо можливості такого наступ­ного відступлення права грошової вимоги, то здійснений фактором правочин, спрямований на відчуження отриманого від клієнта права грошової вимоги, за заявою заінтересованої особи може бути визнано недійсним на підставі ч. 1 ст. 203, ст. 215, ч. 1 ст. 1083 ЦК.

Суттєвою умовою договору факторингу є ціна. Ціною у цьому до­говорі є вартість права грошової вимоги, що відступається клієнтом на користь фактора, а не розмір самої грошової вимоги. Остання ж є не ціною, а кількісною характеристикою предмета договору факто­рингу - права грошової вимоги. Тобто, на зразок іншого товару право грошової вимоги, яке відступає клієнт, підлягає вартісній оцінці, на як за ринкових відносин впливає безліч обставин, що можуть як зни­зити, так і підвищити таку оцінку. Виходячи з цього, ціною у договорі факторингу й визнається та сума коштів, яку фактор передає клієнту, отримуючи взамін право грошової вимоги на отримання більшої (як правило), рівної або меншої суми коштів.

У випадку коли договір факторингу сконструйовано як договір з надання фінансових послуг, ціною цього договору буде розмір вина­городи, що буде сплачена клієнтом своєму фінансовому агенту за на­дані послуги.

Сторони договору факторингу на свій розсуд та виходячи з предмета та змісту договору, що укладається між ними, визначають строк його дії (статті 530,631 ЦК). У той же час, положення гл. 73 ЦК не пе­решкоджають сторонам укласти договір факторингу без встановле­ного строку (терміну) його дії. У подібних випадках будуть застосо­вані загальні положення ЦК щодо строків чинності подібних зо­бов'язань (ч. 2 ст. 530 ЦК).

Главою 73 ЦК окремо не обумовлені спеціальні вимоги до форми договору факторингу, а тому в цьому питанні слід користуватися за­гальними положеннями ЦК стосовно вимог до форми правочинів (статті 205-209,513 ЦК) та договорів (ст. 639 ЦК), а також ст. 547 ЦК у випадку укладення договору факторингу з метою забезпечення ви­конання основного зобов'язання.