V. Націософія

ПРОБЛЕМАТИКА НАЦЮСОФІЇ

Роль нації як історичного чинника новітньої доби потребує вивчення й з філософського погляду. Досі це найбільш занедбана частина націології. Націо-софія (як я називаю цю ділянку націології) має бути щойно заснована. Сфера її завдань обсяжна. Насам­перед, вона повинна з'ясувати проблематику нації й обґрунтувати ідеологію національних рухів. Відтак вона мусить дослідити і виявити взаємини між нацією і людством, визначити культурну функцію та призна­чення нації. З іншого боку, аналіз відносин між білою расою і кольоровим людством - це також її сфера. Крім цього, завданням націософії є вивчення націо­нальної вдачі окремих народів, а на підставі цього -створення їхньої типології й класифікації. Звісно, що психологія і етика народів - це так само царина націо­софії. Її завдання - критичний аналіз расових ідеоло­гій (наприклад, сучасного расизму) і водночас науко­ве з'ясування питання про так звану “вищість” або “нижчість” рас (або народів).

Зрозуміло, що націософія не може обминути такої актуальної нині справи, як сучасний повоєнний пан-націоналізм, що виявляється в надто агресивних фор­мах, рішуче відкидаючи провідні засади демокра­тичного націоналізму з передвоєнної доби, трак­туючи його як вияв громадської недолугості і пасив­ності (пор. відому працю д-ра Д. Донцова “Націоналізм”, що, з одного боку, є критичним заперечен­ням демократичного націоналізму, а з іншого - спра­вою ідеологічного обгрунтування сучасного нео- або паннаціоналізму). Ясна річ, науковий аналіз пан-націоналізму є одним з найголовніших завдань на­ціософії.

Попередньо ми вже зазначали, що Т. Ґ. Масарик віддавна цікавився питанням націології, востаннє, наприклад, у “Новій Європі”... У своїй фундаменталь­ній монографії “Росія та Європа”, що вийшла напе­редодні світової війни, Масарик, формулюючи завдан­ня націософії, зазначив: “Мусимо звернути увагу на одне надто важливе питання національної філософії. Ми приймаємо у всіх ділянках громадського життя розвиток, а також поступ: еволюціонує вдача наро­ду. Які ж причини цієї еволюції"? Чи великі ці зміни? Чи є, наприклад, сучасний росіянин за своєю істотою й щодо вдачі такий же самий, як руська людина доби Івана Грозного або Володимира Київського?”.

Т. Г. Масарик <...> докладно визначив усі головні питання, які охоплюють проблематику націософії. Дехто з європейських вчених спеціально цікавився цією справою. Наприклад, В. Вундт - автор монумен­тальної і багатотомної “Психології народів”, де є чи­мало націологічного й націософського матеріалу. Зок­рема, його синтетична праця “Елементи психології народів” або спеціальна розвідка “Нації та їхні філо­софії” (1915) мають виразно націософський характер <...> У відомій праці Б. Бейджота (ВеЬе§о(.) “Поход­ження нації” міститься деякий філософський матері- і ал. Цікавими з цього погляду слід визнати французькі монографії Г. Летурно (“Етнічна психологія”) та Г. Лебона (“Психологічні закони розвитку народів”). Щоправда, крім названої монографії В.Вундта, пра­ці цих авторів мають на увазі скоріше добу етно-генезису, аніж націогенезису. Тому їхнє націософічне значення умовне і до певної міри обмежене. У нарисі Т. Г. Масарика “Національна філософія новітньої доби” (1905) з'ясовується проблематика нації у філо­софському аспекті. Чеський соціолог Ем. Халупний у книзі “Національна чехо-словацька філософія” зро­бив цікаву спробу націософського аналізу чехо-сло-вацької вдачі, характеру європейських народів, зок­рема німців, подав критичний огляд дотеперішньої націософської літератури. Зрештою, існує низка мо­нографічних розвідок, що характеризують під на-ціософським кутом зору типи окремих європейських народів. Наприклад, книга Мадаріягі про Іспанію, його ж розвідки про англійців, французів та іспанців, праця дроф. Казам'яна про англійців, книги Мюл-лера-Франенфельс про німців. Синтетичний огляд європейських народів з цього погляду подає моно­графія Ал. Фуйє - “Нарис психології європейських на­родів”.

З українських авторів М. Драгоманов, а особливо О. Потебня, цікавилися народами у націософському аспекті. Проблематику нації з націософського погля­ду розглядав Д. Чижевський, який є автором цікавої німецької характерологічної студії про українців. Вза­галі, націософія - це започаткована ділянка народо­знавства. Дотеперішній доробок у цій галузі можна вважати лише будівельним матеріалом, що очікує на свого архітектора...

ЛЮДИНА І НАЦІЯ

Маю на увазі справу національної приналежності окремої людини, отже, її національність... Це питан­ня не таке просте, як може здатися з першого погля­ду. Воно розв'язується механічно тільки на підставі походження людини, хоча, звісно, цей факт здебіль­шого має вирішальне значення. Етнографічний кри­терій не є також в даному разі абсолютно визначаль­ним, хоча, ясна річ, має велике значення.

Мусимо розрізняти пасивну національність від активної. Перша - стихійна і підсвідома, друга - сві­дома і організована. Перша характеризує передовсім кінцеву фазу етногенезису, остання - неминуча пере­думова націогенезису. Модерну націю визначає саме активна національність. Довершення цього процесу залежить від національної свідомості народних мас. Народ настільки стає нацією, наскільки усі його шари еволюціонують від пасивної (етнографічної) націо­нальності до активної (націогенетичної).

Згадаймо для прикладу розвиток української на­ціональності. Як активний процес - це явище порів­няно недавнього часу, щойно після світової війни він охопив усі частини української етнографічної тери­торії - до найзахіднішої його периферії (Підкарпат-тя) включно. Географічне цей процес поширювався зі сходу на захід, де найдовше зберігалась його давня форма - Русь. Звідси конкретні означення - русин, руснак, угрорусин тощо, які проіснували аж до світо­вої війни, а за океаном і на Підкарпатті ще й досі не перевелися зовсім. Еволюція від русина до українця проходила тут поступово через дуалістичну форму -Русь-Україну (прикметннкрусько-український), допоки активна українська національність перемогла русь­ку - пасивну й етнографічну; на сході цей процес ішов від етнографічної малоросійщини до сучасного ук­раїнства.

Ще більш примітивними етапами цього розвитку можна вважати, скажімо, “національне” самовизна­чення української людності за релігійними критерія­ми - православний або греко-католик; чи за локаль­но-етнографічними -лемко, бойко,гуцул,козак; або навіть за вузько топографічною ознакою: тутешній. Адже деякі із цих національних означень ще й досі фігурують у статистичних звітах про перепис населен­ня. Вони свідчать про те, що перед світовою війною активна національність була відносно мало пошире­ною серед широких українських мас, і що тільки ре­волюція 1917-1919 років і відновлення державної са­мостійності сприяли масовій націоналізації українсь­кої людини на всьому її етнографічному просторі. Аналогічний перебіг цього процесу можна простежи­ти скрізь, серед усіх поневолених народів. З цього по­гляду еволюція від пасивної до активної національ­ності є немовби націологічно типовим явищем.

