Билет№8

1. Суспільно-політичний розвиток Галицько-Волинської Русі.

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення.

Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідитцвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наближених «дворних слуг». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.

Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр ^[

Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.

2. Система судів в Україні у іі пол. XVII—XVIII ст. Судовий процес.

Судова система ґрунтувалася на становому принципі побу­дови суспільства й залежала від адміністративної влади. Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівсь­кий суди, де судилися магнати й родовита знать. У судовій ланці переважали створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди. У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розгля­далися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обира­лися повітовими шляхетськими сеймиками. Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей розг­лядали гродські (міські, замкові) суди, де головними суддями виступали воєводи й старости. Тут також судили злочинців, зат­риманих на місці злочину, й розглядали справи про повернення челяді та невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий — суд другої інстанції, до його складу входили головні судді. Нижчий діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання гродських судів відбувалися щомі­сячно й тривали перші два тижня. На гродські суди покладалося також виконання вироків, у тому числі й інших судів повіту. Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підкоморський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядав одноособово суддя — підко­морій. Важлива роль у судовій системі повіту належала замковим канцеляріям, які оформлювали переважно майнові угоди, ре­єстрували заяви про скоєння злочинів тощо. Згідно з Волинсь­ким привілеєм 1569 p., судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно "руською", тобто українською мовою. Магнати й шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто, чи за їхнім дорученням — управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з урахуван­ням волі феодала й місцевих звичаїв. Різновидом, по суті, доменіального суду були суди власників у приватновласницьких містах. У самоврядних містах основними видами судів були поточ­ний і виложений. Поточний розглядав переважно цивільні й гос­подарські спори і збирався не пізніше, як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бургомістрів, радців і лавників. До юрисдикції виложе­ного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також спра­ви, що передавались на його розгляд поточним судом.