Глава 4 загальні положення про фізичну особу

Стаття 24. Поняття фізичної особи

1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Слід звернути увагу на появу в Кодексі самого терміну «фізична особа», який хоч і досить широко застосовується в законодавстві іноземних держав та міжнародних правових актах, в українському законодавстві є певним чином новим. У ЦК Української РСР 1963 р. та в інших правових нормативних актах використовувався термін «громадянин», який більшою мірою свідчить про державно-правовий статус особи, його відносини з державою, а не характеризує особу як суб'єкта цивільного права, якими можуть бути громадяни як України, так і інших держав, а також особи без громадянства.

Людина як учасник цивільних відносин має ряд притаманних їй природних та суспільних ознак, які індивідуалізують її як учасника таких відносин та визначають правовий статус, зокрема ім'я, вік, стать, сімейний стан, громадянство.

Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи

1. Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.

У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.

4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

1. Правоздатність - здатність мати цивільні права та обов'язки — мають усі фізичні особи. Це означає, що фізичні особи мають здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків, мати будь-яке право чи обов'язок з тих, що надаються чи допускаються законом, тобто юридичну можливість, що випливає із закону. Лише за наявності правоздатності можливе виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків. Правоздатність є підставою для правоволодіння, його передумовою. Кожна особа може мати безліч суб'єктивних майнових і немайнових прав, однак ніколи не може мати їх всі. Так, наприклад, кожна фізична особа може мати авторські права на твори літератури, науки чи мистецтва, однак не кожна їх має в силу того, що не створила таких творів, не є їх автором. Саме тому обсяг правоздатності як суб'єктивного права, змістом якого є право мати права, завжди ширший за обсяг конкретного суб'єктивного права, що набувається особою на підставі правоздатності.

Громадянин може розпоряджатися суб'єктивними правами, однак не може зменшити свою правоздатність, не може від неї відмовитися. Водночас не можна твердити і про безмежність змісту правоздатності, оскільки суб'єктивне право як міра можливої поведінки управомоченої особи має певні межі, визначені законом. Так, певні види діяльності особи чи володіння певним майном можуть бути заборонені або обмежені законом.

Набуття конкретних суб'єктивних прав та володіння ними означає реалізацію правоздатності і здійснюється за наявності певних юридичних фактів — дій чи подій (див. коментар до ст. 11 ЦК). Тобто лише за наявності певного юридичного факту (наприклад набуття майна у власність) у право-суб'єктної особи виникне конкретне суб'єктивне право (у даному випадку — право власності на придбане майно), яке до цього часу мало характер лише абстрактної можливості мати таке право (у даному випадку — право власності).

2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. З цього не випливає висновку, що правоздатність є природним правом чи природною якістю людини, оскільки вона надається саме в силу закону (так, раби в Стародавньому Римі не визнавались особами, що мають які-небудь права). Правоздатність є невід'ємною від особи незалежно від віку, стану здоров'я чи інших характеристик людини. В окремих випадках охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1261 ЦК (див. коментар) спадкоємцями за законом є діти, зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті.

3. Положення щодо здатності фізичної особи мати окремі цивільні права та обов'язки з досягненням особою відповідного віку пов'язане з необхідністю усвідомлення нею значення своїх дій та можливістю керувати ними. З певним віком пов'язується, наприклад, право займатися підприємницькою діяльністю, укладати певні правочини, обирати місце проживання, приймати рішення щодо зміни імені тощо (див. також коментар до статей 31, 32 ЦК).

4. Цивільна правоздатність особи є невіддільною від неї і припиняється з її смертю. При цьому смертю вважається не лише припинення біологічного існування людини, а й оголошення фізичної особи померлою в порядку, визначеному ст. 46 ЦК (див. коментар).

Стаття 26. Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи

1. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки.

2. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом.

3. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом.

