3. Реорганізація і функціонування державного апарату урср в останні воєнні та перші післявоєнні роки.

Після закінчення другої світової війни і до кінця 80-х років принципових змін у статусі УРСР не відбулося. В цей час ще більше зміцнилася тоталітарно-командна система управління всіма сферами суспільного життя.  В 1945 та 1947 рр. відбулися перші післявоєнні вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. Населення Західної України бойкотувало вибори, а влада вдалася до масових фальсифікацій їх результатів.   1947 року спецслужби СРСР та Польщі провели спільну акцію “Вісла”, в ході якої з Холмщини, Лемківщини, Підляшшя та Надсяння кілька сотень тисяч українців примусово виселили на північні і західні території Польщі, а також в Сибір. Багатьох було вбито.    Акцією “Вісла” польський комуністичний уряд насамперед прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншість. Чимало жителів західноукраїнських земель було вивезено у Сибір і під час насильницької колективізації. За 1944—1952 рр. із Західної України було виселено близько 200 тис. сімей українців, що становило 800 тис. осіб. Репресіям підлягали всі верстви населення. Наступним кроком сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви, яку оголосили “слугою Ватикану”, “ворогом народу”, знаряддям “українського буржуазного націоналізму”. Розуміючи, що ліквідація греко-католицької церкви може викликати негативне ставлення до СРСР у світі і буде використана як вагомий аргумент проти радянської держави, влада прагнула надати цьому актові певного правового оформлення. За прямою вказівкою Сталіна НКВС була підготовлена так звана “самоліквідація” греко-католицької церкви. 28 травня 1945 р. у Львові за допомогою НКВС виникла так звана ініціативна група по з’єднанню греко-католицької церкви з Російською православною.    8—10 березня 1946 року відбувся Львівський Собор, де під тиском НКВС була скасована Брестська унія 1596 року і проголошувалося возз’єднання УГКЦ з православ’ям. Греко-католицька церква офіційно припинила своє існування.      Посилювалася боротьба в сфері ідеології. Так, за період з 1946 по 1951 рік було прийнято 13 партійних постанов, спрямованих на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом. Відбувалися й інші ідеологічні кампанії, започатковані в Москві: “ждановщина”, “лисенківщина”, “боротьба з космополітизмом”, антиєврейська кампанія.

Билет №6

1. Поява Київської держави.

Розкриваючи питання про виникнення Київської держави, зазначимо, що до цього процесу спричинилися як внутрішні, так і зовнішні чинники.    Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси.    Серед внутрішніх факторів слід зрозуміти також роль піднесення Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства.    Русь — земля полян — із центром у Києві, завдяки своєму географічному становищу (через Київ проходив шлях “із варяг у греки”), йдучи попереду інших українських земель у своєму розвитку, з давніх-давен мала значення національно-політичного осередку життя українських племен. Таким чином, зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, які спонукали появу української державності, з якої шляхом історичного розвитку розвинулася й виросла Київська держава, захоплюючи в сфери своєї київсько-руської державної ідеології всі інші поодинокі українські землі і навіть поширюючи свої державні впливи далеко за українські етнографічні межі.    Історичні джерела не дають точних відомостей про розвиток Київського князівства після смерті Кия. Так, Бертинська хроніка 839 р. вказує на існування київської династії. “Повість временних літ” та візантійські джерела розповідають про похід князів Аскольда і Діра у 866 р. на Царгород.