7.3. Управління залученням позичкового капіталу

Ефективна фінансова діяльність суб’єкта господарювання неможлива без постійного залучення позичкових коштів. Їхнє використання в обороті підприємства зумовлено, з одного боку, об’єктивною необхідністю, зокрема невідповідністю у часі між надходженнями коштів і витратами, сезонністю виробництва, впровадженням інвестиційних проектів, які потребують значних обсягів вкладень на кілька років. З іншого – за допомогою позичкових коштів забезпечується розширення виробничо-господарсь­кої діяльності, оновлення технічної бази, використання ефекту фінансового лівериджу тощо.

Позичковий капітал сукупно характеризує обсяг фінансових зобов’язань суб’єкта господарювання. Згідно з МСБО зобов’язання – це заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення його ресурсів, що передбачають отримання певних економічних вигод. Відповідно до П(С)БО зобов’язання поділяють на:

• довгострокові;

• поточні (короткострокові);

• забезпечені;

• непередбачені.

Довгострокові зобов’язання – це довгострокові кредити банків; довгострокові фінансові зобов’язання; відстрочені податкові зобов’язання; довгострокові зобов’язання з фінансової оренди.

Поточними зобов’язаннями є короткострокові кредити банків; кредиторська заборгованість; поточні зобов’язання за розрахунками.

Забезпечення наступних виплат і платежів – це забезпечення майбутніх витрат на оплату відпусток, гарантійних зобов’язань, залишки коштів цільових фондів і надходжень.

Доходи майбутніх періодів – суми доходів, нарахованих протягом звітних періодів, які будуть визнані у наступних звітних періодах.

У процесі управління залученням позичкового капіталу підприємства необхідно:

• визначити цілі залучення капіталу у майбутньому;

• встановити максимальний обсяг залученого капіталу з урахуванням забезпечення достатньої фінансової стійкості підприємства;

• оцінити вартість окремих елементів позичкового капіталу;

• визначити співвідношення обсягу короткострокових і довгострокових позичкових коштів;

• установити форми залучення позичкових коштів;

• визначити склад головних кредиторів;

• сформувати ефективні умови залучення кредиту (строк, відсоткова ставка, умови виплати відсотків та основної суми тощо);

• забезпечити ефективне використання кредиту;

• гарантувати своєчасні розрахунки за кредитами;

• забезпечити мінімізацію витрат для формування капіталу;

• сприяти ефективному використанню позичкових коштів.

Управління залученням позичкового капіталу за рахунок внутрішніх джерел зводиться переважно до прогнозування приросту суми внутрішньої кредиторської заборгованості нетоварного характеру. Цей прогноз нобхідний для уточнення потреби в позичковому капіталі, що залучають із зовнішніх джерел.

Управління залученням позичкового капіталу за рахунок зовнішніх джерел здійснюється за окремими їхніми видами. До основних видів цих джерел належать: банківський кредит; товарний (комерційний) кредит; фінансова оренда; емісія облігацій.

Політика залучення банківського кредиту передбачає:

1) визначення цілей використання банківського кредиту;

2) вивчення і оцінювання банків – потенційних кредиторів підприємства;

3) зіставлення умов можливого залучення окремих видів кредитів у різних банків, тобто розраховується «грант-елемент», що дає змогу порівнювати вартість притягнутих позичкових коштів:

(7.3)

де ГЕ – грант-елемент, що характеризує розмір відхилень вартості конкретного кредиту на умовах, запропонованих комерційним банком, від середньоринкової вартості аналогічних кредитних інструментів,%; В_t – сума виплат відсотків і боргу в t-му періоді; К – сума залученого банківського кредиту; d – середня відсоткова ставка; t – тривалість кредитного періоду (кількість вхідних інтервалів).

Оскільки грант-елемент порівнює відхилення вартості залучення конкретного кредиту від середньоринкової, його величина може характеризуватися як додатними, так і негативними величинами. Ранжуючи значення грант-елемента, можна визначити рівень ефективності умов залучення кредиту відповідно до пропозиції окремих комерційних банків.

