Релігійна філософія сучасності

Під визначення релігійної філософії звичайно підпадають такі філософські школи, як персоналізм – Е.Мунье (1905-1950), М.О.Бердяєв (1874-1948 ), Л.І.Шестов (1866-1938) ін.; християнський еволюціонізм – Тейяр де Шарден (1881-1955); неопротестантизм – П.Тиллих (1886-1965) Р.Бультман (1884-1976) ін. і неотомізм – Ж.Марітен (1882-1973) Е.Жильсон (1884-1978), Ю.Бохенський (р.1902) і ін.

XX ст. та початок нинішнього століття почались виникненням і поширенням не лише нових нетрадиційних релігій, але й релігійних філософських течій. Це зумовлене, передусім, існуванням багатьох релігій, які в своїй діяльності виходять все ширше за рамки задово­лення суто релігійних потреб віруючих. В наш час існує ще й достатньо оче­видний зв'язок між соціально-економічним становищем, інтересами релігій­них організацій і філософськими системами й організаціями.

На межі ХІХ-ХХ століття бурхливого розвитку зазнають фізіологія та психологія органів чуття, через що набуває поширення філософія персоналі­зму. За її твердженням, найвищою цінністю вважається людина, особистість (лат. persona), а весь світ є виявом творчості найвищої, "верховної персони" – Бога. Завдання орієнтації людини полягає в тому, щоб знайти зміст всього, що існує, з точки зору волевиявлення людини у співвіднесеності з найпер­шим началом - Богом. Оскільки особистість перебуває у ворожих стосунках із дійсністю, життя починається з того, що ламає контакт із середовищем: особистість повинна "увійти в себе", зосередитися. Внутрішні властивості індивіду ("освідчення", "інтимність") повинні оберігати людину як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, об'єднати людей в "оптимальне ціле". Головним засобом самоутвердження особистості виступає внутрішнє само­вдосконалення. Персоналізм є спробою конкретизувати християнський ідеал особи в умовах сучасного динамічного світу.

Хоч персоналізм є різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому містяться й елементи суб'єктивного ідеалізму, що особливо виявляється в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оці­нювальній здатності окремої людини. Представниками персоналізму були голландські вчені Б.Боун, У.Хокінг, Е.Брайтмен та французькі - Е.Муньє, Ж.Лакруа та ін.

Офіційною філософією католицизму є неотомізм. Це найбільше відгалуження сучасної філософії в католицьких країнах, на земній кулі зараз проживає до мільярда католиків. По суті, неотомізм – це поновлене й збагачене стосовно умов сучасності вчення Фоми Аквінського. Та все ж на одну відмінність їх вкажемо. Фома Аквінський розглядав людину як раз і назавжди дану, незмінну духовну субстанцію. Неотомізм же проповідує історичність людини. Людське суспільство в неотомізмі розглядається як природне, яке, однак рухається до заздалегідь передвизначеної мети. Звертаючись до аналізу людини, неотомісти оперують категоріями "індивідуальність", "особистість", "людська природа". Перша використовується ними для позначення будь-яких речових утворень, субстанцій, які виникають, відповідно з томізмом, внаслідок впровадження ідеальної форми в матерію. В подібному розумінні людина постає як особливого роду субстанція, що відзначається своєю специфікою і місцем в ієрархії творіння. Оскільки людина – це єдність душі і тіла, то лише багатовимірна душа робить її справжньою людиною. Із врахування соціаль­ного оновлення світу оновлюється й неотомістська антропологія. Так, Йоан Павло II (Кароль Войтила) висував центральну тему аналізу – феномен люд­ської дії. Діяння в нього первинне щодо свідомості. У дусі поновлення томізму він досліджує проблематику морального вибору суб'єкта, цілі й сенсу йо­го існування. Людина постає зануреною у вічні цінності й повністю відклю­чена від реальної історії.

