довгострокові, що надаються на строк понад п'ять років.

2. За формами надання міжнародний кредит поділяють на товарний і валютний (грошовий). Товарний кредит, як правило, надається на короткий строк у вигляді товарів. Грошові позики надаються у валюті країни-кредигора або у вільноконвертованій валюті.

3. За цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють на пов'язані та фінансові. Пов'язані кредити - це ті, що призна­чені для фінансування певних цільових програм, спеціально обу­мовлених при укладанні кредитної угоди. Ці кредити, у свою чер­гу, поділяють на комерційні кредити, тобто кредити, що надають­ся під закупівлю товарів або на оплату послуг, і інвестиційні кре­дити, призначені для капіталовкладень у певний господарський об'єкт. Фінансові кредити виступають у формі валюти і викорис­товуються позичальником на будь-які цілі.

4. За суб'єктами запозичень міжнародний кредит поділяють на приватний, урядовий, змішаний і кредит міжнародних установ. Приватний міжнародний кредит - це кредит, що надають приват­ні фірми і банки. Урядовий (державний) кредит - це кредит, що надають урядові кредитні установи. Змішаний кредит - це кре­дит, що складається з приватних і державних коштів. Кредит міжнародних організацій - це кредит, що надають міжнародні ор­ганізації - МВФ тощо.

Міжнародне кредитування здійснюється на основі таких принципів:

• повернення - відображає необхідність своєчасного повер­нення отриманих від кредитора фінансових ресурсів після завер­шення їх використання позичальником. Якщо отримані кошти не

181

повертаються, то має місце безповоротне передання грошової о капіталу, тобто фінансування;

• строковість - передбачає необхідність його повернення ін- в будь-який прийнятний для позичальника час, а в чітко визначг ний строк, зафіксований у кредитній угоді;

• платність — означає необхідність не тільки прямого повер нення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, .і й проплати права їх використання;

• забезпеченість кредиту матеріальними цінностями і уря довими гарантіями - передбачає необхідність забезпечення захп сту майнових інтересів кредитора у разі порушення позичальнм ком узятих на себе зобов'язань і відображається у таких формах кредитування, як позики під заставу чи під фінансові або полі тичні гарантії;

• цільовий характер - притаманний більшості кредитів і ві дображає необхідність цільового використання коштів, які отри мані від кредитора.

70. Поняття страхування та його правове регулювання

Страхування є системою особливих грошових відносин, що займають проміжну ланку між фінансовими і кредитними відно синами, а тому йому об'єктивно належить особлива роль в інфра­структурі ринку. Кошти, мобілізовані шляхом страхування, утво­рюють особливі фонди цільового призначення - страхові фонди.

Відомі різні форми організації страхових фондів.

Найдревніша і водночас найпростіша з них полягає в тому, що страховий фонд утворюється в межах окремо взятого госпо­дарства чи підприємства. Ця форма називається самострахуван­ням. Самострахування - децентралізована форма організації стра­хового фонду. Такий фонд утворюється господарюючим суб'єк­том лише за рахунок власних ресурсів і тільки для особистих по­треб. При цьому завдана непередбачена шкода не компенсується, а тільки рівномірно розподіляється на весь період часу утворення страхового фонду.

Значно пізніше з'явилась інша форма страхового фонду централізована. Такий фонд є єдиним для певного кола суб'єктіи господарювання. Він утворюється в централізованому порядку і централізованих ресурсів (загальнодержавних, регіональних т;і місцевих), а не на основі страхових внесків відповідних гск подарств. Шкода, що відшкодовується з цього фонду, не лягає п;і той самий суб'єкт господарювання, де вона мала місце.

Ці дві форми страхування до сьогодні мають місце в У краї ні, проте вони не досить поширені, оскільки за ефективністю зна чно поступаються третій формі організації страхових фондів централізованому страхуванню за рахунок децентралізованих джерел. Суть цієї форми полягає в тому, що в ній страховий фонд централізується в спеціальних страхових організаціях, проте утворюється він у децентралізованому порядку шляхом збору 184

спеціальних внесків у цей фонд від суб'єктів господарювання - юридичних та фізичних осіб. Ця форма організації страхового фонду і є страхуванням у його найбільш розвиненому, сучасному вигляді.

Страхування можна визначити ще як форму організації централізованого (у певному масштабі) страхового фонду за ра­хунок децентралізованих джерел (страхових внесків страху­вальників). Це визначення охоплює всі види страхування - доб­ровільне і обов'язкове, договірне і недоговірне.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про страхування" від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР страхування - це вид цивільно- правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випад­ків), визначених договором страхування або чинним законодав­ством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

72, Основні галузі та види страхування

Враховуючи різноманіття об'єктів, що підлягають страху­ванню, відмінності в обсязі страхової відповідальності та катего­ріях страхувальників, усю сукупність відносин страхування мож­на поділити на п'ять таких галузей: майнове страхування, соціа­льне страхування, особисте страхування, страхування відповіда­льності, страхування підприємницьких ризиків.

1. Об'єктами майнового страхування є матеріальні цінності.

2. Соціального страхування - рівень добробуту громадян.

3. Особистого страхування - життя, працездатність і здо­ров'я громадян.

4. Об'єктами страхування відповідальності виступають обов'язки страхувальників виконувати договірні умови щодо по­ставок продукції, погашення заборгованості кредиторам або від­шкодування матеріальної чи іншої шкоди у випадку її нанесення іншою особою. Наприклад, якщо у випадку аварії власник трапі портного засобу завдав шкоди майну і здоров'ю іншої особи, ю н силу чинного законодавства про відшкодування шкоди він зо бов'язаний сплатити відповідні витрати особі, що зазнала шкоди При страхуванні відповідальності відшкодування шкоди здійі нює страхова організація. Такий же порядок чинний і при страм ванні відповідальності за погашенню заборгованості. Об'єктом страхування підприємницьких ризиків є ризик неодержання при бутку чи настання збитків.

Поділ страхування на галузі ще не дозволяє з'ясувати кон кретні страхові інтереси підприємств, установ, організацій, гро­мадян, залежно від яких здійснюється страхування. Для конкре тизації цих інтересів необхідне виділення в складі галузей стра хування різноманітних нідгалузей і видів страхування.

1. Залежно від форм власності та категорій страхувальникіи майнове страхування поділяється на декілька підгалузей:

• страхування майна державних підприємств;

• страхування майна колективних сільськогосподарських підприємств, радгоспів і орендарів;

• страхування майна кооперативних і громадських організа

Цій;

• страхування майна громадян.

  2. Соціальне страхування включає в себе:

• страхування соціальної допомоги;

• страхування пенсій, пільг.

3. Особисте страхування - страхування життя та страхуван­ня від нещасних випадків.

4. При страхуванні відповідальності підгалузями є:

• страхування заборгованості та страхування на випадок від­шкодування шкоди.

3. Підгалузями страхування підприємницьких ризиків є різні сфери комерційної діяльності: виробнича, брокерська, маклерсь­ка, банківська, біржова та інша діяльність щодо одержання до­ходів чи прибутку.

З метою безпосередньої організації страхових відносин під галузі поділяються на види страхування. Конкретними видами майнового страхування є, наприклад, страхування будівель, тн.і рин, домашнього майна, транспортних засобів, врожаю сільсько господарських культур тощо.

Видами соціального страхування є: страхування пенсій ча віком, по інвалідності, на випадок втрати годувальника; стр;і хування конкретних видів допомоги серед різних соціальних верств населення.

Видами особистого страхування є: змішане страхування життя; страхування на випадок смерті чи втрати працездатнос 11 страхування дітей; страхування додаткової пенсії; страхування від нещасних випадків; індивідуальне страхування тощо.

Видами страхування відповідальності є: страхування непо гашення кредиту чи іншої заборгованості; страхування цивільної відповідальності Власників джерел підвищеної небезпеки, напри клад, транспортних засобів; страхування цивільної відповідані, ності на випадок завдання шкоди в процесі господарської діяль ності тощо.

Видами страхування підприємницьких ризиків є:

• страхування звичайних економічних ризиків;

• страхування специфічних ризиків, притаманних лише рип ковому господарству:

• страхування від усіх ризиків (на випадок шкоди, завданої всіма відомими стихійними лихами);

• страхування від вогню (включаючи порушення в підпри ємницькій діяльності, викликане підприємницьким ризиком);

• морське та авіаційне страхування;

• страхування від втрати прибутку (доходу) внаслідок по рушення виробничого процесу, простою, пошкодження або кра діжки майна й інших втрат, пов'язаних з перериванням основної діяльності;

• страхування ризиків по основній техніці та технології;

• страхування заставних операцій;

• страхування біржових операцій та угод;

• страхування видатків по входженню експортера на новий ринок;

188

• страхування від втрат через коливання валютних курсів;

• страхування від інфляції;

• страхування від фінансових втрат, зумовлених злочинною діяльністю, шахрайством службовців при виконанні ними своїх службових обов'язків;

• страхування вантажів та вантажоперевізних засобів.

Види страхування враховують конкретні страхові інтереси

організацій, підприємців і громадян, дозволяють охоплювати страховим захистом широке коло об'єктів від найрізноманітні­ших страхових випадків.

73. Органи державного регулювання страхової справи

Указом Президента від 11 грудня 2002 року № 1153/2002 був створений новий державний орган з регулювання системи спеціа­лізованих фінансових установ України (які не є банками) - Дер­жавна комісія з регулювання ринків фінансових послуг (Держфін- послуг).

Крім функції нагляду за дотриманням законодавства, Держ- комісія з фінансових послуг повинна брати участь у підготовці законопроектів щодо забезпечення правового регулювання діяль­ності фінансових установ.

Ще одним першочерговим завданням для Держкомісії поряд із наглядом за небанківським сектором буде боротьба з легаліза­цією (відмиванням) коштів, здобутих незаконним шляхом. Це за­вдання поставлено перед держрегулятором не лише через необ­хідність) виконанням зобов'язань, взятих на себе Україною перед ГАРТ, а й з тієї причини, що, за даними досліджень Світового бан­ку реконструкції та розвитку, саме в небанківському секторі фік­сується значна кількість операцій з відмивання коштів, які мають місце в Україні (особливо це стосується страхового ринку). Захо­ди по боротьбі з легалізацією (відмиванням) коштів, здобутих не­законним шляхом, у небанківському секторі Держфінпослуг ко­ординує, в першу чергу, з Державним комітетом фінансового мо­ніторингу України, а з ДПС України співробітничає в питаннях нагляду за оподаткуванням доходів фінансових установ.

До структури Комісії входять п'ять департаментів, директо­ри яких є членами Комісії:

1. Департамент державного регулювання та розвитку ринків фінансових послуг.

2. Департамент страхового нагляду.

Ця структурна одиниця ДКРРФП відповідно до норматив­них актів виконує такі завдання:

• здійснення державного регулювання та нагляду за надан­ням фінансових послуг страховиками та додержанням законодав­ці на у цій сфері;

• захист прав споживачів фінансових послуг шляхом засто-* І еування заходів впливу з метою запобігання і припинення пору­шень законодавства страховиками, страховими та перестрахови- ми брокерами;

• запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ри­нку надання страхових та перестрахових послуг;

• узагальнення практики застосування законодавства Украї­ни з питань страхування.

3. Департамент нагляду за кредитними установами.

4. Департамент нагляду за фінансовими установами.

5. Департ амент нагляду за недержавними пенсійними фондами.

Розпорядженнями Комісії затверджені положення про ці де­партаменти, які визначають їх завдання, повноваження і функції, права для реалізації наданих повноважень. Крім того, згідно із за­коном комісія створює територіальні управління, які підпорядко­вуються і підзвітні їй.

До виключної компетенції Комісії як колегіального органу належить: затвердження нормативно-правових актів, обов'язко­вих для виконання центральними та місцевими органами вико­навчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринків фінансових послуг, їх об'єднаннями, з питань, які нале­жать до її компетенції; надання у визначених законом випадках статусу саморегулівних організацій об'єднанням учасників рин­ків фінансових послуг, діяльність яких підлягає регулюванню і нагляду з боку Комісії; затвердження ліцензійних умов провад­ження діяльності з надання фінансових послуг, порядку здійс­нення контролю за їх додержанням.

74. Поняття державних видатків та їх види

Державні видатки - це безперервне цільове використанії» державних грошових ресурсів, що накопичуються у державним бюджеті, власних фондах державних підприємств, установ, орі п нізацій з метою виконання загальнодержавних функцій, фінаїк \ вання державної та комунальної соціальної та культурної ефі р, державних цільових програм, а також фінансування розширення ми робницгва окремих державних та комунальних підприємств, усі а нов, організацій відповідно до чинного законодавства держави.

Об'єктом інституту державних видатків є мобілізовані розпорядження держави та державних і комунальних підпрн ємств кошти.

АЛА А АЛЛА. А АЛА A A A AAA AAA АЛЛА А А А А АЛЛА АААА A A A AAA А А АЛЛ А А А А А А АЛЛ ' »

І Джерела фінансування державній видатків

Місцеві

бюджети

Державний бю&жет — централізований фонд коштів, що утворюються у процесі перерозподілу національного доходу

Децентралізовані фон­ди коштів - кошти мі­ністерств та відомств, підприємств, установ та організацій державної та комунальної форми власності

прямі (здійснюються через систему бюджетів)

видатки державних і комунальних підприємств, організацій, устанон

самофінансування (використовується для

бюджетне фінансу­вання (проводиться за рахунок бюджетних коштів)

Розмір видатків визначається державними завданнями, які «ікріплюють прогнози та цільові програми.

Виробничі підприємства в системі господарства покривають і мої потреби за рахунок власних коштів або залучених у кредитно- фінансових установах кредитних ресурсів. Такі видатки є за сво­їм фінансовою природою децентралізованими. У свою чергу, ви­ліпки бюджетних організацій є централізованими видатками, ік кільки здійснюються за рахунок коштів відповідного бюджету і/н'ржавного або місцевого). Водночас бюджетні установи, що фінансуються за рахунок коштів централізованого фонду, мають можливість отримати доходи від власної діяльності.

У зв'язку з цим існує два режими бюджетного фінансування:

• кошторисно-бюджетний режим;

• режим фінансування підприємств і організацій, які мають свої доходи, а бюджетні асигнування одержують як фінансову до­помогу.

До складу державних видатків входять:

• прямі видатки держави, що здійснюються через систему бюджетів (видатки бюджетів);

• власні видатки державних і комунальних підприємств, ор- щнізацій, установ.

Видатки бюджету - це прямі цільові витрати держави, що убезпечують її безперебійне функціонування і відображають економічні відносини, які пов'язані з розподілом і перерозподі­лом частини національного доходу, що концентрується у бюджет.

Державні видатки здійснюються шляхом фінансування. Фі­нансування державних видатків - це плановий цільовий безпово­ротний і безвідплатний відпуск грошових коштів, який викону- і гься з урахування оптимального поєднання власних, кредитних і а бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійс­нення планового використання коштів для забезпечення вико- нання загальнодержавних функцій (оборону, управління), а також для утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціа­льних гарантій та зобов'язань держави з додержанням режиму економії при постійному здійсненні контролю.

75. Кошторисно-бюджетне фінансування, його принципи

Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповорої ного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утриманий установ, що перебувають на повному фінансуванні бюджету (бюд жетних установ) на основі фінансових планів - кошторисів витрат

АААЛЛАА^ 1

^ЛААААААЛАААЛАААААААААААЛЛААААААЛААААААЛЛААААЛЛААААААААА

Джерела кошторисно-бюджетного фінансування

Державний бюджет

Доходи бюджетної установи

Згідно з показниками затвердженого кошторису

Бюджетна установа

Видатки бюджетної установи

Згідно з Бюджетним кодексом України бюджетна установа — це орган, установа чи організація, визначена Конституцією Украї­ни, а також установа чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи ор- ганами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок державного бюджету чи відповідно місцевих бюджетів (бюджетні установи є неприбутковими організаціями).

Основним документом, що визначає витрати бюджетних установ, є кошторис. Кожна бюджетна установа має свій кошто­рис.

За цим методом фінансується майже вся невиробнича сфера суспільства, що грунтується на державній або комунальній формі шіасності (бюджетна сфера). Обсяг витрат, згідно з кошторисами, шкріплюється у бюджетах, які приймаються на відповідних рів­нях у держбюджеті, бюджеті АРК та місцевих бюджетах.

Кошторисно-бюджетне фінансування здійснюється на основі:

1. Загальних принципів бюджетного фінансування:

• Плановості. Фінансове планування здійснюється шляхом укладання фінансових планів (індивідуальних і зведених). Інди- нідуальні фінансові плани включають баланси доходів та видат- мн підприємств, кошториси бюджетних установ тощо. Зведені фінансові плани поділяються на загальнодержавні, територіальні і а галузеві. Загальнодержавними планами є зведений фінансовий баланс, державний бюджет, баланс доходів і витрат населення. І ериторіальні фінансові плани - це місцеві бюджети, зведені фі­нансові баланси територій, плани фінансових інститутів. Галузеві пключають фінансові плани міністерств, відомств, корпорацій, об'єднань тощо. Усі фінансові плани пов'язані між собою внаслі­док юридичної та економічної природи бюджету.

• Безповоротності та безоплатності фінансування держав­них видатків. Означає виділення коштів без прямого їх повер­нення державі та без внесення до державних фондів коштів будь- икої платні за отримання цих коштів.

• Принцип цільового спрямування фінансування державних питрат полягає у необхідності суворого додержання при здійс­ненні видатків цілей та заходів, що фінансуються відповідно до

195

затверджених фінансових планів. Тобто, якщо кошторисом бюл жетної установи передбачено певну суму, що повинна спрямою ватися на фінансування поточних видатків протягом звітного пе­ріоду, така сума може відпускатися саме на фінансування потом них видатків (наприклад, виплату заробітної плати працівники, або фінансування відряджень). Кошти мають відпускатися та ви користовуватися у межах затверджених фінансових планів па підставі чітко визначених нормативів.

• Ефективне використання коштів має на меті одержання суспільно необхідного або бажаного результату за мінімальних витрат трудових і матеріальних ресурсів.

• Принцип фінансування в міру виконання планів означаї що кошти виділяються не автоматично, а відповідно до факти ч ного виконання робіт, кількісних та якісних показників, що зумо влюють обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення рс альної потреби у наданні коштів.

• Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного використання коштів і проявляється у раціо нальному використанні трудових та матеріальних ресурсів, ви­користанні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо.

• Визначальне місце в реалізації видаткової політики дер­жави належить всебічному фінансовому контролю, який забезпе­чує додержання фінансової дисципліни всіма учасниками видат­кових відносин. Контроль дає можливість з'ясувати помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів щодо їх усунення.

