136. Роль внутрішніх венчурів у підвищенні продуктивності інновацій.

У середовищі дрібного бізнесу залежно від поставлених науково-виробничих цілей та фінансового забезпечення науково-дослідних і експериментально-конструкторських робіт вирізняють кілька груп фірм.

Однією із таких груп є так звані внутрішні венчури. Це — невеликі наукові групи й підрозділи, які створюються всередині великих корпорацій. Призначення внутрішніх венчурів — створити сприятливе науково-технічне середовище, яке притаманне дрібним організаціям, де існує науковий демократизм і не придушується творча ініціатива наукових індивідів.

Внутрішні венчури дозволяють поєднати переваги дрібних інноваційних фірм та великих компаній, що дає можливість повніс¬тю розкрити науковий потенціал спеціалістів і звільнити їх від жорсткого адміністративного підпорядкування, тим самим забезпечити в найстисліші строки реалізацію інноваційного циклу «винахід — виробництво — збут нової продукції».

До складу внутрішніх венчурів, як правило, залучаються спеціалісти різних галузей знань для здійснення певного виду інновацій. Після вирішення інноваційного завдання внутрішні венчури розформовуються або ж спеціалістів залучають до розроб¬лення інших інновацій.

У деяких випадках внутрішні венчури можуть функціонувати як центри експертизи або як «думаюча фабрика». Фінансування внутрішніх венчурів здійснюється зі спеціальних фондів компаній, що певною мірою звільняє науковців від підпорядкованості суто виробничо-комерційним завданням і дозволяє їм зосередитись переважно на інноваційній діяльності.

Фінансово-економічні відносини між внутрішніми венчурами та керівництвом компаній ґрунтується на системі внутрішнього комерційного розрахунку на стадії виходу нововведень, коли у внутрішньофірмовий обіг випускаються так звані «уявні» акції («фантоми»), які розповсюджуються тільки серед працівників, що займаються розроблення інновацій.

Розповсюдження цих внутрішніх акцій дає можливість збільшити обсяги фінансування внутрішніх венчурів і пов’язати інтереси їхніх співробітників із кінцевими результатами фірми.

За умови, коли інновації реалізуються на ринку, «уявні» акції обмінюються на справжні, що дає можливість їх власникам отримувати дивіденди.

Саме старіння існуючих технологій та необхідність їх оновлення спричиняє активізацію діяльності корпорацій зі створення внутрішніх венчурних груп.

Система урядового програмно-цільового фінансування дослідних проектів, які розробляються великими компаніями, також значною мірою сприяла створенню внутрішніх венчурів. Саме на базі дослідних програм найчастіше й створювались венчурні групи. Проте в багатьох випадках вони не досягали поставлених перед ними цілей, значною мірою через своє неузаконене юридично-фінансове становище. Так, коли корпорації стикаються з фінансовими негараздами, то їх усунення вони здійснюють насамперед за рахунок вилучення коштів, призначених для фінансування інноваційної діяльності внутрішніх венчурів.

Продуктивність венчурних груп нерідко знижується через подвійне, матричне підпорядкування їхніх спеціалістів, коли, з одного боку, вони залежні від адміністрації підрозділів корпорацій, у штаті яких перебувають, а з іншого — від керівників дослідних проектів. Внутрішні венчури, як правило, функціонують протягом чотирьох-п’яти років. Потім вони розформовуються, а їхні фінансові кошти спрямовуються на інші цілі.

Аби запобіги недолікам, притаманним внутрішнім венчурам, приватний бізнес західних країн формує систему зовнішніх венчурів.