Договір позички План

1. Поняття договору позички та його відмежування від суміжних договорів.

2. Зміст договору позички та його припинення.

1. Поняття договору позички та його відмежування від суміжних договорів.

Позичка - це договір, за яким одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку (ст. 827 ЦК).

До набрання чинності новим ЦК термін «позичка» використову­вався у законодавстві також на побутовому рівні як синонім терміна «позика» (частіше за все, коли мова йшла про відносини між громадя­нами та кредитними установами). Новий ЦК повернув терміну «по­зичка» зміст стародавнього римського поняття — кон­тракт, за яким індивідуально визначена річ передавалась у безоплат­не користування. Отже, поняття «позики» і «позички» не є тотожни­ми і відрізняються за наступними ознаками: 1) предметом позики є гроші та речі, визначені родовими ознаками; предметом позички - індивідуально визначені неспоживні речі; 2) предмет позики за догово­ром передається у власність позичальника, а предмет позички пере­дається лише у користування; 3) за договором позики позичальник повинен повернути ту саму суму грошей або ту саму кількість речей, визначених родовими ознаками тієї ж якості; за договором позички поверненню підлягає річ, надана у користування; 4) договір позики може бути як оплатним (процентним), так і безоплатним (безпроцен­тним); а договір позички є виключно безоплатним.

Найближчим договірним типом щодо позички є найм (оренда). Право, яке встановлюється договором позички, є таким самим, що й право за договором найму - користуватися річчю у відповідності з її призначенням. Тому до відносин позички застосовуються положення глави 58 ЦК про найм (ч. 3 ст. 827 ЦК). Однак, на відміну від найму, фундаментом позички як договірного типу є безоплатний характер відносин сторін.

Договір позички може бути як реальним («позичкодавець пере­дає»), так і консенсуальним («позичкодавець зобов'язується переда­ти»). Виходячи з легального визначення договору безоплатного ко­ристування, сторони самі мають визначити, яку конструкцію вико­ристати. Реальний договір позички є одностороннім, бо зустрічних обов'язків він не породжує. Консенсуальний договір позички набуває двостороннього характеру: позичкодавець стає зобов'язаним переда­ти річ у користування, а користувач - повернути річ у визначений термін.

Сторонами договору позички є позичкодавець та г. Позичкодавцем може бути як фізична, так і юридична особа, яка є власником майна або котра за договором має право розпорядитися річчю. Єдине обмеження, яке міститься у ЦК щодо можливості власника ви­ступити у ролі позичальника, стосується юридичних осіб, котрі здійс­нюють підприємницьку діяльність. Такі юридичні особи не можуть укладати договори позички на користь осіб, які є їх засновниками, учасниками, керівниками, членами їх органів управління. Зазначені особи можуть прямо або опосередковано впливати на формування волі юридичної особи. Тому викладене обмеження спрямоване на недопущення зловживань з боку цих осіб та на захист інтересів самої юридичної особи, яка здійснює підприємницьку діяльність. Обмежень щодо другої сторони - користувача законодавство не містить. Користувачами можуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи.

Істотними умовами договору позички є його предмет та безоплат­ність. Предметом договору позички можуть бути індивідуально виз­начені речі, які зберігають свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживні). Зрозуміло, що найпоширенішим предме­том договору позички є речі побутового призначення, але ніщо не за­важає сторонам укласти договір позички стосовно більш цінного май­на, зокрема, земельних ділянок, будівель, споруд, обладнання, транс­портних засобів, інших рухомих та нерухомих речей. Оскільки зако­нодавець у визначенні позички використовує термін «річ», майнові права не можуть бути предметом цього договору (на відміну від дого­вору найму).

Якщо у договорі відсутня достатня інформація щодо предмета, який має бути переданий у позичку, умова про предмет вважається непогодженою сторонами, а сам договір неукладеним.

Договір позички належить до безоплатних договорів. Користуван­ня річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо вказане випливає із суті відносин між ними (ч. 2 ст. 827 ЦК). Встановлення такого правила не є випадковим. Воно по­яснюється тим, що договір найму може й не містити умови про плату за користування майном, однак, за своєю природою він є виключно оплатним. Якщо розмір плати не встановлений договором найму, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, що мають істотне значення. Отже, можна вважати, якщо річ надаєть­ся у користування, останнє презюмується оплатним; про інше сторони повинні прямо домовитися у договорі або інше має випливати із суті відносин між ними.

Безоплатність позички не свідчить про відсутність у позичкодавця будь-якого інтересу стосовно укладення такого договору. Зокрема, позичкодавець може бути зацікавлений передати річ у безоплатне ко­ристування для того, щоб звільнити себе від витрат на утримання та збереження майна або задля реклами. Однак ці інтереси позичаль­ника знаходяться за межами договору позички та не охороняються законом.

Щодо строку, то він не є суттєвою умовою договору позички. Як­що сторони не встановили строку користування річчю, він визна­чається відповідно до мети користування нею (ст. 831 ЦК).

Форма. Крім загальних норм про форму правочину, до позички за­стосовуються спеціальні норми ст. 828 ЦК. Зокрема, договір позички речей побутового призначення між фізичними особами може уклада­тися усно (отже, його вчинення може доводитися показаннями свід­ків). Договори позички стосовно інших речей між фізичними особа­ми мають укладатися у письмовій формі. Письмова форма необхідна також для оформлення відносин позички між юридичними особами, юридичними та фізичними особами. Нотаріальному посвідченню підлягають договори позички транспортного засобу, в яких хоча б од­нією стороною є фізична особа, а також договори позички будівлі або іншої капітальної споруди, їх окремої частини (крім договорів найму житла), укладені на один рік і більше.

Питання про те, чи підлягає договір позички нерухомого майна державній реєстрації, у ЦК не вирішене, оскільки норма, аналогічна ст. 794 ЦК, у главі 60 ЦК відсутня. Однак у п. 106 Інструкції про пря­док вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мінюсту України від 3 березня 2004 р. № 20/5, роз'яс­нюється, що при посвідченні договорів найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) нотаріус роз'яснює сторонам також необхідність їх державної реєстрації у відповідних органах, про що робиться відмітка у тексті посвідчувального напису. Може йтися, що Інструкція «виправила» недолік, наявний у ЦК. Пра­во користування річчю за договором позички, безсумнівно, обмежує право власності на нерухомість, а, отже, має підлягати реєстрації. За­лишається лише сподіватися, що у майбутньому це питання буде ви­рішено на рівні ЦК.