Держава — гарант свободи совісті

В реалізації принципу свободи совісті як свободи самовизначення, свободи вибору особистістю світоглядних орієнтирів, державі належить винятково важлива роль. Однак, щоб виконати покладені на неї функції, держава має відповідати таким вимогам:

1. Вона повинна бути світською, що має закріплюватися Конституцією. Це не означає впровадження чи підтримки атеїстичної ідеології або зацікавленість у ній. Світський характер держави є лише свідченням її нейтральності, об'єктивності стосовно будь-яких різновидів віри - як релігійних, так і нерелігійних.

2. Керуючись загальнолюдськими цінностями, вона зобов'язана чітко окреслити у чинному законодавстві межі свого втручання у сповідування громадянами будь-якої віри, у діяльність релігійних та атеїстичних інституцій. Вона не повинна надавати матеріальну підтримку або в інших

формах активно виявляти свою прихильність до будь—яких релігійних чи нерелігійних атеїстичних організацій.

Заангажоване ставлення держави до певних світоглядних парадигм, (наприклад, вивчення у державних навчальних закладах деяких богословських чи атеїстичних дисциплін) буде порушенням конституційним засад, перетворюватиме їх на соціальну функцію, заважатиме гармонізації відносин носіїв різних світоглядів.

3. Позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежено обліково-реєстраційною функцією на основі заявницького принципу та нейтральним арбітруванням у випадках виникнення міжцерковних суперечок, конфліктів щодо майнових чи інших, нетеологічних питань - за умови звернення релігійних організацій до державних установ за відповідною послугою.

4. Мають бути законодавче визначені межі фізичної поведінки (але не думок і не віри), за які не можуть виходити прихильники певних світоглядних орієнтирів, конфесій, атеїстичних організацій - відповідно до міжнародних стандартів цих меж.

Конституційні гарантії свободи совісті в Україні:

Конституція незалежної України, проголошуючи основні права людини, гідність і цінність особистості, рівність великих і малих націй, підтвердила права осіб, які належать до національних, етнічних, мовних та релігійних меншин.

Ст. 11 декларує, що "держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України".

Ця стаття практично гарантує розвиток релігійної самобутності, національних меншин як складової українського народу, права особам цих меншин користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію та відправляти релігійні обряди, брати участь у релігійному

житті без втручання чи дискримінації у будь-якій формі.

Ст. 34 Конституції України гарантує кожному громадянину "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань". Власне — це гарантія вираження не лише релігійних, а й атеїстичних (антирелігійних) поглядів і переконань.

Взагалі свободу переконань, віросповідань, світогляду гарантує безпосередньо ст. 35 Конституції України. В ній наголошується, що кожен громадянин "має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь—яку релігію, або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культ і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".

Крім цього, ст. 35 Конституції України гарантує також свободу "вести релігійну діяльність", до структури якої входять культова й позакультова діяльність. Остання реалізується вільним вираженням і поширенням релігійних поглядів через засоби масової інформації, місіонерську діяльність, навчально-виховну роботу.

Відповідно до вимог міжнародного права. Конституція України наголошує, що здійснення права на свободу світогляду і віросповідання "може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей".

Справді, в окремих законодавчих актах, що визначають діяльність правоохоронних органів, існують норми, які надають право останнім обмежувати права і свободи громадян. Так, у Законі України "Про міліцію" (1990) визнається, що "міліція тимчасово, в межах чинного законодавства, обмежує права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'язана дати їм пояснення з цього приводу" (ст.5).

Далі ст. 35 Конституції України проголошує: "Церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова". Внаслідок такого відокремлення релігійні організації та церква набули реальної незалежності у вирішенні внутрицерковних питань, позбулися адміністративно-політичних і публічно-правових функцій у державі та цілковито зосередилися на здійсненні своїх релігійних функцій. З іншого боку, відокремлення церкви від держави вимагає від релігійних організацій поважати суверенні права держави, верховенство владних повноважень державно-правових інститутів.

Ст. 35 регламентує також громадянські обов'язки прихильників конфесій: "Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою".

Права громадян на альтернативну (невійськову) службу конкретніше визначаються Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" (1991). В ст. 2 цього Закону сказано: "право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов'язку мають при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно з законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах".

Пільги віруючим громадянам на виконання загального військового обов'язку надає Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (1992). Так, відстрочення від призову на військову службу мають учні середніх і вищих духовних навчальних закладів до їх закінчення (ст.17). Від призову звільняються громадяни, "які мають духовний сан і штатну посаду в одній із зареєстрованих релігійних конфесій" (ст.18).