Та це лише один аспект питання, яке нас тут ціка­вить, а саме, колективний, він з'ясовує поступове пе­ретворення етнографічної маси в національний колек­тив. Кожен масовий процес має, однак, свої індивіду­альні риси. Нація - це спільнота чи колектив, що скла­дається з окремих людей (індивідів). Колективне пе­ретворення народу в націю немислиме без активного національного усвідомлення його окремих індивідів.

З націософічного погляду саме це питання дуже цікаве. Воно було б простим, якби етнографічні тери­торії були виразно розмежовані, народи витворювали етнографічні розмежування, і не було б національ­не змішаних країн. Тоді б справа національної при­належності вирішувалась би просто походженням. Батьки визначали б національність дітей, батьківщи­на (рідний край) - все лишалось би територіальною підвалиною для певного народу, а згодом - нації. Та насправді все це не так просто, бодай на периферіях етнографічних областей, де населення з національно­го боку, звісно, буває змішаним. Крім цього, процес міграції людності внаслідок господарських і суспіль­них причин також порушує національну одностай­ність етнографічних територій, ускладнюючи перебіг національного самовизначення окремих людей. Змі­шані подружжя, як наслідок цього, гальмують, наоч­но розривають вплив родини як націотворчого чин­ника, особливо в тих випадках, коли жоден із батьків не асимілюється, а залишає активною свою національ­ність. Виникає питання, як з національного боку в цьому випадку самовизначитись. Імовірно, що по лінії національності даного краю і того з батьків, що ро­дом звідси. Та не виключена можливість, що діти за­своять рідні мови обох батьків і до певної міри їхні національні ознаки. Чи будуть вони двонаціональні? Чи можлива двонаціональність взагалі?

Візьмемо інший приклад: національна родина на чужині. Діти зростають у чужому суспільному ото­ченні. Припустимо, що батьки не втрачають націо­нального активізму. Вони виховують дітей у націо­нальному дусі. Діти знають рідну мову, але паралель­но засвоюють мову нової батьківщини. Який її вплив з національного боку? Чи наслідком цього конче му­сить бути національна асиміляція? Історія дає на це різні і навіть протилежні відповіді. З одного боку, вона начебто промовляє за скорішу чи пізнішу асиміляцію в таких випадках. Наприклад, у Відні на кожному кроці можна зустріти німців із прізвищами, що явно виказують їх чеське походження, також багато чесь­ких і польських діячів із німецькими прізвищами. Є чимало видатних французів із польськими іменами, але є й поляки - з французькими. З іншого боку, ми усвідомлюємо ренаціоналізацію емігрантів, напри­клад, в Америці і, особливо, в Канаді. Щоправда, там еміграція, скажімо, українська, живе скупчене і орга­нізовано. Націоналізація винародовлених вищих верств серед усіх поневолених народів - це загальне явище. Наприклад, у Фінляндії, Балтиці, Каталонії, Фландрії, Чехії, Югославії і також в Україні. В. Анто­нович у своїй відомій сповіді ідеологічно обґрунто­вує цей поворот до свого народу винародовленої елі­ти. В. Липинський продовжує цю традицію реукраї-нізації спольщеної шляхти в Україні.

Є одне питання, про яке слід тут згадати, а саме:

чи може бути людина анаціональна, тобто безнаціо­нальна? Практичного значення воно не має, бо таких людей насправді обмаль. Але теоретично і саме з на-ціософського погляду воно цікаве, хоча деякі націо-логи виключають таку можливість. Наприклад, Р. Бек (ВоскЬ) каже, що кожна людина належить до якоїсь нації. Та психологічна теорія нації, якої дотримуєть­ся, скажімо, проф. Овсянико-Куликовський, припус­кає можливість існування анаціональної людини. До цього типу можна було б віднести, приміром, давніх прихильників космополітизму, універсалізму або пер­вісного інтернаціоналізму, що заперечували націю або вважали її нижчим і тільки певним етапом людського соціогенезису. Ідеологічно анаціоналізм відстоює анархізм, більшовизм і комунізм, трактуючи істоту нації в соціально-класовому аспекті, фактично пря­муючи до безкласового і понад- або безнаціонального суспільства. В “Комуністичному маніфесті” К. Маркс проголосив, що пролетаріат не має батьківщини. Ав­тор “Капіталу” в цьому помилився. Ж. Жорес у своїй розвідці “Батьківщина і робітництво” довів, що це не так і що, навпаки, пролетарій у розбудові та самови­значенні нації був і дедалі все більше стає дієвим чин­ником. Національна активізація робітників, а за ними й селянства, зумовили самовизначення поневолених народів. Отже, ці два класи не можна зарахувати до типу безнаціональних людей. Щоправда, перед своїм громадським самоусвідомленням вони були націо­нальне пасивними або анонімними чинниками наро-дотворчого процесу. Завдяки активізації в громадсь­кому плані ці низи національної піраміди відіграють вирішальну роль у перебігу новочасного націогене-зису, про що вже тут мовилося.

Анаціоналізм є спорадичним явищем радше серед соціальної еліти. Мені пригадується, наприклад, ці­кава заява проф. І. Бодуена де Куртене перед великою війною: “Я - без віри і без нації”. Автор цієї заяви був поляком французького походження, якому довелося професорувати переважно в Росії. Його ідеологічний анаціоналізм можна пояснити походженням, фахом, особистим поліґлотизмом (він був лінгвіст, знав і по­слуговувався кількома мовами), і, зрештою, його нау­ковою та громадською діяльністю в багатьох різно-національних осередках.

В кожному разі, особиста анаціональність - це над­звичайно рідкісне явище, що може бути пояснене ви­нятковими обставинами, як у попередньому випадку.

Натомість бінаціональність (двонаціональність) - це явище більш поширене, зокрема, на початку націо-генезису якогось народу. До цієї категорії можна за­рахувати, наприклад, євреїв, що перебувають на роз­доріжжі між асиміляцією і сіонізмом, або давніше ук­раїнців польської культури, фіннів - шведської, бас­ків - іспанської, фламандців - французької тощо. В цих випадках своя приспана національність активі­зувалася в процесі національного відродження, по­ступово перемагаючи чужу національну приналеж­ність. Індивідуально двонаціональність виникає іноді на Грунті різнонаціональності батьків або перебуван­ня з дитячих років у чужому національному оточенні. В цьому випадку вона може бути пожиттєвим явищем. Статистичне розглядаючи, бінаціоналізм - також до­сить рідкісна річ. Загалом же, і це цілком нормально, людина буває мононаціональною. Її національна при­належність зумовлюється походженням (національ­ністю батьків), національним характером середови­ща, серед якого вона мешкає (батьківщина, рідний край). Спочатку ця національність стихійна і підсві­дома, тобто пасивна. Згодом, коли людина стає гро­мадянином, вона самоусвідомлює себе також і з на­ціонального боку, суб'єктивно визначаючи свою на­ціональність. Рюмелін добре висловив цю думку, під­креслюючи: “Мій народ - це ті люди, яких я визна­чаю своїми, з якими я почуваю себе пов'язаним не­розривними узами”. Саме під час націогенезису кож­ного народу цей процес відбувається масово; модер­на нація - це громадський колектив, усі члени якого національне самоусвідомлені й організовані.