4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

1. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Громадяни України відповідно до статей 21 та 24 Конституції України є рівними у своїх правах і не мають привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівні з громадянами України цивільні права мають також іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, що означає надання їм національного режиму. Вони, як і громадяни України, можуть мати у власності майно, користуватися житлом та іншим майном, спадкувати та заповідати майно, мати інші майнові та особисті немайнові права, не заборонені законодавством. Винятки з цього режиму можуть встановлюватися лише Конституцією, законами та міжнародними договорами України.

2. Зміст та обсяг правоздатності складають всі ті майнові та немайнові права, які може мати фізична особа.

Обсяг та зміст охоронюваних законом особистих немайнових прав визначається розділом II Конституції України та книгою другою ЦК (див. коментар).

Відсилочний характер норми щодо обсягу майнових прав фізичної особи та відсутність його закритого вичерпного переліку зумовлені неможливістю перелічення всіх таких прав, як з огляду на їх вже існуючу різноманітність, так і постійне виникнення нових різновидів прав, що пов'язане з розвитком цивільних відносин і розширенням сфери правового регулювання. Застереження щодо відповідності цивільних прав вимогам закону та моральним засадам суспільства пов'язане з необхідністю дотримання вимог щодо меж здійснення цивільних прав, визначених ст. 13 ЦК (див. коментар).

3. За змістом правоздатність розглядається як можливість мати не лише права, а й обов'язки. Фізичні особи можуть бути суб'єктами як зобов'язальних відносин, в яких вони виступають як зобов'язані особи — боржники щодо конкретного кредитора, так і суб'єктами речових прав на майно та результати інтелектуальної діяльності, в яких правам власників і носіїв таких прав кореспондує обов'язок всіх осіб не порушувати їхні права.

Стаття 27. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки

1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

2. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Правоздатність сама по собі є суб'єктивним правом, що охороняється законом, оскільки йому кореспондує обов'язок всіх осіб, що вступають у правовідносини з цією особою, не порушувати її правоздатність. Положення цієї норми спрямовані на забезпечення гарантій фізичних осіб на реалізацію їхніх цивільних прав. Обмеження цивільної правоздатності осіб можливе лише конституційними нормами, які мають вищу юридичну силу. Будь-які акти нижчого ієрархічного рівня, що обмежують правоздатність фізичної особи, є незаконними та скасовуються судом в порядку ст. 21 ЦК (див. коментар). Право-чини, що обмежують правоздатність особи, є нікчемними. Про нікчемні право-чини та правові наслідки недійсних правочинів див. коментар до статей 215 (ч. 2) та 216 ЦК.

Слід зазначити, що особу неможливо лишити цивільних прав в цілому. Можливою є заборона мати окремі суб'єктивні права і лише на підставі закону чи рішення суду, в окремих випадках - адміністративних органів (наприклад, обмеження можливості мати у власності певне майно — на підставі закону чи за рішенням суду, чи в силу відчуження для суспільних потреб, чи в порядку реквізиції або конфіскації тощо).

Стаття 28. Ім'я фізичної особи

1. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.

3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

1. Ім'я фізичної особи є її особистим немайновим правом і засобом його індивідуалізації як учасника будь-яких відносин, у т. ч. цивільно-правових. Протиправним визнається використання імені іншої особи при здійсненні будь-яких правочинів, що спрямовано на захист інтересів інших учасників цивільних відносин, яких це може ввести в оману. Допускається застосування вигаданого ім'я (псевдоніму), на що в силу закону мають право автори творів літератури, науки та мистецтва (див. Закон України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р.), та здійснення дій без зазначення імені (анонімно).

2. Положення норми щодо складу імені громадянина України, яке за загальним принципом складається з прізвища, імені та по батькові, враховує також національні звичаї народів, які проживають в Україні.

Порядок і процедура надання людині імені та його зміни (яке дозволяється здійснювати особам після досягнення ними 16-річного віку) визначаються статтями 144-149 СК, «Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні», затвердженими наказом Мін'юсту України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 (у редакції від 3 вересня 2002 р.) та «Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові», затвердженим постановою KM України від 27 березня 1993 р. № 233 (див. також статті 294-296 ЦК та коментар до них).