2. Специфічних принципів бюджетного фінансування:

• відпуск коштів на забезпечення діяльності установ і орга­нізацій з бюджету відповідно до їх підлеглості;

• відпуск коштів відповідно до програм і планів економіч­ного та соціального розвитку на кожний бюджетний рік та в міру їх виконання;

• планування і фінансування на основі науково обгрунтова­них економічних нормативів із застосуванням технічних норм чи на конкурсній основі з вибором пріоритетних напрямів і контракт­ного виконання.

196

76. Кошторис витрат, його зміст

Кошторис бюджетних установ є основним плановим доку ментом, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спря мування коштів для виконання бюджетною установою своїх фун кцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюд жетних призначень.

Бюджетне призначення - повноваження, надане головному розпоряднику бюджетних коштів Бюджетним кодексом України, законом про Державний бюджет України або рішенням про міс­цевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження і дозволж надавати бюджетні асигнування.

У системі бюджетних видатків кошторис бюджетної уста­нови виконує функції:

а) фінансово-планового акта, за яким закріплено виділення коштів з бюджетів усіх рівнів бюджетної системи;

б) фінансово-планового акта, на основі якого бюджетна установа витрачає отримані із бюджету фінансові ресурси.

Виходячи з цього, кошторис має правове значення, яке по­лягає у тому, що він визначає права і обов'язки керівника бюд­жетної установи з цільового використання коштів, виділених з відповідного бюджету, а також обов'язки фінансових органів з контролю за цільовим використанням бюджетних коштів.

Враховуючи наявність двох фондів по бюджетах та необ­хідність посилення контролю за витрачанням бюджетних коштів кошторис має дві складові: загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою основних функцій; спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а та­кож на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних з виконанням установою основних функцій.

Форма кошторису затверджується Мінфіном. Фінансування з бюджету виконується тільки на основі затверджених для цього кошторисів видатків. Витрати бюджетних коштів без затвердже­ного кошторису недопустимі.

Кошторис витрат будь-якої бюджетної установи складається з чотирьох частин:

1. Загальні відомості - відносять: найменування установи, її адресу, бюджет, з якого вона фінансується з вказівкою номеру, глав, розділу та параграфа за бюджетною класифікацією.

2. Виробничі показники - наводяться дані оперативноттех- нічного характеру, на підставі яких проводяться розрахунки не­обхідних асигнувань. До таких даних належать: кількість студен­тів, учнів, кількість місць у кінотеатрі тощо, а також наводяться відомості про матеріально-технічну базу - приміщення, систему опалення та ін.

3. Розрахунки по видах витрат - містять усі економічні обґрун­тування - розрахунки по кожній із статей за елементами витрат.

4. Зведення витрат - проводиться за статтями з розподілом за кварталами року. Сума кожної з статей визначена на підставі даних другої частини і відповідає даним економічного розвитку з третьої частини.

Кожна з статей кошторису витрат має однорідну групу вит­рат, передбачених бюджетною класифікацією.

Основні статті кошторису витрат встановлені бюджетною класифікацією:

Стаття 1. Заробітна плата.

Стаття 2. Нарахування на заробітну плату.

Стаття 3. Канцелярські та господарські витрати.

Стаття 4. Відрядження та службові поїздки.

Стаття 8. Стипендії.

Стаття 9. Витрати на харчування.

Стаття 10. Придбання медикаментів та перев'язувальних за­собів.

Стаття 12. Придбання устаткування й інвентарю.

Стаття 14. Придбання м'якого інвентарю та спецодягу.

Стаття 15. Державні капітальні вкладення.

Стаття 16. Капітальний ремонт будинків і споруд.

Стаття 18. Інші витрати.

77. Характеристика видів кошторисні відповідно до бюджетної класифікації

Кошториси поділяються на:

1. загальні - складається для утримання однотипних неве- І іші нч установ, які обслуговуються централізованими бухгалтері- | »чи (її яких розшифровується обсяг фінансування за статтями на

іи*ну установу окремо) (наприклад, школа, бібліотека, клуб);

2. індивідуальні - складаються за відповідними параграфа- Р*н бюджетної класифікації (наприклад, Міністерство складає

мигорис на централізовані заходи, такі як проведення нарад, спііференцій). Цей вид кошторису відображає вимоги у коштах »ніжної окремої бюджетної установи з урахуванням специфіки її • нкціонування;

3. зведені - вміщують усі видатки на утримання установ, що ні ігіорядковані одному міністерству. Зведені кошториси - це зве- (рііня показників індивідуальних кошторисів розпорядників кош­ті бюджету нижчого рівня, що складаються головним розпоряд­ником для подання Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної 1'< аіубліки Крим, місцевим фінансовим органом. Такі кошториси Об'єднують усі індивідуальні, загальні кошториси та кошториси Нй централізовані заходи. Вони містять інформацію щодо всіх розпорядників бюджетних коштів, які фінансуються через ГОЛОВ­НОЮ розпорядника бюджетних коштів, такі кошториси не зат­верджуються.

Усі види кошторисів складаються відповідно до бюджетної і шісифікації. Відповідно до ст. 10 Бюджетного кодексу України видатки бюджету класифікуються за:

1. функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функ­ціональна класифікація видатків);

2. економічною характеристикою операцій, при проведенні иміх здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

3. ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (ві- домча класифікація видатків);

4. за бюджетними програмами (програмна класифікація ви­датків).

Процес складання кошторису має назву кошторисного про­цесу та складається з етапів (стадій), які є юридичними діями і врегульовуються нормативними актами.

Стадії кошторисного процесу - це відокремлено самостійні пі кінчені етапи діяльності державних органів (посадових осіб), у результаті проходження яких індивідуальний фінансовий план переходить з одного якісного стану в інший.

1. Складання кошторису: здійснюється кошторисно-бюд- жетне планування, у результаті якого створюється проект кошто­рису.

2. Затвердження кошторису: кошторис набуває ваги офіцій­ного акта.

3. Виконання: відбувається реалізація в життя положень кошторису.

Проекти кошторисів складаються усіма установами на нас­тупний бюджетний рік, якщо ці установи функціонували до поча­тку року, на який плануються видатки. У разі, коли установи у творені не з початку року, кошториси складаються і затверджу­ються для кожної установи з часу її утворення до кінця бюджет­ного року в загальному порядку.

Формування дохідної частини спеціального фонду проекту кошторису здійснюється на підставі розрахунків доходів, які складаються за кожним джерелом доходів, що плануються на нас­тупний рік.

Під час визначення обсягів видатків розпорядників нижчого рівня головні розпорядники повинні враховувати об'єктивну по­требу в коштах кожної установи, виходячи з її основних вироб­ничих показників і контингентів, які встановлюються для установ (кількість класів, учнів у школах, ліжок у лікарнях, дітей у дош­кільних закладах тощо), обсягу виконуваної роботи, штатної чи­сельності, необхідності реалізації окремих програм і намічених заходів щодо скорочення'витрат у плановому періоді.

Після затвердження державного та місцевих бюджетів проек­ти зведених кошторисів приводяться відповідно до показників цих бюджетів.

Стадії кошторисного процесу (поетапно):

Стадія 1. Порядок складання проектів кошторисів.

Етап 1. Мінфін, Міністерство фінансів Автономної Респуб ліки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розію рядників відомості про граничні обсяги видатків загального фон ду проекту відповідного бюджету на наступний рік, що є піде і і вою (етап 2) для складання проектів кошторисів. Наприклад, Мім фін повідомляє голову ДПА України, що на 2006 рік плануєтьої виділити для ДПС України 920 млн гривень. Але в ДІІС складаю 11, проект кошторису на 940 млн гривень й розписують використан ня цих коштів у кошторисі (кажуть, що менше не можна, а і о ДПС не буде нормально фунціонувати).

Етап 3. На основі проектів зведених кошторисів головні розпорядники формують бюджетні запити, які (етап 4) подаються Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам для включення до проектів відпо відних бюджетів. Наприклад, у запиті зазначено: "Ви нам планує те дати 920 млн гривень, а нам треба 940 млн".

Мінфін розглядає бюджетні запити і вносить їх до проекту бюджету. Подивились й дали не 940, а 938 млн, бо більше не ви­тримує видаткового навантаження дохідна частина бюджету.

Стадія 2. Порядок розгляду і затвердження кошторисів

Етап 5. У тижневий термін після опублікування закону про Державний бюджет України, відповідного рішення Верховної Ра­ди Автономної Республіки Крим, місцевих рад Мінфін, Міністер­ство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування. Держбюджет затвердив для ДГІС не 938, а 935 млн гривень.

Етап 6. Головні розпорядники у двотижневий термін після одержання лімітних довідок подають Мінфіну, Міністерству фі­нансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим орга­нам уточнені проекти зведених кошторисів та проекти зведених планів асигнувань для складання і затвердження річного розпису асигнувань відповідних бюджетів. Уточнені проекти кошторисів та складені проекти планів асигнувань повинні відповідати певним шмітним довідкам. ДПА України переписує старий проект кош­торису (де було 940 млн) на новий (де вже 935 млн).

Етап 7. Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи за­тверджуються керівником відповідної вищої установи - загальне правило затвердження кошторисів.

За винятком кошторисів - специфічні правила затвердження кошторисів.

Стадія 3. Порядок виконання кошторисів (етап 8).

Для здійснення контролю за відповідністю асигнувань, ви­значених у кошторисах і планах асигнувань розпорядників, асиг­нуванням, затвердженим річним розписом асигнувань державно­го бюджету та помісячним розписом асигнувань загального фон­ту державного бюджету, органи Державного казначейства прово­дять реєстрацію та ведуть облік зведених кошторисів і планів асигнувань розпорядників вищого рівня у розрізі розпорядників нижчого рівня та одержувачів.

Органи Державного казначейства здійснюють контроль за відповідністю розподілу показників зведених кошторисів і планів асигнувань даним казначейського обліку. Органи Державного ка­значейства здійснюють операції з розрахунково-касового обслуго­вування розпорядників коштів державного бюджету тільки відпо­відно до затверджених та зареєстрованих у обліку відповідних ор­ганів Державного казначейства кошторисів і планів асигнувань.

79. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

Асигнування, що передбачені кошторисами, надаються роз­порядникам бюджетних коштів.

Розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асиг­нувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення видатків з бюджету.

За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на го­ловних розпорядників коштів бюджету та розпорядників бюджет­них коштів нижчого рівня.

Головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні ус ІII нови в особі їх керівників, які визначаються відповідно до чаї ш ни першої статті 22 Бюджетного кодексу України та затверд/і \ ються законом про Державний бюджет або рішенням про місін вий бюджет шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня - розпорядник який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головном', розпоряднику та (або) діяльність якого координується через ньої и

Розпорядники нижчого рівня, до сфери управління яких ІМ лежать інші розпорядники нижчого рівня, в процесі складніміч розгляду, затвердження та виконання кошторисів підпорядкоиа них установ застосовують до них правила, визначені для голо» них розпорядників.

Одержувачі бюджетних коштів - підприємства і госпрозрн хункові організації, громадські та інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують кошти з бюджету иь фінансову підтримку або уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм, надання послуг безио середньо через розпорядників. Одержувачі витрачають бюджеті кошти відповідно до плану використання бюджетних коштів.

Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки головні розпорядники перераховують кошти на рахунки підвідомчих під приємств, установ, організацій та закладів.

У фінансуванні витрат з бюджету беруть участь усі ланки бюджетної системи України.

Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або уста нова отримує асигнування лише з одного бюджету.

Усі видатки бюджетних установ поділяються на видатки розвитку і поточні видатки. Поточні видатки, в свою чергу, поді ляються на:

а) адміністративно-господарські - видатки на утримання апарату управління, господарського та обслуговуючого персона лу, на відрядження, придбання інвентарю тощо;

б) операційні - видатки, що пов'язані з характером діяльно сті установи: навчальні видатки, фонд зарплати викладачів тощо.

Розпорядники мають право провадити діяльність викліо в межах асигнувань, затверджених кошторисами і планами ш нувань.

Бюджетна установа не має права здійснювати запозиченії будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних кошті н і зички юридичним і фізичним особам.

80. Правовий режим державних цільових фондів

Джерела фінансування державних цільових позабюджетних фондів коштів

Правовий режим державних цільових позабюджетних фондів коштів

Централізовані спеціальні фонди утворюють особливу ланку фінансової системи держави. Вони, як правило, мають конкретне цільове призначення та визначену законодавством самостійність. Характерною рисою централізованих фондів є чітко визначені джерела формування і напрями використання коштів. Створення гиких фондів визначається конкретними потребами, що стоять пгрсд державою, тому їх склад та включення до бюджетів є різ­ним Кошти, що надходять до цільових фондів, переважно спря-, мпвані на проведення соціальної політики держави - фінансуван­ня забезпечення зайнятості населення, державного страхування ни випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працез- ли тості та витратами, зумовленими народженням та похован­ням, виплати державних пенсій тощо.

Отже, основним призначенням державних цільових фондів є шГіезпечення соціального захисту населення шляхом виплат пен- і їй, субсидій, фінансування інфраструктури, а також фінансуван­ня природоохоронних заходів та сприяння розвиткові національ­ного виробника шляхом розміщення мобілізованих до фондів ре- t урив у національну економіку (у тому числі шляхом фінансуван­ня. кредитування, надання субсидій). Створення та діяльність ці­лісних фондів регулюються відповідними законами та норматив- пи правовими актами, прийнятими на виконання таких законів. Кошти, що мобілізуються до цільових фондів, необхідні державі NK гарантія постійного та реального фінансового забезпечення фі­нансування певних її потреб та завдань, що мають особливе значен­ня і гарантуються законодавством, в першу чергу Конституцією V країни.

З 2001 p., з моменту набрання чинності Бюджетного кодексу України, створення позабюджетних фондів органами державної и лади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається (ч. 4 ст. 13).

За способами утворення цільові фонди поділяються на такі, ЩО включені до бюджету (цільові фонди, утворені Верховною

Радою АРК, органами місцевого самоврядування та місцем, влади) та такі, що мають власний апарат управління (наприкл.і < Пенсійний фонд України). Джерелами формування доходів д<-р жавних цільових фондів є бюджетне фінансування, обов'язкоц. відрахування юридичних та фізичних осіб, доходи від інвесі \ вання власних коштів, добровільні внески та спонсорська доію мога тощо.

За цільовим призначенням фонди можна поділити на екоію мічні та соціальні. До соціальних фондів, зокрема, належать І Ієн сійний фонд України, Фонд загальнообов'язкового державної" соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціально го страхування від нещасних випадків на виробництві та проі|и сійних захворювань, Фонд соціального страхування з тимчасовії втрати працездатності. Фонд для здійснення заходів щодо лікиї дації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захт ту населення.

1. Пенсійний фонд України є найбільшим позабюджетним цільовим фондом. У своїй діяльності він керується законодавчії ми і нормативними актами, які окреслюють його завдання та фуи кції, зокрема збирання і акумуляцію обов'язкових страхових шн­еків, призначених для пенсійного забезпечення й виплат допомп ги, і їх виплати, у тому числі пенсій відповідно до законів Укрні ни про пенсійне забезпечення та про статус і соціальний захіп і громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастро фи, пенсій військовослужбовцям і працівникам органів внутрі шніх справ, допомоги на дітей та інших витрат, які, згідно з чи нним законодавством, фінансуються за рахунок Пенсійного фон ду, а також перевірку правильності їх призначення і виплат, і Іпі сійний фонд також бере участь у фінансуванні державних і реї іо нальних програм соціальної підтримки пенсіонерів й організову' міжнародне співробітництво у сфері пенсійного забезпечення.

Пенсійний фонд розробляє проект кошторису, складає зпі про його виконання і разом з відділом соціального страхуванн і Міністерства праці і соціальної політики України подає Кабінм \ Міністрів України пропозиції щодо тарифів внесків до держаній > го соціального страхування з урахуванням необхідних виплат н.і

пенсії, допомоги та інші витрати, що здійснюються за рахунок коштів соціального страхування, а також бере участь у підготовці пропозицій щодо вдосконалення законодавства, у розробці проек­ті нормативних актів з цих питань.

Пенсійний фонд має 27 територіальних відділень, включаю­чи ті, що розміщені в містах і районах та взаємодіють з органами илади і управління, підприємствами та установами.

У межах чинного законодавства України Пенсійному фонду і и його органам на місцях надано право отримувати від підпри- і мств, установ і організацій, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність, інформацію й документи щодо нара- , лунання і сплати обов'язкових страхових платежів до Пенсійного фонду, перевіряти їх, вимагати від юридичних і фізичних осіб усунення порушень законодавства щодо сплати внесків і викори- і гання коштів Пенсійного фонду, одержувати від органів держав­ної виконавчої влади інформацію для виконання своїх функцій; і гягувати у безсгіірному порядку не внесені до фонду обов'язкові п рахові внески разом з нарахованою пенею та застосовувати ін­ші фінансові санкції; перевіряти правильність призначення й ви­нна ги пенсій і допомоги, витрачання коштів фонду і здійснення Інших заходів, додержання порядку сплати обов'язкових страхо­ти внесків до Пенсійного фонду та інших платежів. Пенсійний фонд має право порушувати питання про притягнення до відпові­дальності службових осіб і громадян, винних у порушенні чинно- Г»> порядку, внесення обов'язкових платежів та внесків до фонду і мнграчання його коштів, а також у несвоєчасному поданні вста- ІИ Піненої звітності.

З 1997 р. бюджет Пенсійного фонду виведений із складу Державного бюджету України. Згідно з чинним законодавством України кошти фонду формуються за рахунок обов'язкових стра­вних внесків, які платять роботодавці (підприємства, установи, орі инізації усіх форм власності) і наймані працівники; відраху- шіііь з державного і місцевих бюджетів; сум, які відшкодовують- і и ні регресійними вимогами; сум фінансових санкцій.

Нині спостерігається велике навантаження на Пенсійний фонд, оскільки в Україні налічується понад 14 млн пенсіонерів, а ІКкож понад 1,3 млн отримувачів допомоги на дітей.

тщл

Кошти Пенсійного фонду спрямовуються на такі основні цілі

• фінансування виплат державних пенсій, соціальних нн плат, які, згідно з чинним законодавством України, здійснюють« ■> за рахунок його коштів, у тому числі громадянам, що виїхали и і постійне місце проживання за кордон;

• реалізацію державних, регіональних і міських, районнії \ програм соціального захисту населення.