Головні течії національної ідеології

Хоча нація розвинулася уповні лише в новітню добу, проте і в давніших фазах людства можемо знай­ти національні елементи. Наприклад, ще в старовину виник космополітизм, який протинаціональний в своїй сутності; водночас із цим зустрічаємось також із відокремленням своїх племінних, а далі - народних своєрідностей, тобто із зародковими проявами пізні­шого націоналізму. Люди відчули свою національ­ність і потім почали усвідомлювати деякі речі нега­тивно, тобто протиставляти себе чужинцям. Антич­на доба позначала чужинця як не свого, а “варвара”. У стародавньому Орієнті єврейський релігійний месі­анізм витворив прототип новочасного себеобожню-вання, звідси постали інші прояви національного екс-клюзивізму (наприклад, національне самозакохання, свого роду колективний “нарцисизм”).

Філософський космополітизм старої доби має свою аналогію з універсалізмом католицької держави в Се­редньовіччі, що ідеологічно так само був протина­ціональний. Від доби Ренесансу і особливо Реформації, які започаткували новий етап в історії Європи, мож­на виявити появу активного народотворчого чинни­ка, який підготував пізніше націогенезис нашого кон­тиненту. Рік 1789, тобто вибух Великої Французької революції, як тут вже зазначалося, можна вважати історичною віхою на межі етно- та націогенезису.

Але у XX столітті (яке слушно назване “Століттям нації”) вся Європа була стихійно захоплена хвилею національного пробудження - відродженням. Це, зви­чайно, сприяло поглибленню національної ідеології та її проблематики. Якщо раніше, особливо у XVIII ст., переважав вселюдський космополітизм, то тепер про­відна роль випала романтичному націоналізмові. Зго­дом соціалістичний інтернаціоналізм, після його пев­ної еволюції (К. Маркс, Ф. Енгельс - з одного боку, М. Драгоманов, Ж. Жорес, О. Бауер, К. Реннер, - з іншого) - вирівнює суперечність між анаціональним космополітизмом та однобічним романтичним на­ціоналізмом.

Треба сказати, що романтичний націоналізм сто років тому був за своєю сутністю демократичним і революційним. І в цьому немає нічого дивного, адже, як ми бачили, нація є легітимною дитиною тогочас­ної демократії. Політична демократія, що дала гро­мадську рівноправність поневоленим суспільним ста­нам (робітництву і селянству), тим самим сприяла на­ціональній активізації приспаних народів, соціальне представлених тільки закріпаченим тізега рІеЬя, бо вони вже втратили або не витворили ще своїх суспіль­них верств. Не забуваймо, що кріпацтво селян оста­точно зникає у Середній Європі після 1848 р. (в царсь­кій Росії воно проіснувало навіть до 1861 року). Тому й справедливо, що революція 1848 року була названа “весною народів”, від неї датується й інтенсивний на­ціональний ренесанс по всій Європі.

Романтичний націоналізм середини минулого сто­ліття був наскрізь гуманітарний, приймав без засте­режень шляхетну національну філософію Гердера, цього “архітектора чистої людяності”, який напри­кінці XVIII ст. інтуїтивно відчув історичне призначен­ня нації в майбутньому розвитку людства. Національ­не пробудження і відродження слов'янських народів проходило, зокрема, під великим впливом ґердериз-му. Отже, Гердера слід вважати духовним батьком і першим каменярем націософії. Романтичний націона­лізм XIX ст. ідеологічно ніс на собі тавро “Молодої Італії”, що була зразком для “Молодої Європи”. Дж. Мадзіні розробив проблематику цього молодо­го націоналізму, що формувався під впливом ідеоло­гічної тріади Великої Французької революції (“Сво­бода, Рівність, Братерство”) і мріяв про визволення всіх народів, стояв на позиціях міжнародного соліда-ризму, визначав етичні норми, мовляв, “чиста справа потребує чистих рук” (М. Драгоманов).

Цей первісний націоналізм іноді зраджує ознакам месіанізму, але історично він був ані агресивним, ані імперіалістичним, його роль як політичного чинни­ка у новітній історії Європи була поступова, а не ре­акційна. За визнанням Манчіні, цей націоналізм справді був “святою і божескою засадою”. Йому за­вдячує “Молода Європа” своїм національним само­визначенням. Він розбудив із національної нестями приспані й забуті народи, вивів їх на кін історії.

Світова війна, як ми бачили, дуже сприяла поглиб­ленню і поширенню цього націоналізму. Засади і пра­во на самовизначення народів були визнані офіцій­ною дипломатією. На жаль, ситуація в світі змінила сподівання багатьох народів. Внаслідок цього ми є свідками тяжкої кризи націоналізму після війни. Но­вий націоналізм істотно різниться від свого поперед­ника з минулого століття. Ідеологічно він перейшов на діаметрально протилежне становище, він майже цілковито заперечує і відкидає генетичний зв'язок із молодоєвропейським націоналізмом. Він творить свою власну філософію та ідеологію; зовсім інакша його етнополітика, тому, на мою думку слушно його називати нео- або паннаціоналізмом.

Паннаціоналізм як перехідна доба націоналізму

Світова війна і пізніші революції, що за своїми на­слідками не задовольнили визвольних змагань усіх поневолених народів, знехтували їхнє право на само­визначення, спричинили кризу передвоєнного націо­налізму та сприяли появі його сучасної форми, тобто за моєю термінологією - паннаціоналізму. В ньому слід розрізняти два аспекти: з одного боку - реві­зіонізм переможених держав, як, наприклад, Ні­меччини або Угорщини, що під прикриттям націо­нальної засади відновили свій історичний “статус по­сідання”, який був напередодні 1914 р., та змагання недержавних і поневолених народів, обійдених сві­товою конференцією і знову закріпачених, як, скажі­мо, український народ, що опинився у гіршій ситу­ації, ніж польський народ після Віденського миру 1825 року. Адже ревізіонізм перших є переважно безпід­ставний, і протистояння других - психологічно зро­зумілі. Однак, прояви цього неонаціоналізму навряд чи слід вважати доцільними. На них, безперечно, ле­жить тавро загального післявоєнного психозу. І звіс­но, що у своїх сучасних формах цей паннаціоналізм -явище перехідне. Є чимало підстав вважати його вия­вом теперішньої кризи взагалі, як і кризи націоналіз­му зокрема.