Стаття 29. Місце проживання фізичної особи

1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

1. Вільний вибір місця проживання є одним з основних конституційних прав людини (ст. 33 Конституції України) та особистим немайновим правом, що охороняється законодавством. Дієздатна особа на свій розсуд обирає місце проживання. Визначення місця проживання особи має суттєве значення для забезпечення правової охорони прав і інтересів суб'єктів цивільних відносин, оскільки з ним пов'язується загальна презумпція про те, що особа знаходиться в даному місці проживання, хоча в кожний конкретний момент вона може знаходитись і в іншому місці. На цю адресу направляється і офіційне листування. За місцем знаходження особи визначається, наприклад, місце виконання зобов'язання, місце відкриття спадщини тощо.

З прийняттям Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 p. № 1382-IV, яким замінено систему дозвільної прописки на систему реєстрації, рівень гарантії дотримання цього права в Україні суттєво підвищився. Вищезазначеним Законом реєстрацією визнається внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Для реєстрації особа подає: письмову заяву (особи віком від 15 до 18 років подають заяву особисто). У разі якщо особа з поважної причини не може самостійно звернутися до уповноваженого органу, реєстрація може бути здійснена за зверненням іншої особи на підставі доручення, посвідченого в установленому порядку); паспортний документ (якщо особа не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження або свідоцтво про належність до громадянства України. Іноземець та особа без громадянства додатково подають посвідку на постійне або тимчасове проживання); квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати; два примірники талона зняття з реєстрації. Забороняється вимагати для реєстрації місця проживання подання особою інших документів. Заява особи про реєстрацію місця проживання є єдиною підставою для реєстрації місця проживання особи.

Законом встановлені і певні обмеження на свободу пересування і вільний вибір місця проживання. Так, відповідно до ст. 12 Закону свободу пересування може бути обмежено: у прикордонній смузі; на територіях військових об'єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на приватних земельних ділянках; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан; на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності. При цьому свобода пересування обмежується щодо: осіб, до яких відповідно до процесуального законодавства застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; шукачів притулку та осіб, які звернулися за наданням їм статусу біженця до прийняття відповідного рішення компетентним органом (про надання цим особам притулку чи статусу біженця); іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України; осіб, яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань; іноземців, які перебувають у складі військових іноземних підрозділів і які мають статус військового. Свобода пересування може бути обмежена і в інших випадках, передбачених законом.

Вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться: у прикордонній смузі; на територіях військових об'єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан (ст. 13 Закону). При цьому вільний вибір місця проживання обмежується щодо: осіб, які не досягли 16-річного віку (що є певною колізією з нормою ЦК); осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України (див. також ст. 313 ЦК та коментар до неї).

2. Під місцем постійного проживання розуміється те місце, де громадянин розмістився в силу життєвих обставин. Під місцем переважного проживання розуміється місце, в якому особа перебуває більше часу, ніж в інших місцях, наприклад у зв'язку з виконанням своїх трудових обов'язків. Під тимчасовим місцем проживання розуміється місце перебування особи під час відпустки, відрядження тощо. ЦК визначено, що фізична особа може мати невизначену кількість місць проживання.

3. Визначення місця проживання особи має суттєве юридичне значення, оскільки з ним пов'язуються правові наслідки здійснення багатьох видів правочинів. Так, за місцем знаходження кредитора чи боржника визначається місце виконання певних видів зобов'язань, з місцем проживання особи пов'язані норми спадкового права та ін.

4. Для громадян, які за своїм правовим статусом не можуть вільно обрати місце проживання, норми коментованої статті визначають необхідне їм «легальне» місце проживання. До таких осіб належать діти, малолітні, неповнолітні та недієздатні особи.

Новелою є норма ч. 2 коментованої статті, якою неповнолітнім особам у віці від 14 років надане право вільно обирати місце проживання з обмеженнями, встановленими лише законами, зокрема Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (див. п. 2 коментарю до цієї статті).

Стаття 30. Цивільна дієздатність фізичної особи

1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

1. Наявність дієздатності у особи означає її можливість особисто здійснювати різноманітні юридичні дії: укладати договори, заповідати, видавати довіреності тощо, а також відповідати за спричинену шкоду.