Ст. 37 Конституції України забороняє "утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на... розпалювання... релігійної ворожнечі". Релігійна ворожнеча - це відносини та дії, виповнені неприязню, недоброзичливістю, ненавистю, злобою стосовно до релігій, віруючих та релігійних організацій. Досить близькою за змістом до релігійної ворожнечі є релігійна нетерпимість, яка виявляється в недопустимості існування невіруючих чи віруючих інших конфесій, в непримиримості до них, у нестерпності до релігії взагалі.

Відомо, що прояви релігійної ворожнечі та нетерпимості мали місце в історії нашої країни та світовій історії. Тому конституційне-правова заборона проповідувати у будь-якій формі релігійну ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань має велике значення для подолання міжконфесійних конфліктів в Україні, мобілізації поліконфесійного населення на розбудову і розвиток української державності. Доречи, за порушення цієї конституційної норми встановлено кримінальну відповідальність за ст. 66 Кримінального кодексу України.

Загальні положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації":

• Як можна пояснити конституційне положення про відділення церкви від держави? Який зміст воно має?

Відокремлення церкви від держави не означає того, що закон, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб'єктів, взагалі не регулює відносини між церковними організаціями і державними органами. Законодавче регулювання релігійних відносин існує практично в усіх країнах світу.

І оскільки в Україні свобода совісті є конституційним принципом, нормою державного права, то питання, що стосуються забезпечення свободи совісті, вміщені в законах про працю, освіту, кримінальний, цивільний, адміністративний та сімейний кодекси.

В нашій країні діє Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями.

Закон "Про свободу совісті" ґрунтується на положеннях Конституції України, викладених в ст. 11, 34, 35, 37, пояснює права і обов'язки громадян, релігійних організацій та держави по відношенню один до одного.

Завданнями Закону є:

"- гарантування права на свободу совісті громадянам України;

- забезпечення соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їх ставлення до релігії;

- визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій;

- визначення обов'язків релігійних організацій перед державою та суспільством;

- подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;

- гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віросповідання".

До першого розділу "Загальні положення" увійшло шість статей, що стосуються права громадян на свободу вибору релігії і на свободу від релігії, визначеного завдання закону, наголошують на суверенності законодавства України, обґрунтовують право на свободу совісті, рівноправність громадян, окреслюють принципи відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

Перший розділ можна вважати основоположним. Навколо його правових норм ще точиться полеміка теоретиків і практиків, особливо серед законотворчі в, які застосовуватимуть їх до національних або регіональних умов життя певних груп населення.

Центральною є ст. З, в якій визначається поняття свободи совісті: "це право включає в свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

В цьому розділі також проголошується право всіх громадян на свободу совісті та підкреслюється рівність всіх громадян незалежно від їх ставлення до релігії (ст.4).

Велике навантаження має ст. 5 про відокремлення церкви від держави, де визначаються обов'язки обох сторін між собою. У самій назві міститься суттєве нововведення — вживаються два нероздільні поняття "церква" та "релігійна організація", які не є тотожними, проте близькі за змістом. Якщо церква може тлумачитись як соціальний інститут, то релігійна організація — це об'єднання одновірців навколо певного культу чи віросповідання.

Надзвичайно важливу проблему охоплює ст.6, яка стосується відділення школи від церкви.

В другому розділі Закону визначається поняття "релігійна організація" та "релігійна громада", система управління релігійними організаціями, вказуються правила реєстрації релігійних організацій.

Важливим моментом є визначення умов, при яких релігійній організації відмовляють у реєстрації статуту, та умови припинення діяльності релігійної організації. Таке визначення умов унеможливлює зловживання державних органів влади в питаннях надання релігійній організації офіційного статусу чи припинення її діяльності.

З іншого боку, релігійні організації отримують інформацію, які дії з їх боку є небажаними для суспільства і можуть стати підставою для припинення їхньої діяльності. Тобто відкривають простір для прозорої процедури регулювання відносин між церквою та державою.

Підставою для відмови у реєстрації статуту релігійної організації є невідповідність статуту релігійної організації чинному законодавству (ст.15).

Підстав для припинення діяльності релігійних організацій в судовому порядку небагато:

1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону ;

2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганням на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;

3) систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій (ст.16).

