3. Формування соціологічної думки в Середньовіччя та в епоху Відродження

Зміни системи Впродовж Середньовіччя (від розпаду Рим-

соціальних знань ської імперії в V ст. до виникнення капіта-

лізму в XVI ст.) панував теологічний світо­гляд, а християнська церква стала носієм середньовічної феодальної ідеології. В межах теології формувалися уявлення про суспільство та суспільні явища. Основу теологічного світогляду та релігійних уяв­лень про суспільство і соціальні явища становила економічна струк­тура феодалізму, що характеризується недостатнім рівнем розвитку виробничих сил та роздрібненістю господарської території, коли кожний феодальний наділ (володіння) становив замкнуту госпо­дарську цілісність. Нерозвинутій економічний базі віповідала нероз­винута і порівняно проста соціальна структура з недостатньо розви­нутою суспільною свідомістю, в межах якої домінуючу роль відігравала релігія. Середньовіччя ділиться на ряд етапів: раннє Середньовіччя (V—XI ст.), середній розвиток феодалізму (XI—XV ст.), пізнє Середньо­віччя, епоха Відродження (кінець XV—XVII ст.).

Епоха Середньовіччя в порівнянні з античністю — крок назад у розвитку наукових знань про навколишню реальність. Роль знань незаслужено знижена. Прагнення до Відродження наукових пошуків на основі античної спадщини жорстоко каралося. Схоластика та тео­логія навіки загальмували розвиток науки і культури. Уявлення про суспільство, державу формувалися з позиції теології, вважалося, що людина, держава — продукти Божественного творіння. Перші хрис­тиянські общини створювалися на основі спільного володіння май­ном, не прагнули до соціальних перетворень, християни засуджува­ли розбещене суспільство багатіїв і протиставляли йому «небесну благодать і царство». Теологи — Іммануїл Квінт, Септіній Флоренс, Климент Александрійський та інші — проповідували, що суспільство є природне утворення, що держава виникла після гріхопадіння люди-

55

ни і спрямована проти розпути та злодіянь людства. По-різному ста­вилася проблема свободи особистості взагалі і проблема релігійної свободи зокрема.

До IX—X ст. остаточно сформувалися феодальні відносини в усіх країнах Західної Європи. Тоді ж Західна Європа розпалася на багато дрібних феодальних держав, майже незалежних від влади королів та імператорів. Склалася ієрархічна структура землеволодіння, пов'яза­на з відносинами суверенітету і вассалітету, із системою збройних дружин, що давала дворянству владу над кріпаками. Соціальний поділ феодального суспільства було оформлено і закріплено стано­вим устроєм. Кожний стан займав у феодальній ієрархії певне місце, а права (привілеї) та обов'язки визначалися місцем в ієрархії. Вини­кає нова соціальна концепція, сенс якої зводиться до формування принципів переорієнтації всього життя суспільства на релігійну ос­нову, яка відриває від землі мистецтво, спосіб життя, інші людські цінності і переносить на небеса.

^ . У X—XI ст. під впливом богомілля виникли

Концепція ... . ... ..