Традиційно вважається, що дієздатність включає в себе правочиноздатність, тобто здатність здійснювати правочини, та деліктоздатність, тобто здатність нести відповідальність за неправомірні дії.

Дієздатність, як і правоздатність, є юридичною категорією, оскільки є не природним правом людини, а надана особі в силу закону. Значення категорії дієздатності полягає в тому, що дієздатність юридично забезпечує активну участь особи в цивільному обороті, реалізації її майнових та особистих немайнових прав. Не менше значення має дієздатність і для контрагентів управомоченої особи, оскільки вони завжди можуть розраховувати на застосування мір відповідальності до дієздатної особи в разі порушення нею їхніх прав та охоронюваних законом інтересів.

Зміст дієздатності фізичної особи тісно пов'язаний зі змістом її правоздатності. Дієздатність є способом здійснення правоздатності. І якщо змістом правоздатності є ті права і обов'язки, що особа може мати, то змістом дієздатності є ті права і обов'язки, які особа може набувати і здійснювати своїми власними діями. Як і правоздатність, дієздатність є специфічним суб'єктивним правом, що має широкий зміст, за межами якого знаходиться зловживання правом та здійснення дій, що мають на меті спричинення шкоди іншим особам. Зміст дієздатності включає в себе такі складові частини, як: здатність особи своїми діями набувати цивільні права та створювати для себе цивільні обов'язки; здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов'язки; здатність нести відповідальність за цивільні правопорушення.

2. На відміну від правоздатності, яка визнається рівною для всіх фізичних осіб від народження, дієздатність особи не може бути однаковою. Саме тому цивільне законодавство вирізняє декілька різновидів дієздатності залежно від віку особи та її психічного стану, оскільки при здійсненні цивільних прав та обов'язків особа повинна розуміти значення та можливі наслідки своїх дій. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Дієздатність є невідчужуваною від особи, її обсяг встановлюється Цивільним кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове обмеження дієздатності можливе лише за рішенням суду і у випадках, прямо встановлених законом.

Стаття 31. Часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років

1. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

2. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

1. Основною характеристикою часткової цивільної дієздатності малолітніх осіб, які не досягли 14 років, є те, що за малолітньою особою визнається право здійснювати своїми діями не будь-які права і обов'язки, а лише ті, що прямо передбачені законом. ЦК дано досить детальне визначення характеру дрібних побутових правочинів, які може здійснювати малолітня особа самостійно. Такі право-чини малолітня особа здійснює за рахунок коштів, що надані їй на такі цілі її законними представниками; як правило, такі угоди виконуються при їх здійсненні.

Правочини, крім визначених законом виключень, від імені малолітніх осіб можуть здійснювати лише їхні батьки, усиновителі або опікуни.

Правочини, укладені за межами цивільної дієздатності малолітніх осіб, окрім випадків їх подальшого схвалення законними представниками малолітніх осіб, є нікчемними (див. коментар до ст. 221 ЦК).

2. Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язана здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, заклади та особи зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду. Обов'язок вищевказаних осіб відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а вказані особи є неплатоспроможними або померли (див. коментар до ст. 1178 ЦК).

3. Малолітня особа також може здійснювати особисті немайнові права на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, зокрема набувати авторських прав на свої малюнки, пісні, вірші тощо відповідно до норм ЦК про право інтелектуальної власності (див. коментар до книги четвертої ЦК) та Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Стаття 32. Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років

1. Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

2. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

3. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

4. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

5. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

6. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

1. Обсяг цивільної дієздатності неповнолітніх осіб є досить широким. Вони можуть набувати цивільні права та обов'язки як самостійно - у визначених законом випадках, так і за згодою батьків (усиновлювачів, піклувальників). ЦК визначено порядок отримання згоди законних представників на здійснення правочинів неповнолітньою особою. За відсутності такої згоди правочин може бути визнаний недійсним, окрім випадків, коли він був згодом схвалений законними представниками (див. коментар до ст. 222 ЦК).

