Договір управління майном План

1. Загальна характеристика договору управління майном.

2. Права та обов’язки сторін за договором.

3. Припинення договору.

1. Загальна характеристика договору управління майном.

Згідно зі ст. 1029 ЦК, за договором управління майном одна сторо­на (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Договір управління майном укладається в результаті різних при­чин, мотивів та обставин. Ними може бути необхідність, що виникла внаслідок неможливості здійснювати правомочності щодо свого майна самим власником, наприклад, коли він є недієздатною, малолітньою особою тощо. Схожою є причина для укладення договору управління майном у складі спадщини, якщо воно потребує вчинення фактичних та юридичних дій для підтримання його в належному ста­ні (ч. 1 ст.1285 ЦК). Цей договір може укладатися також у випадку, коли власник майна недосвідчений в його використанні належним чи­ном. Прикладом може слугувати одержання в спадщину підприєм­ства особою, яка не має досвіду і бажання займатися підприємниць­кою діяльністю. Договір управління надає можливість примножити свій капітал діями професійного управлінця або підтримати іншу особу - вигодонабувача тощо.

Характерним для цього договору є здійснення управління в інтере­сах власника або названої ним особи - вигодонабувача. Тому від управителя вимагаються добросовісність, турботливість, розумність як за дії в чужому інтересі. Однак ЦК не називає договір управління майном довірчим, незважаючи на те, що отримання таких повнова­жень, яких набуває управитель, очевидно обумовлює підвищену сту­пінь довіри між сторонами договору.

Укладенням такого договору замінюється або опосередковується реалізація правомочностей власника, визначених ст. 317 ЦК як права володіння, користування та розпоряджання його майном. Проте зосе­редження у управителя всіх трьох правомочностей не тягне за собою перехід до нього права власності на майно, що передане йому в управління. Тобто договір управління майном не опосередковує ви­никнення права власності у іншої особи (управителя) і не належить до групи договорів про передачу права власності на майно (договори купівлі-продажу, міни, дарування тощо). Обсяг повноважень щодо управління майном, особливо, що стосується розпоряджання ним, є або вужчим, ніж у власника, або хоч і тотожнім правомочностям власника, але контрольованим з боку останнього чи інших осіб (орга­ну опіки та піклування, нотаріуса). Тобто на відміну від власника, який здійснює право своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК), управитель реалізує свої повноваження залежно від волі власника або інших осіб.

Отже, на підставі договору управління майном між управителем і установником управління встановлюються зобов'язальні правовід­носини. Однак ст. 1029 ЦК передбачає й можливість виникнення на підставі цього договору права довірчої власності. Такі ж положення містить Закон України від 19 червня 2003 р. «Про іпотечне кредиту­вання, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сер­тифікати», розділ V якого врегульовує відносини довірчої власності і управління іпотечними активами.

Відомо, що довірча власність набула широкого застосування в англо-американському праві, яким випрацювані відповідні засади й ме­ханізми і, що головне, відсутність у ньому традиційного для права України дуалістичного поділу цивільних правовідносин на речові та зобов'язальні. Внаслідок введення до законодавства України норм про довірчу власність складається нетипова правова конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і речові відноси­ни. В ч. 2 ст. 1029 ЦК зазначається на можливість обрання того чи ін­шого варіанта відносин: або сторони договору управління майном домовляються про те, що вони залишаються між собою в зобов'я­зальних правовідносинах, або з укладенням цього договору відноси­ни між ними піддаються регулюванню нормами речового права.

Тому, виходячи з аналізу ст.1029 ЦК, можна змоделювати декіль­ка конструкцій правовідносин. Перша; договірні правовідносини, у яких перебувають сторони договору управління майном. Друга: дого­вір управління майном є юридичним фактом, на підставі якого відбу­вається перехід права власності на майно від установника управління майном до набувача (довірчого власника). З передачею майна (вико­нанням договору) цей договір припиняється і виникають речові від­носини — довірчої власності. Третя: речові відносини (довірчої влас­ності) існують паралельно з зобов'язальними відносинами (довірчого управління). Схожою є ситуація з регулюванням емфітевзису (гл. 33 ЦК) та суперфіцію (гл. 34 ЦК), які хоч і є речовими правами, але не тільки встановлюються на підставі договору, а й врегульовуються ним, тобто залишаються одночасно і зобов'язальними.

Договір управління майном належить до договорів про надання послуг, якими є здійснення прав власника стосовно переданого в управління майна. Цей договір схожий з договором про передачу майна в користування, наприклад, в оренду. Проте користування майном орендарем відрізняється від користування майном управите­лем, який його здійснює не для задоволення власних потреб в цьому майні, а задля інтересів установника управління або вигодонабувача. Інтерес управителя полягає не в доступі до майна, використанні його властивостей, а в отриманні оплати від виконання своїх функцій (на­приклад, виконанні моральних зобов'язань перед підопічним або ро­дичами померлого тощо).