Цей нео- або панівний паннаціоналізм є спробою не так нового світогляду, як світовідчування. Він -програмове емоційний і водночас антираціональний, бо свідомо ірраціональний. В його ідеології перева­жають заперечення; доказом цього є досить часте вживання при визначенні ідеологічних засад приставки “анти”. Маю на увазі новітнє видання “Доктрини фашизму” (1935) Б. Муссоліні - програмової публі­кації, в якій найкраще відтворена сутність і націосо-фія сучасного паннаціоналізму. Вже у вступному роз­ділі будівничий сучасної Італії зумисне підкреслює антиіндивідуальний, антиліберальний та антисоціа-лістичний характер своєї політичної доктрини, стверд­жуючи водночас її авторитарний, корпоративний і тоталітарний дух. В одній із своїх промов (7 квітня 1926 р.) Б. Муссоліні спеціально зазначив наявну ан­титезу між цим паннаціоналізмом та колишнім націо­налізмом. “Ми, - підкреслював він, - репрезентуємо зовсім нову засаду в світі, цілковиту й рішучу антите­зу демократії, плутократії та масонства, одне слово -тим безсмертним для всього світу засадам 1789 року”.

Я навів цю цитату, щоб засвідчити, що є характер­ним для ідеологічного визначення паннаціоналізму. Зайве критикувати соціологічне та й філософськи спрощене розуміння засад 1789 року (демократія по­ряд з плутократією та масонством). Зрештою, сам Муссоліні відчував непевність такої інтерпретації ду­ховної спадщини Великої Французької революції, бо в цій же праці застерігає проти можливого закиду на адресу реакційності його доктрини, наголошуючи, що фашистська держава не реакційна, а революційна і що фашизм не мріє про відновлення стану речей, які пере­бували до 1789 року.

Слід відмітити, що ідеологія фашизму, як і інших паннаціональних доктрин, не відзначається послідов­ністю думок; радше навпаки, їй притаманний еклек­тизм. Наприклад, Муссоліні, з одного боку, запере­чує демократію, а з іншого боку - вважає фашизм “найчистішою формою демократії”, але демократії не квантитативної, що базується на числовій більшості, а квалітативної, яка враховує якість людей, тобто принцип еліти, і тієї меншості, що випливає з цього приводу. Фашизм він характеризує як організовану та авторитарну демократію.

Можна навести й інший приклад ідеологічної плу­танини в доктрині фашизму, як її викладає Б. Муссо-ліні. Він іронізує над містичним культом того “божес­тва”, яке зветься народом, але це не перешкоджає йому згодом у зверненні до англійського загалу (5 січня 1924р.) оголосити, що “фашизм є безпосередньою маніфестацією народу”. Таких ідеологічних супереч­ностей можна знайти чимало у теоретичних міркуван­нях й інших лідерів сучасного паннаціоналізму.

Існує ряд ідеологічних моментів, характерних з націософічиого погляду для паннаціоналізму. Це, ска­жімо, культ боротьби як головного двигуна соціаль­ної динаміки. Конкретно це виявляється в обожненні війни і рішучому запереченні думки про всесвітній та перманентний мир як найвищий ідеал людського по­ступу. Фашизм, згідно думці Б. Муссоліні, “сприймає життя як боротьбу...”. В цій концепції відкидається “міф щастя і безнастанного поступу”, відчутне погорд­ливе ставлення до “вигідного життя”. Поряд із цим в ній робиться акцент на героїзмі самопожертви, аж до культу смерті включно. Немає нічого дивного в тому, що паннаціоналізм усіх напрямів обожнює війну і зне­важає мир. Фашизм, наголошує Муссоліні, “відкидає пацифізм, що маскує втечу від боротьби і боязкість перед самопожертвою. Війна і тільки вона підносить до найвищого щабля напруження усіх людських сил і надає відзнаку шляхетності тим народам, які мають відвагу стати до неї обличчям”.

Д. Донцов у вступі до трактату “Націоналізм” та­кож із пафосом підкреслює момент боротьби і культу війни як найхарактернішої ознаки свого неонаціо-налізму. Згідно його думці, світогляд XIX століття занепав, усі його провідні засади переможені сучас­ною історією. “Лише один закон постав недоторка­ним із катастрофи. Це закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперницт­ва націй, що панує над світом і нині так само, як па­нував на початку історії народів і держав”.

Коли я згадую тут ідеолога українського націо­налізму, то змушений при цій нагоді зазначити, що, власне, він різко і виразно відрізняє цей націоналізм від його попередника із минулого століття, який не пережив катастрофи світової війни. Спробою обгрун­тування світогляду цього нового націоналізму і є трактат Д. Донцова. “Як певний світогляд, - пише автор в його передмові, - протиставляє своє понят­тя націоналізму дотеперішньому, націоналізмові XIX віку, націоналізмові занепаду або провансаль-ству”.

Як бачимо із наведеного вступу, Д. Донцов вклю­чає до “занепадницького націоналізму” майже все, що дала українська націософія в минулому столітті. “До цього типового провансальства я зараховую, - наго­лошує він, - <<...> дивну мішанину із кирило-мефо-діївства і драгоманівщини, легалістичного україно­фільства і народознавства з їх крайніми течіями: мар­ксизму і комунізму, з одного боку, “есерівства” і ра­дикалізму - з іншого, нарешті - з правих ідеологій, починаючи від Куліша і завершуючи неомонархізмом. Ці напрями різнилися між собою не в одному відно­шенні, навіть поборювали себе взаємно, але тим не менше вони корінилися у тім самім світогляді, якому, як світоглядові занепаду, протиставляється тут інший, йому засадничо ворожий”.

В даному разі немає місця для полемічної крити­ки. Цитую автора “Націоналізму” на доказ того, що його концепція націоналізму цілковито розходиться із тим, що давніше так називалося. І отже, для уник­нення зайвої плутанини в основних поняттях, доціль­но було б розрізнити навіть у назві ці два, досить су­перечні, етапи: в історії як національних змагань, так і в їхній ідеології, тобто націософії. Тому, на мою дум­ку, краще залишити назву “націоналізм” для старшо­го його типу з минулого століття, а сучасний після­воєнний його етап назвати нео- або паннаціоналізмом. Це з історичного чи ідеологічного боку буде навіть логічним, бо справді суперечить існуючим поглядам на еволюцію про те, що якесь явище або процес почи­нається із занепадницьких форм, аби розвинутися до вищих. Дегенерація, тобто занепад, звісно трапля­ється наприкінці, а не на початку розвитку.

Другою визначальною ознакою націоналізму є надзвичайний культ держави, що доходить до своє­рідного панетатизму. Як із етно-, так і з націософсь-кого боку цей факт дуже цікавий. На ньому слід зупи­нитися. На сторінках цієї праці послідовно проводиться думка, що сучасна історична доба - націоцентрична. Для неї характерна боротьба між нацією і державою за політичний провід. І в цьому сенсі я доводжу, що світ і людство прямують до націократії, тобто до пе­ремоги нації над державою і пристосування цієї ос­танньої до життєвих потреб народів. Це означає, що одержавлення націй виступає як завершення самови­значення народів, зокрема недержавних і поневолених. З цього погляду націократія не є етатократією, що була виявом державного абсолютизму попередньої доби. Щоправда, криза націоналізму стосовно цього почалася вже у другій половині XIX ст., коли вияви­лось, що тип чистої “національної держави” нездій­сненний, а засади молодоєвропейського націоналіз­му про те, що нація творить державу, в політичній прак­тиці (переважно в Угорщині та Пруссії) перевернуто догори ногами, тобто сформульовано зовсім інакше, а саме - держава творить націю. Цим, звичайно, від­чинялися двері до примусової асиміляції іншонаціо-нальних меншин і фактично заперечувалося право на національне самовизначення недержавних народів.