Фоми Аквінського єретичні рухи в Візантії, Серби, Боснії, Київ-

ській Русі. Особливо сильний вплив вчення богомольців мало в країнах Західної Європи, зокрема на півдні Фран­ції, в Італії (катари, альбігойці). Нові хвилі єретичних рухів почалися в другій половині XIV ст. Бюргерство, що уже стало визначним ста­ном, мало досить можливостей для боротьби зі світським феодаліз­мом. Один з перших представників бюргерської єресі, професор Окс­фордського університету Джон Уїдліф виступив проти залежності англійської церкви від папської курії і втручання церкви в справи держави. Уїдліф засуджував церковну ієрархію і церковне багатс­тво, твердячи, що вони суперечать Святому Писанню. Водночас з ученням Уїдліфа в Англії виникає рух лоллардів, які вимагали пере­дачі земель землеробським громадам і ліквідації кріпосного права. Згодом, після придушення руху лоллардів, почалася Реформація в Чехії, очолювана Яном Гусом. В XII—XIV ст. розвиток торгівлі і ре­месла в ряді країн Західної Європи привів до зростання міст, насе­лення яких добивалося незалежності від феодалів. Яскраве і своєрід­не теоретичне відображення політичних настроїв Середньовіччя знайшло в ученні ідеолога католицизму домініканського монаха Фо­ми Аквінського (1225—1274). В дусі середньовічної схоластики філо­софія розглядається як служниця богослов'я, відстоює активне втор­гнення церкви у філософію і науку. Та від поєднання науки з релігією вигравала тільки релігія, а наука втискувалась у прокрустове ложе схоластичного теоретизування, взагалі втрачала здатність самостій­но розвиватися. Фома Аквінський широко використовує праці Аріс-

56

тотеля, запозичує ідеалістичне вчення про активну форму, що дає життя пасивній матерії. На думку Фоми Аквінського, світ заснова­ний на ієрархії форм від Бога — чистого розуму — до духовного світу і нарешті, до матеріального, з яких вищі форми дають життя ниж­чим. Очолює ієрархію землі і неба Бог, який встановлює принципи підкорення нижчих форм вищим. Духовний світ очолюється Папою як намісником Бога. За таким же ієрархічним принципом будується і суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі. Значне місце в соціально-правовій доктрині Фоми Аквінського займає вчен­ня про закони, їх види і підпорядкування. Закони визначаються як загальне правило для досягнення мети, правило, за яким будь-хто заохочується до дії або до утримання від дій. Взявши у Арістотеля поділ законів на природні і писані (створені людьми), Фома Ак­вінський доповнив його поділом на закони людські, що визначають порядок суспільного життя, і божественні, що вказують шлях до до­сягнення «небесного блаженства». Суть концепції зводиться до того, що діючий людський закон випливає з волі і розуму Бога, тому по­рушення феодального закону не тільки карається, а й є тяжким гріхом. Отже, феодальне право спільно з основними інститутами феодального суспільства оточується ореолом святості. Велику увагу Фома Аквінський приділяє обгрунтуванню кріпосництва, заявляю­чи, що кріпосництво — це воля Божа, закликає людей бути слухня­ними тощо.

Середні віки — період спаду в історії полі-епо°х^Ци^авїїо™я ™^чних- соціальних і правових учень в пор.в-

нянні з античним світом. Синтезом спадщи­ни двох джерел — античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, політична соціологія епохи Відродження. В культу­рі, соціально-політичній думці античної цивілізації мислителі епохи Відродження черпали ідеї і теорії, що забезпечували подальший роз­виток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичних, соціаль­них систем Платона, Арістотеля, Ціцерона та інших філософів про­являвся особливий інтерес. Пояснюється це прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, соціологічні та етнічні, етичні погляди з метою впровадження в практику та задоволення політичних, ідейних запитів Відродження. На зміну світогляду тео­ретичного мислення приходить система мислення, в центрі якого стоїть людина з її потребами і прагненнями, бажаннями. Гуманізм — світське вільнодумство епохи Відродження, яке протистоїть схолас­тиці і духовному пануванню церкви та пов 'язане з вивченням знову від­критих творів античності. Гуманізм — пізнання цінності людини як особи, її права на вільний розвиток і прояв здібностей, утвердження

57

блага людини як критерію оцінки суспільних відносин. Гуманізм прого­лошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взає­мовідносин між людьми. Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціальну спрямованість — на людину з її інтересами, по­требами і цінностями.

