Билет №4

1. Судова система і судочинство Литовсько-Руської держави.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі, але наприкінці XIV ст. окреслилась дещо інша судова система. Найвищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи у звинуваченні князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчестоящих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами — радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сформувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер. Існувала ланка територіальних судів, де судочинство здійснювали намісники, старости, воєводи. Діяли також церковні суди і суди феодалів — над залежним населенням. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судебник Казимира 1468 p. врегулював їх компетенцію. Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існували "копні" (громадські, або колишні "вервні") суди."

У середині XVI ст. відбулася судова реформа. На Бєльському сеймі 1564 р. під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність. Була створена нова система державних судів:

•    Гродські (або замкові), де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

•    Земські шляхетські суди (або шляхетські трибунали) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

•    Підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався Великим князем. Заступником його був коморник. Підкоморські суди відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. створювалися в кожному повіті.

2. Головні риси розвитку цивільного права XVIII ст.: право власності, зобов’язальне право, спадкове право, сімейне право.

Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю. З другої половини 17 ст. в Україні почався процес перерозподілу землі. Як у російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: 1. вотчина - земля, отримана “на вічність ”, яка перебувала у повній власності і могла вільно відчужуватись шляхом спадкування, обміну, купівлі-продажу тощо; 2. держання – тимчасове володіння, це передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послуги, а також оренда землі (у 18 ст. набули нового розвитку правовідносини, пов`язані з різними формами оренди землі;використовувались і орендні контракти, і орендні договори). У 1729-1730 рр. гетьман Д.Апостол провів “Генеральне слідство по маєтності ” з метою облікувати земельну власність для встановлення титулу землеволодіння, пов`язаного із рангом землеволодільця, внаслідок чого значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти і російських поміщиків, а за царським маніфестом 1765 р. і урядовою інструкцією 1766 р. на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило їх феодальне землеволодіння.

Шлюбно-сімейні відносини: регулювались, головно, нормами церковного і звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на основі звичаєвого права – 16 р. для дівчини і 18 р. для юнака. За звичаєм заборонялось одруження між родичами по прямій лінії аж до 8 коліна, а по боковій – до 4 коліна. Згоди на шлюб наречених не вимагалось, але на практиці вона враховувалась, а згода батьків на шлюб дітей була обов`язковою, інакше наречені позбавлялись батьківського благословення, а іноді і спадщини.

Укладенню шлюбу передував усний чи письмовий договір між 2 сторонами. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи коштовні прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі, який мав повертатись у разі відмови нареченого від вступу у шлюб або розірвання шлюбу з його вини. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, хоча вони іноді  відбувались значно пізніше після здійснення церковного шлюбного обряду, тому Синод встановив вимогу брати розписку, яка зобов`язувала наречених починати сімейне життя відразу після церковного обряду. 

Офіційне розірвання шлюб було рідкісним явищем, однак у разі розлучення сторони у присутності свідків і священика складали розлучні листи, в яких обумовлювали спільні права і обов`язки; між селянами такі угоди укладались усно.

3. Етапи ліквідації царатом автономії України. Поширення російського територіального устрою в українських землях у XIX ст.

З кінця XVIII ст. українські землі Наддніпрянщини були перетворені на звичайну провінцію Російської імперії. На них був поширений загальноімперський адміністративний порядок. Вона була поділена на дев'ять губерній — по три в кожному регіоні: Харківська, Чернігівська і Полтавська — на Слобожанщині і Лівобережжі; Київська, Подільська і Волинська — на Правобережжі; Катеринославська, Херсонська і Таврійська — у Південній Україні. Крім того, кожен регіон був генерал-губернаторством — відповідно Малоросійським, Київським і Новоросійським. Частина компактно заселених українцями земель опинилася поза межами дев'яти українських губерній. Це райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської та Могильовської губерній. Разом із цим в ці губернії увійшли райони, де компактно проживало російське населення. Такий адміністративно-територіальний поділ був спрямований на посилення контролю над українцями та прискорення їх русифікації. Національна політика царського уряду в Україні ґрунтувалася на вимогах перетворення українців на росіян і мова про незалежність України навіть не йшла. Вони були позбавлені права на вільне використання рідної мови; обмежувався вільний розвиток української культури. Ліквідація автономії Гетьманщини різко погіршила соціальний стан місцевого населення. Українське селянство знову закріпачувалось. Найбільш поширеним було кріпацтво на Правобережжі. На Лівобережжі кріпацтво не набуло такого поширення, оскільки багато козаків Гетьманщини було перетворено на державних селян. Політичний курс російського царизму стосовно України зумовив заселення українських міст переважно мігрантами: російськими чиновниками, купцями, робітниками, єврейськими ремісниками і дрібними торговцями, представниками інших національностей.