Цікаво, що сьогодні Італія, яка в минулому сто­літті дала, як ми бачили, найкращих ідеологів моло­доєвропейського націоналізму і вела рішучу бороть­бу проти національного етатизму, стала ідеологічно на шлях крайнього панетатизму. Б. Муссоліні особ­ливо підносить цей державний авторитаризм, цілком в дусі обожнення держави в філософії історії Геґеля. Він персоніфікує націю в державі, але пріоритет від­дає державі як націогенетичному чиннику, замість того, щоб в дусі націократії вважати державу наслід­ком визвольних і самостійних змагань нації. “Не на­ція, - пише він, - творить державу, як це було в старій концепції, концепції натуралістів, яка була основою для публіцистичних міркувань про національні дер­жави XIX ст. Навпаки, держава творить націю, це дає народові свідомість його власної моральної єдності, спільної волі й, отже, творче існування...”.

Муссоліні не вважає національну свідомість, засно­вану на мовно-літературній відрубності, націогенетич-ним чинником. Для нього держава, яка спрямовує і поширює цю свідомість згори, є вирішальним фактом. Ніхто не буде заперечувати значення політичного й, отже, державного моменту як першорядного в про­цесі сучасного націогенезису. Адже самостійництво і соборництво є найвищим виявом національних зма­гань кожного народу. Проте наведена концепція Мус-соліні - це щось інше. Коли визнається держава за творця нації, а не її справою, то, власне, підкреслю­ється право народів на самовизначення як важливий націогенетичний принцип. Дається право державній нації на витворення в її складі недержавних народів. Фактично національна політика сучасної Італії пішла цим шляхом, оскільки вона провадить безоглядну примусову асиміляцію іншонаціональних меншин (югославської, німецької), вдається до італізації пріз­вищ та імен словінців, хорватів. Звичайно, це не лише вияв націократії, а абсолютичний панетатизм, гірший за деспотизм Меттерніха, проти якого сто років тому виступала “Молода Італія”, - цей каменяр первісно­го і творчого націоналізму. Та особливо вражає в пан-націоналізмі не так його доктрина чи ідеологія, як політична практика.

З цього погляду паннаціоналізм багато чого засво­їв із практики більшовизму, який у здійсненні своїх справ не мав жодних моральних засад, виходячи із морального постулату, що “мета освячує засоби”, тобто, що партії для здійснення її завдань “усе дозво­лене”. Щоправда, ідеологічно Муссоліні не є прихиль­ником програмного аморалізму. Навіть навпаки, у своєму трактаті він неодноразово підкреслює етич­ність своєї доктрини. Бо, на його думку, моральна концепція “охоплює всю дійсність, як і людську діяль­ність, що над нею панує. Жодна людська акція не уникає морального осуду: ніщо в світі не може бути поз­бавленим вартості з морального боку”. Це - теорія. Практика фашизму, як свідчить цитований автор, ке­рувалась іншим гаслом: “Ме пе гге§о” - цей вислів важко перекласти на літературну мову, але сенс його означає повну байдужість до засобів тактики. Муссо­ліні вбачає у цьому гаслі вияв егоїстичної етнополі-тичноїдоктрини:“це заклик до боротьби,прийняття ризику, що виникає з неї; це новий стиль італійського життя”. Ясна річ, що в цей новий стиль легко вклада­ється терор і насильство як засоби до здійснення ідей паннаціоналізму. Зазначаю знову, що з цього погля­ду паннаціоналізм, де він панував у державі, пішов слідами більшовизму, який першим відчинив двері для масового терору і програмового аморалізму. Зреш­тою, з цього боку спільним знаменником між більшо­визмом і паннаціоналізмом є диктатура як політична система державного мистецтва.

Цікаво, що в деяких інших варіантах паннаціона­лізму відверто визнається ідеологічний аморалізм. Так, наприклад, ідеолог українського паннаціоналіз­му Д. Донцов висуває “аморальність”, щоправда, в лапках, як одну із вимог свого вольового націоналіз­му. Цей “аморалізм” переслідує заперечення існуючих моральних категорій, які автор “Націоналізму” від­кидає відповідно до своєї доктрини. Націоналістич­ний “аморалізм” визначає своїм “учителем” і “попе­редником” Макіавеллі, автора славетного “Волода­ря” як підручника політичної та громадської етики. Можливо, не так різко, але не менш виразно визначає “аморалізм” націоналістичної доктрини другий ідео­лог українського паннаціоналізму М. Сціборський у своїй “Націократії” (1935). На думку цього автора, вибір засобів у визвольній боротьбі не повинен обме­жуватись жодними “загальнолюдськими принципами справедливості”, милосердя, гуманізму... М. Сціборсь-кий - прихильник етичного релятивізму, провідним гаслом якого є “нація понад усе”.

До речі, цитована книжка М. Сціборського назва­на “Націократія”, яку він тлумачить як концепцію “державно-політичного і соціально-економічного уст­рою, що її заступає організований український націо­налізм”. Крім спільної назви, ця концепція націократії не має нічого спільного із моїм розумінням, як це з'ясо­вано на сторінках цієї праці. Подібно до того, як я розрізняю націоналізм і паннаціоналізм, так слід було б, як я гадаю, розрізняти демократичну націократію від автократичної націократії.

Найяскравіше виявився аморалізм паннаціоналіз-му в сучасній німецькій націософії, що зовсім відки­нула етичні застереження. Так, наприклад, О. Шпенглер - автор сенсаційного “Занепаду західного світу”, - у своїй пізнішій праці “Роки рішення” , надто поширеної у Німеччині, особливо серед молоді, відверто пише: “Історія людства - це історія війн”, “Людина - хижак...”. “Коли я називаю людину хижаком, то не знаю, кого цим ображаю:

людину чи звіра? Адже великі хижаки є найшляхетні-шими тваринами найкращого типу”. Цілком логічно, коли О. Шпенґлер ці свої расо-націософічні думки остаточно формулює в такий тезі: “Варварство — це те, що я називаю сильною расою, тобто одвічно во­йовниче у типі людини-хижака”.

Це, мабуть, найкращий вияв ідеології сучасного паннаціоналізму, свідома і програмова установка не на Ното-, а на гоо-філософію. Це повернення до науки Гоббса, де динаміка первісного соціогенезису зве­дена до своїх тез: “людина людині - вовк” та “війна всіх проти всіх”...

Паннаціоналізм наших днів - перехідне явище, ви­кликане світовою війною і революцією. Це - або ди­тяча хвороба молодого націоналізму поневолених народів, або анахронічне змагання розбитих і пере­можених великодержав за повернення їх історичного “стану посідання” до 1914 року. Фанатизм сучасного паннаціоналізму свідчить про те, що національна ідея досягла нині своєї кульмінації. На цій підставі сучас­ну фазу історії я називаю націоцентричною. Бо завж­ди так бувало, коли якась ідея досягала своєї вер­ховини, боротьба за її здійснення провадилась із не-чуваним фанатизмом, що не цурався жодного на­сильства.

