Філософське вчення Канта.

Творчість Канта поділяється на два періоди:

І До критичний – коли обґрунтовує ідею саморозвитку природи.

ІІ Критичний – коли він видає дві основні праці "Критика чистого розуму" і "Критика практичного розуму", в яких він долає розбіжності між імперизмом і раціоналізмом.

Кант стверджує що світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами. На основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі у собі (ноумени) людині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Те що є всередині речей людина домислює, конструює.

Тобто наука це є ніщо інше як витвір людської уяви, синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних (незалежно від досвіду) форм і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого є речі в собою. Апріорні форми Канта – це не "вроджені ідеї" Декарта. Вони позбавлені змістовності, а постають як певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу. Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжності між емпіриками і раціоналістами. Він погоджувався з емпіриками в тому ,що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не "вроджені ідеї", а апріорні форми, які без досвіду не здатні народжувати знання.

Практична філософія вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання:

1. Що я можу знати?

2. Що я повинен робити?

3. На що я можу сподіватися?

Німецька класична філософія (Гегель)

Гегель вважає, що в основі світу лежить ідеальне начало – “абсолютна ідея”, основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення “абсолютна ідея” породжує природу, життя людини, суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення “абсолютної ідеї”. Мета існування “абсолютного духу” – пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль “абсолютний дух” реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії.

Створюючи свою систему і показуючи, як абсолютна ідея породжує свій зміст, а потім і матеріальний світ – природу і суспільство, Гегель, по-перше, показав світ у розвитку. По-друге, він розкрив зміст основних законі діалектики. Показав, що розвиток здійснюється через наявність суперечностей, через боротьбу протилежностей; що в ході розвитку здійснюються заперечення одних понять іншими і повторення пройденого на вищій основі, що розвиток відбувається не по замкненому колу, а поступово від нищих форм до вищих і в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін у якісних. Ці закони у філософії – називаються законами універсального зв’язку, або законами діалектично способу мислення, або методом діалектичного мислення.

Києво-Могилянська академія

Формуванню академії передувала діяльність братських шкіл, що виникають в Україні в 15ст. які стали головними осередками опору, захищаючи економічні, ідеологічні інтереси православних, їх віру і культуру. На рубежі 16 - 17ст. братський рух стає масовий. Братства діяли у Львові, Городку, Острозі, Луцьку, Дубні, Немирові, Києві, Вінниці та ін. центрах. З під пера книжників, близьких до братського руху, вийшли такі праці як “Алфавіт духовний” Ісаї Копинського, “Діоптра” Віталія з Дубни та ін.. поступово у братському русі наростає тенденція до розмежування філософії і теорії. Це простежується в творах К.Сановича “Трактат про душу”, Мелитія Смотрицького “Трактат про душу”, Стравінського “Пересторога”. Особливо значний вплив на попередню роботу по підготовці утворення Києво-Могилянської академії належить Йову Борецькому, ректору львівської, а згодом київських братських шкіл, київському православному митрополиту з 1620р., безпосередньо попередником П.Могили. Києво-Могилянська академія виникає на базі братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями П.Могили в 1632р.. Спочатку це був колегіум, а згодом (з 1701р.) став академією, першим вищим навчальним закладом серед східних слов’ян. Завдання академії було чітко сформоване: збагатити вихідців з різних земель України знаннями, а потім розіслати їх по всіх усюда, аби розносили знання, мистецькі навики, спосіб мислення і впроваджували їх у життя. Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку і поширенні філософії не лише в Україні, але й в усьому слов’янському світі.