Договір управління слід відмежовувати й від договорів комісії (ст. 1011 ЦК), доручення (ст. 1000 ЦК) та агентського договору, вре­гульованого в гл. 31 ГК. Так, якщо за договорами комісії та доручен­ня зобов'язана сторона виконує лише юридичні дії або вчиняє тільки правочини, то управитель майна, крім юридичних дій, здійснює будь-які фактичні дії (ч. 2 ст. 1038 ЦК). Повірений за договорами до­ручення та агентським договором діє від імені довірителя, а управи­тель - від власного імені. Крім того, на відміну від названих догово­рів договір управління майном не можна вважати посередницьким.

Договір управління майном є двостороннім (оскільки права та обов'язки мають обидві його сторони); реальним (тому, що вважаєть­ся укладеним з передачею майна); за загальним правилом, оплатним (за визначенням, яке надається в ст. 1029 ЦК). Плата може бути у виг­ляді одноразової суми; визначених щомісячних виплат або утримань від доходів, що приносяться майном, переданим в управління; про­центів від таких доходів тощо. Проте не слід виключати й існування безоплатного договору управління майном, коли мотивами управите­ля при його укладенні не є отримання доходу від виконання дій за цим договором, наприклад, якщо він відчуває моральні зобов'язання щодо підопічного або особи, яка безвісно відсутня.

Договір управління майном діє відносно тривалий строк і не укла­дається на виконання разових дій. Цей строк може обумовлюватися й причинами його укладення (наприклад, до моменту прийняття спад­щини).

Істотними умовами договору управління майном, з якими пов'яза­не його укладення, є перелік майна, що передається в управління, форма та розмір плати за управління (ст. 1035 ЦК). Інші умови дого­вору передбачаються в ньому за бажанням сторін. До них відносить­ся навіть строк управління майном, який слід встановити в договорі. Однак оскільки умова про строк не є істотною, непередбачення його в договорі не дає підстави вважати його неукладеним, а запроваджує дію ч. 1 ст. 1036 ЦК про п'ятирічний строк дії договору.

Форма договору управління майном - письмова (ст. 1031 ЦК). У випадку, коли предметом договору є нерухомість, він підлягає но­таріальному посвідченню та державній реєстрації. При порушенні вимог про нотаріальне посвідчення договору настають наслідки, пе­редбачені ст. 220 ЦК, тобто цей договір є нікчемним. При відсутності державної реєстрації договір управління майном вважається неукла­деним (ст. 210 ЦК).

Предметом договору управління може бути будь-яке майно (в то­му числі майнові права). Особливість становлять грошові кошти, управління якими за договором може здійснюватися як виняток у ви­падках, встановлених законом (ст. 1030 ЦК). Так, п. 5 ч. 4 ст. 47 Зако­ну України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» передбачає для банків можливість здійснення операцій по управ­лінню грошовими коштами клієнтів. Прикладом управління грошо­вими коштами є також діяльність по управлінню активами або кош­тами спільного інвестування згідно з Законом України від 15 березня 2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпора­тивні інвестиційні фонди)».

У зв'язку з відсутністю прямої заборони в управління можуть пе­редаватися як нерухомі, так і рухомі речі, як індивідуально визначені, так і речі, визначені родовими ознаками. При цьому слід лише додер­жуватися вимоги щодо відокремлення майна, яке передається в управління, від іншого майна установника управління і від майна управителя. Цим самим майно, що є предметом договору, не тільки індивідуалізується (хоча б це були й речі, визначені родовими ознака­ми), а й обліковується управителем на окремому балансі для запо­бігання його змішанню з майном останнього і належного ведення справ щодо нього. Однак, зазвичай, предметами договору управління майном виступають підприємство як єдиний майновий комплекс, не-рухом; печі, цінні папери.

Майно, яке передається в управління за цим договором, за загаль­ним правилом, повинно належати установнику управління на праві власності (ч. 1 ст. 1032 ЦК). Тому не можна укладати договір на управління майном особи, яка не є власником (наприклад, з особою, якій майно належить на підставі договору - орендарем, тощо). Винят­ки становлять випадки, коли власник не має достатнього обсягу діє­здатності або визнаний судом безвісно відсутнім, або помер.

Предметом договору управління майном можуть бути також май­нові права, що належать суб'єктам зобов'язальних правовідносин і суб'єктам права інтелектуальної власності. Оскільки управління гро­шовими коштами може встановлюватися лише якщо вони перебува­ють в банку на відповідному рахунку клієнта, сума, яку бажано пере­дати в управління, є зобов'язальним правом вимоги, а не об'єктом речового права (права власності). Відповідно, предметом договору управління будуть майнові права на цю суму грошей.