2. Конституцією України проголошено право кожного гро мадянина на працю. Держава зобов'язана створювати умови для повного здійснення громадянами цього права, гарантувати рінні можливості у виборі професії та виду трудової діяльності, реалі зовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки и перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Конституційне право громадян на працю забезпечується органами державної влади й управління, у тому числі фондом загальнообов'язкового державного соціального страхуванімі України на випадок безробіття. Цей фонд є цільовим централі зованим страховим фондом, кошти якого не входять до складу Державного бюджету України, він був створений згідно із Зако ном України "Про загальнообов'язкове державне соціальне стра хування на випадок безробіття", що набрав чинності з 1 січня 2001 р. Фонд є правонаступником Державного фонду сприянні« зайнятості населення (Фонду зайнятості), який діяв з 1991 р спочатку як самостійна структура, а з 1996 р. був включений до Державного бюджету.

За рахунок коштів Фонду зайнятості фінансувалися заходи, передбачені державними та територіальними програмами зайня­тості; основним джерелом доходів Фонду були обов'язкові внес­ки підприємств і організацій.

Відповідно до Закону "Про зайнятість населення" право на отримання грошової допомоги у зв'язку з безробіттям мають гро­мадяни зі статусом безробітних. Грошова допомога нараховується на основі довідки з останнього місця роботи, де зазначено розмір заробітної плати і категорію безробітного.

Державою передбачається захист громадян, які закінчили очні вищі або середні спеціальні заклади та професійно-технічні 214

училища і протягом місяця звернулися до служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, а також захист громадян, звіль­нених з дійсної військової служби в усіх родах військ та форму- іпііь, які протягом трьох місяців звернулися до служби зайнятості їй сприянням у працевлаштуванні. Грошова допомога у зв'язку з - безробіттям зазначених категорій громадян не може бути нижчою мінімальної заробітної плати.

Період одержання громадянами допомоги у зв'язку з безро- Аі ітям включається до неперервного стажу роботи.

За рахунок фонду фінансуються:

• на державному рівні - розвиток центрів підготовки на- ічання і професійної орієнтації вивільнених працівників та не- іийнятого населення, утримання інформаційно-обчислювальних центрів, поліграфічної бази, власних підприємств служби зайня- і ост і, забезпечення житлом осіб без певного місця проживання; ідійснення наукових досліджень і розробок з проблем ринку пра­ці та зайнятості населення; забезпечення міжнародного співробі- іництва у вирішенні проблем зайнятості населення; надання до­помоги державним центрам зайнятості;

• на місцевому рівні - заходи щодо професійного орієнту- ншіня та працевлаштування населення; підвищення кваліфікації і а перепідготовки вивільнених працівників і безробітних; органі- іація додаткових робочих місць у галузях народного господарст- иа; залучення безробітних, до виконання оплачуваних громадсь­ких робіт; надання безпроцентної позики безробітним для зайнят­ій підприємницькою діяльністю; виплата допомоги у зв'язку з (іезробіттям та надання матеріальної допомоги членам сім'ї без­робітного, які перебувають на його утриманні, а також громадя­нам, які втратили право на отримання допомоги у зв'язку з без­робіттям; видання спеціальних інформаційних бюлетенів про по- іреби територій у кадрах і можливості працевлаштування. Ство­рення позабюджетного фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття пов'язане із зага­льною реформою в Україні системи страхування і спрямоване на вдосконалення системи матеріального забезпечення і соціальних послуг, що надаються безробітним.

3. Фонд соціального страхування з тимчасової вірнім працездатності належить до цільових позабюджетних страховії* фондів. Закон про створення цього фонду набрав чинності з І г І чня 2001 р. Фонд є правонаступником Фонду соціального cip.iv вання України, який було створено в 1991 р. як державний цілі.о вий позабюджетний фонд. У Фонді акумулювалися збори, з ньою фінансувалися виплати на обов'язкове соціальне страхування

Керівним органом фонду було правління, до складу якої" входили переважно члени профспілок. Діяльність фонду ЗДІІІі нювалася у взаємодії з профспілками всіх рівнів.

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати праце здатності є некомерційною самоврядною організацією. Упранлін ня фондом здійснюється на паритетній основі державою, пр< і ставниками застрахованих осіб і роботодавців. Представнинами застрахованих осіб є профспілки, їх об'єднання або інші уповію важені найманими працівниками органи.

До джерел формування коштів фонду належать такі:

• страхові внески страхувальників-роботодавців і застрахо ваних осіб;

• благодійні внески підприємств, установ, організацій та фі зичних осіб;

• асигнування з Державного бюджету України;

• штрафи, пені та інші фінансові санкції, що застосовую 11. и до страхувальників;

• інші надходження відповідно до законодавства України За рахунок коштів фонду здійснюються:

• виплата допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатнії тю, вагітністю та пологами, при народженні дитини та у зв'язку і доглядом за нею до досягнення трирічного віку, на поховання,

• фінансування санаторно-курортного лікування та оздороп лення застрахованих осіб і членів їх сімей;

• утворення резерву страхових коштів у розрахунку на мі сяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованії осіб. Платниками страхових внесків є страхувальники-роботодли ці й застраховані особи - наймані працівники.

Органи фонду здійснюють персоніфікований облік сплати мнесків.

Розмір страхових внесків встановлює Верховна Рада Украї­ни щорічно у відсотках: для роботодавців - до сум фактичних ви­трат на оплату праці найманих працівників, які підлягають об­кладенню прибутковим податком з громадян; для найманих гіра- іііпників - до сум оплати праці, які підлягають обкладенню при­бутковим податком з громадян.

4. Фонд соціального страхування від нещасних випадків ни виробництві га професійних захворювань

Державним комітетом з нагляду за охороною праці України й межах програми „Трансформ" за допомогою Міністерства праці ні соціального захисту Федеративної Республіки Німеччини було опрацьовано проект Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІУ, який наб- рнв чинності з 01.04.2001р.

Протягом 2000 року було створено Правління фонду та його виконавчу дирекцію і обраховані розміри страхових тарифів.

Для надання допомоги працівникам фонду в організації їх роботи в межах Проекту ТАСІБ ЕБІЖ 9801 "Сприяння у забез­печенні охорони праці (з метою підвищення рівня продуктивнос- и)" було організовано та проведено навчання працівників вико­навчої дирекції фонду, надано допомогу у створенні її структури н» опрацьовано ряд методичних документів для страхових експе­рті з охорони праці.

Правлінням і виконавчою дирекцією Фонду проведена вели­кі і кропігка робота зі створення в Автономній Республіці Крим, напастях, містах Києві та Севастополі 27 управлінь та 425 район­нії ч та міських відділень виконавчої дирекції, їх матеріально- ігчпічному, кадровому, нормативно-правовому та іншому забез­печенню.

Система загальнообов'язкового державного соціального и рахування, яка створена в Україні, базується на вимогах Євро­пейського кодексу соціального забезпечення (1964 р.) та рекоме- нопціях Міжнародної організації праці № 67 (1944 р.)

Закон України про загальнообов'язкове державне соці» < ■■ страхування від нещасного випадку на виробництві визначим і₍., головних завдання Фонду:

1. проведення профілактичних заходів, спрямованих на у. \ нення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобії.иі ня нещасним випадкам на виробництві, професійним захворіи ванням;

2. відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на ми робництві від нещасних випадків або професійних захворювань

3. відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрп хованим і членам їх сімей.

Управління фондом було запроваджено на паритетній осіш ві державою, представниками застрахованих осіб і роботодавці!' (принцип трипартизму) по 15 членів правління від кожної сторо ни. У результаті забезпечено баланс інтересів кожної із сторін соціального партнерства, що створило умови для розвитку сусін льних відносин у зазначеній сфері діяльності.

Страхування від нещасного випадку на виробництві та про фесійного захворювання є єдиним видом загальнообов'язковою державного соціального страхування, що не передбачає сплати страхових внесків найманими працівниками. Кошти фонду фор­муються виключно за рахунок страхових внесків роботодавців.

Фінансування фонду здійснюється за рахунок:

• внесків роботодавців:

для підприємств - з віднесенням на валові витрати вироб ництва;

для бюджетних установ та організацій - з асигнувань, виді лених на їх утримання та забезпечення;

• капіталізованих платежів, що надійшли у випадках лікві ­дації страхувальників;

• прибутку, одержаного від тимчасово вільних коштів фон­ду на депозитних рахунках;

• коштів, одержаних від стягнення відповідно до законо­давства штрафів і пені з підприємств, а також штрафів з праців­ників, винних у порушенні вимог нормативних актів з охорони праці;

- добровільних внесків та інших надходжень, отримання иких не суперечить законодавству.

Працівники не несуть ніяких витрат на страхування від не­щасного випадку.

Розмір страхового внеску залежить від класу професійного ризику виробництва, до якого віднесено підприємство, знижки до нього (за низькі рівні травматизму, професійної захворюваності належний стан охорони праці) чи надбавки (за високі рівні трав­матизму, професійної захворюваності та неналежний стан охоро­ни праці).

Страхові тарифи, диференційовані по групах галузей еконо­міки (видах робіт) залежно від класу професійного ризику вироб­ництва, встановлюються законом.

Розрахунок розміру страхового внеску для кожного підпри­ємства провадиться фондом соціального страхування від нещас­них випадків відповідно до порядку визначення страхових тари­фів для підприємств, установ та організацій на загальнообов'яз­кове соціальне страхування від нещасного випадку на виробницт­ві та професійного захворювання, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Якщо на страхувальника протягом календарного року на­кладався штраф за порушення законодавства про охорону праці, він втрачає право на знижку страхового тарифу.

Суми надбавок до страхових тарифів і штрафів сплачуються страхувальником із суми прибутку, а при відсутності прибутку відносяться на валові витрати виробництва; для бюджетних уста­нов та організацій - із кошт.

81. Правовий статус Пенсійного фонду України

Відповідно до Положення про Пенсійний фонд України, і>> вердженого Постановою КМУ від 24 жовтня 2007.р. № 1261, 11< м сійний фонд України є центральним органом виконавчої влади

діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом

трів України через міністра праці та соціальної політики.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

• участь у формуванні та реалізації державної політики сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування;

• керівництво та управління солідарною системою загині, нообов'язкового державного пенсійного страхування;

• забезпечення збирання та акумулювання внесків на заі ;іпі. необов'язкове державне пенсійне страхування, ведення їх облік \

• призначення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічної <. грошового утримання суддям у відставці та підготовка докумсн тів для їх виплати';

• забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансувл

та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які, зі іл но із законодавством, здійснюються за рахунок коштів Пенсійно го фонду України та інших джерел, визначених законодавством.

• ефективне та цільове використання коштів, удосконаленим методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів.

Керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здііп нює правління фонду, чисельність і персональний склад якого злі верджує Кабінет Міністрів України.

Голова правління фонду та його заступники призначають« м на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України іл поданням Прем'єр-міністра України, підготовленим за пропози цією міністра праці та соціальної політики.

Строк повноважень членів правління Пенсійного фонду сі а новить шість років. Член правління Пенсійного фонду не можі бути обраний до складу правління на два строки підряд. Члени правління Пенсійного фонду виконують свої обов'язки на гро мадських засадах. У разі виконання ними спеціальних доручень

правління Пенсійного фонду, пов'язаних з виконанням обов'язків н/існа правління, їм відшкодовуються витрати на відрядження за­ричу нок коштів Пенсійного фонду.

Правління Пенсійного фонду очолює голова, який обираєть­ся із членів правління строком на два роки.

Рішення правління Пенсійного фонду, прийняте в межах йо- ю компетенції, є обов'язковим для виконання, у тому числі всіма і ірахувальниками та застрахованими особами, якщо воно їх сто­гується. Рішення правління оформляються постановами.

Постанови правління Пенсійного фонду підлягають обов'яз- мніому офіційному оприлюдненню.

Наглядова рада Пенсійного фонду створюється з метою ідійснення контролю за виконанням Пенсійним фондом законо­давства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, і іатутних завдань та цільового використання коштів Пенсійного фонду.

До Наглядової ради, яка складається з 15 осіб, входять у рів­ній кількості представники від держави, застрахованих осіб і ро­їм подавців. Представники від держави призначаються та відкли­каються Кабінетом Міністрів України, а представники застрахо­ваних осіб і роботодавців обираються (делегуються) і відклика­ні п,ся сторонами самостійно. Призначення, обрання (делегуван­ні!) членів Наглядової ради здійснюється не пізніше ніж за три місяці до дня закінчення повноважень відповідних членів Нагля­дової ради.

Члени Наглядової ради здійснюють повноваження на гро­мадських засадах. Строк повноважень членів Наглядової ради становить шість років. Член цієї ради не може бути призначений «По обраний (делегований) до її складу більше двох строків підряд.

Наглядову раду очолює голова. Голова Наглядової ради та та його заступники обираються зі складу членів Наглядової ради і і роком на два роки почергово від представників кожної сторони.

Структура Пенсійного фонду:

1.Центральний апарат:

включає в себе шість департаментів:

• Департамент пенсійного забезпечення Пенсійного фон їй України;

• Департамент надходження доходів Пенсійного фон ну України;

• Департамент зведеного бюджету Пенсійного фонду Уц.»

їни;

• Департамент персоніфікованого обліку, інформаційнії систем та мереж Пенсійного фонду України;

• Департамент адміністративно-господарського забезпсчги ня Пенсійного фонду України;

• Департамент кадрового забезпечення та організаційно ш формаційної роботи Пенсійного фонду України.

Та три управління:

• Управління міжнародного співробітництва Пенсійної •• фонду України;

• Юридичне управління Пенсійного фонду України;

• Контрольно-ревізійне управління Пенсійного фонду Укрн

їни.

2. Територіальні органи:

1. головні управління Пенсійного фонду України в Автоном ній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Головні управління організовують свою роботу згідно з І Іо ложенням про головні управління Пенсійного фонду, затверд женого Постановою правління Пенсійного фонду України під 27.06.2002 р.№ 11-2;

2. управління Пенсійного фонду в районах, містах і районич у містах (Положення про управління Пенсійного фонду в раііо нах, містах і районах у містах, затвердженого Постановою прни ління Пенсійного фонду України від 30.04.2002 р. № 8-2).

82. Порядок фінансування освітніх установ

Фінансування соціально-культурних заходів з державного іп місцевих бюджетів є безперечною функцією будь-якої держанії Головним обов'язком держави є забезпечення прав і свобод лю дини.

До соціально-культурних видатків держави належать видат­ки па освіту, що відіграє велику соціальну роль у формуванні правової держави і захищеного суспільства.

Освіта створює основу інтелектуального, культурного, ду- I Повного, соціального, економічного розвитку суспільства і дер- I шани.

Конституція України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту (ст. 53), причому повна загальна середня освіта є обов'язкового. Згідно з принципами, проголошеними Конститу­цією, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, Повної, середньої, професійно-технічної, вищої освіти в держав­них і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, иищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

До правового регулювання освіти в цілому можна віднести шкони України: "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про дошкільну освіту", "Про вищу освіту", а також інші нормативно- правові акти, які регулюють фінансування освіти, зокрема закони V країни "Про державний бюджет України на поточний рік", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Бюджетний кодекс України" ГОЩО.

Процес державного регулювання освіти зводиться до вста­новлення державного замовлення, яке забезпечується фінансу­ванням з бюджету, і соціальних нормативів, які виражаються як у Натуральному, так і в грошовому вираженні.

Фінансування державних закладів освіти, установ, організа­цій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Відповідно до ст. 61 Закону України "Про освіту" держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому 10% національного доходу, а також валютні асигнування на ос­новну діяльність. При цьому кошти закладів і установ освіти та науки, які повністю або частково фінансуються з бюджету, ті р жані від здійснення або на здійснення діяльності, передбаченім і» статутними документами, не вважаються прибутком і не опомі ковуються.

Додатково заклади освіти як джерела фінансування мо ї розглядати:

• кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищенії* кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладенії» договорів;

• плату за надання додаткових освітніх послуг;

• кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) м інші роботи, виконані закладом освіти на замовлення гіі;пі| >> ємств, установ, організацій та громадян;

• доходи від реалізації продукції навчально-виробпнчін майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в орі н ду приміщень, споруд, обладнання;

• дотації з місцевих бюджетів;

• кредити і позички банків, дивіденди від цінних паперів м доходи від розміщення на депозитних вкладах тимчасово віл мит позабюджетних коштів;

• валютні надходження;

• добровільні грошові внески, матеріальні цінності, оді |> жані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян,

• інші кошти.

Згідно з функціональною структурою видатків бюджету ин датки на освіту (код 0900) включають асигнування на: 1) доми і льну освіту; 2) загальну середню освіту (у тому числі загальної* вітні навчальні заклади; загальноосвітні спеціалізовані школи ш тернати та загальноосвітні спеціальні навчальні заклади); 3) про фесійно-технічну освіту; 4) вищу освіту (вищі навчальні заклади І і II рівнів акредитації та вищі навчальні заклади III і IV рівнів ш> редитації); 5) післядипломну освіту; 6) позашкільну освіту та м ходи з позашкільної роботи з дітьми; 7) програми матеріальною забезпечення навчальних закладів; 8) дослідження і розробки сфері освіти; 9) інші заклади та заходи у сфері освіти.

За рахунок коштів Державного бюджету України фінансу­ймося видатки на:

а) загальну середню освіту, у тому числі спеціалізовані шко­ті (школи-інтернати), засновані на державній формі власності, та ші альноосвітні школи соціальної реабілітації;

б) професійно-технічну освіту (навчальні заклади та заклади і к піти, основані на державній формі власності);

в) вищі навчальні заклади, основані на державній формі »масності;

г) післядипломну освіту;

ґ) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Мі­ни грів України;

д) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують ни конання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, зат­вердженим Кабінетом Міністрів України.

Міністерство освіти і науки України розробляє пропозиції Водо обсягів фінансування з Державного бюджету на розвиток

• и ні mix установ, а також спільно з центральними органами дер-

• пмної влади визначає еконмічні та фінансові норми і нормативи

• іримання державних навчально-виховних закладів.

За рахунок коштів з Державного бюджету можуть прово­пи и.ся наукові дослідження фундаментального значення та умо- ін державного замовлення.

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансується дошкі- иі.на та загальна середня освіта (школа, дитячі садки, спеціалізо- щин школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірі (змінні) школи). На фінансуванні міських та районних бюджетів перебувають заклади їй ип и для громадян, які потребують соціальної допомоги та pea- fun нації. За рахунок коштів обласних бюджетів та бюджету АРК фінансуються заклади професійно-технічної освіти І, II, III та IV рі­ці ш акредитації, що перебувають у власності Автономної Респу­бліки Крим та спільній власності територіальних громад.