Епоха розпаду феодалізму та становлення раннього буржуазного суспільства, що почалася в XV — на початку XVII ст., названа епо­хою Відродження, коли філософські та соціологічні вчення, що роз­вивалися в Європі і раніше в Італії, виражали повагу до гідності і прав людини, піклування про благо людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих умов суспільного життя, відновлення античної філософської спадщини. Гуманістичне розуміння світу пе­редбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визначало гармо­нію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

В епоху Відродження в філософській і соціологічній думці виді­ляються три етапи: гуманістичний (із середини XIV ст. до середини XV ст.), що протиставляє середньовічному теоцентризму інтерес до людини і її відносин зі світом, неоплатонівський (середина XV ст.— перша третина XVI ст.), пов'язаний з виникненням проблем буття, натуралістичний (середина XVIст.— початок XVIIст.), пов'язаний із прагненням застосувати закони природи для пізнання соціальної дійсності, реальності в суспільстві. Великі гуманісти епохи Відро­дження Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Боккаччо, Пізано, Лео-нардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Серван-тес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховність тілесної природи людини. Людські потреби, за­пити, інтереси прагнення людини до чуттєвих радостей вважаються природними. Гуманісти вважали ненормальними і неприродними проповіді церквою теїзму, тобто існування особистого Бога як над­природної істоти, що володіє розумом, волею і таємно впливає на всі матеріальні та духовні процеси, на особу і суспільне життя людей. Гуманісти заперечували відмову від почуття. Якщо людині її чуттєві потреби визначені самою природою, то, певне, вони є в усіх і слу­жать основою для рівних відносин. Всі люди народжуються однако­вими і вимагають рівності в реальному житті. Пізнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямоване проти феодально-станової нерівності. Гу­маністи вбачали ідеальне в єднанні людини і природи, шукали гар­монію такого єднання, захищали необхідність сприйняття всіх ра­достей земного буття людини, стояли за визнання і захист гідності

58

особи, про-повідували культ знання, освіченості, духовності і праці. Гуманісти прагнули побачити діяльний бік людської історії, намага­лися проникнути в закономірну суть історичних явищ, витісняючи містику. Із знань стародавніх греків та римлян, вавілонян, китайців та індусів передові мислителі-гуманісти черпали судження про дер­жаву як спільну справу народів, що знайшла реалізацію в поглядах мислителів ще до епохи Відродження — в творах Августіна, Марсе -лія Падуанського, у трактатах Роджера Бекона, в політично-право­вих вченнях Арабського Сходу, в Середній Азії та Закавказзі, в Ста­родавній Русі та ін.

Гуманізм XV—XVI ст. не став рухом, що охопив би широкі маси народу. Культура Відродження стала надбанням відносно нечислен­ної соціальної спільності освічених людей різних країн Європи, пов'язаних спільними науковими, філософськими, естетичними інтересами, які спілкувалися тоді за допомогою інтернаціональної мови — латині. Більшість гуманістів негативно ставилися до релігій­них рухів, у тому числі й до реформаційних учасників, які визнавали тільки релігійну форму ідеології і вороже ставилися до деїзму та ате­їзму. На соціально-становій основі і програмній спрямованості в антифеодальній ідеології визначалися тоді два основних напрямки. Програмні вимоги молодої буржуазії зводились до заміни феодаль­но-станової нерівності юридичною рівністю, до непохитності недо­торканності приватної власності, захисту особи від феодального сва­вілля. Другий напрямок виражав прагнення того народжуваного класу, який передував пролетаріату. Самостійні рухи ремісників, майстрів та іншого робочого люду мали стихійний, бунтівний харак­тер. В соціально-політичній думці панували утопічні відображення ідеального суспільного ладу. Теорії утопічного соціалізму Томаса Мо-ра, Томмазо Кампанелли та інших, що виникли в XVI ст., засуджува­ли не тільки феодальну державу і право, а й будь-яке суспільство, засноване на приватній власності.

