2. Суспільний лад в українських землях у складі Великого князівства Литовського.

Соціальні відносини розвивались  у напрямі формування замкнутих суспільних верств – станів; станова організація, невідома у Київській Русі, проникла в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов`язків. Отож, оформились, як і на заході, 3 основних стани: магнати (шляхта), духовенство, третій стан (міщани). Спершу правові відмінності між ними були нечіткими, і люди могли вільно переходити з одного стану в інший, та згодом розмежування між станами стало спадковим.

Верхівку соціальної ієрархії у Великому князівстві Литовському посідала верства князів, до якої належали чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій – українські і білоруські князі, позбавлені політичних прав і прав управління своїми уділами, але із збереженням великих землеволодінь. Ці великі землевласники оформились у вищий феодальний стан магнатів (княжат, аристократію), які мали широкі політичні права і привілеї: підлягали юрисдикції виключно Великого Литовського князя чи Польського короля; займали найвищі державні посади (воєвод, старост), які навіть могли передавати у спадщину; мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами.

Другою більш чисельною групою пануючого класу на українських землях були дрібні бояри і шляхта – середні і дрібні землевласники, становище яких було різне і постійно змінне. Українська шляхта перебувала у менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю залежного селянства, залежно від розміру маєтку, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах Польського короля, за що отримували у користування земельні володіння; а також сплачували у польську скарбницю значні грошові і натуральні податки, ремонтували власними силами королівські замки, допомагали будувати фортеці, дороги, мости; та не мали шляхетського самоврядування, вже наданого польській шляхті.

Окрему суспільну верству становило духовенство, до якого належали не лише священики і їхні родини, а увесь церковний причет;усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялось на біле (світське) і чорне (ченці). Церкви засновували князі, магнати, бояри, шляхта, міщани, іноді й селяни. Деякі церкви і монастирі володіли великими маєтками, містами і селами – Луцька, Володимирська, Перемишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монастирі тощо. Священик отримував земельний лан, а також різні данини натурою від парафіян. Духовний сан вважався спадковим – по батькові парафію (прихід) отримував син, а за відсутності родини – близькі свояки.

3. Особливості розвитку процесуального права ( цивільний процес, кримінальний процес) в 1917—1935 рр.

20 липня 1927 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальній-кодекс. Зміст нового КПК відображав тенденцію посилення силового тиску держави на суспільство. Право на захист було ліквідоване на стадіях попереднього слідства і дізання. Захисник був присутній лише на стадії судового розгляду. Значне коло справ підлягало розгляду надзвичайних судів і ревтрибуналів.

Кримінально-процесуальний кодекс закріплював демократичні принципи судочинства в кримінальних справах. КПК УСРР встановлював порядок впровадження слідства, порядок впровадження справи в народному суді, в раді народних суддів, реглементував судочинство ревтрибуналах, порядок виконання судових вироків.

Демокр. Принципи судочинства в кремінальних справах були ідентичними і для цивільного судочинства, але порушувалися в меньшій мірі. ЦПК УСРР було прийнято 1924р. посилилося втручання держави у справи громадян. Зміни в адмін.тер. поділі республіки зумовили необхідність прийняття налогу ЦПК. Він був прийнятий 11 вересня 1929р. В ньому з`явилися нові статті, що регламентували справи про неспроможність фіз. і юрид. осіб. ЦПК передбачав слухання деяких справ в закритому засіданні.

Як у кримінальному так і в цивільному процесі діяв тільки касаційний порядок перегляду судових рішень.