Поруч із державними установами широкого розповсюджен­ії* набули приватні освітні установи. У недержавних установах Нормативи фінансування не можуть бути нижчими ніж в держав­них і муніципальних.

83. Порядок фінансування видатків державного управління

Органи державної влади покликані реалізовувати покладеш Конституцією України функції держави. Державна влада в Укр.і їні, відповідно до Основного Закону, поділяється на законоданч\ . виконавчу і судову та ті, які знаходяться на повному державному фінансуванні і щорічно визначаються у Законі України "Про Дер жавний бюджет України на поточний рік".

Згідно із функціональною класифікацією видатків (код 0100 "Загальнодержавні функції"") можна виділити види видатків н.і утримання державного управління (код 111), а саме видатки на:

1. функціонування законодавчої влади;

2. функціонування виконавчої влади;

3. утримання Президента та його апарату;

4. утримання фінансових і фіскальних органів;

5. загальне планування і статистична служба;

6. інші видатки на загальнодержавне управління.

На утримання Верховної Ради України, Кабінету Міністрін. Адміністрації Президента і місцевих державних адміністрації: складаються штатні розписи із кількістю працюючих і кошториси витрат.

Із Державного бюджету фінансуються видатки на проведем ня виборів та загальнодержавні референдуми.

Відповідно до функціональної класифікації видатків (код 0112) відбувається фінансування фінансової та фіскальної діяль­ності, зокрема утримуються апарати Рахункової палати України, Рахункової палати Ради АРК, а також органи'зі спеціальною фі нансовою компетенцією - Державна податкова служба, Державна контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Митна служба тощо.

Витрати на утримання судової влади також проводяться за рахунок державного бюджету відповідно до правил кошторисно- бюджетного фінансування. Зокрема, на бюджетному фінансуван­ні перебувають Конституційний Суд України, Верховний Суд України, апеляційні суди, Вищий господарський суд України, господарські суди, військові суди, Вища рада юстицій. Водночас фінансування, що передбачається з державного бюджету, в остан­ні роки не покриває мінімальних потреб судової влади, до того ж запланованих показників не дотримуються.

Також з державної скарбниці фінансуються заходи, спрямо­вані на підтримання громадського порядку та безпеки держави, та органи, на які чинним законодавством покладено функції щодо їх забезпечення. Так, на кошторисно-бюджетному фінансуванні пе­ребувають органи, що проводять діяльність із забезпечення гро­мадського порядку, боротьби зі злочинністю та охорони держав­ного кордону (органи внутрішніх справ, дорожньо-патрульна служба, Прикордонні війська України, Національне бюро розслі­дування тощо). Обсяг видатків на утримання Прокуратури Украї­ни, органів безпеки та органів внутрішніх справ також визнача­ється штатними розкладами та кошторисами витрат цих органів.

Необхідно зазначити, що останнім часом у ВРУ ведуться жваві дискусії щодо зменшення видатків саме на утримання і фі­нансування державного управління, зокрема ВРУ, КМУ та Адмі­ністрації Президента.

84. Порядок фінансування видатків на національну оборону

Захист суверенітету, недоторканості та територіальної ціліс­ності України, забезпечення її економічної, інформаційної та во­єнної безпеки, оборони є пріоритетом Збройних Сил України. Ке­руючись Конституцією України, законами України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про Раду національної безпеки і оборони України" тощо. Збройні Сили України знахо­дяться на повному державному забезпеченні та фінасуванні за рахунок Державного бюджету України (ст. 87 Бюджетний кодекс Україи).

Необхідно памятати, що відповідно до Закону України "Про оборону України" мінімальна сума коштів, які мають бути спря­мовані на фінансування потреб національної оборони, повинн і бути не меншою 3 % запланованого обсягу ВВП.

Функціональна структура видатків на національну оборону (код 0200) включає видатки на військову оборону, цивільну обо рону, військову допомогу зарубіжним країнам, військову освіту, дослідження і розробки, іншу діяльність у сфері оборони.

Витрати Міністерства оборони України на виконання зан дань, до яких можуть залучатися з'єднання, частини і підрозділи Збройних Сил України, фінансуються Кабінетом Міністрів Укра їни за рахунок коштів, що виділяються у встановленому законо­давством порядку на виконання цих завдань або додаткових кош тів (надходжень).

Так, за рахунок коштів державного бюджету утримуються органи військового управління - Міністерство оборони України, інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють керів ництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до за­конів України, Генеральний штаб Збройних Сил України, інші штаби, командування, управління, постійні чи тимчасово утворе­ні органи у Збройних Силах України та інших військових форму­ваннях, призначені для виконання функцій з управління, в межах їх компетенції, військами (силами), об'єднаннями, з'єднаннями, військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління зазначених центральних органів виконавчої влади, а також війсь­кові комісаріати, що забезпечують виконання законодавства з пи­тань загального військового обов'язку і військової служби, мобі­лізаційної підготовки та мобілізації.

Міністерство оборони України є центральним органом ви­конавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, та яке в межах встановлених повноважень здійснює фінансове забезпечення згідно з потреба­ми, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним і цільовим використанням.

Як майно, так і самі Збройні Сили України є державною власністю, що належить їм на праві оперативного управління. 228

Відповідно до чинного законодавства України Збройні Сили України можуть отримувати і інші доходи, наприклад, від здійс­нення господарської діяльності, які витрачатимуться виключно на їх власні потреби.

85. Понятгя та види власних надходжень бюджетних установ

Постановою КМУ "Про затвердження переліку груп влас­них надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямів використання" від 17 травня 2002 року №659 визначе­но, що перелік груп власних надходжень бюджетних установ, вимоги щодо їх утворення та напрями використання підготовле­но, виходячи з необхідності забезпечення належного складання державного та місцевих бюджетів, їх виконання і спрямовано на визначення єдиних підходів до утворення та використання влас­них надходжень бюджетних установ з урахуванням статей 29 і 69 Бюджетного кодексу України в частині зарахування до доходів державного бюджету плати за послуги, що надаються бюджетни­ми установами, які утримуються за рахунок державного бюдже­ту, до доходів місцевих бюджетів власних надходжень бюджет­них установ, які утримуються за рахунок відповідних бюджетів, та статті 13 Бюджетного кодексу України в частині включення до спеціального фонду бюджету призначень на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень.

Власні надходження бюджетних установ поділяються на дві групи: перша - плата за послуги, що надаються бюджетними установами. Цю групу утворюють надходження від плати за по­слуги, що надаються бюджетними установами згідно із законами та нормативно-правовими актами. Такі надходження мають по­стійний характер і обов'язково плануються у бюджеті.

Перша група поділяється на такі підгрупи:

1. Плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх функціональними повноваженнями, тобто це кошти, які надійшли бюджетним установам як плата за послуги, надання яких пов'язане з виконанням основних функцій та завдань бі< і жетних установ.

2. Надходження бюджетних установ від господарської ы або виробничої діяльності.

До цієї підгрупи відносять кошти, які отримують бюджет установи від господарсько-виробничої діяльності допоміжнії- навчально-допоміжних підприємств, господарств, майстерст тощо; квартирна плата та плата за гуртожиток; від працевикорі тання спецконтингенту; відрахування від заробітку або іншої и доходу спецконтингенту за харчування, речове майно, комуна m но-побутові та інші надані йому послуги тощо.

У разі створення для провадження господарської діяльної и госпрозрахункових підрозділів, які мають статус юридично; осо би, їх доходи та видатки не є власними надходженнями бюджс і ної установи і не включаються до спеціального фонду бюджету

2. Плата за оренду майна бюджетних установ.

Бюджетні ' установи отримують у повному обсязі плату ta оренду майна, що їм належить, якщо інше не передбачено зам> ном.

2. Надходження бюджетних установ від реалізації майна.

До цієї підгрупи відносять - кошти, які отримують бюджс І

ні установи від реалізації необоротних активів (крім будівель і споруд) та інших матеріальних цінностей, у тому числі списани.ч за здані як брухт і відходи чорні, кольорові, дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння у розмірах, що згідно із законодавством за лишаються у розпорядженні установи, а також кошти, отримані Національною академією наук та бюджетними установами, що належать до її відання, від реалізації нерухомого майна.

Надходження перших двох підгруп формуються за видами, визначеними переліками послуг, що можуть надаватися бюджеі ними установами за плату, затвердженими Кабінетом Міністрів України для відповідної галузі. Такі переліки складаються відпо­відно до груп власних надходжень із зазначенням конкретних на прямів використання коштів, які отримують бюджетні установи за надання цих послуг. Відповідальними за складання переліків низначаються центральні органи виконавчої влади, що є провід­ними у відповідній галузі.

Друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних установ. Цю групу утворюють кошти, перераховані бюджетним установам для виконання окремих доручень, а також благодійні ниески, гранти та дарунки. Такі кошти не мають постійного харак­теру і плануються лише у випадках, що попередньо визначені рі­шеннями Кабінету Міністрів України, укладеними угодами, в то­му числі міжнародними, календарними планами проведення централізованих заходів тощо.

Друга група поділяється на такі підгрупи:

1. Благодійні внески, гранти та дарунки.

До цієї підгрупи відносять усі види добровільної безповоро­тної та безоплатної допомоги як передачу будь-яких видів майна, благодійні внески, гранти та дарунки, у тому числі внески від спонсорів та меценатів. Гранти надаються на безповоротній ос­нові та спрямовуються на реалізацію цілей, визначених програ­мою їх надання, проектом міжнародної технічної допомоги тощо.

2. Кошти, які отримують бюджетні установи для виконання окремих конкретних дору чень від підприємств, організацій чи фі- нічних осіб, від інших бюджетних установ.

До цієї підгрупи відносять також інвестиції, які згідно із за­конодавством надходять до бюджетних установ, у тому числі на ( порудження житлових будинків.

Бюджетні установи в основному фінансують свої потреби, пов'язані із функціонуванням, коштами, що їм асигнуються з державного та місцевих бюджетів. Законодавством бюджетним установам дозволяється мати і позабюджетні кошти. Джерела утворення та порядок витрачання позабюджетних коштів суворо регламентовані.

Кошти, які бюджетні установи та організації отримують по­ряд із асигнуваннями, що виділяються їм з державного та/або мі- і цевих бюджетів, називаються позабюджетними коштами.

Позабюджетні кошти (кошти спеціального фонду) поділя­ються за принципом походження та використання на:

а) спеціальні кошти;

б) суми за дорученнями;

в) депозитні кошти;

г) інші власні надходження (інші позабюджетні кошти)

Вони використовуються суворо за цільовим призначенії їм

Спеціальні кошти - доходи бюджетних установ та органі ш

цій, які вони отримують від надання платних послуг, виконаним робіт, реалізації продукції чи іншої діяльності, яка здійснюі їм ч відповідно до затверджених нормативно-правових актів, і ним ристовують за цільовим призначенням згідно з кошторисом /т ходів і видатків установ.

До спеціальних коштів належать доходи від позабюджетній діяльності установ (надання платних послуг), одержання яких н< редбачено відповідними нормативно-правовими актами, зокрема

• орендна плата;

• доходи від будинків, які належать установам;

• доходи від лекцій, вечорів, концертів;

• плата за навчання на контрактній основі в навчальних їй кладах усіх рівнів акредитації;

• вхідна плата в музеї та виставки;

• доходи від підсобних негосподарських підприємств;

• оплата за навчання учнів у гуртках при школах;

• інші кошти від надання послуг, виконання робіт, вики нання іншої діяльності.

Для зберігання спеціальних коштів в установах уповнона жених банків відкривається окремий поточний рахунок для усіх видів спеціальних коштів установи, а в умовах казначейською обслуговування позабюджетних коштів - спеціальний реєстри ційний рахунок для обліку спеціальних коштів в органах Держи вного казначейства.

Суми за дорученням - це кошти, які бюджетні установи та організації отримують від підприємств, організацій, фізичних осіб та благодійних фондів для виконання певних доручень та 1 або використання за цільовим призначенням, що визначено сто­роною, яка надає ці кошти.

Сумами за дорученнями вважаються кошти, отримані уста­новами для виконання певних доручень, зокрема:

• для проведення розрахунків з молодими фахівцями, на і виплату студентам стипендій, матеріальної допомоги та доплат І до державних стипендій за рахунок коштів замовників, для прид- I Оаиня методичної літератури і навчальних посібників для студен-

іін заочної форми навчання;

• на придбання замовлених централізованим порядком блан­ків документації з бухгалтерського обліку, звітності, статистики;

• на придбання путівок;

• кошти, що відповідно до рішення уряду надійшли на ім'я І установи для виконання певних доручень;

• добровільні компенсації хворих за надані їм медичні по- I слуги лікувально- та санаторно-профілактичними закладами;

• кошти, отримані на медичні обслуговування громадян за договорами добровільного медичного страхування;

• інші кошти, які отримують від підприємств, установ, ор- і анізацій та приватних осіб для виконання певних доручень.

Кошти, що надходять як благодійні та спонсорські внески, ілкож відносять до сум за дорученнями. Такі надходження повин­ні мати письмове підтвердження мети внесків (лист, заява або відповідні записи спонсора на розрахункових документах тощо).

Суми за дорученнями зберігаються на окремому поточному (реєстраційному) рахунку, відкритому на підставі документів, не­обхідних для відкриття рахунку, та дозволів органу Державного казначейства, в якому установа обслуговується (для установ, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету), або фі­нансового органу (для установ, що утримуються за рахунок міс­цевого бюджету).

Дозвіл видається на підставі заяви розпорядника коштів.

Депозитні суми - це кошти, що надходять у бюджетну уста­нову для тимчасового зберігання (кошти хворих, що перебувають у лікувальних закладах; застави; кошти по невирішених судових справах; суми невиданої заробітної плати працівникам тощо). Ці кошти не дозволяється використовувати, вони зберігаються, а пі­зніше повертаються власнику.

іманнні

Збереження депозитних сум обмежується строками, lit . III.І вленими чинними актами України. Так, строк зберігання сум. п > належать фізичним та юридичним особам, становить три рої н Суми, які підлягають передачі бюджетним установам, збери і ЮТЬСЯ ДО 31 Грудня ТОГО року, В якому ВОНИ були внесені. I 111 їїи закінчення цих термінів суми з балансу списуються і перерпч,. вуються у дохід того бюджету, за рахунок якого фінансуги.і . установа.

Депозитні суми зберігаються на окремому рахунку.

Кошти з рахунків за депозитами видаються установами м іменними чеками або перераховуються платіжними дорученнями на ім'я тих осіб чи організацій, які їх отримують.

Відповідальність за правильність перерахування і видачі д< позитних сум покладається на керівника установи.

Порядок зберігання і використання установами депозитніїл сум в іноземній валюті, що знаходяться як на території України, так і за кордоном, встановлюється відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади за пою дженням з Міністерством фінансів України.

3. Інші власні надходження - це власні надходження, які не входять до складу спеціальних коштів, сум за дорученнями та де­позитних сум.

До іншіх власних надходжень належать:

» плата за утримання дітей в дошкільних закладах;

• плата за навчання у державних школах естетичного вихо вання дітей;

• кошти, які надходять за харчування дітей в інтернатах при школах та у групах продовженого дня; •

® плата за проживання в гуртожитках навчальних закладів та закладів післядипломної освіти;

• кошти, які надійшли за рахунок професійно-технічного навчального закладу або залишаються навчальному закладу від сум, що надійшли за роботи, виконані учнями згідно із законо­давством;

• кошти працівників за харчування, отримане за місцем ро­боти;

• кошти, що надходять як часткова компенсація вартості І і портивної форми, яку видають згідно з чинним законодавством І спортсменам, учням спортивних закладів;

• відрахування від заробітку або іншого доходу спецконтин- ісмту за харчування, речове майно, комунально-побутові послуги

■ і а інші надані їм послуги;

• кошти, які одержують установи від реалізації путівок на | туристичні та спортивні бази, в пансіонати, санаторно-курортні І заклади відпочинку;

• кошти, що надходять від діяльності закладів громадського, харчування, які належать бюджетним організаціям і установам.

86. Порядок використання власних надходжень бюджетних установ

Власні надходження бюджетних установ використовуються, відповідно до закону про Державний бюджет чи рішення про міс­цевий бюджет, за такими напрямами:

1. Надходження від плати за послуги, що надаються бюджет­ними установами згідно з їх функціональними повноваженнями, тобто це кошти, які надійшли бюджетним установам як плата за послуги, надання яких пов'язане з виконанням основних функцій та завдань бюджетних установ, та використовуються на покриття витрат, пов'язаних з організацією та наданням зазначених вище послуг.

2. Кошти, які отримують бюджетні установи від господар- сько-виробничої діяльності, допоміжних, навчально-допоміжних підприємств, господарств, майстерень тощо; квартирна плата та плата за гуртожиток; від працевикористання спецконтингенту; відрахування від заробітку або іншого доходу спецконтингенту за харчування, речове майно, комунально-побутові та інші надані йому послуги тощо, використовуються на організацію зазначених вище видів діяльності, а також на господарські видатки бюджет­них установ.

3. Коигги від плати за оренду майна бюджетних у станом ми користовуються на утримання, обладнання, ремонт майна он джетних установ.

4. Надходження бюджетних установ від реалізації майна. ■ саме: кошти, які отримують бюджетні установи від реалізації иг оборотних активів (крім будівель і споруд) та інших матеріальнії - цінностей, у тому числі списаних, за здані як брухт і відходи чор ні, кольорові, дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння у розмі рах, що згідно із законодавством залишаються у розпорядженні установи, а також кошти, отримані Національною академією нам та бюджетними установами, що належать до її відання, від реалі зації нерухомого майна використовуються на ремонт, модерн па цію чи придбання нових необоротних активів (крім будівель і споруд) та матеріальних цінностей, на покриття витрат, пов'ям них з організацією збирання і транспортування відходів і брухт \ на приймальні пункти, на преміювання осіб, які безпосередньо зайняті збиранням відходів і брухту, а також на господарські по треби бюджетних установ.

5. Кошти, які отримують бюджетні установи для виконання окремих конкретних доручень від підприємств, організацій чи фі зичних осіб, інших бюджетних установ, використовуються за спе­ціально визначеними напрямами у разі надходження таких коштів.

Рішення про спрямування позабюджетних коштів на бю джетні видатки та їх відшкодування приймаються розпорядником позабюджетних коштів самостійно і оформляється наказом по установі. Про це розпорядник коштів зобов'язаний письмово по відомити відповідний орган Державного казначейства або місце вий і фінансовий орган, на території якого він знаходиться.