Пригадаймо, як у ХУ-ХУІІ ст. всю Європу огор­нула пожежа релігійного фанатизму й кривавих жах­ливих війн (наприклад, Тридцятилітньої). Проте цей релігійний фанатизм минув: перемогла релігійна то­лерантність. Все людство нині із пієтетом згадує жер­тви цього релігійного звірства, які гинули тоді із ві­рою у перемогу релігійної справедливості, толерант­ності та рівноправності. Промине й сучасний пан-націоналізм, коли у практичній політиці переможе за­сада національного самовизначення і коли настане доба національної толерантності, тобто творчої на­ціократії, що суттєво розв'яже національну проблему, витворить передумови для співжиття і співпраці усіх народів й таким чином зведе нанівець сучасний пан-націоналістичний фанатизм з його антигуманітарною ідеологією.

НАЦІЯ І ЛЮДСТВО

Одним із головних завдань націософії є з'ясування взаємин між нацією і людством. Загальний національ­ний ренесанс у минулому столітті - незаперечний факт, так само, як повсюдна активізація національних ру­хів у зв'язку із с

вітовою війною. Проте, неодноразово доводиться чути зауваження, що увесь цей розквіт національних прямувань і змагань у новітній добі є лише епізодом у сучасній історії, бо людство начебто простує тепер неухильно у напрямі до анаціональних або наднаціональних об'єднань панрасового або пан-континентального характеру. Внаслідок цього наро­ди, які не здобули своєї державної самостійності, за­суджені історією на поталу, бо вони, мовляв, нездатні до культурного поступу. Асиміляція цих народів є, отже, природним і неминучим супровідом сучасного прогресу, а інтернаціоналізація людських взаємин в інтерконтинентальних розмірах не сприяє буцімто кращому стану відсталих народів...

Належить з'ясувати цю справу і відповісти на пи­тання: чи справді становище цих приспаних народів таке безнадійне, і новочасний національний ренесанс, що охопив народи усього світу, - лише миттєве по­кращання стану пацієнта, який перебуває в агонії; чи примусова асиміляція цих народів є неминучим лихом, яке виключає можливість повного національного са­мовизначення?

Соціологія, звісно, не може передбачити, що ста­неться через кілька століть чи тисяч років. Та, вивча­ючи минуле й порівнюючи його із сучасним, вона має змогу зробити деякі припущення щодо тенденцій істо­ричного розвитку сучасних націогенетичних прямувань. Я назвав нашу добу націоцентричною, щоб та­ким чином підкреслити історичне призначення нації в цей час. В цьому сенсі я веду мову про націократію як найближчий етап в історії людства. Тому необхід­ним є з'ясування взаємин між нацією і людством, щоб зрозуміти й зорієнтуватися в історичних тенденціях нашої доби.

Здебільшого взаємини нації і людства трактують­ся як свого роду протилежність. Звідси висновок про те, що інтенсивний розвиток людства майже автома­тично приводить до анаціональної інтеграції на полі культури і політики. Інакше кажучи, цей процес оз­начає водночас спрокволий, але неминучий занепад національної диференціації в недалекому майбутньо­му. На цій ідеї сходяться метафізичний космополітизм, первісний романтичний інтернаціоналізм та абстракт­ний універсалізм, що відкидають або нехтують нацією як історичним чинником, вага якого явно зростає в новітній добі.

Насправді ж між нацією і людством немає історич­них суперечностей, так само, як немає їх між індиви-дами і суспільством. Людське суспільство з'єднується через поодинокі індивіди і без них чи поза ними було б неможливе. Нація - природна і реальна організа­ційна форма людства. Це вже інтуїтивно розумів ка­меняр модерного націоналізму Гердер (див. його “Ідеї до філософії людства”, що є, власне, першою спробою модерної філософії), який з'ясував питання взаємин між нацією і людством із соціологічного погляду, слушно відкидаючи тезу про суперечність і протилеж­ність між ними. Адже людство являє собою творчий синтез індивідуально викристалізованих й національ­не самовизначених народів.

Соціальна інтеграція (об'єднання) та диференціа­ція (розмежування) - це два паралельні напрями людського розвитку, які одне одного доповнюють, а не виключають. “Людство, - підкреслює Т. Масарик, - не є чимось понаднаціональним, воно являє із себе організацію окремих націй... Між національністю та інтернаціональністю немає жодної протилежності, а, навпаки, існує узгодженість. Національна засада діє водночас із інтернаціональним принципом (міждер-жавність). В залежності від того, як європейські нації індивідуалізуються, вони прямують до господарсько­го і комунікаційного об'єднання та наближаються одна до одної передовсім у ділянці технічної культу­ри. Проте індивідуалізація та централізація виявля­ються так само в духовному обміні ідей і культур (знання чужих мов, переклади). Європа і навіть люд­ство об'єднується”.

Немає підстав розглядати людство і націю як про­тилежні поняття, що виключають одне одного. Ціка­во, що й націософія “Молодої Європи” поділяла та­кож цей погляд. У маніфесті “Молодої Італії” наго­лошується: “Людство - це об'єднання батьківщини. Людство - це союз народів, що має на меті мирно і з любов'ю виконати своє завдання на землі. А той, хто поневолений, має, звісно, природне право на револю­ційний спротив. Жодна батьківщина не сміє перебу­вати у кріпацтві, тиранію мусимо ненавидіти й побо­рювати мечем та кров'ю”.

Проте, консолідація людства шляхом об'єднання народів не рівнозначна національній чи культурній одноманітності, як це гадають деякі дослідники. Цим питанням цікавився К. Каутський у своїй розвідці “Виз­волення народів”, дев'ятий розділ якої має досить промовистий заголовок - “Одноманітність світової куль­тури”. Цей видатний соціолог вважає, що боротьба проти асиміляції, яка дедалі більше загрожує моло­дим народам, - зовсім безнадійна. Асиміляція, згідно його думці, - природний наслідок культурного поступу. К. Каутський гадає, що сучасний економічний розви­ток спричиняє інтернаціоналізацію культури, а це рів­нозначне з денаціональною асиміляцією. Є, зрештою, законом еволюції, що поступ монотонізує навіть при­роду. “Не диференціація, а засимілювання народів!” - так звучить націологічний прогноз К. Каутського. “Не прилучення мас до національних культур, - пише він, - а до європейської культури, яка дедалі більше стає світовою, - така мета соціалістичного розвитку”.