„ Капіталістична ера в Західній Європі бере

буржуазної ідеології. початок у XVI ст. Тоді розвиток ремесла та Вчення торгівлі, прискорений великими географіч-

Нікколо Макіавеллі. ними відкриттями, привів до виникнення ка- Макіавеллізм піталістичного ладу. З виникненням буржу-

азії зароджується робітничий клас. Розпад феодалізму і первинне нагромадження капіталу, розвиток ринкових відносин обумовили різке загострення соціально-станових супереч­ностей. Зростав тягар феодальних повинностей, у ряді країн відбува­лося масове обезземелення селянства, у містах посилювалась бо­ротьба патриціату і міських низів. Політичне ж панування в усіх

59

країнах зберігалося за феодалами. В деяких країнах Європи йшло становлення централізованих держав, а в інших — зберігалась фео­дальна роздрібненість. Скрізь існував соціально-становий лад, пра­вова і соціальна нерівність, феодальна залежність селян, кріпосниц­тво. Ідейне панування належало католицькій церкві, що оточувала феодальний лад ореолом святості. Суспільні сили, що тоді боролися проти феодалізму і церкви, ще не розірвали з релігійним світогля­дом. У своєрідних умовах XVI ст. Священне Писання стало ідейною зброєю в боротьбі проти католицької церкви та феодального ладу. Суперечливе співіснування старого і нового дедалі гостріше стави­ло перед суспільною думкою проблему дослідження реальності со­ціального буття, особливо питань держави, політики, права, тому що на них зосереджувались інтереси молодої буржуазії. Особа стала розглядатись переважно крізь призму суспільства як елемент, част­ка суспільства, а індивідуальна воля — через волю суспільства. Вису­вається питання розвитку суспільства, його механізмів, рушійних сил і закономірностей. Молода буржуазія потребувала ідеології дер­жавності для захисту своїх інтересів.

Одним з перших буржуазних теоретиків став італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Тривалий період Нікколо Макіавеллі займав різні посади у Флорентійській республіці, мав доступ до державних таємниць. Життя і діяльність Нікколо Макіавеллі належать до періоду занепаду Італії, що до XVI ст. вважалась найпередовішою країною Західної Європи. Перенесення головних торговельних шляхів у зв'яз­ку з відкриттям Америки, розвиток капіталістичного виробництва, ринкових відносин в інших країнах вели до занепаду Італії, підрива­ли сили буржуазії італійських міст. Тоді в Італії ще не сформувалась єдина держава — на її території існували міські республіки, папська держава, а також володіння Іспанії. Роздрібнена Італія зазнавала іно­земних нашесть; у ряді міст-держав силами феодальної реакції утвер­джувалися тиранії. Після встановлення у Флоренції синьйорії Медичі Нікколо Макіавеллі позбавляють посади. Останній період життя зай­мався літературною діяльністю. Йому належить ряд політичних тво­рів: «Государ», «Про воєнне мистецтво», «Історія Флоренції» та ін. Твори Макіавеллі поклали початок буржуазній політико-правовій і соціальній ідеології. Його соціальні і політичні вчення, вільні від тео­логії, грунтувалися на дослідженнях діяльності тодішніх урядів і досві­ді держав античного світу, на уявленні про інтерес і прагнення учас­ників державної діяльності. Макіавеллі твердив, що вивчення минулого дає можливість передбачити майбутнє.

На впевненості в постійності пристрастей і прагнень людини формується вчення Макіавеллі. Природа людини однакова в усіх