4) забезпечення умов ефективного використання банківського кредиту;

5) здійснення контролю за поточним обслуговуванням банківського кредиту;

6) забезпечення своєчасного і повного повернення основної суми боргу за банківськими кредитами.

Довгострокові кредити банків відображаються в балансі за теперішньою вартістю. При цьому для розрахунків використовують формулу теперішньої вартості ануїтету:

(7.4)

де PV_a – теперішня вартість довгострокового кредиту; А – щорічні виплати за кредитом; d – ставка дисконту.

Якщо довгострокові облігації викуплені зі знижкою (дисконтом), є два варіанти відображення зобов’язань у балансі. В першому варіанті балансову вартість облігацій визначають як різницю між номінальною вартістю та сумою неамортизованої знижки. В другому – шляхом дисконтування вартості фінансового зобов’язання за облігаціями.

Залучення позичкових фінансових ресурсів шляхом випуску облігацій має такі переваги:

а) емісія облігацій не зумовлює до втрачання контролю над управлінням підприємством (як наприклад, у разі випуску акцій);

б) облігації можуть бути випущені за відносно невисоких фінансових зобов’язань за відсотками, оскільки вони забезпечуються майном підприємства і мають пріоритет у задоволенні претензій за ними в разі його банкрутства;

в) облігації мають більшу можливість поширення, ніж акції підприємства, через менший рівень ризику для інвесторів.

Разом з цим, облігації мають певні недоліки:

а) їх не випускають для формування статутного фонду і покриття збитків (банківський або комерційний кредити можуть бути використані для подолання негативних наслідків фінансової діяльності підприємства);

б) емісія облігацій пов’язана з істотними витратами фінансових коштів і потребує тривалого часу;

в) рівень фінансової відповідальності підприємства за своєчасну виплату відсотків і суми основного боргу (при погашенні облігації) дуже високий, оскільки стягнення цих сум при істотному простроченні платежів реалізовується через механізм банкрутства;

г) після випуску облігацій унаслідок зміни кон’юнктури фінансового ринку середня ставка позичкового відсотка може зменшитись, порівняно з установленим відсотком виплат за облігацією; в цьому разі додатковий прибуток отримає не підприємство, а інвестори.

До складу довгострокових зобов’язань підприємства належать також зобов’язання за фінансовою орендою (лізингом). Лізинг – це складна торговельно-фінансово-кредитна операція, яка є формою оренди машин і обладнання, способом фінансування інвестицій і кредитування підприємств, а також способом активізації збутової діяльності. Лізинг можна трактувати як кредит, що надається в товарній формі.

Фінансовий лізинг – це договір лізингу, в результаті укладання якого майно, що замортизувалося не менш ніж на 60%, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Переваги фінансового лізингу як форми кредитування в тому, що він дає змогу лізингоодержувачу користуватися майном, не вилучаючи значних сум з обороту, зараховувати лізингові платежі на собівартість продукції, зменшувати прибуток, що оподатковується. Крім цього, у підприємств розширюються можливості технічного переоснащення виробництва, зокрема в умовах, коли отримати довгострокову позику дуже складно.

Сума плати за лізинг покриває повні витрати лізингодавця та забезпечує для нього прибуток у формі комісійних. Вона може охоплювати відшкодування вартості об’єкта лізингу, відсотки за кредит, комісійні лізингодавцю та інші платежі, якщо вони були передбачені угодою.

Окрім цього, суму платежу за лізингом можна обчислити за іншою формулою:

(7.5)

де К – коефіцієнт, що враховує тип обладнання, строк оренди, кількість разів здавання в оренду тощо (для початкових розрахунків К рекомендовано брати за 0,5); d – відсоткова ставка (з урахуванням комісійних); В_п і В_з – первинна і залишкова вартості обладнання; А_в – річні амортизаційні відрахування.