Націософія цього марксистського ідеолога в дано­му випадку помилкова і щодо її тез, і щодо висновків. Каутський трактує монотонію за її аналогією із при­родою. Але ж між біологією і соціологією існує велика суттєва різниця; тому жодна аналогія між біологічни­ми і суспільними явищами має лише метафоричний сенс. К. Каутський у своїх міркуваннях з цього при­воду неправомірно плутає форму, зміст і дух культу­ри. Європейська або світова культура неможливі без націй та їхніх своєрідних і самостійних культур. Як йшлося попередньо, культура - критична ознака са­мобутності нації. У призмі власної культури істотно виявляється індивідуалізм нації, її обличчя. Суто на­ціональне в культурі того чи іншого народу стає над­банням світової культури і збагачує її. Це - немов ве­селка, що відбиває різні кольори окремих національ­них культур. У своїй сутності, своїм духом справжня культура є світовою. Та у своїх проявах - вона націо­нальна. Там, де нею нехтують або навмисно спотворюють - наслідком є не витворення справжньої куль­тури, а її механічна фальсифікація чи навіть кастра­ція (як, скажімо, за сучасних диктаторських режимів, де примусова нормалізація культурного життя в усіх ділянках без винятку призводить до культурного за­стою і занепаду). Адже творча культура може жити і розвиватися лише в атмосфері вільної критики, при­людної свободи, а не політичного примусу. Тому спро­би плекання “пролетарської культури” під Совєтами, нацистської культури у Німеччині та фашистської в Італії - переважно сізіфова праця.

Справжня культура може бути лише культурною. Все інше - культура в лапках, на послугах тієї чи іншої політичної доктрини. Гейне і Ґете нерозривно по­в'язані із німецькою культурою, всупереч тому остра­кізму, якому вони піддані у сучасній Німеччині. Совє-ти, висунувши сталінську теоретичну тезу: “Культу­ра національна за формою і соціалістична за змістом”, - практично використовують рідну мову тільки як доцільний засіб для розумової більшовизації усіх на­родів Радянського Союзу. Зайве казати, що цей шлях не призведе до витворення і розвитку нової чи нових культур, бо насправді означає псевдосоціалістичну кастрацію молодих народів СРСР, що культурно про­кинулися й стали на шлях свого національного само­визначення. Адже, як це добре розуміє і радянська націологія, “національна форма культури неодмінно зумовлена самою сутністю даного народу” (Ш. Альд-жанов). Сучасна Москва фактично знищує культур­не виявлення національної сутності підлеглих їй на­родів, бо, як іронічно зауважив представник радянсь­ких тюрків (Аослан Зубудай), “радянським народам” дозволено, щоб вони писали вірші “національною мовою”, але вимагається, щоб ці поезії були за своїм змістом проявом пролетарських тенденцій...

Дуже сумнівно, щоб цей шлях призвів до справж­нього національного самовизначення радянських на­родів. Нація - це щось ширше за пролетаріат; скорі­ше, це є безнадійна спроба Москви у “перетопленні” численних народів Радянського Союзу в нову “радян­ську” націю, що є лише етапом до подальшого змос-ковлення. Ми - свідки пробудження і народження біль­шовицького патріотизму і націоналізму, про що тут вже згадувалось.

Цікаво зазначити, що коли йдеться про росіян, то радянська преса та публіцистика розуміє націю інтег­рально, а не лише в пролетарському аспекті. З цього погляду надзвичайно симптоматичною є вступна стат­тя в “Правді” (15 січня 1937 року) підзаголовком “Ве­ликий російський народ”, де, зокрема, знаходимо таке національне “вірую” московських більшовиків. “Ми любимо свою батьківщину, - наголошується в статті, - ми любимо свою мову: мову велику, могутню, ма­льовничу. Вона стає нині міжнародною мовою. Прог­ресивні люди вивчають її. Ми пишаємось іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого, Бєлінського, Добро-любова та Чернишевського, Менделєєва, Сеченова і Павлова. Ці призвища разом з іменами Ломоносова, математика Лобачевського, винахідника радіо Попо­ва, героїчних мандрівників Пржевальського, Міклу-хи-Маклая, хоробрих мореплавців - Лаптевих, Деж-нева, Седова і багатьох інших, - творять нашу націо­нальну славу, і ми з повним правом пишаємось ними. Ніщо не може протистояти творчим силам відродже­ного народу, який будує свою державу. Такий народ здатний до великих справ, героїзму, чуда!”.

Саме ця цитата з центрального більшовицького органу підтверджує непохитність тези про національ­ну культуру як підвалину культури взагалі. Мається на увазі культури повної, інтегральної, а не якоїсь обрізаної, - лише для партійного вжитку. Ніхто не забороняє московським більшовикам плекати куль­туру російської нації, що відроджує наявні ознаки національного месіанізму; але ніхто не може перешко­дити усім іншим народам СРСР піти шляхом власно­го національного розвитку й визволитись із приму­сових лабет “пролетарського [інтернаціоналізму”, в яких тримає їх радянський режим.

Цей приклад радянської теорії та практики у справі, про яку тут йдеться, ще зайвий раз підтверд­жує перемогу національної засади як організуючого чинника людства і заперечує небезпеку культурної монотонії світу. Впродовж усього часу, як народи живуть і розвиваються вільно та незалежно, не існує такої загрози. Творча і жива нація - вічне джерело культурного поступу людства, Не забуваймо, що архі-твори національного мистецтва є водночас шедевра­ми світової культури, що національні генії належать до пантеону всього людства. Музика Ваґнера чи Шо-пена, що вийшла з нетрів національної стихії, здобу­ла визнання світу. Безсмертна поезія українського ве­летня Т. Шевченка, просякнута національним пафо­сом, промовляє своїм уселюдським духом до серця кожного народу. Норвежський поет Б. Бернсон читав­ся із великим захопленням у всій Європі... Архітвори національної різьби і малярства усіх часів і народів є вічними і світовими за своєю вселюдською красою.

Отже, світу не загрожує жодна одноманітність, а навпаки, завдяки сучасному ренесансу людство йде

назустріч весняному розквіту нових національних культур. Сучасні змагання і боротьба за національне самовизначення народів аж ніяк не являють культур­ної реакції, а є безсумнівним поступом в процесі людської історії... Адже ця боротьба не є боротьбою проти інтернаціоналізму людськості, а боротьбою проти поневолювачів, зловживань держав щодо ніве­ляції та примусової асиміляції. Людство прямує не до одноманітності, а до єдності, за допомогою якої ста­не можливим осамостійнення націй, їхнє органічне об'єднання, союз усіх народів Європи і, зрештою, об'єднання усього людства (Т. Ґ. Масарик).

НАЦІОКРАТІЯ

“Народи-пани”, оборонці історичного “стану посі­дання”, не хочуть погодитись та визнати факт націо­нального відродження так званих “неісторичних наро­дів”. Спочатку вони нехтували цим відродженням і загалом відкидали. Потім почали шукати якихось чудо­дійних ліків, щоб скинути, або принаймні загальму­вати, поступ національних рухів. Нарешті, коли все це не допомогло, вони почали намагатись здискреди­тувати визвольні рухи поневолених народів, вдаючись до всіляких наклепів та брехливих звинувачень. Все це, однак, зайве і безсиле. Бо історія сприяє нині еманси­пації знедолених народів, якими вона досі нехтувала й які приспала. Під прапором сучасного паннаціона-лізму людство простує до націократії, тобто до полі­тичного панування нації у найближчому майбутньому.