60

державах і в усіх народів; інтерес є найбільш загальною причиною людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія. Щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнен­ня й інтереси. Устрій держави і її діяльність мають будуватися не на абстрактних уявленнях про належне, а на вивченні природи люди­ни, її психології та захоплень. Нікколо Макіавеллі писав, що приро­да створила людей так, що люди бажають усього, але не можуть до­сягнути. Тому люди неспокійні, честолюбні, підозріливі і ніколи не задоволені своєю долею. Саме тому в політиці завжди слід розрахо­вувати на гірше, а не на добре й ідеальне. Варто заздалегідь вважати всіх людей злими і передбачати, що вони завжди виявлять злобність своєї душі, як тільки виникне зручний випадок. Державу Макіавеллі розглядав як взаємодію між урядом і підданими, що ґрунтується на страсі або любові. Держава непохитна, якщо уряд не дає приводу для змови і обурення, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов — у зневагу. Макіавеллі дає ряд рекомендацій та порад, що базуються науяві про пристрасті і прагнення людей, соціальних спіль­ностей. Міркуючи про способи та методи влади, Макіавеллі абсолю­тизує такі риси, по суті, буржуазної психології: любов до власності і прагнення наживи, збагачення. Людина ж, яку позбавляють якоїсь вигоди, ніколи не забуває про це, досить найменшої потреби, щоб їй про це нагадати, а її потреби поновлюються щоденно, то вона згадує це щоденно. Найнебезпечніше для володаря посягати на майно під­даних — це неминуче породжує ненависть. Навіть коли володар вважає за потрібне позбавити когось життя, він може це зробити, якщо є слушне обгрунтування і очевидна причина, але повинен остерігатися посягання на чуже добро. Люди швидше забудуть смерть батька, аніж втрату спадщини. Непорушність приватної влас­ності, безпека особи — це блага свободи, основа міцності держави.

Нікколо Макіавеллі відтворює ідеї Полібія про виникнення дер­жави і кругообіг форм правління. Слідом за античними філософами віддає перевагу змішаній (з монархії, аристократії та демократії) фор­мі правління. Особливість вчення Нікколо Макіавеллі в тому, що змішану республіку вважав результатом і засобом погодження праг­нень та інтересів соціальних спільностей, шо ведуть боротьбу: в кож­ній республіці завжди є два протилежних напрями: один — народний, другий — вищих класів. З такого поділу випливають всі закони, що приймаються в інтересах свободи. Макіавеллі істотно доповнює дос­лідами із суспільної психології соціальні спільності, які борються за вплив у державі. В Стародавньому Римі змішана республіка сфор­мувалась у результаті боротьби і компромісів народу та аристократії, але їх непримиримість навколо аграрного закону привела до загибелі

61

республіки. В історії Флоренції суперечки простого народу і знатних людей мали безкомпромісний характер і обумовили малу міцність Флорентійської республіки. Макіавеллі прагнув спростувати загаль­ну думку істориків про порочність народу. Народ постійніший, чесні­ший, мудріший і розсудливіший за володаря. Якщо одноосібний прави­тель створює гідні закони, встановлює новий лад і нові установи, то народ краще зберігає встановлений лад. Від народу відрізняється знать. Знать бажає підкоряти і гнобити народ, народ не бажає підко­рятися і зазнавати гноблення. І все ж Макіавеллі вважав знать не­минучою і потрібною часткою держави. Вільна держава має фор­муватися на компромісах народу і знаті; суть «змішаноїреспубліки» і полягає в тому, що система державних органів включає аристо­кратичні та демократичні установи, кожна з яких виражає і захи­щає інтереси відповідної частини населення, стримує посягання на інтереси іншої частини населення. Та Макіавеллі з непримиримою ненавистю ставився до феодального дворянства і закликав до його знищення; вивільняв учення про державу і право від догм теологіч­ного світогляду, вказував, що держава створюється і зберігається не тільки за допомогою насилля, війська, а й із застосуванням вла­ди (хитрістю, підступністю, обманом та ін.); «треба знати: з воро­гом можна боротися двома методами: по-перше, законами, по-дру­ге, силою. Якщо закони властиві людині, то сила — звірю. Звідси, володар має усвоїти те, що закладено в природі і людини, і звіра. Володар має уподобатись леву і лисиці. Лев боїться капканів, а ли­сиця — вовків, отже, треба бути і лисицею, щоб уміти обійти кап­кани, і левом, щоб відлякати вовків». Державний діяч не має до­тримуватися обіцянок, домовленостей, отже, справи удавалися лише тим, хто не прагнув дотримувати слова і умів, кого потрібно, «обвести круг пальця». Розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїм обіцянкам, якщо це шкодить його інтере­сам і якщо відпали причини, що змусили його давати обіцянки. Тому, вказував Макіавеллі, віроломство і жорстокість мають звер­шуватися так, щоб не підривався авторитет верховної влади. Звід­си випливає одне з улюблених Макіавеллі правил політики: людей слід або пестити, або знищувати, бо за мале зло людина може помститися, а за велике — не може. Слід або зовсім не кривдити нікого, або задовольняти свою злобу і ненависть одним ударом, а потім заспокоїти людей і повернути їм упевненість у безпеці. Полі­тика панівних верств завжди прагнула знайти ідейну опору в сус­пільній моралі і теоретичне обгрунтування в філософії. Праці Нікколо Макіавеллі мали значний вплив не тільки на розвиток со­ціальної політико-правової теорії, а й на реальну політику ряду