2. Самостійне розпоряджання своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, здійснення права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, право бути учасником (засновником) юридичних осіб, самостійне укладання договору банківського вкладу (рахунку) та розпоряджання таким вкладом означає можливість здійснення таких дій неповнолітньої особи без згоди законних представників. Самостійне розпоряджання такими доходами включає також і можливість заповідати як їх, так і майно, придбане за рахунок таких коштів. Дрібні побутові угоди неповнолітня особа також може вчиняти не лише за рахунок коштів, наданих її законними представниками, а і за рахунок власних коштів.

3. Обмеження наданих законом прав неповнолітньої особи може здійснюватися лише судом і за заявою визначеного кола осіб. Достатніми підставами для цього можна вважати, крім, наприклад, нерозсудливого витрачання коштів, також зловживання спиртними напоями чи наркотичними і токсичними речовинами. Очевидно, що до осіб, яким надана повна цивільна дієздатність відповідно до ст. 35 ЦК, ця норма застосовуватися не може, а мають застосовуватися норми ст. 36 ЦК.

Стаття 33. Цивільна відповідальність неповнолітньої особи

1. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.

2. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

3. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі, відповідно до статті 1І79 цього Кодексу.

Неповнолітні особи можуть особисто нести цивільну відповідальність за договорами, укладеними ними самостійно. За договорами, укладеними неповнолітньою особою за згодою законних представників, субсидіарну відповідальність несуть законні представники. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття, або отриманням до досягнення повноліття майна, достатнього для відшкодування завданої шкоди (див. також коментар до ст. 1179 ЦК).

Стаття 34. Повна цивільна дієздатність

1. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).

2. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Повнолітня особа, яка досягла 18 років, має повну цивільну дієздатність (див. коментар до ст. 30 ЦК).

Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності

1. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

2. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

4. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки.

5. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

1. Надання повної цивільної дієздатності означає можливість здійснення усіх цивільних прав та обов'язків (у Російській Федерації навіть введено легальний термін «емансипація»), яке раніше діючим цивільним законодавством надавалося лише особам, які вступили в шлюб, нині має більш широкі підстави, оскільки і підприємницька, і трудова діяльність вимагають наявності в особи повної дієздатності, особливо з огляду на необхідність мати можливість особисто відповідати за свої дії і спричинену шкоду (деліктоздатність).

2. Кодексом визначено як коло осіб, яким може надаватися повна цивільна дієздатність, так і органи та порядок її надання. Встановлено принцип незворотності надання повної цивільної дієздатності.

Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

4. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

1. Гарантією забезпечення прав особи є норма щодо можливості обмеження цивільної дієздатності особи лише в судовому порядку. Якщо для обмеження дієздатності з причин психічного розладу необхідним є висновок судово-психіатричної експертизи, то для обмеження дієздатності з причин зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами чи токсичними речовинами необхідним є лише визнання наслідку таких зловживань у вигляді тяжкого матеріального становища себе, своє сім'ї чи інших осіб, яких така особа має утримувати.

Наслідки обмеження цивільної дієздатності такої особи визначаються ст. 37 ЦК.

2. Порядок обмеження цивільної дієздатності особи визначається нормами глави 34 ЦПК. Справа розглядається з обов'язковою участю представника органу опіки і піклування.

Стаття 37. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування.

2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника.

Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

5. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Можна визнати, що обмежена цивільна дієздатніть особи має навіть більш обмежений характер, ніж цивільна дієздатність неповнолітніх, оскільки навіть одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів такої особи та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Практично всі правочини, крім дрібних побутових, така особа може здійснювати лише за згоди піклувальника. Укладення правочину без згоди піклувальника матиме наслідком визнання такого правочину недійсним (див. ст. 223 ЦК та коментар до неї). Водночас така особа несе самостійну відповідальність.

Стаття 38. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена

1. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.

2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.

3. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.

4. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Нормами цієї статті визначено підстави та порядок поновлення цивільної дієздатності особи. Порядок і процедура поновлення цивільної дієздатності особи визначаються нормами статей 256, 260 ЦПК.