Предметом договору управління також можуть бути майнові пра­ва інтелектуальної власності. Спеціального їх відокремлення при цьому не потрібно, оскільки до припинення цих прав або їх передачі іншій особі управомоченим залишається їх творець (автор, патентоволоділець тощо), чим і обумовлюється неможливість їх змішання з майном (правами) управителя.

У ст. 1045 ЦК зазначається, що особливості управління цінними паперами встановлюються законом. Додержання вимоги про відок­ремлення без документарних цінних паперів як предмета договору управління відбувається через механізми ведення реєстрів власників іменних цінних паперів та інші способи зберігання цінних паперів, передбачені Законом України від 10 грудня 1997 р. «Про Національ­ну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні».

В управління може передаватися майно, що є предметом договору застави (ст. 1039 ЦК), за умов попереднього попередження про це управителя установником управління. Це може бути у випадках, на­приклад, коли предметом договору управління є нерухомість, що пе­ребуває у заставі, яку доцільно передати в управління для кращого її використання, ніж це може зробити її власник, або у відсутність останнього. При цьому доходи від управління використовуються для погашення заборгованості за договором, забезпеченим заставою.

Власником заставленого майна при цьому залишається заставода­вець, який і буде установником управління. Вимога про попереджен­ня управителя про заставу предмета договору потребується тому, що на це майно може бути звернено стягнення за договором застави на вимогу заставодержателя, внаслідок чого воно вилучається від упра­вителя. Останній може зазнати при цьому збитків. Тому правом упра­вителя при недодержанні вимоги про його попередження щодо заста­ви предмета договору управління (або коли він сам не знав або не міг знати про це) є вимога розірвання договору з виплатою плати, перед­баченої цим договором за весь строк управління таким майном.

Майно, передане в управління, має особливий правовий режим, що випливає з наступного. По-перше, воно залишається у власності уста­новника управління, однак на нього не допускається звернення стяг­нення за вимогою кредиторів установника управління, крім двох ви­падків: а) коли установника управління визнано банкрутом; б) коли відбувається звернення стягнення на майно, що є предметом договору застави, за вимогою заставодержателя. По-друге, це майно обліко­вується управителем окремо від свого майна з метою недопущення його змішання (ч. З ст. 1030 ЦК).

Сторонами договору управління майном є установник управлін­ня та управитель. Договір управління майном може укладатися на ко­ристь третьої особи - вигодонабувача, яка не стає стороною договору. Установниками управління можуть бути особи, передбачені ст. 1032 ЦК, а також іншими статтями ЦК та положеннями актів ци­вільного законодавства, а саме: а) орган опіки та піклування (стат­ті 1032, 54 ЦК та ін.); б) опікун (статті 1032, 72 ЦК та ін.); в) піклу­вальник (ст. 1032 ЦК); т) нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування (ст. 1285 ЦК); д) спадкоємці (статті 1287, 1289 ЦК); е) носії прав на об'єкти інтелектуальної власності (статті 426, 427 ЦК); є) органи державної влади, органи влади Автономної Респуб­ліки Крим або місцевого самоврядування при передачі в управління державного або комунального майна.

Договір управління майном може бути з множинністю осіб як з боку кредитора (установника управління), так і з боку боржника (управителя). Перший випадок характерний, наприклад, при наявно­сті права спільної власності, коли співвласники укладають за взаєм­ною згодою договір управління майном. При цьому поряд із нормами гл. 70 ЦК застосовуються норми гл.26 ЦК та (або) гл.8 Сімейного ко­дексу. Якщо обставини диктують необхідність управління майном кількома особами, чи це міститься, наприклад, в заповіті, у договорі буде пасивна множинність осіб. Не виключається також і змішана множинність осіб у цьому договорі.

Для договору управління майном як тривалого зобов'язання мож­лива й заміна сторін, що відбувається в результаті переходу права власності на майно, передане в управління, від установника управ­ління до іншої особи. Це може бути пов'язане як з відчуженням тако­го майна, так і зі смертю його власника. У таких випадках договір не припиняється, і місце колишнього власника (установника управлін­ня) заступає інша особа.

ЦК передбачає випадки, коли стороною договору управління май­ном виступає не власник, а інші особи. Це може бути: а) коли власник не має достатнього обсягу дієздатності; б) у відсутність власника; в) в разі смерті власника; г) коли йдеться про державне та комунальне майно, право на яке, за загальним правилом, здійснюється опосередковано через відповідні державні органи або органи місцевого само­врядування (гл.10 ЦК); д) якщо майнові права інтелектуальної влас­ності на певний об'єкт передані творцем (автором, винахідником тощо) іншій особі у власність або використання на підставі виключ­ної ліцензії.