Розраховувати відсоткову ставку фінансування об’єкта лізингової угоди за потреби також можна за такою формулою:

(7.6)

Економічний ефект лізингової операції (Е_л) можна оцінити таким чином:

Е_л = (А  n + В_з) – В_п. (7.7)

Серед короткострокових джерел фінансування діяльності підприємства найбільшу питому вагу становить комерційний кредит. Комерційний (товарний) кредит – це форма оптової реалізації продукції її продавцем на умовах відстрочки платежу, якщо остання перевищує звичайні строки банківських розрахунків. Зазначимо, що товарний (комерційний) кредит надається оптовому покупцю продукції на термін від одного до шести місяців. У процесі формування принципів кредитної політики стосовно покупців продукції вирішують два основних питання: а) в яких формах здійснювати реалізацію продукції в кредит; б) який тип кредитної політики варто обрати підприємству.

Політика залучення товарного (комерційного) кредиту передбачає:

а) формування принципів залучення товарного (комерційного) кредиту і визначення основних його видів;

б) установлення середнього періоду використання товарного (комерційного) кредиту;

в) оптимізацію умов залучення товарного (комерційного) кредиту;

г) мінімізацію вартості залучення товарного (комерційного) кредиту (за жодним комерційним кредитом вартість залучення не має перевищувати рівень ставки відсотка за короткостроковий банківський кредит з аналогічним періодом);

д) забезпечення ефективного використання товарного (комерційного) кредиту;

є) сприяння своєчасним розрахункам щодо товарного (комерційного) кредиту.

Інструментом комерційного кредиту є вексель, який визначає фінансові зобов’язання позичальника стосовно кредитора. Особливості комерційного кредиту полягають в тому, що його суб’єктами є підприємства, він надається в товарній формі, а його середня вартість менша за середню вартість банківського кредиту. Крім цього, до переваг комерційного кредиту належать такі: оперативність надання, технічна нескладність оформлення угоди, можливість маневрувати оборотним капіталом. Разом з цим, необхідно враховувати, що комерційний кредит має обмежені можливості у часі та розмірах. Для кредитора він може бути надмірно ризиковим. Негативний вплив на нього можуть здійснювати банки через надто високі облікові ставки при обліку векселів. Основними видами ризиків, які виникають при комерційному кредитуванні є такі: зміна цін товарів, недотримання строків оплати поставок, банкрутство покупця, можливе подорожчання кредиту.

В комерційній діяльності кожне підприємство отримує відстрочки платежів від постачальників та надає відстрочки своїм клієнтам. Завдання фінансового менеджменту – знайти оптимальне співвідношення дебіторської і кредиторської заборгованостей. За цих умов кредиторська заборгованість може стати джерелом фінансових ресурсів для суб’єкта господарювання.

Механізм комерційного кредитування або, як його називають по-іншому спонтанного фінансування детально охарактеризовано в розділі 6.

Застосування політики знижок при достроковій оплаті поставок має забезпечувати економічні вигоди постачальнику, тобто величина додатково отриманого прибутку від надання знижок мусить перекривати втрати від знижок.

Таким чином, спонтанне фінансування можна вважати способом кредитування діяльності підприємства, що базується на використанні системи знижок. При цьому таке кредитування не потребує забезпечення, маючи відносно тривалий строк для пільгових розрахунків.

Критеріями ефективності використання внутрішньої кредиторської заборгованості є отримання ефекту, який полягає в скороченні потреби підприємства в кредитах і витрат, пов’язаних з їхнім обслуговуванням.

(7.9)

де Е – ефект від використання внутрішньої кредиторської забор­гованості; КЗ – середні залишки (або приріст) внутрішньої кредиторської заборгованості за звітний період; d – середньорічна відсоткова ставка за короткостроковим кредитом.

Заборгованість підприємства за виданими векселями відображають за номінальною вартістю відсоткових векселів або у разі безвідсоткових – за номінальною вартістю з урахувань нарахованих відсотків.