2. Класифікація методів розробки, прийняття та реалізації рішень

Відомо, наприклад, що кількість оперативних рішень, що приймаються в організаціях, значно перевищує кількість тактичних і стратегічних рішень, однак за затратами часу найбільш ресурсомісткими є стратегічні рішення. Розподіл загальних витрат часу на прийняття оперативних, тактичних і стратегічних рішень в організаціях великого, середнього і малого розмірів також має свої особливості: на малих підприємствах основна частка витрат часу припадає на оперативні рішення, але поряд зі зростанням підприємств суттєво зростає час, що витрачається на вироблення стратегії розвитку.

Таблиця 1

Класифікація рішень, що приймаються організаціями

Критерії	Класи рішень
Ступінь структурованості	Слабо структуровані (не запрограмовані) Високо структуровані (запрограмовані)
Зміст	Економічні, соціальні, організаційні, технічні, наукові і т. ін. 1
Кількість цілей	Одноцільові, багатоцільові
Тривалість дії	Стратегічні, тактичні, оперативні (або довгострокові, і середньострокові, короткострокові) І
Особа, що приймає рішення	індивідуальні, групові
Рівень прийняття рішення	Організація в цілому, її структурні підрозділи, функціональні служби, окремі робітники
Глибина дії	Однорівневі, багаторівневі
Напрям рішення	Всередину організації як системи, за її межи

Класифікація рішень на високо та слабоструктуровані дозволяє більш ефективно організовувати процес за допомогою розробки різних підходів і дій, що мають забезпечувати досягнення обраних цілей. Рішення, що високою мірою структуровані відомі також як запрограмовані. Вони виступають як результат реалізації певної послідовності дій або заходів. При цьому кількість альтернатив обмежена і вибір робиться в межах напрямів, що задані організацією, а також з урахуванням нормативів, стандартів, правил і т. п. Як приклад, можна навести задачу визначення кількості керівників при заданій нормі керованості. Виділення класу запрограмованих рішень дозволяє розробляти стандартні процедури і програмувати рішення під ситуації, що повторюються з певною регулярністю. Слабо структуровані рішення (незапротрамовані) ухвалюються в ситуаціях, що відрізняються новизною, внутрішньою неструктурованістю, неповнотою і невірогідністю інформації, різноманіттям і складністю впливу різних чинників. Це не дозволяє знаходити рішення шляхом побудови адекватних математичних моделей і основну роль в пошуку грає людина та її здатність розробляти відповідну процедуру, що веде до вирішення проблеми. Слабо структурованими є рішення, що пов'язані з визначенням цілей і формулюванням стратегії розвитку організації, зі зміною її структури, з прогнозами роботи на нових ринках і т. п. Кількість таких рішень збільшується із зростанням масштабів складності організації; до такого ж результату призводять сучасні тенденції до глобалізації економіки, збільшення її відвертості, оскільки їх прямим наслідком стають зростання кількості зв'язків між організаціями, велика динамічність і зміни як зовнішнього середовища, так і внутрішньої організації кожного підприємства. В той же час, сучасні розробки в сфері дослідження операцій, розвиток інформаційної технології і комп'ютеризація дозволяють значно підвищити частку програмованих рішень, які, як вже було зазначено, характеризуються більшою точністю і у ряді випадків вимагають менших затрат часу і інших ресурсів.

Між двома видами рішень — запрограмованими і незапрограмованими - знаходиться безліч їх комбінацій, і саме ця безліч являється реальністю, в якій ухвалюються управлінські рішення. Програмованість рішень підвищується по мірі просування зверху вниз по вертикалі управління. Тому вищій ланці управління доводиться мати справу в основному з слабо структурованими рішеннями, на середньому рівні характер проблем, що виникають вимагає прийняття як запрограмованих, так і незапрограмованих рішень (при цьому треба відзначити, що автоматизація праці в цій ланці супроводжується зростанням питомої ваги рішень, що характеризуються більшою структурованістю), в низовій ланці переважають рішення, прийняття яких здійснюється по заздалегідь розроблених правилах і процедурах.

Загальнонаукові методи

Філософську основу системи методів, що використовуються в управлінні, складає загальнонаукова методологія, яка передбачає системний, комплексний підхід до розв'язання проблем, а також застосування таких методів, як моделювання, експериментування, конкретно-історичний підхід, економіко-математичні і соціологічні дослідження і т. д. Специфіка управління як виду діяльності має суттєвий вплив на форми, масштаби і результативність застосування загальнонаукових методів.

Системний підхід застосовується як спосіб впорядкування управлінських проблем, завдяки якому здійснюється їх структуризація, визначаються цілі рішення, вибираються варіанти, встановлюються взаємозв'язки і залежності елементів проблем, а також фактори і умови, що впливають на їх рішення.

Комплексний підхід являється специфічною формою конкретизації системності, оскільки його основу складає розгляд проблем управління в їх зв'язку

і взаємозалежності з використанням методів досліджень багатьох наук, що вивчають ці ж проблеми. На думку багатьох фахівців в сфері управління, комплексний підхід є найважливішою засадою ефективного розв'язання проблем управління в багатоцільовій відкритій системі, що активно взаємодіє з зовнішнім середовищем. І якщо системний підхід є, в першу чергу, способом бачення об9єкту або проблеми, то комплексний — це форма міждисциплінарної інтеграції і кооперації управлінської діяльності.