У дотеперішній історії людства чергувалися як про­відні чинники політичного розвитку церква та дер­жава. Зараз на зміну їм приходить нація, яка у своїх змаганнях за політичне самовизначення народів ви­ступає проти держави, яка нехтує їхні самостійницькі прямування. Народи, що національне прокинулися нещодавно або нині, борються за своє самовизначен­ня та свободу. Це особливо характерно для сучасної Європи, де культурний націогенезис майже скрізь уже закінчений. Та й поза Європою, головним чином в Азії й подекуди в Африці, словом, скрізь, де національне прокинулися кольорові народи, висуваються домаган­ня расової рівноправності й, отже, прав цих народів на самовизначення. Ці національні змагання у всьому світі є прологом до нового етапу вселюдської історії, яку я називаю націократією.

Ми живемо у добі її народження й можемо стежи­ти за перебігом творення. Проте було б передчасним вже нині прагнути сконкретизувати реальні форми націократії, які лише завтра стануть політичною дій­сністю. Сьогодні можливо тільки передбачення голов­них напрямів цього процесу.

Націократія має витворити новий тип держави, досить гнучкий, щоб у нього вкладалися самостійні змагання кожного культурного народу. Історично її завдання полягатиме в тому, щоб хронічний конфлікт між нацією і державою полагодити. Вона мусить при­мирити автономізм і відповідно сепаратизм націо­нальне свідомих народів із централізмом і автокра-тизмом держави. Головним чином тут йдеться про проголошення засад “волі та організації”, як слушно узагальнює це автор “Пан-Європи”. “Це замирення, - підкреслює він, - внутрішньо мусить виявитись у якнайдалі спрямованій автономії, а назовні - в якнай-вільнішій федерації”. Етнополітично сучасний світ прямує непереможно до цього виходу із сучасного націо-державного напруження. З цього погляду дуже повчальна своїми досягненнями та успіхами англійсь­ка державно-адміністративна практика, а радянська система - своєю теоретичною гнучкістю. Це тонко спостеріг Куденгове-Калергі. “Європа мусить розумі­ти, - пише він, - що диференціація без інтеграції при­зводить до занепаду і що її аналітична політика має бути доповнена також політичним синтезом”. Звісно, це правило має вагу не лише для Європи, а для всього світу, оскільки він перебуває у стані своєї кристалі­зації та індивідуалізації.

Сучасний паннаціоналізм, захоплений ідеалом все­бічної національної автаркії (самодостатності), зов­сім забув і свідомо нехтує цією потребою міжнарод­ного синтезу поряд із цілком виправданим змаганням кожного народу за його повне самовизначення. Про­те, національний егоїзм, що відкидає неминучу пот­ребу міжнародного порозуміння та співпраці, передо­всім шкодить інтересам свого народу. Т. Масарик має рацію, коли пише: “Індивіди так само, як і народи, не існують для того, щоб тільки виконувати свої геро­їчні завдання. Народ, який живе лише для себе, був би так само бідолашним, як і людина, що живе тільки для себе. Без віри в ідеї та ідеали життя індивідів, так і народів, перетворюються на животіння”.

Національний егоїзм у господарській ділянці, що особливо сильно виявилось у різних народів після вій­ни (спроби здійснення економічної автаркії), - також цілковито розчарував і не виправдав сподівань. Ця запрограмована господарська ізоляція великою мірою спричинила трагічне поглиблення світової кризи піс­ля війни. Не підлягає сумніву, що вихід із цієї сучас­ної скрути є єдино можливий усіма країнами і народами. Регіоналізм у світовій політиці, що останнім часом набуває впливу у міжнародних взаєминах, може бути тим мостом, по якому зубожіле теперішнє люд­ство вийде із сутичок національної автаркії на шлях міжнародної співпраці й порозуміння. Взагалі, без шанування засади взаємин та господарської взаємо­залежності всіх народів неможливим є перехід до полі­тичної націократії.

Не слід забувати, що шлях до націократії не йде навпростець, а, навпаки, буде плутаним і тяжким. Двобій між нацією і державою буде безоглядним, доки держава не пристосується до повної системи націо­кратії, тобто поки кожен народ, національне свідо­мий, не здійснить й не заперечить своє політичне са­мовизначення. На цьому шляху до націократії неми­нучі ще криваві війни та революції. Бо людство, на жаль, ніколи й ніде не навчилось з досвіду минулого, всупереч відомому античному твердженню, що “істо­рія є навчителем народів”.

Історичні факти підтверджують, що навіть світові культури, такі, як французька чи англійська, неспро­можні були цілком засимілювати недержавні і поне­волені народи (як бретонці, фламандці, кімри). Ост­рів лужицьких сербів і після ста років поневолення не потонув у німецькім морі.

Проте панівні народи продовжують свій сізіфів труд, марно намагаючись засимілювати та зденаціоналізува­ти іншонаціональні елементи, перебуваючі під їхньою політичною гегемонією. До них можна застосувати ви­слів Ніцше: “Можливо, що десь існують народи і ста­да, але не в нас, мої брати! Тут є лише держави! Що це таке? Держава - це найхолодніша серед холодних по­твор. І бреше вона також холодно; ця брехня вилазить із її пащі! Я - держава, я - народ!”. Націократія буде запереченням цієї традиційної брехні та виправ­ленням її в цьому сенсі. Натомість твердження “я - дер­жава, я -народ” гаслом буде - “Я - нація, я - держава”.

Запровадження націократії вимагатиме поперед­нього духовного і морального переродження людст­ва та народів. Потрібно буде звільнитись від культу абсолютної державної суверенності й примиритись із дійсністю, що право на самовизначення мають усі національне свідомі народи без будь-якого винятку. Треба буде обмежити “святий егоїзм” народів; доклад­но проаналізувати і піддати критиці їхній національ­ний месіанізм, тобто віру в якесь призначення, та нар-цисизм як романтичне самозакохання. Доведеться зректися мрії про світову гегемонію тієї чи іншої сві­тової нації, відкинувши забобон про “інфернальність” одних та суперечливість походження інших народів чи рас. Слід усвідомити, що кожна нація або раса у відповідному для себе природному і суспільному ото­ченні може розвинутись в гарну квітку людства.

Сучасний паннаціоналістичний психоз згодом ми­не так само, як минув релігійний фанатизм, який на початку нової доби руйнував Європу кривавими вій­нами та вкривав її ватрами спалених “єретиків”. Коли ми нині перечитуємо чорну хроніку цих жахливих подій, нам важко зрозуміти, чому та або інша віра викликала у тодішніх людей такі кровожадні інстинк­ти та лютий фанатизм. Так само і наші внуки із жа­хом читатимуть історію кривавих подій, заподіяних сучасним паннаціоналізмом. Релігійна толерантність є сьогодні політичною аксіомою серед культурних народів. Для наших нащадків такою самою аксіомою буде національна толеранція.

Від войовничого паннаціоналізму через конст­руктивний і творчий націоналізм шлях веде до на-ціократії. Хворе сучасне людство прокинеться від сво­го післявоєнного психозу, щоб у зворотньому напрямі пройти відому тріаду Гріль-Париера - “від тварин­ності через націоналізм до людяності”. Бо і в своїй сутності націократія - це визволені незалежні наро­ди, добровільно об'єднані в континентальні та сві­тові союзи, з одного боку, й відновлене, організоване людство - з іншого. В добу націократії відроджені народи здивують світ наймогутнішим своїм твором -“Дев'ятою симфонією” людської історії.