Право мати спеціальні кошти надається за умови, якщо від­сутня можливість організувати на засадах господарського розра хунку реалізацію продукції, виконання робіт, надання послуг або здійснення іншої діяльності, а також, якщо видатки, пов'язані зі здійсненням зазначеної діяльності, повністю забезпечуються одер­жуваними доходами.

Доходи спеціальних коштів установи на звітний рік склада­ються із залишку коштів відповідного виду на початок року та їх 236

надходження в плановому періоді. За основу розрахунків беруть­ся показники, які характеризують обсяги планових платних по­слуг, а також інші розрахункові показники (площа приміщень, вартість обладнання чи іншого майна, яке здають в оренду, кіль­кість відвідувань музеїв, виставок тощо) та вартість одиниці по­казника, яка повинна встановлюватися відповідно до чинного за­конодавства України з питань ціноутворення. На підставі перелі­чених показників визначається сума доходів на плановий період у розрізі кожного джерела доходів. Під час формування планових показників обов'язково враховуються рівень фактичного надхо­дження доходів за останній звітний рік та очікуваний рівень за. період, що передує плановому. Розрахунки показників здійсню­ються на підставі даних бухгалтерської звітності за відповідні пе­ріоди з урахуванням змін у податковому законодавстві, інфляції, інших чинників.

Витрачання спеціальних коштів провадиться у суворій від­повідності їх цілям. Зі спеціальних коштів, не зазначених у кош­торисі, видатки проводити не дозволяється, крім тимчасового спря­мування коштів на покриття дефіциту бюджетних асигнувань.

Якщо фактичні надходження до спеціального фонду пере­вищили заплановані надходження на відповідний рік, то необ­хідно змінити кошторис. Для цього необхідно скласти довідки, які затверджують і виконують у тому порядку, що й кошториси. Затверджує довідку керівник тієї ж установи, що й затверджував кошторис (перезатверджувати сам кошторис не потрібно) Про кожні внесені зміни повідомляють головному розпоряднику, який проводить їх аналіз та готує зведення показників цих дові­док. Такі операції проводити обов'язково. Тому що можна бути оштрафованим за використання службовою особою бюджетних коштів у великих розмірах (великим розміром бюджетних коштів, відповідно до Кримінального кодексу, вважається сума, яка в 1 000 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум дохо­дів громадян) усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків (а також недотри­мання (5 вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюдже­ту) на суму від 100 до 300 неоподатковуваних мінімумів дохи ии громадян.

87. Складові видатків житлово- комунального господарства

Житлово-комунальний комплекс підприємств КОЖНОЇ країни призначений для забезпечення населення, підприємств та органі зацій необхідними житлово-комунальними послугами. Якісна ор ганізація житлово-комунальних послуг є життєво необхідною дій функціонування міст та населених пунктів. Діяльність житлон<> комунальних підприємств надзвичайно різноманітна: експлуам ція житла, водопостачання і каналізація, міський транспорт, тсп ло- та електропостачання, зовнішнє освітлення та ін.

Сучасний стан житлово-комунального господарства знахо диться на незадовільному рівні, адже технічний стан основних фондів житлово-комунальних підприємств впливає на якість на дання комунальних послуг. Сьогоднішня система житлово-кому­нального господарства характеризується неефективною структу­рою управління, незадовільним фінансово-економічним станом галузі, високою собівартістю послуг та, головне, законодавчою неврегульованістю.

Реформування системи ціноутворення за послуги ЖКГ по­винне передбачати: введення в структуру житлових послуг нако­пичень населення на капітальний ремонт; введення платні за найм муніципального житла; диференціацію рівня платні за жит­ло залежно від його споживчих якостей та місцезнаходження, на­правлених на стимулювання процесів подальшої приватизації житла, та інше.

Розробка механізмів та методології залучення позичкових та кредитних ресурсів на розвиток інфраструктури комунального господарства дозволить вирівняти вплив на рівень тарифів інвес­тиційних витрат, рівномірно розподілити їх заміщення на більш тривалий період та зберегги плату за житлово-комунальні послу­ги на рівні, доступному для населення.

Відповідно до статті 28 Закону України "Про місцеве само­врядування в Україні" від 21 травня 1997 року встановлення та­рифів щодо оплати комунальних послуг, що надаються підприєм­ствами та організаціями комунальної власності, відноситься до підання виконавчих органів сільських, селищних та міських рад. Дотації на покриття різниці між оплатою відсотка собівартості послуг, що встановлені і сплачуються населенням за відповідни­ми тарифами, та повною собівартістю цих послуг фінансуються з відповідних місцевих бюджетів. За рахунок коштів місцевих бю­джетів також фінансуються капітальний ремонт житлового фонду та благоустрій прилеглих територій в існуючих житлових райо­нах.

Цільове фінансування для житлово-комунального комплек­су включає: по-перше, фінансування ремонту основних засобів, підготовку до осінньо-зимового періоду, цільове фінансування капітальних вкладень і субвенцій; по-друге, фінансування держав­ного регулювання цін (дотації, адресні субсидії малозабезпече­ним категоріям населення, відшкодування пільг окремим катего­ріям громадян). У свою чергу:

• дотації - це суми коштів, які виділяються з державного чи місцевого бюджету для надання фінансової допомоги підприємс­твам, у яких витрати на виробництво й реалізацію продукції не покриваються отриманими доходами. За певних несприятливих умов дотації виступають тяжким навантаженням на бюджет, за­мовляючи його дефіцитність;

• субвенції - форма фінансової допомоги держави місцевим органам влади чи окремим галузям, яка мас цільове призначення для здійснення сумісного фінансування певного заходу. Субвен­ції виступають основним видом державного фінансування у міс­цевих органах самоврядування і дозволять вирівнювати рівень промислового виробництва, соціального розвитку населення;

• субсидії - вид допомоги у грошовій чи натуральній формі, який надається з коштів державного або місцевого бюджету на фінансування визначених закладів, громадян чи заходів і підлягає поверненню у випадку порушення цільового призначення. При­йнято розрізняти прямі (адресні) та непрямі субсидії. Перші яв- ляють собою безпосередньо надання коштів, тоді як другі pram зуються через пільгову податкову, грошово-кредитну політику, механізм ціноутворення, прискорену амортизацію.

Дотації надаються житлово-комунальним підприємстиам для покриття збитків, оскільки існуючі тарифи на житлово-ком\ нальні послуги фактично не відшкодовують усіх витрат дами підприємств. Субсидії та пільги включені у склад тарифу, ири цьому субсидії надаються малозабезпеченим категоріям громи дян, а пільги - громадянам, постраждалим від Чорнобильській катастрофи, ветеранам війни, суддям, військовослужбовцям. Інші види цільового фінансування надаються на визначені цілі та и> пов'язані з державним регулюванням цін у житлово-комуначі ному комплексі.

За роки реформування видатки як державного, так і місці вих бюджетів на фінансову підтримку розвитку житлово-ком> пальних підприємств були надзвичайно невеликими за обсягами Парадокс полягає у тому, що основний тягар фінансування ЖКІ лежить на місцевих бюджетах. Політика перекладання обов'язки щодо утримання ЖКГ на місцеві бюджети, з одного боку, гірші екає, що останні більше обізнані на фінансових потребах комуна льного сектору свого конкретного регіону. Але, з іншого - вини кає проблема, пов'язана з обмеженістю фінансових можливої' и п місцевих бюджетів, а отже, і їх неспроможністю в повному обе І фінансувати ЖКГ. У будь-якому випадку утримання усього і . > мунального господарства в його сьогоднішньому вигляді є неіи> сильним як для споживачів житлово-комунальних послуг. Пік І для бюджетів усіх рівнів.

88. Правовий статус Національного банку України

Центральний банк є однією з найважливіших ланок у сіп іс мі державного регулювання економіки. Від його діяльності зале жать ефективність і надійність функціонування грошово-креди і ної сфери, а відтак, і стабільність економічного розвитку країни Центральний банк виступає передусім посередником між дер/і-а вою та рештою економіки через інші банки. Правове станови н к

ПБУ, який був створений у 1991 р., визначається Конституцією України (статті 85, 99, 100, 106), Законом України "Про Націона­льний банк України" від 20 травня 1999 р., а також іншими нор­мативними актами. Операції, які виконує Національний банк України, визначені основними цілями та функціями його діяль­ності. Так, серед основних цілей діяльності НБУ можна виділити:

• забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

• розвиток та забезпечення стабільності банківської системи країни;

• забезпечення ефективного та безперебійного функціонуй ииння системи розрахунків.

До основних функцій Національного банку можна віднести: проведения державної грошово-кредитної політики; монопольне право на здійснення грошової емісії; рефінансування банківських установ (функція "банку банків"); здійснення валютного регулю- нання та контролю; організація розрахунково-платіжних відно- і ни; управління золотовалютними резервами країни; здійснення контрольно-наглядової функції за діяльністю банків.

Організаційна структура НБУ будується за принципом цент­ралізації та вертикального підпорядкування і в законодавчо виз­начених межах НБУ самостійно вирішує питання організації, і гворення, реорганізації та ліквідації своїх структурних підрозді­лі», установ та підприємств. До системи НБУ входять: централь­ний апарат, територіальні філії НБУ, Центральна розрахункова палата, Банк нотно-монетний двір, Державна скарбниця України, центральне сховище, банківські навчальні заклади тощо.

Особливістю управлінської структури Національного банку України є наявність двох керівних органів: Ради НБУ та Правлін­ня НБУ. Очолює Національний банк України голова, який, відпо- іпдно до Конституції України, призначається на посаду Верхов­ною Радою України за поданням Президента України більшістю під конституційного складу Верховної Ради України терміном на п ить років. Голова НБУ вирішує питання оперативного керівниц­тв банком і несе повну політичну і юридичну відповідальність перед Президентом України і парламентом за результати прове­дення грошово-кредитної політики в державі. Рада НБУ склада­ється з 15 осіб, 7 з яких призначає Президент України, інші 7 осіб Верховна Рада України. Голова НБУ входить до складу ради ш посадою. Кількісний та персональний склад Правління НБУ ш тверджується Радою НБУ за поданням голови НБУ. Очолює При вління голова НБУ.

Діяльність Національного банку України здійснюється им основі поєднання колегіальності та єдиноначальності в обгони ренні та вирішенні всіх питань щодо управління ним. Так, голона Національного банку одноосібно несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за виконаним покладених завдань і функцій щодо діяльності Національного бап ку. Водночас керівні органи НБУ - Рада Національного банку України та Правління Національного банку України - колегіаль но обговорюють питання, віднесені законом до їх компетенції, п видають відповідні нормативні акти (постанови, положення, пра вила тощо).

Функціональна структура НБУ визначається структурою відповідних департаментів центрального апарату НБУ (економ і ч ний департамент, департамент валютного регулювання, департм мент реєстрації та ліцензування банків, юридичний департамент тощо) та характером взаємозв'язків між ними.

Національний банк України приймає на зберігання кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів, виконує операції з обслуговування державного боргу, пов'язані з розмі­щенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними, підтримує економічну політику Кабінету Мініст­рів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці. Національний*банк України пред­ставляє інтереси держави у відносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредит­них організаціях, де міждержавне співробітництво передбачено на рівні центральних банків, має право брати участь у формуван­ні капіталу і діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів, учасниками яких є Україна.

Національний банк України функціонує як економічний са­мостійний орган, який здійснює видатки за рахунок власних до- 242 ходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених чинним законодавством випадках також за рахунок Державного бюджету України. Він є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності, та перебуває у його повному господарському віданні. Статутний капітал НБУ є державною власністю і його розмір становить 10 млн гривень.

Чинним законодавством встановлено, що Національний банк підзвітний Президенту України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень, однак у системі органів виконавчої влади він має автономний статус, самостійний і неза­лежний від органів державної влади при вирішенні питань, що належать до компетенції центрального банку. Такий правовий статус НБУ забезпечує йому самостійність у здійсненні єдиної державної ірошово-кредитної політики, сприяє запобіганню не- контрольованій емісії грошей, забороні фінансування дефіциту державного бюджету.

Отже, Національний банк України має подвійну правову природу. З одного боку, він має широкі владні повноваження що­до управління грошово-кредитною політикою держави (статті 24 і 25 Закону України "Про Національний банк України"), а з іншо­го - виступає економічно самостійним органом, є юридичною особою (ст. 4 зазначеного Закону), має право укладати цивільно- правові договори з комерційними банками і державою і як учас­ник цивільних відносин несе цивільну відповідальність. Діяль­ність Національного банку України спрямована, насамперед, на забезпечення єдиної державної політики в сфері грошового обігу, кредитування, валютного регулювання, здійснення фінансування і розрахунків у народному господарстві України.

89. Характеристика банківської системи України

Банківська система - це своєрідна економічна, організацій­но-правова, внутрішньоорганізована, взаємопов'язана структура, яка має загальну мету і завдання щодо забезпечення функціону­вання грошового ринку з метою захисту державних інтересів та

задоволення приватних інтересів членів суспільства на ринку (кім ківських послуг.

В Україні склалася централізована дворівнева банківськії система, яка передбачає владно-організаційний статус Націонп льного банку України як емісійного центру і провідника гропи' во-кредитної політики в державі, що складає перший рівень у сік темі, і функціонування всіх інших банківських установ, що нале­жать до другого рівня банківської системи.

Правові основи функціонування банківської системи Укріп ни закладені в законах України "Про банки і банківську діялі. ність" та "Про Національний банк України". Сьогодні виділянні такі основні напрями розвитку банківських систем у зарубіжніїч країнах: банківські системи з великою кількістю банків з небагл тьма відділеннями; банківські системи з невеликою кількістю бан ків із багатьма відділеннями. В Україні на сучасному етапі розни і ку банківська система поєднує риси двох напрямів із поступовою переорієнтацією на другий варіант. Умовами нормального фумк ціонування банківської системи, в т. ч. України, є:

• достатня кількість у країні діючих банків і кредитних уі танов. Систему слід розглядати як таку, що постійно розви­вається як кількісно, такі якісно;

• відсутність у системі зайвих елементів, тобто банківських установ, які не приступили до виконання банківських операцій \ встановлені строки через відсутність належним чином оформлі них ліцензій;

• наявність центрального банку, який виступає основним координатором діяльності фінансово-кредитних інститутів;

• існування поряд із центральним банком найрізноманігпі ших банківських установ, які охоплюють усі сфери національні и економіки, здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг;

• банківська система є складовою більш широкої системи економічної системи, яка розвивається за законами ринку і за лежить від економічної та соціальної політики держави.

Зміст функціонування банківської системи розкривається и її головних напрямах, до яких належать: 244

• забезпечення купівельної спроможності національної ва­люти, яка сприяла б збалансуванню інтересів як державних, так і недержавних суб'єктів національної економіки, стримуванню тем­пів інфляції грошової одиниці;

• здійснення кількісного контролю за динамікою грошової маси, яка відповідає реальній зміні внутрішнього вапового про­дукту (В ВІТ);

• підтримка короткострокової ліквідності комерційних бан­ків Національним банком України;

• стимулювання процесів збільшення вкладів населення в банківську систему;

• зростання кредитної активності комерційних банків з ме- юю підвищення кредитної підтримки вітчизняних підприємств;

• подальше скорочення частки готівки в обігу;

• утримання валютних резервів в обсягах, необхідних для підтримання купівельної спроможності національної валюти;

• забезпечення нормального функціонування національної валютної системи, збалансованості платіжного балансу, гармоні­зації інтересів експортерів та імпортерів;

• сприяння співробітництву з міжнародними фінансовими ор­ганізаціями та залучення інвестицій від цих установ для виконан­ня програми стабілізації та структурної перебудови економіки.

До основних проблем, які стоять перед банками і виливають на формування повноцінних ринкових засад у банківському сек­торі, потрібно віднести:

• недоліки чинного законодавства, неврегульованість бага­тьох юридичних аспектів діяльності банків; заборгованість гос­подарських суб'єктів перед банками, значний обсяг неповернутих кредитів, що впливає на стан банківських активів; зменшення ос­новного капіталу банків, неможливість банків підвищити розмір статутного капіталу відповідно до чинного законодавства; нена­лежний банківський нагляд за функціонуванням банківської сис­теми, недостатній захист інтересів вкладників, акціонерів і пайо- инків; нехтування питаннями освоєння перспективних банківських технологій, можливістю впроваджувати банківський менеджмент і маркетинг; концентрація зусиль банків на отриманні спекуляти­вного прибутку і недостатня увага до кредитування реального о ктору економіки.

На якісне функціонування банківської системи України іл кож впливають і інші фактори, зокрема, політичні, економічні (рівень інфляції, зменшення реальних доходів населення, недоїм ра вкладників до банків, повільний розвиток малого і середньою бізнесу, податковий тягар), організаційні (нечітка кредитна полі тика, неможливість передбачити ризик, значні витрати, нераціо нальна територіальна структура банківської системи тощо).

Специфіка банківської системи виявляється у її функціях:

• створення грошей і регулювання грошової маси, яка поля­гає у тому, що банки оперативно змінюють масу грошей в обігу, збільшуючи або зменшуючи її відповідно до зміни попиту ІІЛ гроші. У виконанні цієї функції беруть участь усі ланки банківсь кої системи (НБУ і комерційні банки) і вона стосується усіх нам рямів банківської діяльності;

• трансформаційна функція, яка полягає у тому, що банки, мобілізуючи вільні кошти одних суб'єктів господарювання і пе­редаючи їх різними способами іншим суб'єктам, мають можли­вість змінювати (трансформувати) величину й строки грошових капіталів, їх розміри та фінансові ризики;

• стабілізаційна функція, тобто забезпечення сталості бан­ківської діяльності та грошового ринку, яка реалізується шляхом прийняття законів та інших нормативних актів, що регламенту­ють діяльність усіх ланок банківської системи, створення механіз­му контролю й нагляду за банківською діяльністю.

90. Види банків в Україні, порядок їх створення, державної реєстрації, ліцензування та реорганізації

Важливою ланкою фінансово-кредитної системи України являються банки, що належать до другого рівня банківської сис­теми, які є багатофункціональними установами, що здійснюють широкий спектр кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяль­ність" банк - це юридична особа, яка має виключне право на під­ставі ліцензії Національного банку здійснювати у сукупності такі і операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юри­дичних осіб; розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах і на власний ризик; відкриття і ведення банківсь­ких рахунків фізичних та юридичних осіб. Як будь-яка юридична особа, банки мають свої ознаки.

1. Володіння майном на правах власності або на правах пов­ного господарського відання, наявність статутного фонду, який відображається на самостійному балансі банку.