Відсутність у власника достатнього обсягу дієздатності може бути, коли власником майна є малолітня, неповнолітня, недієздатна особа або особа з обмеженим обсягом дієздатності. У перших двох випадках установником управління буде опікун (ст. 67 ЦК). Орган опіки та пік­лування виступатиме установником управління лише: до призначення опікуна (ст. 65 ЦК) і у разі, коли предметом договору є майно, що ви­користовується в підприємницькій діяльності (ст. 54 ЦК).

Слід звернути увагу також на те, що ч. 4 ст. 1Ш2 ЦК поряд із ч. 2 ст. 34 ЦК встановлюється загальне правило про виступ неповноліт­ньої особи стороною договору управління майном за дозволом (зго­дою) батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Спеціальною нор­мою (ст. 54 ЦК) передбачається, що у разі, коли неповнолітня особа стала власником майна, яке використовується у підприємницькій діяльності, стороною договору управління майном буде виступати не ця особа, а орган опіки та піклування.

Майно потребує управління ним і тоді, коли його власник з тих чи інших причин відсутній та місце перебування його невідоме до вине­сення рішення судом про визнання цієї особи безвісно відсутньою (ч. 2 ст. 44 ЦК), або після цього (ч. 1 ст. 44 ЦК). У таких випадках згід­но з ч. 2 ст. 1032 ЦК установником управління є орган опіки та піклу­вання. Це деяким чином десонує з положеннями ст. 44 ЦК, в якій за­значається, що опіку над майном встановлює (а не просто посвідчує договір управління майном) нотаріус, причому до винесення рішення суду — за заявою органу опіки та піклування. Очевидно, що це слід ро­зуміти як певну процедуру, а стороною у договорі управління май­ном має бути не нотаріус, а орган опіки та піклування.

При необхідності управління майном, що входить до складу спад­щини, укладається договір, установником управління яким можуть бути нотаріус або спадкоємці (ч. 1 ст. 1285, ст. 1287 ЦК). Останнє слідує з права спадкоємців призначити стороною особу, яка надає згоду на це (ст. 1289 ЦК), що і втілюється в договір між ними.

Управління державним та комунальним майном відбувається на підставі договору, зокрема, коли йдеться про управління пакетами акцій, що належать державі або територіальній громаді. Установни­ком управління при цьому буде виступати Фонд державного майна України (його регіональні відділення чи представництва) або інші державні органи, органи Автономної Республіки Крим, уповноважені управляти пакетами акцій, що належать державі. Установником управ­ління пакетами акцій, що належать територіальній громаді, будуть відповідні органи місцевого самоврядування.

Якщо майнові права на об'єкт інтелектуальної власності передані на підставі договору про їх відчуження творцем іншій особі, остання може виступати установником управління стосовно їх. Ліцензіат, який набув майнових прав на інтелектуальну власність на підставі ви­ключної ліцензії, також може бути установником управління. Зазна­чені особи укладають у тому числі договори на управління майнови­ми авторськими правами з організаціями колективного управління (ч. 5 ст. 32, ст. 45 та ін. Закону України «Про авторське право і суміж­ні права»).

Оскільки управління майном має здійснюватися професійно, упра­вителем може бути тільки суб'єкт підприємницької діяльності - фізична або юридична особа. Проте це правило не повинно застосову­ватися до управителя майном підопічного, а також до особи, визнаної безвісно відсутньою чи місцезнаходження якої невідоме, або спадко­вим майном. Винятки мають становити випадки, коли управління по­требує майно, що використовується в підприємницькій діяльності, управителем яким може бути тільки суб'єкт цієї діяльності.

Вигодонабувач - це третя особа, на користь якої укладається дого­вір управління майном. Вигодонабувач - не обов'язкова фігура у від­носинах з приводу управління майном. Договір управління майном часто укладається на користь самого установника управління. Вигодонабувачем може бути будь-яка юридична або фізична особа з різ­ним обсягом дієздатності. ЦК встановлюється заборона лише самому управителю майна виступати в якості вигодонабувача.

Вигодонабувач (якщо ним є третя особа) не має ніяких обов'язків. Його правами є право вимагати від управителя належного виконання, але не взагалі, а на його користь, тобто здійснення йому управителем належних виплат; право відмовитися від договору в зв'язку з немож­ливістю управителя здійснювати управління майном (п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК); право на відмову від одержання вигоди за договором (п. 4 ч. 1 ст. 1044 ЦК), внаслідок чого договір управління майном може припи­нитися.