3. Основні риси цивільного права усрр в 20-30-х роках хх ст.

Перший Цивільний кодекс радянської України набув чинності 1 лютого 1923 р. Він був побудований у повній відповідності з Цивільним кодексом РРФСР. Загальна частина розглядала основні положення, в ній були визначені суб’єкти і об’єкти права; угоди; позовну давність. У розділі „Речове право” викладалися норми, які регулювали право власності, забудови і застави майна. Розрізнялися державна, кооперативна та приватна власність. Розділ „Зобов’язальне право” містив норми про зобов’язання, що виникали внаслідок угод купівлі-продажу, найму, підряду, позики, обміну, товариств, страхування, поручництва, доручення і довіреності, через незаконне збагачення і завдану шкоду. Останній розділ регулював спадкове право.

30 липня 1924 р. було прийнято Цивільно-процесуальний кодекс УРСР, який відображав тенденції втручання держави у справи громадян. Розвиток цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіальному поділі республіки зумовили необхідність прийняття нового Цивільно-процесуального кодексу 11 вересня 1929 р.

Билет№15

1. Центральні та місцеві органи влади і управління Литовсько-Руської держави. Державний механізм Речі Посполитої.

Вищі органи державної влади й управління. Верховна влада на території українських земель, які входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала цент­ральним органам державної влади й управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Поспо­литої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади й управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний «найпереднішими па­нами і шляхтой с согласия всех жителей королевства» королем По­льщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформува­лася приблизно у середині XIV ст. До її складу входили: королівсь­кий (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний мар­шал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу коро­лівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися великою, або найвищою радою.

Починаючи з XIV ст. більш або менш регулярними стають на­ради глави держави з представниками панівних верств (панами і шляхтою) — так звані сейми. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це зумовило в подальшому поділ валь­ного сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську зборню, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно.

 Він вирішував питання про податки, а також ухвалював законо­давчі акти. Вальний сейм міг засідати і за відсутності короля. З ча­сом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польсь­кого королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Ве­ликого князівства Литовського. Главою тут був великий князь — господар. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолю­вав виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами. Однак наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежувалася «Панами-Радою» і сеймом, без згоди і схвалення яких господар не мав права вирішувати основні питан­ня державної політики.