2. Наявність усіх прав юридичної особи: організаційна єд­ність, участь у господарських відносинах, самостійна відповіда­льність, фірмове найменування, а також обов'язкове зазначення у статуті банку, що банк є юридичною особою.

3. Наділеність спеціальною правоздатністю, яка означає, що банк діє на основі свого статуту і здійснює банківську діяльність на підставі ліцензії.

4. Діяльність комерційних банків грунтується на економіч­ній самостійності. Органам державної влади і місцевого самовря­дування забороняється будь-яким чином втручатись у діяльність банку.

5. Банківські установи здійснюють підприємницьку діяль­ність з метою одержання прибутку.

Банківські установи класифікують за різними критеріями:

• за формою власності розрізняють: державні, кооперативні, приватні, змішані;

• за територіальною ознакою банки поділяються на: міжна­родні, загальнонаціональні, регіональні та міжрегіональні;

• за видами здійснюваних операцій комерційні банки бува­ють: універсальні (здійснюють широке коло банківських опера­цій) та спеціалізовані (здійснюють деякі банківські операції, нап­риклад, ощадні, інвестиційні, іпотечні, агропромислові, експорт­но-імпортні тощо);

• за масштабом діяльності розрізняють: великі, середні та дрібні банки;

• за характером формування статутного фонду: банки, і ні тутний фонд яких сформований за рахунок українських юриш і них і фізичних осіб; банки за участю іноземного капіталу (сгііні.і>< банки); іноземні банки, статутний капітал яких формується за р.і хунок коштів нерезидентів-іноземних юридичних і фізичних О» !'

за характером відносин банки поділяють на банки-гар.іиїм і банки-кореспонденти;

-за фінансовим станом: стабільні, проблемні, кризові та бан крути;

• за чинником конкурентоспроможності: конкурентоспро можні та неконкурентоспроможні;

• за порядком створення: перепрофільовані та новоствореш Правовою базою для створення і функціонування комерції!

них банків різних типів і форм власності є закони України "Про банки і банківську діяльність", "Про господарські товариства "Про акціонерні товариства", "Про цінні папери і фондову бір­жу", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців", а також нормативні акти НБУ.

Учасниками банків можуть бути юридичні та фізичні особи резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Мі ністрів України або уповноважених ним органів.

Уся діяльність зі створення банку здійснюється у кілька ета пів. На першому етапі засновники або їх організаційна група го­тує проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьо­му визначають організаційно-правову форму діяльності майбут нього банку. Далі засновники визначають розмір статутного фон ду, необхідного для забезпечення нормальної діяльності комер­ційного банку і достатнього для запланованого обсягу операцій. Розмір статутного фонду формується за рахунок власних коштів засновників і не може бути меншим за мінімальну величину, встановлену НБУ (10 млн євро). Після цього виконуються безпо­середні операції щодо його формування проведенням відкритої передплати акцій. Наступним етапом є скликання установчих зборів, за рішенням яких оформляються усі належні документи, які передаються до територіального управління НБУ.

Національний банк України у тижневий термін відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків заснов­ників та інших учасників банку. Територіальне управління НБУ за місцем знаходження банку в місячний строк з дати отримання повного пакета документів готує висновок про відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства, і подає його до НБУ.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається НБУ не пізніше тримісяч­ного строку з часу подання повного пакета передбачених законом документів. У разі прийняття НБУ позитивного рішення, реєст­рація комерційних банків здійснюється внесенням відповідного запису до Державного реєстру банків, а також внесенням до Єди­ного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-під- приємців, законодавчо визначених відомостей про банк як юри­дичну особу, після чого банк набуває статусу юридичної особи, отримує свідоцтво про його державну реєстрацію.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки піс­ля отримання банківської ліцензії. Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують: наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку, забезпеченість бан­ку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями; наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) бан­ку. НБУ може відмовити у наданні ліцензії, якщо дані умови не виконані банком. У такому разі державна реєстрація банку скасо­вується і банк ліквідується. Рішення про надання банківської лі­цензії чи про відмову у її наданні приймається Національним бан­ком України протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів.

Припинення діяльності банківської установи регламенту­ється чинним законодавством, зокрема ЦК України, Законом України "Про банки і банківську діяльність", нормативно-право­вими актами НБУ і відбувається шляхом реорганізації або лікні дації.

Реорганізація банків здійснюється добровільно за рішенням його власників або примусово за рішенням НБУ. Банк, що реор ганізовується, - це банк, що внаслідок реорганізації передає спої майнові права і зобов'язання банку-правонаступнику (банкам правонаступникам) за передаточним або роздільним актом (балап сом) і припиняє свою діяльність як юридична особа. Реорганіза ція може здійснюватись шляхом виділення, злиття, перетвореним, поділу, приєднання.

Орган, який ініціював рішення про ліквідацію, призначає лік­відатора. Ліквідатор розпочинає виконання обов'язків негайно після відкликання ліцензії. З дня призначення ліквідатора до ньо­го переходять права керівника (органів управління банку). Про цедура ліквідації банку має бути завершена не пізніше як за три роки з дня відкликання ліцензії. Ліквідація банку вважається за вершеною, а банк ліквідований з моменту внесення запису про цс до Державного реєстру банків та внесення запису про припинен ня банку як юридичної особи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

91. Контрольні повноваження нбу щодо банківських та фінансово-кредитних установ

Необхідність створення ефективної системи банківського нагляду визначається ключовою роллю банків у національній економіці України та специфікою їх діяльності як комерційних структур.

Поняття "банківський нагляд" передбачає своєчасне реагу­вання на порушення та негативні тенденції у діяльності окремих банків з метою забезпечення їх надійності та стійкості і передба­чає цілісний та неперервний нагляд за здійсненням ними своєї ді­яльності відповідно до чинного законодавства та інструкцій.

Основними завданнями банківського регулювання та нагля­ду є: забезпечення фінансової надійності банків та захист інтере­сів їх клієнтів і вкладників; створення конкурентного середовища у банківському секторі; забезпечення прозорості діяльності бан­ківського сектору в цілому і кожного банку окремо; забезпечення ефективної діяльності банків.

Система банківського нагляду спрямована на скорочення:

• зовнішніх банківських ризиків, до яких відносять: ризик ліквідності (нездатність банку забезпечити безперебійну оплату своїх зобов'язань перед клієнтами); валютний ризик (збитки від зміни валютного курсу в умовах наявності відкритої валютної по­зиції); ризик зміни облікової ставки (збитки від зміни відсоткової ставки); ризик за цінними паперами (збитки від зміни курсу цін­них паперів, що знаходяться у портфелі банку);

• внутрішніх банківських ризиків, до яких відносять опера- ційно-технологічні ризики, які відображають ступінь дієздатності системи, забезпечують внутрішню роботу банку та системи без­пеки, бухгалтерського обліку, матеріально-технічних засобів й засобів зв'язку, професіоналізм кадрового складу працівників бан­ку тощо.

В Україні функцію банківського регулювання та нагляду, згідно із законами "Про банки і банківську діяльність" та "Про Національний банк України", здійснює Національний банк Укра­їни. Вплив НБУ на діяльність комерційних здійснюється за таки­ми основними напрямами:

• створення законодавчих та інших умов, які б дозволили банкам реалізувати свої економічні інтереси (організаційно-пра­вовий напрям);

• встановлення економічних нормативів та нагляд за їх до­триманням з метою забезпечення ліквідності банківської діяльнос­ті (напрям опосередкованого економічного впливу).

У системі НБУ є структурні підрозділи, які безпосередньо здійснюють контрольно-наглядові функції, зокрема, Дирекція з банківського регулювання та нагляду, Департамент банківського регулювання та нагляду, Департамент методології банківського регулювання та наг ляду, Департамент реєстрації та ліцензування банків, Департамент припинення діяльності банків.

За етапами здійснення банківський нагляд поділяють їм вступний, попередній і поточний, за методами здійснення - Ос і виїзний (дистанційний, заочний) нагляд; виїзне інспектуванн і банків.

Банківський нагляд починається з вступного контролю і по діляєгься на два етапи - державну реєстрацію банку як юридпч ної особи та надання ліцензії на здійснення банківських операції) Основна мета вступного контролю - відбір банків, що від повідають встановленим вимогам, та створення необхідних умон для їхньої діяльності. Основний інструментарій вступного кон І ролю банківського нагляду - аналіз бізнес-планів, перевірка ке­рівників та засновників, контроль за правильністю формування статутного капіталу, перевірка наявності МТЗ банку.

Другим етапом наглядової діяльності є попередній контроль (пруденційний/документарний нагляд), який здійснюється з мс­тою дотримання банками вимог розумного (з оптимальним ризи­ком) ведення банківської справи і включає заборону або обме­ження окремих видів банківської діяльності з боку Національного банку України, встановлення штрафних санкцій за порушення банками показників економічних нормативів, порядку формуван ня обов'язкових резервів тощо. Мета попереднього контролю - запобігання виникненню кризових ситуацій в роботі, додержання банківського законодавства і нормативних документів. Основни­ми методами і прийомами на цьому етапі є: аналіз фінансової зві­тності, виконання нормативів Національного банку України, за­стосування заходів впливу, аудит.

Поточний контроль за банками здійснюється шляхом їх ін­спектування, а також розроблення та вжиття заходів щодо органі­заційного зміцнення та фінансового оздоровлення банків. Основ­на мета третього етапу - виведення банку із стану "старіння" за допомогою санації (організаційно-технічна і фінансова допомога, інспектування, тимчасові органи адміністрації) або у разі "зга­сання" - ліквідація банку з мінімальними соціально-економічни­ми витратами шляхом проведення ліквідаційних заходів.

За умови систематичного порушення встановлених норма­тивів, невиконання розпоряджень Національного банку, у разі 252 виникнення ситуації, що загрожує інтересам вкладників, креди горів банку, НБУ має право: ставити перед засновниками банку питання щодо вжиття заходів з фінансового оздоровлення банку, його реорганізації або припинення діяльності; призначити тимча­сову адміністрацію з управління банком на період фінансового оздоровлення; підвищувати норму обов'язкових резервів; стягу­вати штраф відповідно до розмірів прибутків, отриманих внаслі­док неправомірних дій банку; виключати банк із книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансових установ, анулювати ліцензії на здійснення банківських операцій.

92. Правове регулювання грошового обігу

У функціонуванні ринкової економіки головну роль відіг­рають гроші та грошовий обіг у державі. Грошовий обіг - це рух коштів у внутрішньому обороті в готівковій і безготівковій фор­мах, що обслуговують реалізацію товарів, а також нетоварні пла­тежі та розрахунки в господарстві. Грошова система нашої дер­жави складається з таких елементів: грошової одиниці та її най­менування, масштабу цін, видів законних платіжних засобів, пла­тіжного обороту та його організації, механізму регулювання гро­шового обігу та органів, що його здійснюють.

Правові засади організації грошового обігу в Україні закла­дено в Конституції України, законах України "Про Національний банк України", "Про платіжні системи та переказ коштів в Украї­ні", нормативних актах НБУ.

Головними завданнями правового регулювання грошового обігу в Україні є: забезпечення чіткого розмежування повнова­жень і відповідальності у сфері грошового обігу між органами держави; забезпечення оперативності регулювання і контролю грошового обігу в країгіі; підтримання необхідного темпу зрос­тання грошової маси в обігу і правильного співвідношення між готівковим і безготівковим обігом з метою ефективного функціо­нування економіки країни.

Важливу роль в організації грошового обігу відіграють нор ми Конституції України. У ст. 92 Конституції України передба чено, що засади створення і функціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також статус іноземних валют па території України встановлено виключно законами України У ст. 100 Конституції України визначено, що основні засади грошо во-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням покладено на Раду НБУ. Основним Законом держави також зі» кріплено, що офіційною грошовою одиницею України є гривня, а основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України (ст. 99).

У створенні грошової системи в Україні важливу роль відії рав Указ Президента України "Про грошову реформу України" від 25 серпня 1996 р. № 762/96, яким було введено з 2 вересня 1996 р. в обіг національну грошову одиницю - гривню, що забез печила економіку національною валютою. Гривня виступає єди­ним законним платіжним засобом в Україні, що приймається усі ма юридичними та фізичними особами без будь-яких обмежень на території країни для проведення грошових трансфертів та здійснення розрахунків у готівковому та безготівковому вигляді. Випуск в обіг на території України інших грошових одиниць і використання грошових сурогатів як засобу платежу заборонено.

Механізм реалізації грошово-кредитної політики передбаче­но в Законі України "Про Національний банк України". У ст. 25 цього Закону визначено, що основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання грошової маси через: визначення та регулювання норм обов'язкових резер­вів для комерційних банків; відсоткову політику; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами: операції з цінними паперами; регулювання імпорту та експорту капіталу.

Особлива роль в організації грошового обігу та здійсненні грошової політики держави покладена на Національний банк Ук­раїни, за яким закріплене монопольне право здійснювати емісію національної валюти та організовувати її обіг. Йому належить не тільки виняткове право введення в обіг (емісія) гривні та розмін­ної монети, організація їх обігу, але й вилучення з обігу.

Грошовий обіг на території України здійснюється у готівко­вому та безготівковому порядку. Готівкові розрахунки - це пла­тежі готівкою підприємств, підприємців та фізичних осіб за реа­лізовану продукцію і за операціями, які безпосередньо не пов'я­зані з реалізацією продукції та іншого майна. Безготівкові розра­хунки - це грошові розрахунки, у яких платежі здійснюються без участі готівки шляхом перерахування коштів з рахунку платника на користь отримувача грошей або шляхом заліку взаємних ви_г мог. Розрахунки між суб'єктами господарської діяльності, як правило, здійснюються у безготівковому порядку через банк. В умовах ринкової економіки розрахунки відіграють важливу роль у регулюванні різних сфер господарського життя. Завдяки розра­хункам здійснюються платежі за грошовими зобов'язаннями, за їх допомогою контролюються витрачання коштів та їх цільове використання, відповідний розподіл та дотримання режиму еко­номії різними власниками.

Національний банк встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в еконо­міці України із застосуванням як паперових, так і електронних документів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків за допомогою електронних документів.

Спеціальною компетенцією в сфері управління грошовим обігом наділене Державне казначейство України. Згідно зі ст. 48 Бюджетного кодексу України цей орган здійснює операції з кош­тами державного бюджету; розрахунково-касове обслуговування розпорядників бюджетних коштів; контроль бюджетних повно­важень у зарахуванні надходжень, прийняття зобов'язань та про­ведення платежів; бухгалтерський облік та складання звітності у виконанні державного бюджету.

Грошова система створюється державою в особі компетент­них органів і має нормативно-правовий характер. Ключову роль в організації та функціонуванні грошової системи держави відіг­рають Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та І Іл ціональний банк України. НБУ проводить суворе розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обігу на території України, надаючи особливе значення нормативному регулювап ню готівкового грошового обігу. Основними нормативними до кументами, прийнятими НБУ. в цій сфері є: Інструкція про безго тівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління НБУ від 21.01.2004 р. № 22; Інструкція про касові операції в банках України, затверджена постановою Правління НБУ від 14.08.2004 р. № 337; Положення про веденіиі касових операцій в національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління НБУ від 15.12.2004 р. № 637.

93. Вимоги до організації готівкових розрахунків

Готівка як одна з форм грошей має істотні відмінності, по­рівняно з безготівковими грошима, що спричинює значну спе­цифіку їх обороту. Готівкові гроші здійснюють свій оборот поза банками, безпосередньо обслуговуючи відносини між економіч ними суб'єктами. Такий характер обороту готівки має певні пере­ваги для економічних суб'єктів. Він дає їм можливість якнайпов­ніше реалізувати свої права і цілі, яких вони хочуть досягги в пев­них економічних відносинах. У готівкових операціях легко збе­регти комерційну таємницю, уникнути контролю з боку конкурен­тів, зменшити витрати на розрахункові послуги банків, зменшити ризики втрат від банкрутства банків, підвищити свою ліквідність тощо. Разом з тим високий рівень анонімності та позабанківський оборот роблять готівку дуже зручною для обслуговування неза­конної антисуспільної діяльності та тіньового бізнесу, здатного ухилятись від оподаткування. Оборот готівки поза банками знач­но ускладнює концентрацію її вільних запасів у банках для фор­мування їх резервів та здорожує вартість останніх. Ускладню­ється також трансформація готівкових платежів у безготівкові, що гальмує зниження суспільних витрат на забезпечення еконо­мічного обороту платіжними засобами.

У нових ринкових умовах швидко активізувалися наркобіз- нес, гральний бізнес, контрабанда, корупція, торгівля людьми і зброєю тощо. У цих випадках платежі здійснюються лише в го­тівковій формі, що дає можливість легко приховати цю діяльність та операції від правоохоронних органів і громадськості. Готівкові гроші піддаються також підробленню. Фальшування сьогодні за­грожує багатьом валютам світу, у тому числі гривні, стало чи не найприбутковішим видом нелегального бізнесу, що завдає знач­ної шкоди окремим економічним суб'єктам та економіці в ціло­му. Правила ведення готівкових розрахунків в Україні встанов­люються нормативними актами Національного банку України, зокрема Положенням про ведення касових операцій в національ­ній валюті в Україні, затвердженим постановою Правління НБУ від 15.12.2004 р. № 637 та Інструкцією про касові операції в бан­ках України, затвердженою постановою правління НБУ від 14.08.2003 р. № 337. Відповідно до ст. 33 Закону України "Про Національний банк України" НБУ здійснює такі повноваження щодо організації готівкового грошового обігу: виготовлення та зберігання банкнот і монет; створення резервних фондів банкнот і монет; встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків; встановлення порядку заміни пош­коджених банкнот і монет; встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки; визна­чення вимог щодо технічного стану й організації охорони примі­щень банківських установ; визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, під­приємств і організацій. Розпочинається оборот готівки від Націо­нального банку України завдяки продажу її комерційним банкам для задоволення потреб клієнтів. Наступним етапом руху готівки є видача її банками клієнтам. Клієнти банків одержану в них го­тівку і частину готівки з власних надходжень (торговельної та інших видів виручки) використовують для виплати доходів своїм працівникам (заробітної плати, премій тощо) та різних соціаль­них виплат (пенсій, допомоги, стипендій тощо), а частину вико­ристовують для взаємних міжгосподарських платежів. Крім гро­шових потоків, які обслуговують економічні відносини між основними секторами економіки (домогосподарства, фірми, дер жава, банки), готівка здійснює багато додаткових переміщені. \ середині кожного сектору, обслуговуючи значний обсяг потре! > економічних суб'єктів та населення. Зокрема, готівка широко об слуговує економічні відносини між окремими домогосподарстті ми: базарна торгівля, надання різноманітних послуг, купівля продаж рухомого та нерухомого майна тощо. Досить потужні по­токи готівки формуються у зв'язку з обслуговуванням депозитно кредитних відносин між банками та населенням.