Стаття 39. Визнання фізичної особи недієздатною

1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

1. Якщо особа не може не мати правоздатності, то на законних підставах і лише за рішенням суду вона може бути визнана недієздатною. Єдиною підставою для визнання фізичної особи недієздатною є такий стійкий і хронічний психічний розлад, за якого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Такий психічний розлад має бути підтверджений висновком судово-психіатричної експертизи. Така експертиза може бути призначена судом за участю прокурора та психіатра примусово, якщо особа ухиляється від її проходження.

2. Коло осіб, які можуть подавати заяви про визнання особи недієздатною, порядок і процедура визнання її недієздатною здійснюються в порядку, передбаченому нормами глави 34 ЦПК.

3. Норми ч. З коментованої статті спрямовані на запобігання недобросовісним зловживанням правом подання заяв про визнання осіб недієздатними. При цьому відповідно до ст. 259 ЦПК раніше з недобросовісного заявника могли стягуватися лише судові витрати.

Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною

1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Момент визнання фізичної особи недієздатною має суттєве правове значення, оскільки від цього часто залежить дійсність укладених такою особою правочинів, включаючи такі важливі, як шлюб, заповіт, відчуження житла тощо. На практичне вирішення таких спірних питань і спрямована норма коментованої статті.

Стаття 41. Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною

1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.

2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

3. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.

4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (стаття і 184 цього Кодексу).

1. Усі правочини, укладені недієздатною особою, є нікчемними, оскільки право вчиняти їх від імені недієздатної особи має лише її опікун, призначений органом опіки та піклування.

2. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи (див. коментар до ст. 1184 ЦК).

Стаття 42. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною

1. За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

2. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Нормами цієї статті визначено коло осіб, які можуть подавати заяви про відновлення дієздатності та підстави такого поновлення. Порядок і процедура поновлення цивільної дієздатності визначаються нормами глави 34 ЦПК, зокрема ст. 260.

Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.

3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

1. Існування цієї норми викликане тим, що тривала відсутність громадянина в місці його постійного проживання за відсутності відомостей про його місце перебування зачіпає права та інтереси фізичних та юридичних осіб, з якими він перебуває у правових зв'язках. Це можуть бути як члени сім'ї чи утриманці такої особи, так і її кредитори. Незабезпеченими можуть залишитись і інтереси самої відсутньої особи. Так, невизначеними можуть залишитися майнові, аліментні, пенсійні, трудові та інші проблеми відсутньої особи. З метою усунення такої правової невизначеності законом передбачено створення спеціального легального статусу для такої особи - визнання її безвісно відсутньою, що є засвідченням в судовому порядку факту тривалої відсутності особи в місці її проживання, що зумовлює певні правові наслідки.

2. Підставою визнання особи безвісно відсутньою є тривала відсутність відомостей про місце її перебування в місці її постійного проживання. Заява про визнання особи безвісно відсутньою може бути подана будь-якою заінтересованою особою, включаючи, крім родичів, інших фізичних та юридичних осіб, державні органи тощо.

3. Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснюється за нормами глави 35 ЦПК.

Стаття 44. Опіка над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме

1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

5. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

1. Положення цієї норми Кодексу спрямовані на захист прав та інтересів осіб, пов'язаних з безвісно відсутніми особами та особами, місце перебування яких невідоме. За нормами цієї статті особою, місце перебування якої невідоме, слід вважати особу, щодо якої досить тривалий час в місці ЇЇ постійного проживання відсутні відомості щодо її перебування, однак вона ще не визнана судом безвісно відсутньою. Опис та опіка над майном таких осіб здійснюються нотаріусами.

2. Інші наслідки визнання особи безвісно відсутньою визначаються законом. Це стосується і права на пенсію в разі утрати годувальника, і припинення дії виданих довіреностей, і можливості застосування спрощеного порядку розірвання шлюбу тощо.

Стаття 45. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

1. Нормами цієї статті передбачено дві підстави скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою: її особиста поява та отримання відомостей про місце її перебування. Заяви про скасування судового рішення можуть бути подані як самою особою, так і будь-якою іншою заінтересованою особою.