62

феодальних і буржуазних державних діячів та ін. Склалось поняття макіавеллізм — образ політичної діяльності, яка не нехтує будь-яки­ми засобами заради досягнення поставленої мети. Історична заслуга Нікколо Макіавеллі полягає в тому, що він одним з перших став розглядати державу як суспільне явище і формулювати її закони з розумом і з досвіду, а не з теології, релігійності.

У розвитку соціальної і політико-правової те- Раціональні концепції _{ії хуі ст стає переломним}. Занепадало без-

ПОЛІТИЧНОЇ СОЦ10ЛОП1 . ^г _ , .

роздільне панування богослов я і схоласти­ки. Уже Макіавеллі, Томас Мор, Мартін Лютер, Томас Мюнцер, тираноборці, Томмазо Кампанелла, а потім Жан Боден, Томас Гоббс, Барух Спіноза, Гуго Гроцій, Жан-Жак Руссо, Фіхте, Гегель почали розглядати державу як природне суспільне явище, як творіння розуму та досвіду, виводили її природні закони. Англійський мислитель Томас Мор, піддаючи гострій нищівній критиці тодішню державу, вказує, що основною причиною всіх її пороків та лиха є приватна власність і обумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, бага­тих та бідних, святість та виснажлива праця, розкіш та злидні. При­ватна власність і гроші породжують злочини, що піддаються щоден­ному покаранню, але не викоріненню їх. Викриття кривавого законодавства нерозривно пов'язане з осудженням ладу, засновано­го на приватній власності; суспільство «творить злодіїв і водночас карає їх». Погляд на власність як основу суспільства, що визначає його структуру, психологію, звичаї, установи, закони, дозволив То-масу Мору зробити ряд проникливих висновків про суть держави і права.

В XVI ст. ряд країн Західної і Центральної Європи охопила Ре­формація — масовий рух проти католицької церкви,— об'єднавши всю феодальну Західну Європу в одне величезне ціле, оточила фео­дальний лад ореолом святості. Один з реформаторів Мартін Лютер, спираючись на Священне Писання, доводив, що вся ієрархія като­лицької церкви, чернецтво, більшість обрядів і служб не засновані на «достовірному слові Божому», «справжньому Євангелії». Всупереч ученню католицизму про необхідність здійснювати для порятунку ду­ші різні обряди, робити внески церкві, Лютер, посилаючись на апос­тола Павла, твердив, що «людина виправдовується однією вірою». Те, що стосується релігії,— справа совісті християнина; джерело віри — Священне Писання, «чисте Боже слово». Під впливом своєрідних умов Реформації в Німеччині склалось і ставлення Лютера до держави. Ос­новним положенням лютеранства стала незалежність світської влади від папства, мирське життя розглядалось як невід 'ємна природна част­ка оновленої християнської релігії. Людина вільно шукає істину, вірячи