Ключове місце в обороті готівки займає НБУ та комерційні банки, через які проходить переважна частка всієї маси готівки, що дає їм значно ширші можливості регулювати і контролювати готівкові потоки відповідно до вимог нормативио-правових акті в НБУ. Операції банків з готівкою полягають у прийманні готівки від клієнтів, зарахуванні її на рахунки, збереженні прийнятих коштів та видачі готівки на вимогу клієнтів. Особливо важливим і відповідальним для банку є своєчасне і повне задоволення ви­мог клієнтів на видачу готівки для виконання своїх зобов'язань по зарплаті та інших платежах. Банківська система, регулюючи касові операції, залучає готівку у внутрішньобанківський оборот. Завдяки цьому вона збільшує свої резерви і скорочує витрати на готівковий обіг, поліпшує структуру грошової маси, підвищує урегульовані сть і прозорість грошового обороту, обмежує вико­ристання грошей для обслуговування тіньових доходів. Важлива роль касових операцій у діяльності банківської системи зумовлює необхідність їх централізованого регулювання. З метою його здійснення НБУ визначив основні вимоги до організації банками касового обслуговування клієнтів: дотримання норм чинного за­конодавства та вимог нормативних актів НБУ щодо організації готівкового обігу; прогнозування установами НБУ готівкового обігу відповідно до вимог основних засад грошово-кредитної по­літики та контроль за дотриманням прогнозних показників; повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівкових коштах; своєчасна видача установами банків готівки в межах наявних на рахунках коштів і на цілі, попередньо визначені клієнтами в їх грошових чеках; створення умов для залучення готівки до кас бан­ків та сприяння скороченню готівкових платежів у розрахунках за товари і послуги.

Банківські касові операції ґрунтуються на організаційних за­ходах, пов'язаних з регулюванням готівкового обігу. Це переду­сім складання прогнозних розрахунків касових оборотів та орга­нізація контролю за виконанням прогнозних показників з надхо­джень і видач готівки; розроблення календаря видач готівки по днях місяця і по окремих клієнтах; установлення для кожного клієнта ліміту залишку каси; визначення строків та порядку інка­сації виручки для організацій торгівлі та сфери послуг тощо. Згід­но з цими заходами кожний клієнт банку для одержання касових послуг повинен попередньо розробити і подати банку прогнозний розрахунок своїх касових оборотів на квартал (якщо банк складає свій прогноз касових оборотів); повідомити банку визначений ден для одержання готівки на виплату заробітної плати та інші платежі; подати банку розрахунок ліміту й одержати встановле­ний йому ліміт залишку каси; подати прізвище особи, відповіда­льної за одержання і доставку готівки з банку, та спосіб її транс­портування; обладнати окреме приміщення для здійснення опе­рацій з готівкою (касу).

94. Порядок оформлення касових операцій клієнтів банків

Порядок здійснення касових операцій клієнтів банків регла­ментується Положенням Про ведення касових операцій у націо­нальній валюті в Україні, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. № 637.

Підприємства (підприємці) здійснюють розрахунки готів­кою між собою і з фізичними особами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, які не здійснюють під­приємницької діяльності) через касу як за рахунок готівкової ви­ручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків.

Гранична сума готівкового розрахунку одного підприємство (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами встановлюється Національним банком України. На сьогодні гра нична сума готівкового розрахунку, встановлена постановою Правління НБУ від 09.02.2005 р. № 32 "Про встановлення грани чної суми готівкового розрахунку", становить 10 000 (десять ти сяч) гривень. Зазначені обмеження не поширюються на розрахун ки підприємств (підприємців) з фізичними особами, бюджетами та державними цільовими фондами; добровільні пожертвування та благодійну допомогу; розрахунки підприємств (підприємців) за спожиту ними електроенергію; використання коштів, виданих на відрядження; розрахунки підприємств (підприємців) між со­бою під час закупівлі сільськогосподарської продукції.

Уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковувати­ся. Оприбуткуванням готівки в касах підприємств, які проводять готівкові розрахунки з оформленням їх касовими ордерами і ве­денням касової книги, є здійснення обліку готівки в повній сумі її фактичних надходжень у касовій книзі на підставі прибуткових касових ордерів.

Виходячи з потреби прискорення обігу готівкових коштів і своєчасного їх надходження до кас банків для підприємств, що здійснюють операції з готівкою в національній валюті, установ­люються ліміт каси та строки здавання готівкової виручки (готів­ки). Банкам і підприємцям ліміт каси та строки здавання готівко­вої виручки (готівки) не встановлюються.

Підприємства можуть тримати в позаробочий час у своїх ка­сах готівкову виручку (готівку) в межах, що не перевищують установлений ліміт каси. Готівкова виручка (готівка), що пере­вищує встановлений ліміт каси, обов'язково здається до банків для її зарахування на банківські рахунки.

Підприємства мають право зберігати у своїй касі готівку, одержану в банку для виплат, що належать до фонду оплати пра­ці, а також пенсій, стипендій, дивідендів (доходу), понад устано­влений ліміт каси протягом трьох робочих днів, включаючи день 260 одержання готівки в банку. Для проведення цих виплат працівни­кам віддалених відокремлених підрозділів підприємств залізнич­ного транспорту та морських портів готівка може зберігатися в їх касах понад установлений ліміт каси протягом п'яти робочих днів, включаючи день одержання готівки в банку. Готівка, що одержана в банку на інші виплати, має видаватися підприємством своїм працівникам у той самий день.

Видача готівкових коштів під звіт на закупівлю сільськогос­подарської продукції та заготівлю вторинної сировини, крім ме­талобрухту, дозволяється на строк не більше 10 робочих днів від дня видачі готівкових коштів під звіт, а на всі інші виробничі (гос­подарські) потреби на строк не більше двох робочих днів, вклю­чаючи день отримання готівкових коштів під звіт.

Усі надходження і видачу готівки в національній валюті підприємства відображають у касовій книзі. Кожне підприємство (юридична особа), що має касу, веде одну касову книгу для облі­ку операцій з готівкою в національній валюті (без у рахування кас відокремлених підрозділів). Аркуші касової книги мають бути пронумеровані, прошнуровані та скріплені відбитком печатки підприємства. Записи в касовій книзі здійснюються у двох примір­никах і проводяться касиром за операціями одержання або видачі готівки за кожним касовим ордером і видатковою відомістю в день її надходження або видачі. Щоденно в кінці робочого дня касир підсумовує операції за день, виводить залишок готівки в касі на початок наступного дня. Підприємства, за умови забезпе­чення належного зберігання касових документів, можуть вести касову книгу в електронній формі за допомогою комп'ютерних засобів Контроль за правильним веденням касової книги покла­дається на головного бухгалтера або на уповноваженого праців­ника.

Строки здавання підприємствами готівкової виручки (готів­ки) для її зарахування на рахунки в банках визначаються підпри­ємством і встановлюються за погодженням з банком (у якому відкрито рахунок підприємства, на який зараховуються кошти) відповідно до таких вимог:

• для підприємств, що розташовані в населених пунктах, де є банки, - щодня (у день надходження готівкової виручки (готів­ки) до їх кас);

• для підприємств, у яких час закінчення робочого дня (змі ни), що встановлений правилами внутрішнього трудового розпо­рядку і графіками змінності відповідно до законодавства України, не дає змогу забезпечити здавання готівкової виручки (готівки) в день її надходження, - наступного за днем надходження готівко­вої виручки (готівки) до каси дня;

• для підприємств, що розташовані в населених пунктах, де немає банків, - не менше ніж один раз на п'ять робочих днів.

Якщо підприємства працюють у вихідні та святкові дні і не мають змоги, через відсутність відповідної домовленості з бан­ком на інкасацію, здати одержану ними за ці дні готівкову вируч­ку (готівку), то вона має здаватися підприємствами до банку про­тягом операційного часу наступного робочого дня банку та під­приємства.

Гїідприєхмства, що розпочинають свою діяльність, на перші три місяці їх роботи ліміт каси встановлюють відповідно до про­гнозних розрахунків. Установлений з урахуванням прогнозних розрахунків ліміт каси у двотижневий строк після закінчення пер­ших трьох місяців їх роботи переглядається за фактичними по­казниками діяльності.

Ліміт каси підприємства встановлюють самостійно на під­ставі розрахунку середньоденного надходження готівки до каси або її середньоденної видачі з каси за рішенням керівника під­приємства або уповноваженої ним особи.

95. Безготівкові розрахунки: поняття, види, правова форма

Важливу роль у здійсненні розрахунків між юридичними особами відведено розрахункам у безготівковому порядку. Поря­док здійснення безготівкових розрахунків у національній валюті визначений у Законі України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" та в Інструкції про безготівкові розрахунки в 262 національній валюті України, затвердженій постановою Правлін­ня НБУ від 21.01.2004 р. № 22. Вимоги їх поширюються на під­приємства всіх форм власності, фізичних осіб, банки та інших суб'єктів платіжної системи.

Безготівкові розрахунки становлять систему грошових роз­рахунків, які проводяться без участі готівки у вигляді перераху­вання банком певної суми з рахунка платника на рахунок одер­жувача. Безготівковий обіг має істотні переваги перед готівковим і пояснюється такими обставинами: по-перше, створюються сприятливі умови для державного регулювання і належного кон­тролю грошового обігу; по-друге, забезпечується своєчасність розрахунків між суб'єктами грошового обігу за реалізовані това­ри і надані послуги; по-третє, прискорення обігу грошових кош­тів забезпечує тісний зв'язок суб'єктів господарювання з банками і впливає на функціонування грошового ринку.

Безготівкові розрахунки здійснюються за допомогою розра­хункових документів - це викладені на папері за встановленою формою документи, які строго уніфіковані, мають єдину для всієї країни стандартну форму, визначений набір реквізитів.

До обов'язкових реквізитів належать: назва документа; но­мер, число, місяць та рік виписки документа; повна та скорочена назва платника й одержувача грошей, номери їхніх рахунків та ідентифікаційних кодів; назва та місцезнаходження банків плат­ника й одержувача, умовні номери (коди) банків; сума платежу (словами та цифрами); призначення платежу; підписи керівника та головного бухгалтера.

Сьогодні в безготівкових міжгосподарських розрахунках в Україні застосовуються такі розрахункові документи: платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, чеки, акредитивні заяви, платіжні вимоги, інкасові доручення, векселі, платіжні картки. Клієнт банку самостійно обирає вид розрахункового документа.

За кожною формою безготівкових розрахунків можугь за­стосовуватися кілька способів платежу. Кожний із них визнача­ється порядком та умовами виконання підприємствами взаємних грошових зобов'язань. За цим критерієм розрізняють такі спосо­би платежів: негайний, коли кожна поставка товарів оплачується негайно, і з відстрочкою платежу, коли товар продається в кр< дит; за рахунок власних коштів платника з його поточного рлх нку чи за рахунок банківського кредиту; попередній, коли копии перераховуються одержувачу до відвантаження товарів; за кож ною окремою поставкою чи за сукупністю поставок за певний чш відповідно до договору (плановий платіж), пряме перерахувати! коштів чи залік взаємних вимог.

Платіжне доручення - письмовий документ стандартної фор ми з дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на переказу вання вказаної суми коштів з його рахунку на рахунок одержуй.і ча. Розрахунки платіжними дорученнями одна з найпоширеніших в Україні форм розрахунків. За цією формою клієнти банків роз раховуються за товарними і нетоварними операціями за куплені товари, послуги, виконані роботи тощо. Термін дії платіжної' доручення не більше 10 днів після дня його виписки.

Платіжна вимога-доручення - це комбінований документ, який складається з двох частин і де передбачаються два види дій 1) вимога продавця до покупця оплатити надіслані йому комер ційні документи на відвантажені товари; 2) доручення покупця (платника) своєму банку оплатити зазначені документи і перека зати кошти продавцю. Це менш поширена форма розрахунків, як і разом з тим є найбільш надійною, тому що вимоги на сплату по­даються безпосередньо платнику, а не в банк. Зазвичай, вона за­стосовується у розрахунках за відвантажену продукцію, виконані роботи, надані послуги. Банк приймає вимогу-доручення від пла тника протягом 20-ти календарних днів після виписки.

Чек - це письмове розпорядження власника поточного ра хунку (чекодавця) банку, у якому рахунок відкрито (банку-емі тенту), виплатити вказану суму грошей пред'явникові чека (чеко держателю). Розрахунки чеками застосовуються переважно в пла тежах за отримані товари, виконані роботи, надані послуги, а та кож у деяких нетоварних платежах. Чеки використовуються у розрахунках між юридичними особами та між фізичними і юри­дичними особами. Чеки брошуруються в чекові книжки по 10, 20, 25 штук і є бланками суворої звітності. Сірок дії чекової книжки один рік. 264

Акредитив - це зобов'язання банку оплатити платіжну ви­могу, яке він дає на прохання свого клієнта-платника його контр- агенту-постачальникові (бенефіціару) за умови дотримання ос­таннім передбачених в акредитиві умов поставки та платежу. Зас­тосовується акредитивна форма переважно в міжміських і в між­народних розрахунках, коли постачальник хоче забезпечити собі гарантію оплати поставленої продукції.

Платіжна вимога - це письмове доручення одержувача гро­шей своєму банку стягнути (інкасувати) вказану суму коштів з платника (боржника) і зарахувати на його рахунок. Ця форма розрахунків застосовується у випадках безспірного стягнення гд списання коштів без згоди (акцепту) з рахунків їх власників або у випадках договірного списання грошей. Такі випадки можуть пе­редбачатися законами України, а також визначатися рішеннями суду або передбачатися у договорах між покупцем і продавцем.

Відносно новою формою безготівкових розрахунків у пла­тіжному обігу України є вексель. Вексель - це цінний папір, бор­говий документ, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визна­чену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Векселі поділяють на прості та переказні і можуть виставляти як у націо­нальній, так і в іноземній валюті.

Особливою формою безготівкових розрахунків є інкасове доручення (1099-1101 ЦК України). Інкасування (інкасо) - це здійснення банком за дорученням клієнта операцій з розрахун­ковими та супровідними документами з метою одержання пла­тежу або передавання розрахункових та/чи супровідних доку­ментів проти платежу, або передавання розрахункових та/чи су­провідних документів за інших умов.

Новою прогресивною формою організації безготівкових розрахунків є платіжні картки. Платіжна картка - це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодав­ством порядку пластикової чи іншого виду картки, що викорис­товується для ініціювання переказу грошей з рахунку платника або відповідного рахунку банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на рахунки інших осіб тощо.

96. Відповідальність за правопорушення у сфері безготівкових розрахунків

Відповідальність за порушення у сфері безготівкових розрл хунків регулюється КК, КпАП, законами України "Про платіжні системи і переказ коштів в Україні", "Про державну податкову службу в Україні" та нормативними актами НБУ, зокрема Поста новою Правління НБУ "Про затвердження Інструкції про безго тівкові розрахунки в Україні в національній вагноті" від 24 січня 2004 року № 22.

Відповідальність за правопорушення у сфері безготівкових розрахунків може бути: фінансово-правовою, адміністративною, кримінальною.

Законом України "Про платіжні системи і переказ коштів в Україні" розмежовується відповідальність банків, платниха, стя­гувана, неналежних отримувачів, установ небанківських платіж­них систем та інших суб'єктів переказу. її обсяг є таким:

Таблиця

Продовження таблиці

Органи ДПС наділені Законом України "Про державну по даткову службу" правом застосовувати до платників податків, які у встановлений законом строк не повідомили про відкриття або закриття рахунків у банках, а також до установ банків, що не по­дали органам ДПС в установлений законом строк повідомлені, про закриття рахунків платників податків або розпочали здійс­нення видаткових операцій за рахунком платника податків до отримання повідомлення органу ДПС про взяття рахунку на об­лік в органах державної податкової служби, фінансові (штрафні) санкції у розмірі 20 НМДГ (п. 12 ст. 11).

Адміністративна відповідальність, відповідно до ст. 166 Ко­дексу про адміністративні правопорушення України, настає за та­кі адміністративні правопорушення:

• порушення керівниками банків або іншими особами, які відповідно до закону можуть бути об'єктом перевірки НБУ, бан­ківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ або здійс­нення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, - у вигляді штрафу від 50 до 100 НМДГ;

• порушення порядку подання фінансової звітності та ве­дення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи;

• створення перешкод будь-якою особою для доступу тимча­сового адміністратора або ліквідатора до банку, його активів, книг, записів, документів - у вигляді штрафу від 300 до 500 НМДГ;

• здійснення банківської діяльності без банківської ліцензії - у вигляді штрафу від 100 до 200 НМДГ;

• порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, а саме: порушення вимог щодо ідентифікації особи, яка здійснює фінансову операцію, порушення порядку реєстрації фінансових операцій, що підлягають первинному фінансовому моніторингу, неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інфор­мації про такі фінансові операції спеціально уповноваженого ор­гану виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, а також невиконання вимог щодо зберігання документів, які стосуються ідентифікації осіб, що здійснюють фінансові операції, та документа­ції щодо проведених ними фінансових операцій, тягне накладення 268 штрафу на посадових осіб-суб'єктів первинного фінансового мо­ніторингу від 50 до 100 НМДГ. Розголошення інформації, яка на­дається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, або факт надання такої інфор­мації тягне за собою накладення штрафу від 100 до 300 НМДГ.

Від імені НБУ розглядати справи про адміністративні пра­вопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право Голова НБУ та його заступники, керівники територіальних управ­лінь НБУ та їх заступники (ст. 234 Кп АП).

Кримінальна відповідальність у сфері безготівкових розра­хунків може наступати за такі передбачені КК злочинні діяння:

• незаконні дії з документами на переказ, платіжними карт­ками та іншими засобами доступу до банківських рахунків - ка­раються штрафом від 500 до 1 000 НМДГ або обмеженням (поз­бавленням) волі на строк до трьох років (ст. 200 КК);

• здійснення банківської діяльності, банківських операцій без ліцензії або з порушенням умов ліцензування - карається штрафом від 1 000 до 3 000 НМДГ або обмеженням волі на строк до 3 років (ст. 202 КК);

• вчинення дій, спрямованих на приховування чи маскуван­ня незаконного походження коштів, одержаних злочинним шля­хом, або іншого майна ... - карається позбавленням волі на строк від 3 до 6 років (ст. 209 КК);

• незаконне розголошення інформації, яка надається спеціа­льно уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансо­вого моніторингу, особою, якій ця інформація стала відома у зв'язку з професійною діяльністю, - карається штрафом від 2 000 до 3 000 НМДГ або обмеженням (позбавленням) волі на строк до З років (ст. 209-1 КК).