Моделювання має величезну сферу застосування у процесах управління, де розв'язуються складні проблеми, що вимагають системного і комплексного підходів. Вирішення таких проблем неможливе без застосування моделей, під якими розуміється їх управління у формі, що відображає властивості, взаємозв'язки, структурні і функціональні параметри системи, що є суттєвими для цілей рішення. Моделювання зазвичай здійснюється у декілька етапів, на яких уточнюється постановка задачі, конструюється модель, проводиться її теоретичний і (або) експериментальний аналіз на достовірність і вже після практичного застосування і аналізу отриманих даних здійснюється (у разі потреби) корегування з метою введення додаткових чинників і даних, обмежень, критеріїв і т. п.

При розв'язанні проблем управління найбільшого поширення набули моделі теорії ігор, теорії черг, управління запасами, лінійного програмування, імітаційні, економічного аналізу. Вони дозволяють вирішувати великий комплекс задач управління із застосуванням економіко-математичних методів як одного важливого методичного інструментарію управління, що сформувалося на стику економіки з математикою і кібернетикою.

Експериментування як метод, за допомогою якого можна порівняно швидко вирішувати багато управлінських проблем, отримує все більше визнання серед керівників і менеджерів. Багато управлінських нововведень, пов'язаних з реформою економіки і управління, що проводяться в країні, вимагають експериментальної перевірки. За допомогою експериментів ведеться і сам пошук науково обґрунтованих нововведень, використання яких виявиться корисним для вирішення цілей і завдань організації.

У най загальнішому вигляді експеримент можна трактувати як науково поставлений дослід, що проводиться на базі розробленої методики підготовленими фахівцями з метою перевірки тих або інших гіпотез, нововведень і змін в системі управління підприємством. Досвід проведення управлінських експериментів дозволив виділити низку принципів, дотримання яких забезпечує їх результативність. Перш за все, це цілеспрямованість, тобто підлеглість експерименту певній меті, що є науково обґрунтованою і конкретно сформульованою. Особливу цінність мають багатоцільові експерименти, які одночасно або послідовно вирішують комплекс взаємозв'язаних завдань. Другим принципом є "чистота" експерименту або елімінування впливу умов і чинників, що спотворюють його хід і результати. Важливо також дотримуватися чіткості у встановленні межі або зони експериментування і науково обґрунтовувати напрями, що обрані для досягнення його мети. Принципове значення мають також методична розробленість проблем виділення, фіксації вихідних факторів, а також оцінки досягнутих результатів експерименту.

Виходячи з цих принципів, встановлюються обов'язкові умови результативної підготовки, проведення і оцінки експериментів по впровадженню управлінських нововведень. Вони називаються видами забезпечення експериментів і включають:

• наукове і методологічне забезпечення, що складається з обґрунтування необхідності проведення експерименту, формулювання його цілей, завдань і змісту, розробки гіпотез, ідей, теоретичних положень, що вимагають експериментальної перевірки, розробки принципів і умов проведення і т. д;

• організаційне забезпечення, яке передбачає необхідність вибору об'єктів експериментування і контролю, розробки інструктивних матеріалів по порядку проведення експерименту, його термінам, процедурам, учасникам, розподілу відповідальності між ними і т. д.;

* методичне забезпечення, тобто розробку комплексу методичних матеріалів згідно всіх аспектів експерименту, що проводиться, в рамках етапів підготовки, проведення, аналізу, оцінки результатів, прийняття рішень;

* кадрове і соціальне забезпечення, що передбачає спеціальну підготовку кадрів для участі в експерименті і залучення фахівців інших профілів для забезпечення комплексності, а також проведення інструктивних і роз'яснювальних нарад із учасниками експерименту;

* інформаційне і управлінське забезпечення, що дає прозоре уявлення про обсяг і зміст необхідної інформації, про можливості механізації і автоматизації інформаційних процедур, а також про процес управління експериментом;

• економічне забезпечення, до складу якого входять визначення умов фінансування і необхідних ресурсів за видами, а також розробка питань стимулювання учасників експерименту.

Таким чином, цінність управлінського експериментування полягає не тільки і його практичній спрямованості на вирішення проблем управління, але й в тому що воно слугує джерелом нових ідей, гіпотез, теоретичних положень, тобто дозволяє комплексно підійти до дослідження проблем теорії і практики управління.

У вивченні і розв'язанні проблем управління важлива роль відводиться конкретно-історичному підходу, відповідно до якого кожне явище повинне розглядатися в динаміці. У розвитку будь-якого об'єкту управління можна виділити стад його життєвого циклу: проектування і створення; зростання; зрілість; завершенні Очевидно, що цілі, а, отже, і проблеми управління на цих стадіях відрізняються і досить суттєво. Це викликає необхідність вибору із всього арсеналу методів, що найбільше відповідають об'єктивним умовам, тих, що відображають циклічний (або "віковий") стан об'єкту. Тому при аналізі проблем, що пов'язані з управлінням, важливими є такі параметри, як час утворення організації і основні події розвитку (зростання, об'єднання, розукрупнення, приватизації і т. д.). Якщо об'єкт створюється знову, необхідно ознайомитися з перспективами його розвитку, намірами входження в союзи, асоціації і т. д.