6.2. Зміст основних понять системної теорії.

Прийнято вважати, що системний підхід стає надбанням науки про міжнародні відносини з середини п'ятидесятих років. Його широке поширення співпало з проникненням у соціальні дисципліни досягнень

науково-технічної революції і, зокрема, з використанням ЕОМ, що стало для нього джерелом додаткової привабливості і породило надії на надання дослідженням у цій області необхідної строгості і міцної теоретичної обґрунтованості. «Ідея систем, — писав, наприклад, С. Хоффман, — безсумнівно дає найбільш плідну концептуальну основу. Вона дозволяє провести чітке розходження між теорією міжнародних відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успішному розвитку як тієї, так і іншої".

Як основоположника системної теорії західні дослідники найчастіше називають австрійського вченого, що емігрував в США, Людвіга фон Берталанфі, роботи якого в цій області одержали широке визнання в наукових колах. Однак це не означає, що системний підхід не існував раніше. Необхідно нагадати, наприклад, що вже одна з глав знаменитої роботи Т. Гоббса «Левіафан» була названа «Про системи.... Основні поняття системного підходу знайшли відображення у роботах К. Маркса , Ф. Енгельса. Саме проблемам системної теорії була присвячена видана в двадцяті роки двохтомна праця А.А. Богданова «Загальна організаційна наука (тектология)», в якій були проаналізовані такі основні поняття системного підходу, як «система», «елементи», «зв'язок», «структура», «середовище», «стійкість», сформульовані ідеї щодо системних протирічь, законів функціонування і трансформації складних систем і багато інших положень, що у наступні роки, особливо в період бурхливого розвитку системної теорії в середині двадцятого століття, знайшли своє підтвердження і подальший розвиток. У застосуванні до соціально-політичних наук системний підхід знайшов відображення в ці роки у роботах американських учених Т. Парсонса і Д. Істона. Особливо широкого поширення одержали в політичній соціології ідеї, висловлені в книзі Д. Істона «Системний аналіз політичного життя».

Однією з головних переваг концепції Істона є розгляд політичної системи в динаміці — як цілісного організму, що знаходиться в постійній взаємодії з навколишнім середовищем і безперервно «порівнює» свої «відповіді» зі станом і реакцією своїх елементів.

Вихідним для системної теорії є поняття «система», що Л. фон Берталанфі визначає як «сукупність елементів, що знаходяться у взаємодії один з одним».

Елементи — це найпростіші складові частини системи. Причому, досліджуючи розвиток складних систем таких, як, наприклад, суспільство, організм, наукова і філософська доктрина, космічне тіло, необхідно постійно мати на увазі внутрішні процеси підбора їхніх елементів, а якщо вдається розкласти елементи далі, на елементи другого порядку, то і цих у їх ще більш вузькому середовищі, і т.д., наскільки дозволить досягнутий рівень прийомів аналізу. У цьому сенсі кожен елемент системи може виступати як «підсистема», що володіє своєю сукупністю елементів.

Середовище - це те, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище (оточення системи) і внутрішнє середовище (контекст).

Зміст поняття «структура» має кілька аспектів різних ступенів, що відбивають складності системи:

• співвідношення елементів системи;

• спосіб організації елементів в систему;

• сукупність примусів і обмежень, що випливають з існування системи для її елементів.

В свою чергу, функції системи - це її реакція на впливи середовища, спрямована на збереження визначеного типу відносин між елементами системи, тобто її стійкості. Саме системний підхід став однією з найважливіших ознак проникнення соціології в сферу міжнародних відносин, і тим самим — провісником нової наукової дисципліни. Було відмічено, що соціологічні узагальнення, що стосуються соціальних систем, можуть бути застосовані також до дослідження міжнародних систем.