97. Правові основи валютного регулювання

Основою валютного регулювання кожної держави є валют­на політика, яку проводить держава у сфері внутрішньо- і зов­нішньоекономічних валютних відносин, виходячи із своїх інтере­сів та фінансової безпеки держави.

Валютна політика - система здійснюваних державними ор ганами заходів, які відображаються в законодавстві, що регули» відносини, які виникають під час мобілізації, розподілу, контро лю та використання валютних ресурсів з метою забезпеченії ■ економічної цілісності держави.

У межах довгострокової валютної політики передбачається проведення відповідних заходів, спрямованих на:

• забезпечення макроекономічної стабільності в державі;

• зростання довіри суб'єктів як зовнішнього, так і знутріні нього ринку до національної валюти;

• створення умов для розвитку експортно-імпортних опера цій з метою стабілізації платіжного балансу держави;

• розширення платоспроможного попиту на внутрішньому ринку тощо.

У межах короткострокової валютної політики передбачаєть­ся забезпечення стабільного функціонування національної валют­ної системи шляхом:

• поточного регулювання системи економічних нормативів та валютних обмежень;

• використання валютних інтервенцій з метою оперативного регулювання валютно-ринкової кон'юктури, зменшення спекуля­тивного тиску на валютний ринок, проведення курсової політики:

• удосконалення правової та організаційної структури валют ­ного ринку;

• удосконалення контролю за експортно-імпортними опера­ціями та за капітальними операціями резидентів та нерезидентів на валютному ринку України;

• удосконалення механізму міждержавних розрахунків тощо.

Складовими валютної політики є:

• валютне регулювання;

• валютний контроль;

• міжнародне валютне співробітництво та участь у міжна­родних валютно-фінансових організаціях.

Валютне регулювання - це особливий інститут валютного, публічного права, що передбачає встановлення правового режи­му здійснення валютних операцій, валютних обмежень, валютних 270 інтервенцій, наявність валютного контролю та відповідальності за порушення валютного законодавства, а також прав та обов'яз­ків осіб, які беруть участь у цьому процесі.

Елементи валютного регулювання

Регламен­тація пра­вил здійс­нення ва­лютних операцій

Проведення експортно- імпортних операцій та міжнародних розрахунків

Встанов­лення ва­лютних обмежень

Визначення

порядку утворення і використан­ня валютних фондів

Здійснен­ня валют­ного конт­ролю

Валютне законодавство України визначає основні завдання здійснення валютного регулювання, до яких слід віднести:

• формування і розвиток внутрішнього, валютного ринку;

• визначення сфери застосування іноземної валюти в країні;

• регламентацію порядку здійснення операцій з валютними цінностями на внутрішньому валютному ринку та з міжнародних розрахунків;

• визначення повноважень і функцій органів валютного ре­гулювання;

• регулювання процесів утворення й руху валютного капіта­лу та встановлення режиму здійснення іноземних інвестицій;

• встановлення порядку переміщення валютних цінностей за межі держави або на її територію з-за кордону;

• підтримання стабільного курсу національної валюти та національного платіжного балансу.

Валютне регулювання у державі здійснюється за допомогою різних методів, засобів, видів і форм здійснення операцій з інозе­мною валютою, за допомогою яких держава впливає на прове­дення валютної політики та регулювання валютних відносин. До цих методів належать:

• вимога проведення валютних операцій через уповноважені банки;

• ліцензування валютних операцій;

• регулювання платежів і переказів за кордон;

• вивезення капіталу, репатріація прибутків, рух золота, гро шових знаків і цінних паперів;

• обмеження порядку придбання іноземної валюти та вве­дення обов'язкового продажу частини надходжень в іноземній валюті на користь резидентів - юридичних осіб;

• здійснення декларування, попереднього дозволу, контро­лю або заборони у проведенні окремих видів валютних операцій;

• обмеження, пов'язані з використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України та порядком здійснення розрахунків в іноземній валюті;

• контроль за здійсненням закордонних інвестицій резиден­тами і нерезидентами в економіку України;

• встановлення банками лімітів відкритої валютної позиції;

• обмеження, пов'язані з відкритгям і використанням валют них рахунків резидентами за межами України і відкриттям та ви­користанням рахунків у національній валюті нерезидентами на території України.

Відповідно до статті 13 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року № 15-93 органами валютного регулювання і контролю в Україні визначені:

• Національний банк України;

• уповноважені банки;

• Державна податкова адміністрація України;

• Міністерство транспорту та зв'язку України;

• Державна митна служба України.

Головним виконавчим та регламентуючим органом у сфері валютного регулювання є Національний банк України, який:.

• здійснює валютну політику, виходячи з принципів загаль­ної економічної політики України;

• складає разом із Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

• контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

• визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іно­земній валюті уповноважених банків нерезидентам;

• видає в межах, передбачених чинним законодавством, обов'язкові до виконання нормативні акти щодо здійснення опе­рацій на валютному ринку України;

• нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

• видає ліцензії на здійснення валютних операцій та прий­має рішення про їх скасування;

• установлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

• установлює за погодженням з Міністерством статистики України єдині форми обліку, звітності та документації про валют­ні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

• забезпечує публікацію банківських звітів про власні опе­рації та операції уповноважених банків.

У сфері валютного регулювання Кабінет Міністрів України має такі повноваження:

• визначає і подає на затвердження до Верховної Ради Укра­їни ліміт зовнішнього державного боргу України;

• бере участь у складанні платіжного балансу України:

• забезпечує виконання бюджетної та податкової полі тики щодо руху валютних цінностей;

• забезпечує формування і виступає розпорядником Держа­вного валютного фонду України;

• визначає, порядок використання надходжень у міжнарод­них розрахункових (клірингових) одиницях, які використовують­ся у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які використовуються у не­торговельному обороті з іноземними державами на підставі по­ложень міжнародних договорів України.

98. Поняття валютного контролю і його функції

Правові засади валютного контролю визначені Декретом КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" № 15-93 від 19.02.1993 р. та Положенням про валютний контроль, затвердженим постановою Правління НБУ від 08.02.2000 р. № 49.

Валютний контроль - це діяльність спеціально уповноваже­них державою органів, які забезпечують дотримання валютного законодавства під час здійснення підконтрольними суб'єктами (резидентами і нерезидентами) внутрішньоекономічної та зовні­шньоекономічної валютної діяльності, зокрема валютних опера­цій з валютними цінностями, та застосовують заходи впливу до них. Організаційно-правові форми валютного контролю поділя­ються залежно від: суб'єктів валютного контролю (загальний, бан­ківський та митний); функцій контролю (регулюючий, контро­люючий чи обмежувально-втручальний); часу здійснення (попе­редній, поточний та наступний); термінів здійснення (постійний, вибірково-оперативний та періодичний); місця проведення (виїз­ний та невиїзний (камеральний); джерел інформації (фактичний і документальний); способу організації (плановий та позаплано­вий); обсягу перевірки (вибірковий, комплексний та тематичний).

До основних напрямів валютного контролю віднесено:

• визначення відповідності проведених операцій чинному законодавству та наявності необхідних ліцензій і дозволів на їх здійснення;

• перевірка виконання резидентами зобов'язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов'язань щодо продажу іно­земної валюти на внутрішньому валютному ринку України;

• перевірка обгрунтованості платежів у іноземній валюті;

• перевірка повноти й об'єктивності обліку та звітності що­до валютних операцій, а також операцій нерезидентів у валюті України.

Валютний контроль, виступаючи інструментом Державного регулювання та невід'ємним елементом економічної політики держави, впливає на реалізацію валютних відносин, сприяє стабі­льності та ефективності національного валютного ринку.

Валютний контроль забезпечує виконання таких функцій:

• дотримання правильності здійснення валютних операцій та забезпечення режиму законності під час їх проведення;

• запобігання правопорушенням у валютній сфері й усунен­ня їх;

• виявлення фактів порушення валютного законодавства та застосування заходів впливу до порушників;

• сприяння раціональному використанню валютних ціннос­тей, а також правильному проведенню бухгалтерського обліку та звітності за валютними операціями резидентів і нерезидентів.

Реалізація зазначених функцій визначає призначення і мету валютного контролю, а саме: протидію відпливу капіталу за кор­дон, що створює загрозу економічній безпеці держави, стимулю­вання розвитку зовнішньоекономічної діяльності та формування валютних резервів країни й ефективної валютної політики. Реалі­зація завдань і цілей валютного контролю є необхідною умовою забезпечення правопорядку і законності в процесі здійснення ва­лютних операцій.

99, Органи, які здійснюють валютний контроль.

Здійснення валютного контролю ДПА України

Важливою складовою в системі валютного регулювання є валютний контроль. Система органів, які здійснюють валютний контроль, визначена в Декреті КМУ.

Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати і одержувати від резидентів і нерезидентів повну інфо­рмацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківсь­ких рахунків в іноземній валюті у межах чинного законодавства, а також про майно, що підлягає декларуванню.

Згідно з чинним законодавством України головним органом валютного контролю є Національний банк України, який в межах своєї компетенції:

• здійснює контроль за виконанням правил регулювання ва­лютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених чинним законодавством до компетенції інших державних органів;

- забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з чинним законо­давством України.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки.

Державна податкова адміністрація України здійснює фінан­совий контроль за валютними операціями, що провадяться рези­дентами і нерезидентами на території України.

Міністерство транспорту і зв'язку України здійснює конт­роль за додержанням правил поштових переказів та пересилан­ням валютних цінностей через митний кордон України.

Державна митна служба України здійснює контроль за до­держанням правил переміщення валютних цінностей через мит­ний кордон України.

Рахункова палата України здійснює контроль за попереднім використанням бюджетних валютних цінностей.

Важливою формою валютного контролю є документарний нагляд, заснований на аналізі фінансової, бухгалтерської та ста­тистичної звітності щодо валютних операцій. Документальний нагляд - це система контрольних дій, основою якого є вивчення, систематизація й аналіз різних фінансових документів з метою забезпечення законності, доцільності та ефективності здійснюва­них валютних операцій та вимог щодо дотримання валютного за­конодавства. За його допомогою встановлюється оптимальний порядок ведення справ на підприємствах, в організаціях, банках, запобігають негативним явищам у процесі документообороту, скорочуються можливості ризиків (валютних, кредитних та ін.).

Особливе місце в сфері валютного контролю займають ін­спекційні перевірки, які здійснюють органи й агенти валютного контролю. Інспекційні перевірки - це їх діяльність щодо вико­нання функцій нагляду, перевірки, контролю за належним вико­нанням правил регулювання валютних операцій. Інспекційні пе­ревірки покликані виявляти незаконні валютні операції та засто­совувати до їх усунення.

До специфічних вимог валютного контролю при проведенні інших, перевірок можна віднести:

• проведення як комплексних, так і тематичних перевірок суб'єктів валютних відносин;

• визначення мети, засобів і методів перевірок поточної дія­льності;

• надання резидентам і нерезидентам консультацій щодо поліпшення діяльності у сфері валютного регулювання;

• розроблення заходів фінансового оздоровлення суб'єктів валютних відносин та їх застосування;

• прийняття рішень за підсумками інспектування та систе­матичне інформування органів та агентів валютного контролю про стан здійснення валютних операцій.

Відповідно до пункту 8 статті 8 Закону України "Про дер­жавну податкову службу в Україні" № 509-ХП до функцій ДПА України належить розробка основних напрямів, форм і методів проведення перевірок з дотримання валютного законодавства, зокрема законності проведення валютних операцій резидентами та нерезидентами.

До основних напрямів валютного контролю, що здійснюєть­ся органами ДПС України, включається сфера розрахунків з іно­земною валютою, порядок проведення яких встановлюється За­коном України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР.

Оскільки торгівля (купівля-продаж) іноземною валютою на території України здійснюється резидентами та нерезидентами через уповноважені банки та інші фінансові установи, які мають відповідну ліцензію, винятково на міжбанківському валютному ринку України, то предметом валютного контролю також може бути законність дотримання чинного порядку.

Сферою валютного контролю також можна вважати пору­шення правил порядку використання ліцензій на здійснення ва­лютних операцій, що видаються Національним банком України.

Особливу увагу органи ДПС України повинні приділяти на­явності у резидентів і нерезидентів рахунків в іноземній валюті, а також руху коштів по них, що вважається основним завданням валютного контролю. Крім того, необхідно звернути увагу на проведення таких валютних операцій:

• розрахунків з експортно-імпортних операцій, а також їх відображення в бухгалтерському та податковому обліку;

• повернення валютної виручки та її використання;

• одержання та надання кредитів і позик в іноземній валюті (залучення іноземних інвестицій);

• проведення бартерних операцій у сфері зовнішньоеконо­мічної діяльності та інше.

Важливим елементом валютного контролю, який прово­диться на підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності, повинна бути перевірка законності оподаткування опе­рацій із розрахунками в іноземній валюті.

З метою забезпечення досконалого та якісного відображен­ня результатів проведених документальних перевірок суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб, їх філій та інших відокремлених підрозділів, посадові особи органів діють відпо­відно до Порядку оформлення результатів невиїзних документа­льних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань до­тримання податкового законодавства, валютного та іншого зако­нодавства від 10.08.2005 р. № 327, який чітко регламентує поря­док оформлення здобутих результатів.

100. Відповідальність за порушення валютного законодавства

Юридична відповідальність за порушення валютного зако­нодавства передбачає застосування державою певних заходів примусу до суб'єктів, що вчинили валютне правопорушення. Віт­чизняне та зарубіжне законодавство не містить визначення по­няття "валютне правопорушення", що впливає на його неодно­значне розуміння. Під валютним правопорушенням розуміють винну, протиправну дію чи бездіяльність особи або осіб (фізич­них та юридичних), яка спричинила порушення у порядку мобілі­зації, розподілу, використання валютних ресурсів, обміну, купі в- лі-продажу валютних цінностей, за яке передбачено відповідний вид юридичної відповідальності. Валютні правопорушення поді­ляються на два види: валютний злочин та валютний проступок. У свою чергу, валютний проступок може бути адміністративно-пра- вовим, цивільно-правовим, господарсько-правовим, фінансово- економічним.

Фінансово-економічні санкції застосовуються за порушення порядку отримання іноземних кредитів і позик, порядку здійс­нення експортно-імпортних операцій, порядку проведення експор­тно-імпортних бартерних операцій, правил розрахункових опера­цій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, валютного за­конодавства у сфері митних правовідносин.

Залежно від специфіки порушень валютного законодавства розрізняють два види суб'єктів: 1) банки та фінансово-кредитні установи; 2) резиденти та нерезиденти, які здійснюють валютні операції.

Банки та інші фінансово-кредитні установи несуть відповідаль­ність за порушення валютного законодавства у таких випадках:

• у разі порушення встановленого порядку ліцензування ва­лютних операцій до банків та інших фінансово-кредитних уста­нов застосовують санкції у вигляді: а) штрафу в сумі, еквівалент­ній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей; б) виключен­ня банку з Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ або без такого виключення;

• у разі невиконання уповноваженими банками зобов'язань щодо купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою за­безпечення виконання зобов'язань резидентів до банків застосо­вують санкції у вигляді позбавлення генеральної ліцензії Націо­нального банку України на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25 % від суми (вартості) іноземної валюти, що була зафіксована у дорученні резидента. У разі притягнення уповноваженого банку до відповідальності за нездійснення функ­цій агента валютного контролю розмір одного штрафу не може перевищувати І % під суми зареєстрованого статутного фонду.

Резиденти та нерезиденти за порушення правил проведення валютних операцій несуть відповідальність у таких випадках:

• у разі здійснення резидентами і нерезидентами валютних операцій без одержання індивідуальної ліцензії НБУ до них за­стосовують штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначе­них валютних цінностей;

• у разі здійснення розрахунків між резидентами і нерезиден­тами в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або здійснення розрахунків між резидентами і нерезиден­тами в межах торговельного обороту у валюті України на резиден­та накладають штраф у розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, іцо використовувалися при розрахунках;

• невиконання резидентами вимог щодо порядку та терміну декларування валютних цінностей та іншого майна тягне за со­бою накладення штрафу в розмірі: а) одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний день порушення термінів декларування; б) двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за порушення порядку декларування;

• несвоєчасне подання, приховування або перекручення встановленої Національним банком України звітності про валют­ні операції тягне за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

-- у разі одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів до них застосо­вують штраф у сумі, еквівалентній одному відсотку отриманого кредиту чи позики.

Зазначені санкції застосовують Національний банк України до банків та інших фінансово-кредитних установ, органи держав­ної податкової служби - до інших резидентів і нерезидентів.

Органи державної податкової служби застосовують штрафні санкції до резидентів і нерезидентів відповідно до процедури, ви­значеної в Порядку застосування штрафних санкцій за порушен­ня валютного законодавства, затвердженому наказом Державної податкової адміністрації України від 4 жовтня 1999 року № 542.

Факти порушень валютного законодавства службова особа державної податкової служби оформлює актом документальної 280 перевірки, в якому чітко викладено зміст порушень з їх обґрунту­ванням. Керівники та головні бухгалтери юридичних осіб, фізич­ні особи під час перевірки, яку проводять органи державної подат­кової служби, зобов'язані давати письмові роз'яснення з усіх пи­тань, що виникають, підписати акт про проведення перевірки й виконувати вимоги органів державної податкової служби щодо усунення виявлених порушень податкового законодавства. У разі відмови керівника чи головного бухгалтера юридичної або фізи­чної особи від підписання акта перевірки службові особи органу державної податкової служби складають акт довільної форми, що засвідчує факт такої відмови.

Рішення про застосування штрафних санкцій за наслідками розгляду матеріалів перевірки приймає керівник (заступник) дер­жавної податкової інспекції у місті (районі), який розглядав мате­ріали перевірки не пізніше як за 10 днів від дня складання акта перевірки. Якщо сума штрафу перевищує 100 тис. дол. США, рі­шення приймають за згодою:

• від 100 тис. дол. США до 1 млн дол. США - голови (зас­тупника) Державної податкової адміністрації України в Автоном­ній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

• від 1 млн дол. США - голови (заступника) Державної по­даткової адміністрації України.

Нараховані за результатами документальних перевірок штраф­ні санкції підлягають зарахуванню до Державного бюджету України не пізніше як за 5 днів від вручення резиденту або нере­зиденту рішення про накладення штрафу.

107