Треба зробити ще одне застереження з приводу філософів із числа релі­гійних діячів чи тих, що причетні якимось чином до релігії. Із них чимало вийшло у когорту провідних мислителів, але лише при одній умові – якщо вони виступали поза рамками догматів і настанов своєї релігії. Сама церква несхвально ставилася до таких "бунтарів". Так, у 40-50-х pp. нашого століття католицька церква засудила видатного французького філософа екзистенціаліста Г.Марселя, і хоч той від поглядів своїх не відмовився, він змушений був не вживати слово "екзистенціалізм". Переслідування з боку офіційних кіл католицизму зазнавав видатний вчений, вихователь чернечого ордену єзуїтів Тейяр де Шарден (1881-1955), який намагався модернізувати християнство. Але через "надто велику близькість" до природознавства й гуманізму його погляди були засуджені, а книги його в католицьких закладах заборонені. Авторитетами в очах католицизму вважаються лише ті філософи-неотомісти, концепції й ідеї яких не становлять загрози ортодоксальному християнству, зокрема католицькій церкві.

Свої філософські системи в наш час розвиваються представниками різних релігій. Так, добре відомі імена протестантських авторів, зокрема таких, як Карл Барт (1886-1968), Пауль Тілліх (1886-1965), Рейнгольд Нібур (1892-1971) та ін. Значний вклад вніс у розробку філософських проблем пре­дставник іудаїзму Мартін Бубер (1878-1965). В ісламському світі добру ві­домі імена Джемала ад-Діна ал Афгані, Мухамеда Ікбала та ін. Заслугову­ють окремого розгляду представники російської релігійної філософії кінця XIX першої пол. XX ст. Серед них перше місце посідає Володимир Сергійо­вич Соловйов (1853-1900). Центральною у його вченні є ідея "всеєдиного сущого", або ідея владності. Це історіософська теорія християнського "боголюбського процесу". Єдність роду людського є важливою релігійною і філософською істиною – це субстанційна єдність, людство в цілому, або со­ціальний організм, живі члени якого представляють різні нації. Ця ідея стала плоттю, відколи світові з'явився Христос. "З того часу велика людська єд­ність, вселенське тіло Боголюдини, реально існує на землі... Людство вже не абстрактна істота, його субстанційна форма реалізується в християнському світі". Ідеалами Соловйова були "свободна теократія" (влада Бога), або "Вселенська Церква", побудована на єдності православ'я, католицизму і про­тестантизму. Кінцевий етап історії - ''Боголюдськість". А "метафізика всеєд­ності" Соловйова полягає у "виправданні добра" в ім'я Бога й християнсько­го єднання.

Пошуки Соловйова продовжив Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948). Це філософ-ідеаліст, який висунув тезу про створення нової філософії шляхом возз'єднання мислення з живими коренями буття. У своїй "онтологічній" гносеології виходить із того, що нам дане щось до будь-якої філософської рефлексації, до поділу на суб'єкт і об'єкт. Сам по собі світ об'єктів позбавлений духовності й свободи, йому протистоїть творчість, що, долає відчуженість об'єктів від людини. Суб'єкт, що творить, включає весь світ у себе, в своє життя, чим і преображає його.

Павло Олександрович Флоренський (1882-1942) – видатний релігійний мислитель і вчений. Розвивав "філософію всеєдності" Соловйова, намагаю­чись обґрунтувати її не лише релігійно-філософськими положеннями, але й науковим твердженням, взятим переважно з фізики, математики, філології. Його "Конкретна метафізика" всеєдності мас на меті пізнання світу й софії – "ідеальної особистості світу", яка являє собою вияв первинних символів, що лежать в основі різних сфер реальності. Найголовнішим "первинним" осяг­ненням істини є одкровення.

Помітними постатями в релігійній філософії були також С.М.Булгаков (1871-1944), СЛ.Франк (1877-1950) та ін.

Була ще й інша, не менш впливова тенденція російської філософської думки – російський космізм, центральним моментом якого є ідея єдності людини з космосом. Це вчення М.Ф.Федорова (1828-1903), К.Е.Ціолковського (1857-1935). В Україні ці ідеї розвивав Володимир Іванович Вернадський (1863-1945), перший президент АН УРСР, академік AH CPCP, який власне узагальнив у своїх творах вчення космізму. Виключну цінність має його вчення про ноосферу, цебто про нову земну оболонку, яка виникла з біосфе­ри й складається з мислительної енергії людини.

Щодо російських та українських релігійних філософів і космістів, то у порівнянні із деякими сучасними західними філософськими течіями істотною їх особливістю є повна відсутність песимізму – переважає оптимізм, заснова­ний на вірі в єдність людства й його духовно-моральне вдосконалення.