2. Наслідком скасування судового рішення про визнання особи безвісно відсутньою є скасування опіки над її майном.

Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою

1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.

2. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

1. Визнання особи безвісно відсутньою за умови її тривалої відсутності не усуває певної невизначеності її легального статусу, оскільки вона визнається учасником окремих правовідносин, які можуть бути припиненими лише зі смертю особи. Оголошення особи померлою ґрунтується на припущенні факту її фізичної смерті. При цьому визнання особи безвісно відсутньою не обов'язково має передувати оголошенню її померлою.

2. Оголошення особи померлою вимагає трирічного терміну відсутності відомостей про місце перебування такої особи в місці її постійного проживання. Спеціальні, скорочені терміни для можливості визнання особи померлою встановлені на випадок обставин, які загрожували смертю і дають можливість припускати її смерть від таких обставин, як: стихійні лиха, в т. ч. повені, землетруси, гірські обвали тощо, а також пожежі, транспортні катастрофи та ін. Дворічний термін з дня закінчення воєнних дій для оголошення особи померлою у зв'язку з воєнними діями стосується не лише військових, а й цивільних осіб, що перебували в зоні бойових дій.

3. Порядок і процедура визнання особи померлою подібні до процедури визнання особи безвісно відсутньою і визначаються нормами глави 35 ЦПК.

Стаття 47. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою

1. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.

2. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.

Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

1. На підставі рішення суду про оголошення особи померлою до книги реєстрації актів цивільного стану вносяться відповідні записи.

До спадкоємців особи, оголошеної померлою, переходять всі права і обов'язки, які належали їй як суб'єкту права, крім особистих немайнових прав. Водночас з метою забезпечення прав такої особи в разі її появи встановлене правило щодо заборони спадкоємцям фізичної особи, яка оголошена померлою, відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини і накладенням нотаріусом відповідної заборони.

Слід зазначити, що в разі оголошення померлою особи, яка в дійсності є живою і здійснює юридично значимі дії в місці, де невідомо про оголошення її померлою, такі дії особи будуть визнаватися дійсними і створюватимуть для неї і пов'язаних осіб юридичні наслідки.

2. Оголошення особи померлою слід відмежовувати від факту смерті, який встановлюється судом у разі відмови органів реєстрацій актів цивільного стану в такій реєстрації.

Стаття 48. Правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена померлою

1. Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

2. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

3. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.

4. Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.

1. Скасування рішення суду про оголошення особи померлою здійснюється аналогічно скасуванню рішення про визнання особи безвісно відсутньою, як за заявою самої особи, що з'явилась, так і будь-якої іншої заінтересованої особи.

2. Права особи на майно, що належало їй до оголошення її померлою, залежать від характеру платності правочину, на підставі якого воно було отримане. Так, якщо майно було успадковане, тобто перейшло до спадкоємців безоплатно, така особа має право вимагати повернення майна, що збереглось, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника. Питання щодо майна, яке не збереглося, вирішується залежно від обставин добросовісного чи недобросовісного придбання. Держава і територіальні громади мають у будь-якому разі відшкодувати вартість майна.

Стаття 49. Акти цивільного стану

1. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

2. Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

3. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

4. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.

Цивільний стан особи - це правове положення конкретного громадянина як носія різноманітних прав та обов'язків, у тому числі майнових та особистих немайнових, яке визначається фактами та обставинами як природного, так і соціально-громадського характеру. Акти цивільного стану індивідуалізують особу, вказують на її ім'я, вік, сімейний та громадянський стан, походження, національність, громадянство тощо.

Не всі події і факти підлягають реєстрації, наприклад, обмеження дієздатності особи не реєструється. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону спеціальними державними органами — органами реєстрації актів цивільного стану, які діють на підставі Закону України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» від 24 грудня 1993 р. № 3807-ХІІ і які реєструють кожну відповідну подію чи дію, що відбулась, відповідно до СК, «Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні», інших нормативних актів.