Філософія елліністичного періоду

Стародавні греки називали себе еллінами, вони захищали себе і свою культуру від сусідніх народів. Але завоювання О. Македонського привели до формування імперії. Грецькі міста – поліси переживали занепад. Антична філософія перетворюється на елліністичну. Саме цю філософію продовжили пізніше римляни. Епоха еллінізму – час, коли люди приходять у відчай від світу, що їх оточує. Настрої відчаю і песимізму переходять у таке світосприйняття, коли життя на землі здається безпросвітним за самою своєю сутністю. Це було психологічною підготовкою до сприйняття вчення християнства про потойбічний світ. На перший план елліністичної філософії виходить проблема особистості. Особлива увага приділяється етичній проблематиці. Основні питання: У чому полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповідь на це питання шукали 4 філософські школи. 1. Кініки – головне жити у злагоді з природою невибагливо, у спокої і самовладанні. Представником школи був Діоген Сіонський, який жив у бочці. Своїм прикладом він показав найпростіший шлях до щастя. 2. Стоїки – майже всі філософи-стоїки були варварами, тобто народженими на околиці римського світу. Тому фундаментом соціального ідеалу стоїків стала думка про рівність людей. Людина і природа в цілому пов`язані єдиним законом, логосом. У світі немає випадковості, стверджували вони, все зв`язані з фатальною необхідністю пристосування до природи через життя у злагоді з нею. Це можливо тільки звільнившись від будь яких пристрастей. 3. Скептики – оголосили неможливим будь яке значення про речі навколишнього світу. Немає різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Усе це відносне і ніщо не сприймається однозначно. 4. Епікуризм – звільнення від усіх хвилювань і пристрастей. «Насолода, говорив Енікур ,-є початком і кінцем щасливого кінця». «Головне уникнути страху».»Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає. Тому не варто відчувати страх перед нею.

Філософія середньовіччя (апологетика, патристика)

Філософія середньовіччя формувалася у боротьбі з античною філософією. Філософські традиції, метод, все це надавало перевагу представникам античної філософії. Початок середньовічного етапу розвитку філософсько-теологічних ідей поклали так звані апологети або захисники церкви і християнства. Апологети відстоювали християнські догми від нападів представників язичницьких релігій, від філософів – критиків християнства. Представником апологетики був Квінт Тортуліан, який стверджує, що віра не потребує раціонального обґрунтування, бо вона сприймається не розумом, а серцем. Це висловлювання Тертуліана було викладено короткою формулою: «Вірую, в абсурд, бо вірую».

Найвідоміший серед «отців» західної церкви був Августин Блаженний. Його вважають одним із родоначальників тієї філософської традиції сучасності, яка в центрі своєї уваги ставить людину та проблему її існування, а саме вчення називають патристикою. Щодо проблем стосунків людини і Бога, то Августина цікавило найбільше питання про гріховність людини перед Богом. Зло у світі, за Августином, - не помилка Творця, Бог не відповідає за нього, бо він його не творив. Зло – це недостатнє знання людини про добро, нестача, спотворення добра.

Августин вважає, що розум потрібен людині для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. «Віруй щоб розуміти» - таку тезу висуває Августин. Цікавою була думка Августина про лінійний розвиток людської історії. Історії людства він поділяє на 6 епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа (6-та, остання епоха). Отже, людська історія має лінійну спрямованість, вона іде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу часу не існувало, і після кінця світу, часу теж не буде.