137. Роль зовнішніх венчурів у підвищенні продуктивності інновацій.

Зовнішні венчури — це юридично самостійні, як правило дрібні, фірми, які здійснюють інноваційну діяльність на всіх її стадіях: «науковий пошук — розроблення нової продукції і техніки — реалізація їх на ринку».

Створюються зовнішні венчури однією чи кількома корпораціями, визначаючи їх дослідницьку тематику й забезпечуючи її необхідними обсягами фінансування. Інноваційна діяльність зовнішніх венчурних фірм спрямовується на одержання побічних, пов’язаних із підвищеним комерційним ризиком результатів дослідження, які здійснюються великими компаніями.

Створення зовнішніх венчурів може відбуватись і з ініціативи провідних спеціалістів, окремих учених та інженерів для реалізації їхніх власних винаходів.

Корпорації використовують зовнішні венчури як ефективний чинник, який допомагає їм подолати внутрішній технічний консерватизм і пристосувати їхню діяльність до швидкозмінної кон’юнктури ринку.

Зовнішні венчури створюються тоді, коли інноваційні розробки з якихось обставин органічно не поєднуються з існуючим виробничим процесом корпорації або його модернізація вимагає значних коштів. Зовнішні венчури, що створюються корпораціями, можуть мати різну кількість працівників, яка коливається від 3—5 осіб до кількох сотень. Базовою основою для створення зовнішніх венчурів можуть бути й дочірні фірми. Дочірня фірма венчурного типу, як правило, об’єднує всі технологічні операції виробничого процесу під єдиним адміністративним керівництвом і створює необхідні умови для здійснення досліджень, розробок і налагодження серійного випуску продукції.

Таким чином, інноваційна діяльність венчурної фірми відокремлюється від основного виробничого процесу материнської корпорації, що дає їй змогу уникати перешкод, зумовлених організаційною структурою головної фірми й своєчасно, в установлені строки досягати поставленої мети.

Зовнішні венчури, які займаються інноваційною діяльністю, створюють передумови для реконструкції виробництва великих фірм. Адже поява інноваційних розробок у венчурних фірмах примушує великі корпорації здійснювати перебудову свого виробництва, аби освоїти нововведення в масовому масштабі й запропонувати його споживачам. Великі корпорації не тільки створюють зовнішні венчурні, а й намагаються використовувати науково-технічний потенціал будь-яких дрібних фірм шляхом купівлі їхніх акцій.

Поглинаються насамперед ті фірми, що вже освоїли випуск якого-небудь продукту чи якоїсь технології, які користуються попитом у споживачів. Це один із шляхів великих фірм з освоєння нових технологій чи завоювання ринку.

Нерідко купівля дрібних інноваційних фірм одночасно супроводжується зворотним процесом продажів та ліквідацією збиткових виробництв. У тих випадках, коли дрібні фірми не в змозі повністю реалізувати свій науковий потенціал, вони продають свої інновації великим фірмам у вигляді патентів та ліцензій.

138. Основні напрямки державного регулювання інноваційної політики.

Вирізняють кілька варіантів державної інноваційної політики, які в певні періоди в різних високорозвинутих країнах були пріоритетними. Так, наприклад, інноваційна політика «технологічного поштовху» полягала в тому, що пріоритетні напрями інноваційної діяльності визначались державою, яка забезпечувала їх здійснення необхідними фінансовими й матеріальними ресурсами. Цей варіант інноваційної політики формується виходячи з існуючих у суспільстві науково-технічних та соціально-економіч­них проблем, вирішення яких здійснюється на основі державних програм інвестування.

Інноваційна політика ринкової орієнтації передбачає вибір напрямів розвитку науки й техніки, перерозподіл ресурсів на основі ринкового механізму. Згідно з цією політикою передбачається обмеження ролі держави в здійсненні інноваційних процесів, починаючи із фундаментальних досліджень і закінчуючи ви­пуском нової продукції.

Інноваційна політика соціальної орієнтації передбачає оцінювання результатів НТП з погляду їхнього впливу на соціальне середовище. Ось чому, наприклад, рішення про реалізацію масштабних технопроектів у певних регіонах країни приймається із за­лученням представників широкої громадськості й на основі консенсусу всіх зацікавлених соціальних груп.

Інноваційна політика структурних змін ставить за мету вирішення соціально-економічних проблем суспільства, постійну оптимізацію галузевої структури економіки за рахунок застосування високих технологій.

Податкове законодавство дозволяє здійснювати амортизаційні списання в розмірах, що значно перевищують фактичне зношування основного капіталу. Це досягається шляхом прискореного списання вартості обладнання в перші роки їхньої служби або встановленням занижених строків їхньої роботи.

Обчислюючи прибуток, який оподатковується, використовують такі методи списання основного капіталу.

Пропорційний, або рівномірний, метод ґрунтується на рівномірному списанні протягом усього строку служби вартості основ­ного капіталу.

Регресивний метод, або метод «зменшеного залишку», передбачає визначення амортизаційних відрахувань на основі фіксованого відсотка від несписаної (залишкової) балансової вартості основного капіталу.

Кумулятивний метод, або метод «суми чисел», визначає норму амортизації шляхом ділення кількості років, що залишилися до закінчення строку служби основного капіталу, на суму років служби цього капіталу.

Однією з найголовніших складових інноваційної політики в західних країнах є кадрова політика, яка спрямована на підготовку й перепідготовку наукових кадрів.