Третій, четвертий та п'ятий розділи визначають права релігійних організацій. Вони мають право на:

- користування майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян;

- мати власність;

- здійснювати виробничу і господарську діяльність;

- проводити релігійні обряди і церемонії не тільки в спеціально призначених для богослужіння місцях і приміщеннях, а і в громадських місцях, організаціях і установах, за бажанням громадян і дозволу власника;

- купувати, виготовляти та володіти релігійною літературою та предметами релігійного культу, розповсюджувати їх;

- проводити добродійну та культурно-освітню діяльність;

- встановлювати міжнародні зв'язки та контакти з релігійними організаціями і віруючими;

- приймати на роботу громадян України; при цьому на громадян, що працюють в релігійних організаціях чи на підприємствах, поширюється законодавство України про працю (порядок оподаткування та соціальне страхування).

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети (ст.29).

Проводити державну політику щодо релігії та церкви покликаний Державний орган України у справах релігії (ст.30).

Службові особи і громадяни, винні в порушенні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, несуть відповідальність, встановлену законодавством України (ст.31). )

В українському суспільстві здійснено секуляризацію ((лат. сaecularis - мирський, світський) - процес звільнення усіх сфер суспільства від впливу релігії ) державно-правових відносин. Регулятивне-санкціонуюча роль релігії та церкви повністю усунута в галузі освіти, трудових відносин, соціального забезпечення. Ці і багато інших сфер соціального життя повністю перебувають у віданні держави.

Держава встановлює обсяг прав і обов'язків будь—яких організацій, у тому числі і релігійних, визначаючи їх функції, тобто релігійні організації не виключено з сфери дії державних законів.

Релігія визнається особистою справою у тому разі й у тій мірі, якщо вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не призводить до порушення громадського порядку і не супроводжується посяганням на права віруючих.

Законодавство про свободу совісті в галузі освіти

Законодавство про свободу совісті в галузі освіти включає в себе: Конституцію України, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991), Закон України "Про освіту" (1996), Закон України про загальну середню освіту" (1999).

Ст. 35 Конституції України зазначає, що школа в Україні відокремлена від церкви. Це ж положення в розширеному вигляді міститься в Законі "Про свободу совісті" в ст. 6: "Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер" та Закон України "Про освіту", ст. 9: "заклади освіти в Україні, незалежно від форм власності, відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім закладів освіти, заснованих релігійними організаціями".

Тим самим досягається фактична незалежність навчально-виховного процесу від релігійних організацій. Відокремлення школи від церкви забороняє як примус до релігійного навчання і відправлення релігійних обрядів, так і перешкоди їх відправленню та релігійному навчанню поза межами школи.

Поняття "світська освіта" визначається у Концепції розвитку загальної середньої освіти (проект): "Загальноосвітня школа України є світською. Шкільний освітній процес будується на засадах наукових знань, будь—який предмет вивчення розглядається відповідно до даних про нього сучасної науки". Втручання в діяльність школи... релігійних організацій, пропаганда релігійних віровчень, прилучення учнів до релігійної віри, залучення до участі в релігійних заходах в загальноосвітній школі не допускаються.

Водночас відокремлення школи від церкви не забороняє віруючим вчителям викладати в школі: "Належність особи до... релігійних організацій, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для участі в навчально-виховному процесі" (ст. 8 Закону "Про освіту").

Закон "Про свободу совісті" не допускає також обмежень доступу до різних видів та рівнів освіти в залежності від їх ставлення до релігії: "Батьки, або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії" (ст. 3). А Концепція розвитку загальної середньої освіти рекомендує при вивченні гуманітарних предметів ознайомлювати школярів з релігіями як феноменом загальнолюдської культури.

При цьому громадяни України можуть здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, а релігійні організації з цією метою можуть створювати навчальні заклади для здобуття релігійної освіти та духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів, громадяни, які навчаються у вищих та середніх навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочки проходження військової служби, оподаткування та ін. в порядку, встановленому для студентів та учнів державних навчальних закладів (ст. 6, 11). Духовну освіту громадяни України можуть здобути і за кордоном (ст.24).

"Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань" (ст.6 Закону "Про свободу совісті).

Аналізуючи законодавство про свободу совісті щодо освіти, можна помітити суттєві різночитання в питанні про те, які навчальні заклади мають світських характер і відокремлені від церкви: в Законі "Про освіту" - це "заклади освіти незалежно від форм власності", а в Законі "Про свободу совісті" - це "державна система освіти".

Можливе неоднозначне тлумачення ст. 8 Закону "Про освіту", де зазначається, що "належність особи до... релігійної організації, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для участі в навчально— виховному процесі". Це можна зрозуміти як дозвіл на участь в шкільному навчально— виховному процесі священнослужителів, що забороняється законодавством (усіма вищеназваними законами).

• Які порушення чинного законодавства в галузі освіти можна побачити в сучасній школі?

• Якими положеннями, на ваш погляд, треба доповнити законодавство?