63

своїй внутрішній релігійності, силою примусити вірити неможливо. І світська влада має регулювати відносини між людьми, карати лютих і охороняти покірних. Духовенство не є чимось особливим, незалеж­ним від світської влади. Бюргерська реформація в Німеччині, як і до того в Англії, Чехії, послужила сигналом до загального руху селянства і міських низів. В 1524 році почалось загальне повстання селян Пів­денної та Середньої Німеччини проти церковних і світських феодалів. Очолив повстання Томас Мюнцер, який Реформацію і селянський рух пояснював як виступ проти основних догматів католицизму і вза­галі проти християнства. В політичній доктрині ставилась вимога вста­новлення верховенства народу. Поширення лютеранства і його бо­ротьба проти католицизму стали ідейною передумовою виникнення більш радикальних релігійно-політичних течій Реформації. Тоді та­кою течією став кальвінізм. Однією з центральних ідей Жана Кальвіна (1509—1564) стала ідея абсолютно передвизначеної долі кожної люди­ни. Учення Кальвіна закликало віруючих до активної діяльності, бо якщо людина приречена на невдачу, то їй ніщо не дасть поліпшення, аби відвернути визначене. Ніхто не може заздалегідь знати, «обраний» він чи ні — проте успіх у справах може бути витлумачений як можли­вість висунення. В XVI—XVII ст. кальвінізм широко розповсюджу­вався в Швейцарії, Нідерландах, Франції, Італії і північно-амери­канських колоніях. Реформація завдала тяжкого удару католицькій церкві, що втратила вплив у Німеччині, Швейцарії, Англії, Шотлан­дії, Нідерландах, Скандинавії та ін.

У працях філософів і мислителів XVI ст. висувались ідеї, що. зна­ходили розвиток у соціальних, політико-правових теоріях; обґрунто­вувалися необхідність приватної власності та договірних відносин, фор­мальна рівність і безпека особи, свобода промислів та торгівлі, незалежність держави від церковної влади. В процесі критики теології вчення про державу і право обґрунтовувалось як суспільне явище, сила зображувалася як основа права, а політика, соціальні дії — як сус­пільні дії. Особа, вивільнена від феодальних кайданів, наділена рядом природних прав та свобод. Та тоді йшлося ще переважно про подолання релігійного та церковного відчуження: спираючись на багатовікову традицію, церква і релігія, колись створені людьми, пе­ретворилися на ворожу їм силу, що протистоїть народу. Прагнення подолати відчуження релігії та церкви і породило Реформацію.

_к ... В концепції походження держави відомий

Френсіса Бекона англійський філософ Френсіс Бекон (1561-

1626) стояв на позиціях мислителів від Ма-

кіавеллі до Гегеля, що прагнули очистити поняття про державу та

право від містичної лузги, догм теології і відмежувати істини науки

64

від поглядів релігії. І якщо в соціальних, юридично-правових ар­гументаціях Френсіс Бекон відкрито посилався на те, що королі правлять державою з волі Бога, то в дійсності суть концепції істот­но інша: не зберігаючи середньовічного уявлення про божественне походження держави і права, Бекон твердить, що джерелом права є не Бог, а природний закон, створений людським розумом. Основами соціальних дій, основами законів, за Беконом, є об'єднання людей справедливістю, а справедливість — не робити іншому того, що не бажаєш собі. Це принцип буржуазного права. За феодалізму су­спільство виробників визнавало періодичну рівність усіх перед за­коном. І якщо хтось скоїть несправедливість заради власної ви­годи, інші бачать небезпеку для всіх, об'єднуються і приймають закони для захисту від несправедливості. Загальнодержавна закон­ність виявляється не тільки в придушенні королівською владою феодального беззаконня, а й у підкоренні дій суддів, обмеженні влади короля тощо. Френсіс Бекон проголошує, що не король, а насамперед істина стоїть на першому місці, і, виходячи з гуманних природних основ, ігнорував станову соціальну природу держави і права, твердив, якщо закон «більше загрожує інтересам численні­шої і сильнішої соціальної спільності людей, аніж меншості, інтереси якої охороняються, то така соціальна спільність людей знищує закон, що трапляється дуже часто». Закон існує лише опи­раючись на силу, і те, що вважається справедливістю для одних, стає несправедливістю для інших. Насилля іноді набирає силу за­кону, а деякий закон іноді більше говорить про насилля, аніж про правову рівність. Ідеї про державу і право Френсіса Бекона відігра­ли певну роль у становленні та розвитку соціально-політичної тео­рії в умовах формування буржуазного суспільства.

„ . Аналіз розвитку суспільства як поступово-

Теорія . .

державнош суверенітету. ^г0 процесу, на відміну від природних про-Вчення Жана Бодена иесів, для яких характерний кругообіг, зна­ходимо в працях французького політичного діяча, юриста Жана Бодена (1530-1596). В праці «Метод легкого вивчення історії» Жан Боден визначає фактором суспільного життя географічне середовище, вважаючи, що клімат, родючість грунту, рельєф тощо обумовлюють особливості життя людей, їх психоло­гічні та інтелектуальні якості. З півночі на південь, зі сходу на захід населення Землі живе в трьох географічних поясах: жарко­му, помірному, холодному (Африка, Європа і північні народи). Відповідно з «законом протилежностей», в тому числі «протилеж­ностей властивостей тіла й духу», фізичні умови існування обу­мовлюють особливості тілесного і духовного складу людей: «хто

5 "Соціологія"

міцний духом, той слабший фізично». Звідси Жан Боден робить висновок, що дух настільки властивий жителям півдня, наскільки тіло — жителям півночі. Виступаючи прихильником «золотої се­редини», Жан Боден вважає, що різноманітні відмінності клімату півночі та півдня, сходу та заходу урівноважуються зоною помір­ного клімату, що відповідає і психологічним особливостям наро­дів, які живуть тут, і формам їх діяльності. Жителі півночі — фі­зично міцні, жорстокі, бідні розумом, переважне їх заняття — ремесло, тоді як народи півдня — малорослі, фізично слабі, духов­но хитрі, замкнуті, скупі або ж бережливі. Для помірної кліматич­ної зони — Греції, Італії, Франції — характерно те, що тут люди фізично сильні, хоробрі, розсудливі і помірковані, прості у відно­синах, прагнуть до спілкування.

Розвиток наук Жан Боден пояснює саме властивостями кожного народу: у південних народів більше розвиваються науки, у північ­них — ремесла, а у жителів помірної зони клімату — державність, право, торгівля, господарство та ін. Кожний народ відрізняється і здібностями, і вмінням. З народів, які живуть у помірних кліматич­них зонах, походять знамениті воєначальники, оратори, правознавці, актори, письменники та ін. І Жан Боден вважає, що розвиток суспіль­ства залежить від впливу природного середовища, що обумовлює розви­ток кровногосподарських сімейств — союзів, з яких виростає держава. Жан Боден вперше формулює і широко обґрунтовує поняття суверені­тету як істотної ознаки держави. Суверенітет — це абсолютна і постійна влада держави, абсолютна, не зв'язана ніякими законами, влада над громадянами і підданими. Суверенітет означає насамперед незалежність держави від папи римського, від церкви, від німецького імператора, від соціальних станів, від іншої держави. Суверенітет як верховна влада включає право видавати і скасовувати закони, ого­лошувати війну і укладати мирні угоди, призначати посадових осіб, здійснювати верховний суд, право помилування, право чеканити мо­нети, стягати податки тощо.

В ученні про державу Жан Боден багато в чому наслідує Арісто-теля. Першочергового значення надає формі держави, відкидає по­ширений поділ форм держави на правильні і неправильні тому, що вони виражають лише суб'єктивну оцінку існуючих держав. Тим часом суть тільки в тому, кому належить суверенність, реальна вла­да: одному, багатьом чи більшості. На такій же основі заперечу­ється змішана форма держави — владу аж ніяк не можна поділити порівно, якийсь елемент, кому належить верховна влада, хто має право видавати закони тощо, матиме вирішальне значення в дер­жаві.